Політологія - Гетьманчук М.П. - Визначення еліти засновниками теорії еліт

В. Парето: "Еліта — люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності. Усе суспільство поділяється на тих, хто керує, та на тих, ким керують. Зміна еліт відбувається їх циркуляцією. Класифікував еліти на "лисів" та "левів".

Г. Моска: "Суспільством завжди керуватимуть еліти — еліта регулює політичне й економічне життя, володіє ресурсами та атрибутами влади, які високо цінуються в суспільстві".

М. Вебер: "Еліти — особистості, наділені харизмою".

Таблиця 8.1. Загальна характеристика політичної еліти

X. Ортега-і-Гассет: "Особи, що інтелектуально чи морально стоять над масою; з розвинутим почуттям відповідальності".

О. Аммон Ж. де Ля Луж: "Еліти — люди, що володіють ціннішим і вищим біологічним потенціалом, а відтак — і фізичним, і розумовим".

Р. Міхельс: "Еліта — активна нерівна меншість, якій більшість (маси) змушена підкорятися через неможливість її прямого контролю".

В. Липинський: "Політична еліта — це "національна аристократія", яка є носієм національної ідеї, а, отже, здійснює керівництво усією нацією. Для існування й виконання своїх функцій "національна аристократія" повинна мати матеріальну силу та соральний авторитет".

Д. Донцов: "Еліта — каста "луччих" людей, верства, яка наповнювалася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору кращих".

Необхідність наявності еліт у різних концепціях обґрунтовується різноманітними способами. Відповідно є різні підходи щодо обґрунтування й функціонування еліт:

1. Біологічний підхід (О. Амман) обґрунтовує необхідність поділу суспільства на еліту й масу відмінностями генетичного характеру: приналежні до еліти люди мають цінні й вищі біологічні потенціали, а відтак і фізичні й розумові. На цей підхід спирався, зокрема, фашизм.

2. Психологічний підхід (3. Фрейд, Е. Фромм) стверджує, що й еліта, й маса відрізняються певними, лише їм притаманними, психологічними якостями. Оскільки більшість людей має антикультурні й антисуспільні нахили, неможливо оминути примус, який повинна здійснювати меншість. Панування меншості є необхідним, тому що масам властиві недалекоглядність і заохочення один одного до розпусних дій, а відтак вони відчувають бажання підкорятись означеній меншості.

3. Функціонально-технократичний підхід (Дж. Бернхем, А. Фірмат) пояснює наявність еліти як функції соціальних відносин, що полягає у забезпеченні потреб суспільства в управлінні. У межах цього напряму вказано, що через відчуження управління від власності нова еліта формується із представників усіх верств населення, а розвиток НТР спричиняє утвердження інтелектуальної еліти. Оскільки влада в цих умовах визначається лише як доступ до знань та інформації, то це, на думку представників функціонально-технократичного напряму, свідчить про перехід влади від еліти власників до еліти професіоналів, фахівців виробництва.

4. Ціннісний підхід керується положенням про наявність природного виокремлення найбільш цінних людських ресурсів, здатних найкраще здійснювати керівництво. Елітарність є виявом закономірного наслідку рівності можливостей і не суперечить сучасній представницькій демократії; концепції плюралізму стверджують, що наявність багатьох еліт водночас обмежує їх вплив тією чи іншою сферами діяльності та зазнає постійного впливу мас; наявність демократичної концепції між елітами; відносність відмінностей між елітою та масою через відкритість еліти.

Ціннісні теорії еліт вважають еліту основною конструктивною силою суспільства, але прагнуть пристосувати елітарну теорію до реального життя сучасної демократичної держави. Основні положення цих теорій є такими:

а) еліта — найцінніший елемент суспільства, який має неабиякі здібності та показники в найважливіших для всього суспільства сферах діяльності. Згідно з 3. Фрейдом, це означена особливими якостями група, яка діє на людей, наче магнітна сила;

б) панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспільства, оскільки це найбільш продуктивна й ініціативна частина населення. Маса — це не мотор, а лише колесо історії, провідник у життя рішень, що приймаються елітою;

в) формування еліти — результат природного відбору суспільством найбільш цінних представників (зміна аристократії на приватних підприємців, які, у свою чергу, поступаються місцем менеджерам та інтелектуалам).

Ціннісні теорії еліт найбільше відповідають реаліям сучасного демократичного суспільства. Дійсна еліта не панує, а керує масами за їхньою згодою, що виявляється на вільних виборах.

Теорії елітарної демократії керуються розумінням демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру й голоси виборців. Керівний прошарок розглядається не лише як група, здатна до управління, а й як захисник демократичних цінностей, що стримує вияви масового ірраціоналізму, неконтрольованого тиску, емоційної неврівноваженості та радикалізму.

Проте реальність дещо інша. З'ясувалося: якщо представники еліт переважають нижчі прошарки суспільства в сприйнятті ліберально-демократичних цінностей (свобода особи, слова, друку, політичної конкуренції тощо), політичній толерантності, терплячості до чужої думки, в засудженні диктатури, то водночас вони консервативніші щодо визнання і реалізації соціально-економічних прав громадян: на працю, страйк, соціальне забезпечення.

5. Плюралістичний (функціональний) підхід ґрунтується на запереченні еліти як єдиної привілейованої, відносно згуртованої групи. На думку прихильників цього напряму, є багато еліт, і жодна з них не спроможна переважати у всіх сферах життя. Кожна з елітних груп — професійних, регіональних, релігійних, демократичних, — виділяє власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає цінності й водночас активно впливає на її розвиток. З допомогою різних демократичних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, преси, формування груп тиску) можна утримувати еліти під контролем мас. Відмінності між елітою і масою відносні, умовні й розмиті. Основний суб'єкт політичного життя — не еліта, а групи інтересів. Доступ до лідерства відкриває не лише багатство й високий соціальний статус, а насамперед особисті здібності, знання, активність.

6. Ліволіберальний підхід до теорії еліт є антиподом плюралістичному. Найвичерпніше суть підходу викладено у книзі Р. Мілса "Владарююча еліта" (1959). Автор на прикладі політичної системи США зауважує, що влада — це піраміда трьох рівнів: нижнього, тобто пасивного, практично безправного населення; середнього, який віддзеркалює групові інтереси; і верхнього, де приймаються найважливіші політичні рішення. Можливості впливу мас на еліту за допомогою виборів та інших демократичних інститутів украй обмежені. Заняття ж ключових позицій в економіці, політиці, військових та інших інститутах забезпечує людям владу і відтак — конституює еліту. Вихідці з народу можуть потрапити до еліти лише тоді, коли посядуть керівні пости в суспільній ієрархії. Проте реальних шансів на це у них порівняно небагато.

Сучасні політичні діячі зазвичай поділяють основні принципи наявної ринкової системи і вбачають у ній оптимальну для цього суспільства форму соціальної організації. Тому в політичній діяльності вони прагнуть до стабільності суспільного устрою, в основі якого — приватна власність і плюралістична демократія.

Ліволіберальні концепції еліт ґрунтуються на структурно-функціональному підході до еліти: стверджують про наявність відмінностей між елітою та масою і складний характер еліти.

Незважаючи на певні відмінності у поглядах на політичну еліту, вказані концепції стверджують, що управління не може виконуватися всім суспільством, а потребує для цього кваліфікованої еліти. Вона досягає мети через використання як основного знаряддя — держави, де всі керівні посади обіймають представники правлячої еліти.

У сучасних умовах політична еліта становить невід'ємну, активну і впливову частку соціальної структури суспільства, котра здатна брати на себе провідну, відповідальну, консолідуючу роль у забезпеченні й розвитку стабільності будь-якої системи.

Розглядаючи структуру політичної еліти, виділяють широке і вузьке 11 трактування. У вузькому розумінні, до політичної еліти належать лише ті люди, які безпосередньо приймають політичні рішення (передусім члени вищих органів державної влади). Розглядаючи ж політичну еліту в широкому розумінні, до неї зараховують усіх, хто суттєво впливає на політику держави: політичних діячів, вище духовенство, офіцерів, підприємців, освітян і науковців тощо. Сюди також належать ті, хто має необхідні для еліти якості і може її потенційно поповнити.

Отже, виділяють еліту влади та еліту впливу, а також субеліту — суспільну верству, яка за своїм статусом наближена до еліти й слугує джерелом її нових членів.

У державі правлячій політичній еліті протистоять опозиція й контреліта (антисистемна опозиція). Відмінність між контрелітою й опозицією полягає в тому, що метою опозиції в разі приходу до влади є управління державою на основі тих самих політичних цінностей, що й правлячої еліти, використовуючи при цьому дещо інші методи керівництва суспільством. Щодо контреліти, то метою її приходу до влади є злам існуючої політичної системи і побудова якісно нової моделі суспільства. Тобто, контреліта — це політично активна верства, з якої в майбутньому може бути сформований новий тип політичної еліти, що змінить існуючий.

Політична еліта у будь-якому суспільстві виконує низку функцій:

— консолідація суспільства, забезпечення його стабільного розвитку;

— репрезентація суспільних груп у політичному житті суспільства;

— регулятивно-контролююча функція;

— артикуляція інтересів великих соціальних груп;

— формування інституційно-організаційної волі суспільних груп;

— кадрова функція (розташування, зміщення посад, виховання і вишкіл резервного фонду еліти).

Правляча еліта — це група осіб, рішення яких суттєво впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів. Якщо розглядати еліту в площині структури влади, то вона складається з групи, яка виносить політичні рішення, і групи, яка здійснює політичний тиск.

Правляча еліта складається з трьох взаємопов'язаних елементів:

1) політичної еліти, яка є частиною правлячої і носієм владних функцій. Вплив політичної еліти на систему владних відносин залежить від співвідношення політичних сил у державі, форми політичного устрою, наявності та гостроти конфліктів у суспільстві. Зазвичай політична еліта бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї;

2) бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату, котрі мають владні повноваження, впливаючи на виконання важливих державних функцій;

3) комунікативна та ідеологічна еліта — це представники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації.

Аналізуючи еліти, потрібно враховувати конкретні історичні етапи розвитку суспільства, оскільки кожний тип історичної епохи має власні критерії оцінки й шляхи формування еліт (табл. 8.2). Так, Белл вважає, що "еліта крові" відповідає рівню розвитку доіндустріального суспільства; "еліта багатства" — індустріального суспільства; "еліта знань" — постіндустріального суспільства.

Таблиця 8.2. Критерії оцінки та типи політичних еліт

На основі певних елітарних рис у контексті конкретного історичного типу суспільства і політичного режиму еліти поділяють на такі типи: відкриті й закриті, легітимні та нелегітимні, що розкриває спосіб їх формування та зв'язок з іншими соціальними групами (табл. 8.3).

Відкрита еліта припускає спонтанний прихід нових членів, здійснює саморегуляцію суспільства. Основні принципи її формування — економічне значення, політичний статус. Пріоритетною цінністю є високий рівень професіоналізму в певній царині діяльності. Відкрита еліта є публічною, и члени дбають про свою репутацію.

Таблиця 8.3. Поділ еліт на основі певних елітарних рис у контексті історичного типу суспільства і політичного режиму

Закрита еліта регулює мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів, поповнення рядів відбувається повільно, доступ до них є заформалізованим і ускладненим. Особисті риси теж мають неабияке значення, але все ж вони підпорядковані відданості системі, воисдю тощо. Пріоритетною цінністю стає абсолютна лояльність. Ця еліта байдужа до громадської думки і недоступна їй.

Легітимними вважають ті еліти, які отримали владу за добровільної підтримки мас, а нелегітимними ті, що панують над більшістю за допомогою примусу, насильства, ідеології.

Ще однією підставою для типологізації еліт є їх місце в елітарній ієрархії. Тут виокремлюють: вищі еліти — особи, котрі посідають найвищі пости в уряді, парламенті, основних партіях, впливових групах тиску, і ухвалюють стратегічні рішення; середні еліти — це депутати, вищі адміністративні посадові особи регіональних і муніципальних органів, бізнесмени, діячі культури, які впливають на процес ухвалення рішень; нижчі еліти — адміністративний апарат державних органів, керівники регіональних відділень основних партій, керівники невпливових партій.