Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В. - 2.1.2. Трансформація та стабілізація фінансово-торговельної системи

Основою економічної стабілізації країн Західної Європи став план Маршалла (за ім'ям державного секретаря США Дж.К. Маршалла) - програма відновлення та розвитку економіки Європи (1948-1951). У червні 1947 р. держсекретар США Дж.К. Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, запропонував європейським державам американську програму економічної допомоги у повоєнному відновленні. У квітні 1948 р. Конгрес США ухвалив Закон про допомогу іноземним державам, що визначав умови двобічних угод, завдання розвитку економіки на принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності, стимулювання американських інвестицій і розширення міжнародної торгівлі, зменшення торгового мита для американських товарів, досягнення міжнародної фінансової стабільності, встановлення справедливих обмінних курсів тощо. Європа розглядалася як єдиний економічний простір, пропонувалося ухвалити міжнародно-правовий договір між країнами. Вони мали бути не пасивним об'єктом американської допомоги, а ініціаторами у виробленні та реалізації плану Маршалла. США з цією метою створили Адміністрацію економічного співробітництва, місія якої діяла в кожній державі. До розробки програми було залучено широковідомих на сьогодні вчених В. Ростоу, Дж.К. Гелбрейта, П. Портера та ін. Завдання плану Маршалла - запобігання економічній та політичній нестабільності ринкового господарства як соціально-економічної системи, забезпечення відновлення ринкових структур і конкурентного середовища, єдиного ринкового простору та американської гегемонії.

Учасниками плану Маршалла стали 16 європейських країн (Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина), а з грудня 1949 р. - ФРН. З метою координації діяльності в липні 1947 р. вони створили Комітет Європейського економічного співробітництва, реорганізований у 1948 р. в Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС).

План Маршалла діяв з квітня 1948 р. до 30 грудня 1951 р. Обсяг американської допомоги країнам ОЄЕС становив 17 млрд дол. (у цінах 1990 р. 102 млрд дол.). З них 4 млрд дол. асигнували протягом перших 15 місяців. Допомогу надавали: а) безпроцентними товарними позиками та дотаціями, склад яких визначали США; б) звичайними позиками під низькі проценти; в) у вигляді доларової "зумовленої допомоги" в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Так, дотаціями вважали постачання предметів життєвої необхідності. Постачання промислового обладнання фінансували за рахунок позичок міжнародного банку, а сировини, сільськогосподарських машин, запасних частин тощо - під гарантії американського уряду через експортно-імпортний банк США. Майже 70 % допомоги становили продовольство, паливо, добрива.

Допомогу розподіляли між країнами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо доларової зони. Товарами розпоряджались уряди держав. Гроші, отримані від продажу, надходили в національний банк країни на спеціальний рахунок (так звані еквівалентні фонди). Країнам-учасницям належало 95 % коштів цих фондів. За контролювання Адміністрації економічного співробітництва їх витрачали на зменшення дефіциту бюджету, розвиток торгівлі, виробництво металу, цементу, промислового обладнання, калійних добрив тощо. Частина коштів йшла на оплату сировини, котру США вивозили.

Все-таки значення допомоги згідно з планом Маршалла для різних країн не було однаковим. Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія отримали 2/3 усіх коштів. Радянський Союз відмовився від допомоги, оскільки США не прийняли його вимог про самостійне визначення кожною країною обсягу допомоги та її форми; розмежування держав на країни-союзниці, що зберігали нейтралітет, і колишніх супротивників; вирішення проблеми репарації Німеччини. Історики та економісти неоднозначно оцінюють позицію СРСР щодо плану Маршалла. Безперечно, його реалізація була б конструктивним підходом до розв'язання повоєнних господарських проблем. Однак поширене твердження, що американська допомога в умовах боротьби з комунізмом, яка вже розпочалася, була спланована так, щоб поставити СРСР в умови, коли він змушений буде відмовитися від участі в плані Маршалла.

Програму відбудови Європи було виконано. На початку 1950-х років досягнуто довоєнного промислового рівня. Еквівалентні фонди доповнили внутрішні ресурси капіталів країн-учасниць, які отримали додаткових товарів і послуг на 3-4 % від свого національного доходу. Посилився державний контроль економіки. Стабілізувалася система міжнародних розрахунків. Створення ОЄЕС стало імпульсом до європейської інтеграції. В 1950 р. її члени з метою відновлення конвертованості валют утворили Європейський платіжний союз, ухвалили Кодекс лібералізації торгівлі, що знизив кількісні обмеження імпорту.

Стабілізація фінансово-грошової системи, її трансформація в умовах зростання фінансових ринків. Друга світова війна зруйнувала світову економічну систему, механізм міжнародної торгівлі та валютних відносин. Для забезпечення фінансової стабільності, відновлення та розвитку світогосподарських зв'язків, у тому числі повоєнних міжнародних платежів, нагальною необхідністю було реформування міжнародного монетарного (валютного) устрою, укладення міжнародних угод у сфері торгівлі. Основою вирішення зазначених проблем були об'єктивні закономірності: 3/4 золотих запасів несоціалістичних країн зосереджувалися у США внаслідок активного платіжного балансу воєнного періоду; зросла державна заборгованість європейських країн, що зумовило збільшення випуску паперових грошей (у США за 1940-1945 рр. - на 222,6 %; Великій Британії впродовж 1939 р. - листопада 1945 р. - на 139 %; у Франції за 1939-1944 р. - на 379 %); міжнародна торгівля розглядалася як стимулятор економічного зростання, чинник стабільності монетарних відносин; кейнсіанство утвердилося як провідна макроекономічна доктрина, основою якої було підтримання внутрішньої рівноваги шляхом активної державної політики за рахунок відповідних фіскальних регуляторів безвідносно до формату міжнародного валютного устрою.

За ініціативою США в межах проголошеної американським урядом концепції державного регулювання та планування світової економіки у липні 1944 р. було проведено Бреттон-Вудську1 міжнародну конференцію, у роботі якої взяли участь 45 дійсних і асоційованих членів ООН, а також міністри фінансів 16 країн. "Заключний пакт" став компромісною ухвалою трьох альтернативних планів фінансово-валютного регулювання, запропонованих Великою Британією (план Дж. Кейнса), США (план міністра фінансів Г. Байта) і Канадою. Він ґрунтувався на прокейнсіанських принципах побудови монетарної політики та рецептах реформування міжнародної валютної системи. Створену міжнародну валютну систему (Бреттон-Вудську, 1944-1973рр.) визначали такі положення: американський долар прирівнювався та обмінювався на золото за офіційним курсом (1 тройська унція = 35 доларів, вміст долара дорівнював 0,88 г золота); валюта країн - учасниць мала золотий вміст, на основі чого визначалося їх курсове співвідношення до американської валюти; ринкові курси валют фіксувалися у межах плюс-мінус 1 % від золотих і доларових паритетів; країни-учасниці мали якнайшвидше відновити конвертованість валют за поточними операціями; ФРС США обмінювала долари, пред'явлені центральними банками інших країн, на золото, була єдиним центром емісії резервної валюти; було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ) як орган валютного регулювання.

Бреттон-Вудська модель організації міжнародних монетарних відносин закріпила роль світового лідера за США, які прагнули скасувати валютні та митні обмеження експорту товарів зі США в інші країни, за доларом - роль міжнародної резервної валюти, світових грошей при платежах і розрахунках, отже, завершила формування системи золотовалютного (золотодоларового) стандарту. Монетарна політика в системі макроекономічних регуляторів на національному рівні забезпечувала пріоритетність внутрішньої рівноваги, фіксовані курси автоматично потребували введення обмежень на рух капіталів, що давало змогу здійснювати антициклічну політику. Стосовно міжнародної економіки було закріплено домінування міжнародних домовленостей і необхідність адаптації до них національної макроекономічної політики країн-учасниць та їх залежності від США в умовах зростання попиту на міжнародну ліквідність і дефіциту їх платіжного балансу.

У діяльності Бреттон-Вудської системи виокремлюють два періоди: нестачі доларів (1947-1958) і надлишку доларів (1958-1971). У середині 1960-х років економічні проблеми загострилися. Долар знецінювався, його роль не відповідала реальним співвідношенням у світовому господарстві, структурі міжнародних економічних відносин. Поточний рахунок США у зв'язку з випереджальним зростанням сукупного попиту порівняно зі зростанням ВВП стабільно погіршувався. Для подолання обмежень на рух капіталу в Західній Європі виник новий міжнародний грошовий ринок, так званий ринок євровалют (доларів за межами США), що безконтрольно переміщалися з однієї держави в іншу. У1966 р. масштаби його оцінювалися в 46,5 млрд дол. Більшість країн Західної Європи після створення у 1958 р. спільного ринку з огляду на інтеграційні зобов'язання конвертували свої валюти за поточними операціями. Збільшилися прямі американські інвестиції в європейську економіку. Корпорації США майже в 7 разів збільшили свої капітали за кордоном. Відплив капіталів і зменшення американського експорту погіршували дефіцит платіжного балансу США, який покривався на 3/4 доларами, золотий запас у 1970 р. забезпечував лише 25 % зовнішніх доларових зобов'язань і зменшився з 24,4 млрд дол. у 1948 р. до 11,1 млрд дол. у 1971 р. Становище ускладнювали кризи окремих національних валют. Упродовж 1949-1971 рр. мало місце 69 девальвацій національних валют. Власники доларів прагнули конвертувати їх у більш стійку валюту, зокрема західнонімецьку марку, японську єну. Країни ЄС і Японія поставили питання про зміну паритету США. Загострилася проблема ліквідності в міжнародній економіці.

З метою розв'язання проблем країни - учасниці МВФ у 1969 р. розробили міжнародну грошову одиницю SDR (СПЗ, спеціальні права запозичення) як міжнародний розрахунковий і резервний засіб, який мав виконувати деякі функції світових грошей: регулювати сальдо платіжних балансів, поповнювати офіційні резервні розрахунки з МВФ, регулювати обсяги міжнародної ліквідності. СПЗ існує у формі кредитних записів на спеціальних рахунках у МВФ, не має власної вартості, за масштаб прийнято золотий вміст долара США. У 1970-1973 рр. було випущено 9,3 млрд одиниць СПЗ, у 1973-1978 рр. випуск було призупинено у зв'язку з надмірною кількістю доларів США і поліпшенням міжнародної ліквідності. 15 серпня 1971 р. США оголосили про припинення конвертованості доларів у золото. Це розірвало зв'язок між золотом і міжнародною вартістю долара. Призупинення конвертованості долара у золото означало відмову уряду США від проведення дефляційної внутрішньої політики. Така політика передбачає застосування регуляторних засобів уряду з метою стримування інфляції й оздоровлення платіжного балансу шляхом обмеження деяких видів ділової активності. Весь тягар коригування курсів валют перекладався на інші держави.

За "смітсонівською угодою19' 1971 р. долар девальвували на 8%, у 1973р. - ще на 10 %. У1972р. МВФ створив Комітет з реформи міжнародної валютної системи. У березні 1973р. європейські країни на валютних ринках запровадили плаваючі курси стосовно долара США, що ознаменувало ліквідацію Бреттон-Вудської системи. Перший нафтовий шок 1974-1975рр., коли ціни на нафту зросли в чотири рази, пришвидшив перехід до нових валютних відносин.

У 1976 р. конференція країн - учасниць МВФ у місті Кінгстоні (о. Ямайка) внесла зміни до його статуту, які зафіксували перехід до нової міжнародної валютної системи (Ямайської), що базується на таких принципах: легітимізація плаваючих курсів, перетворення СПЗ на світовий грошовий еталон, головний резервний актив і міжнародний засіб розрахунків і платежу, демонетизація долара, скасування офіційної ціни на золото та фіксації золотого забезпечення національних валют, вільний ринок золота, перетворення його на звичайний товар. З переходом до плаваючих валютних курсів вартість СПЗ почала визначатися за допомогою ринкових курсів валют 16 країн, а з 1981 р. - 5 країн (США, ФРН, Франції, Великої Британії та Японії), які переглядалася один раз у 5 років.

У новій системі курси валют більшості країн вільно коливаються, або "плавають, на світових валютних ринках відповідно до зміни попиту і пропозиції. За необхідності центральні банки країн здійснюють грошові інтервенції, щоб стабілізувати або змінити курси валют. Порівнюючи нову систему із попередньою, слід зазначити, що фіксовані валютні курси були покликані стримувати інфляцію, змушуючи країни зі слабкою валютою проводити інтервенції і, тим самим уповільнювати темпи зростання їхньої грошової маси. Плаваючі курси залишали уряди країн наодинці з інфляційними механізмами. Однак зменшення інфляції у провідних промислових країнах спостерігається вже із початком 1980-х років.

У березні 1979 р. країни Європейського Економічного Союзу створили своє валютне угруповання - Європейську валютну систему (ЄВС). У межах ЄЕС була штучно створена безготівкова, умовно розрахункова грошова одиниця ЕКЮ, або ECU (англ. European Currency Unit - європейська валютна одиниця), яка розраховувалася за тим самим принципом, що й СПЗ, але вже без кошика валют (до уваги бралися всі країни - члени ЄЕС).

Важливу роль у світовій економіці до початку 1970-х років продовжувала відігравати стерлінгова зона. Англійці прагнули зберегти систему митних бар'єрів для охорони країн Британської імперії від американської конкуренції. Саме цим пояснюється значно пізніший вступ Великої Британії у МВФ та МБРР. Поступово зменшувалася роль фунта стерлінгів як міжнародної резервної валюти в умовах міжнародного економічного суперництва. Долар США дедалі більше почали використовувати в країнах стерлінгової зони. Вступ Великої Британії в 1973 р. у ЄЕС применшив роль стерлінгової зони. Хоча у валютному законодавстві Великої Британії поняття стерлінгової зони формально зберігається, однак фактично вона перестала існувати.

Рішення Бреттон-Вудської конференції започаткували створення міжнародних економічних організацій, їх завданням є забезпечення стабільного та упорядкованого розвитку світової економіки.

На міжнародному валютному ринку утворилися та функціонували наднаціональні фінансові організації - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), або Світовий банк. Діяльність банку доповнювалася роботою двох організацій-філій: Міжнародної фінансової корпорації (МФК, 1956 р.) і Міжнародної асоціації розвитку (МАР, 1960 p.).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) почав функціонувати у березні 1947 p., центр правління було розміщено у Вашингтоні, європейське відділення - у Парижі. Завдання МВФ полягає у сприянні розвитку міжнародної торгівлі й валютної співпраці шляхом забезпечення стабільності валютних курсів країн-учасниць, управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фінансування короткострокових дисбалансів у міжнародних платіжних відносинах. При підписанні Бреттон-Вудської угоди було затверджено створення стабілізаційного фонду в межах МВФ, головним завданням якого стає кредитування країн із дефіцитним балансом. Фонд фінансує свою діяльність за рахунок позик і внесків країн-учасниць на основі визначених квот, які регулярно переглядаються. До 1983 р. лише Бельгія, Велика Британія, Італія, Канада, Франція, ФРН, Нідерланди, Швеція, США і Швейцарія могли отримувати кредити з цього фонду, надалі ці права поширилися на всі країни-учасниці. Правила надання кредитів регулюються так званою "траншовою політикою".

Завданням Світового банку (МБРР) було надання довгострокових позик для реконструкції зруйнованих війною економік, а в подальшому - сприяння розвитку найбідніших країн світу. У 1945- 1948 рр. банк займався збиранням і розміщенням капітальних ресурсів для повоєнної відбудови економіки Європи, у межах плану Маршалла надавав позики країнам-учасникам для фінансування інвестиційних проектів, у 1980-х роках почав фінансувати програми державного регулювання та економічних реформ з метою забезпечення економічного зростання та вирівнювання платіжних балансів, реалізації проектів Програми ООН з розвитку (1966 р.), що є спеціальним органом ООН для надання техніко-технологічної допомоги. Він отримав фактичний доступ до значних сум, формуючи свій капітал за рахунок позик, створюючи засоби обігу. Банк міг збільшити обсяг світової ліквідності з метою поліпшення умов життя у світі. Таким чином втілювалося в життя створення системи планування і контролю над економікою - контроль за внутрішньою грошовою політикою країн-членів, особливо щодо коригування обмінних курсів і світових потоків капіталів.

У 1947 р. на Женевській конференції 23 країни створили міжнародну організацію Генеральну угоду про тарифи і торгівлю (ГАТТ), завдання якої - узгодження державних заходів регулювання зовнішньої торгівлі, поступове зниження та ліквідація митних тарифів, формування режиму найбільшого сприяння (РНС), організація багатосторонніх переговорів. У результаті діяльності ГАТТ у 1950-1960-х роках митні тарифи були знижені в середньому на 38%.

У 1950-х роках система міжнародних економічних організацій охоплювала лише індустріально розвинені країни, головну роль серед яких відігравали США. Регулювання світової економіки визначалося лібералізацією торгівлі (зниженням зовнішньоторговельних бар'єрів) і вільним переміщенням капіталів. У 1960-х роках роль індустріальних держав, що становили лише 1/4 учасників міжнародних економічних організацій, зменшилася, зросли суперечності щодо питань координації зовнішньоекономічної політики між ними та у відносинах з країнами, що розвиваються.

У 1961 р. Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС) перетворено на Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до якої увійшли також США, Канада та Іспанія. Завдання організації - формування, координація та регулювання політики, спрямованої на стимулювання економічного зростання та підтримку фінансової стабільності в країнах-учасницях; стимулювання та узгодження їхніх зусиль щодо фінансової та технічної допомоги країнам, що розвиваються; сприяння розширенню міжнародної торгівлі, що виключає використання дискримінаційних заходів. Діяльність організації здійснюють понад 100 спеціалізованих комітетів і робочих груп. З 1962 р. працює Центр розвитку, що здійснює дослідження в галузі розробки та застосування загальних стратегій економічної допомоги.

У 1960-х роках створено нові міжнародні організації під егідою ООН. У 1964 р. - Конференцію з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) з метою заохочення міжнародної торгівлі, зокрема між розвиненими країнами і тими, що розвиваються, й узгодження торговельної політики різних держав. У 1967 р. засновано Організацію ООН з промислового розвитку (ЮНІДО) для сприяння розвитку промисловості та прискорення індустріалізації країн, що розвиваються, та Програму розвитку ООН (ПРООН) для координації планування програм ООН з технічного співробітництва. Питаннями узгодження та координації міжнародної торгівлі займалися Конференція ООН з торгівлі та розвитку, засідання якої відбулися в 1964, 1968 і 1972 рр., і Рада митного співробітництва, створена на початку 1950-х років.

У 1975 р. була скликана перша нарада "Великої сімки", що з неформального інституту трансформувалася в організовану систему, стала важливим механізмом міждержавного регулювання. 31996 р. в її діяльності бере участь Росія.

На світовому ринку капіталів із появою ринку євровалют формуються світові фінансові центри (СФЦ), які є потужними генераторами розподілу та переливання капіталу як національних економік, так і міжнародної.

Після Другої світової війни вивезення капіталу зростає високими темпами. За 1946-1972 рр. сума закордонних капіталовкладень збільшилася майже у 7разів і досягла у 1970 р. близько 350 млрд дол. США. Це пришвидшило формування світових фінансових ринків і центрів, які є складовою міжнародних ринків капіталу та забезпечують акумуляцію й перерозподіл світових капіталів. Діяльність фінансових центрів (валютних, фондових, кредитних) охоплює національні банківські системи, фондову біржу та рівень її операцій, місце національної валюти у міжнародних розрахунках і платежах.

Світові фінансові центри сформувалися на базі національних ринків капіталів (Лондон, Нью-Йорк, Париж, Франкфурт-на-Майні, Токіо), на основі руху міжнародних капіталів (Лондон). Вони обслуговували реальний сектор економіки (здійснювалися платежі, розрахунки, надавалися короткострокові (для покриття недостатньої ліквідності) і довгострокові (інвестиційні) кредити, мобілізувалися необхідні для цього сектору фінансові ресурси на ринках цінних паперів (облігацій як боргових зобов'язань і акцій як титулів власності). У 1970-1980-х роках з'явилися нові фінансові інструменти й операції - так звані похідні цінні папери (деривативи), насамперед ф'ючерси та опціони. Деривативи надали право купувати чи продавати цінні папери, кошти, матеріальні або нематеріальні активи на визначених умовах у майбутньому.

Все це привело до випереджального збільшення кількості угод на світових валютних ринках порівняно з обсягом торгівлі товарами і послугами, зростання ролі фінансових ринків та їх глобалізації.

Науковий аналіз фінансової сфери здійснив лауреат Нобелівської премії з економіки (1976) американський вчений М. Фрідмен (1912-2006), який дослідив механізм монетарних інструментів і монетарної політики у розвитку економіки.