Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В. - 2.1.3. Інтернаціоналізація виробництва та інтеграція господарських систем. Дослідження проблем економічної інтеграції

Інтернаціоналізацію світового господарства розуміють як зближення національних економік шляхом посилення промислової співпраці, взаємозалежності міжнародного товарообороту, руху капіталів, робочої сили, взаємного впливу на найважливіші економічні процеси в країнах і регіонах, у тому числі на процентні ставки, рівні цін, коливання валют тощо. Національні економіки дедалі більше характеризував ступінь включення до системи міжнародної спеціалізації та кооперації. Інтернаціоналізація об'єднує структурні елементи і суб'єктів світового господарства в єдине ціле, тому є одним із структуроутворювальних факторів розвитку міжнародної економіки.

У1950-1980-х роках процес інтернаціоналізації характеризують такі аспекти:

o Зменшилося значення міжнародної торгівлі як головної форми інтернаціоналізації впродовж багатьох років. Процес інтернаціоналізації почав переміщатися зі сфери обігу у сферу матеріального виробництва.

o Комплексна інтернаціоналізація виробництва поширилася на всі країни світу, галузі матеріального і нематеріального виробництва. Завдяки інтернаціоналізації вирішувалося питання вузькості внутрішніх ринків і нестачі ресурсів. Об'єктивною основою інтернаціоналізації виробництва залишалося поглиблення міжнародного поділу праці. Якщо у першій половині XX ст. переважала міжгалузева спеціалізація, то з початком сучасної науково-технічної революції (СНТР) важливого значення набула внутрішньогалузева спеціалізація: предметна, подетальна, з технічних досліджень. Розвивалися такі форми кооперації, як підрядна, спільне виробництво, спільні підприємства.

o Збільшилися масштаби транснаціоналізації та роль транснаціональних компаній (ТНК). Обсяг міжнародних внутрішньо-корпоративних поставок транснаціональних компаній і міжнародних монополій перевищував 30 % товарообороту на світовому ринку.

o Зросло значення міжнародного обміну послугами та руху капіталів, міжнародного науково-технічного співробітництва. Почала формуватися світова інфраструктура - комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Рівень інтернаціоналізації характеризує співвідношення обсягу експорту до матеріального виробництва (табл. 2.2).

Таблиця 2.2. Рівень інтернаціоналізації світової економіки, % (1913 р. = 100% )"

Процес інтернаціоналізації сприяв розширенню і формуванню нового змісту форм міжнародних економічних відносин: міжнародної торгівлі, вивезення капіталу, міжнародної міграції робочої сили, міжнародних валютних відносин.

Вивезення капіталу і міжнародна інвестиційна діяльність - важливі чинники інтернаціоналізації господарського життя, що набули нових ознак порівняно з так званим класичним періодом експорту капіталу кінця XIX - початку XX ст.

Щорічні темпи експорту капіталу економічно розвинених країн наприкінці 1950-х років оцінюються в 11-13 %, вони перевищували темпи зростання міжнародної торгівлі. Якщо у міжвоєнний період основним експортером капіталу була Велика Британія, то у 1950-1970-х роках - США, які збільшили експорт капіталу за 1939-1970 рр. з 11,4 до 133,3 млрд дол. (у 11,7 разу). За вартістю він досягав близько третини товарного експорту, в країнах Західної Європи, Японії - кількох процентів.

Відбувалися зміни в експорті капіталу за функціональними формами та формами власності. У США підприємницький капітал вивозився переважно у формі прямих інвестицій, які у 1970 р. становили 52 % від усього експорту. У структурі інвестицій збільшилося значення реінвестованих прибутків. У США в 1960-х роках вони становили майже 1/2 усіх вкладень. Для Великої Британії, Франції" ФРН, Японії визначальним було вивезення капіталу в позиковій формі.

Змінилася географічна структура капіталовкладень індустріально розвинених держав. Посилилося взаємопроникнення капіталу між цими країнами. Для американського приватного капіталу найважливішою сферою вкладення стали країни Західної Європи, частка яких у 1950-1970 рр. зросла з 14,4 до 31,2 %. Так, інвестиції в економіку Великої Британії збільшилися у 10 разів, ФРН - у 25,5 разу. Частка Латинської Америки та Канади зменшилася.

Західноєвропейські держави і Японія спрямовували основну частину коштів в економіку розвинених країн, у тому числі США. Обсяг прямих західноєвропейських інвестицій за 1950-1966 рр. збільшився з 2 до 6,3 млрд дол. Частка Японії становила близько 2 %. Проте іноземний капітал істотно не впливав на економіку США, оскільки прямі інвестиції становили лише 1 /4 усіх зарубіжних вкладень.

Рух приватного капіталу Японії мав певні особливості. У 1950- 1960-х роках у СИТА та Європу вивозили понад 1/3 інвестицій (38 %). Більша частина спрямовувалася у країни Азії (27,2 %), Латинської Америки (17,5 %), Середнього Сходу, Африки.

Країни, що розвиваються, залишилися важливим регіоном вкладення капіталів. Це зумовлювалося значними сировинними ресурсами, дешевою робочою силою, високими прибутками, майже в 10 разів більшими, ніж в економічно розвинених країнах. Однак якщо в 1950-х роках переважали державні інвестиції, то в 1960-х - експорт приватного капіталу.

Певні зрушення відбулися у галузевому розподілі капіталовкладень економічно розвинених держав. їх об'єктом були насамперед добувна і металургійна промисловість, у 1960-х роках - галузі обробної промисловості. Так, при загальному зростанні інвестицій США удвічі в обробну промисловість їх надійшло втричі більше. У 1970 р. зарубіжні інвестиції Японії в обробну галузь становили 27 %, Франції - 20, ФРН - 80 %.

Лібералізація міжнародної торгівлі. Упродовж 1950-х - на початку 1970-х років у міжнародній торгівлі провідне місце належало економічно розвиненим країнам, їх частка у світовому експорті зросла з 61,3 % у 1950 р. до 71,9 % у 1970 р. Серед економічно розвинених країн перше місце у світовому експорті зберігали США (15,4 %), на друге місце вийшла ФРН (12,4 %), третє і четверте поділили Велика Британія і Японія (7 %), на п'ятому була Франція (6,4 %). Щорічні темпи зростання вартості експорту становили 8,0 % (національного доходу - 4,5 %, промислового виробництва - 5,5 %), експортна квота у ВНД збільшилася за 1950-1970-ті роки з 7 до 10,6 %.

Відбулися принципові зрушення в товарній структурі міжнародної торгівлі. Частка продукції обробної промисловості у світовому експорті збільшилася з 38-45 % у першій половині XX ст. до 63 % у 1973 р. V структурі промислових товарів 1/3 припадала на машини, обладнання, засоби транспорту. Зросло значення палива, сировини, зменшилося - продуктів харчування.

Змінилася географія міжнародної торгівлі, що визначалася економічною інтеграцією країн і відбувалася в межах ЄЕС і РЕВ. Частка взаємного зовнішньоторговельного товарообороту між країнами ЄЕС становила у 1970 р. 49 %, Західної Європи - 61 %, РЕВ - у межах 54,4-75,8 %.

У результаті діяльності міжнародних організацій у країнах ЄАВТ митні бар'єри було скасовано до січня 1967 р., в ЄЕС - до лютого 1968 р. Було встановлено єдиний зовнішній тариф як форму колективного протекціонізму в ЄАВТ на промислові, в ЄЕС на промислові та сільськогосподарські товари. Загальною була тенденція зниження ввізних мит. Однак підвищувалися податки на імпортовані товари, встановлювалися обов'язкові імпортні внески. У США в 1970 р. кількісно обмежувався імпорт на 67 видів промислової продукції, в країнах ЄЕС - на 65, у Великій Британії - на 21.

Постійна ознака зовнішньої торгівлі більшості економічно розвинених країн - пасивний платіжний баланс унаслідок перевищення імпорту над експортом. Лише у США, Японії, Італії, ФРН експорт був вищим, ніж імпорт. Торговий дефіцит компенсувався за рахунок доходів від іноземних інвестицій, туристичного бізнесу, продажу послуг тощо. Зменшилася залежність економічно розвинених держав від натуральної сировини, що витіснялася синтетичними замінниками. Завершення індустріалізації сільського господарства дало змогу повністю забезпечити продуктами харчування і зменшити їхній імпорт.

Міжнародна економічна інтеграція стала важливою тенденцією економічного розвитку. її змістом було створення: а) міждержавних регіональних загальноекономічних об'єднань; б) регіональних економічних комісій ООН; в) міждержавних економічних організацій з окремих питань світового господарства і спеціалізованих економічних об'єднань ООН.

Розвиток міждержавних регіональних інтеграційних процесів проходить такі етапи об'єднання і форми: а) зона вільної торгівлі (ЗВТ) - ліквідовуються тарифи і кількісні імпортні квоти між країнами-учасницями, але кожна країна має право зберігати власні тарифи стосовно решти світу; б) митна спілка (МС) - передбачає скасування внутрішніх обмежень, вирівнювання імпортних тарифів для країн, які до цього союзу не входять; в) спільний ринок (СР) - вищий ступінь інтеграції, оскільки передбачається і вільний рух факторів виробництва; г) економічний і валютний союз (ЕВС) - поєднання заходів, спрямованих на скасування обмежень на рух товарів і факторів виробництва, з так званою гармонізацією економічної політики країн-учасниць, ґ) політичний союз (ПС) - найвищий ступінь інтеграції, що об'єднує економічну політику, яка веде у підсумку до створення наднаціональної владної й управлінської структури, рішення якої обов'язкові для всіх країн-членів.

У Західній Європі міждержавні регіональні інтеграційні процеси почалися з утворення зон вільної торгівлі. У січні 1948 р. рішенням урядів Бельгії, Нідерландів і Люксембургу створено митний союз (відомий як Бенілюкс). У межах союзу в 1949-1950 рр. введено обмеження на імпорт промислової продукції, а до середини 1950-х років усунуто перешкоди для вільного руху капіталів і міграції робочої сили. У 1948 р. засновано митний союз Франсітал (Франція, Італія). У цьому ж році США, Велика Британія, Франція, Німеччина і країни Бенілюксу створили міжнародну адміністрацію з метою контролю промисловості Німеччини.

18 квітня 1951 р. утворено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до якого увійшли Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Завданням ЄОВС були забезпечення гарантованого постачання вугілля і сталі за регульованими цінами, соціальної політики галузі, підтримка торгівлі та проведення структурних змін. Ця міжнародна організація, об'єднавши кам'яновугільну, залізорудну, металургійну промисловості, контролювала 60 % виплавляння сталі, 50 % видобутку кам'яного вугілля в Західній Європі.

Наступним кроком в інтеграційному процесі стало підписання в 1957 р. шістьма державами Бенілюксу Римської угоди про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (так званого Євроатому) і Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Угода передбачала протягом 12 років створення митного союзу і спільного ринку товарів. Планувалося ліквідувати митні кордони між країнами й утворити спільний ринок робочої сили, товарів, капіталів, поступово перейти до спільної аграрної і торговельної політики, потім - до єдиної економічної, соціальної політики та паспортної унії. Євроатом мав координувати розвиток атомної енергетики. У 1958 р. для цих двох організацій були утворені Комісія (виконавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий орган), Європейський парламент (консультативний орган). З 1967 р. ці установи стали спільними і для ЄОВС. Бюджет ЄС формувався з внесків його членів. У 1973 р. членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.

Головним досягненням ЄЕС протягом 1958-1969 рр. було створення митної спілки. З 1 липня 1968 р. учасники об'єднання почали застосовувати єдині тарифи на ввезення товарів з інших країн. Було вироблено єдину сільськогосподарську політику, що формувалась Європейським фондом сільськогосподарських гарантій та орієнтацій (з 1962 р. за рахунок внесків країн-учасниць). її мета - піднесення життєвого рівня працівників сільськогосподарських підприємств, встановлення однакових цін на їхню продукцію, регулювання ринків основних сільськогосподарських товарів. У 1968 р. ліквідовано мито на продукцію країн - членів ЄЕС. У 1969 р. на нараді у Гаазі ухвалили постанову про включення монетарної сфери в інтегральний процес.

Друга половина 1970-х - перша половина 1980-х років були другим етапом розвитку ЄЕС. Зі створенням у 1974 р. Європейської ради посилилася координація дій учасників. Упродовж 1978- 1979 рр. було введено Європейську валютну систему (ЄВС), завдання якої - стабілізація обмінних курсів національних валют і введення європейської валютної одиниці - ЕКЮ. Формувався спільний бюджет товариства (його основою були 1,15-1,2 % від ВВП країн-учасниць і визначені внески). Разом з тим, виникли кризові явища: посилилася тенденція до дезінтеграції (зокрема, сепаратистські дії щодо захисту своїх економічних інтересів тощо), загострилися суперечності щодо проблем митного союзу та єдиної сільськогосподарської політики, збільшився розрив між країнами щодо рівня економічного розвитку, особливо зі вступом до ЄС Греції (1981 р.). Під сумнів були поставлені здатність співтовариства до подальшого розвитку та його економічна конкурентоспроможність щодо США та Японії.

Розвиток міждержавних регіональних економічних об'єднань набув світового характеру. У 1960 р. засновано Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ) - зону вільної торгівлі. До її складу входили Велика Британія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, Швеція. Цілями асоціації було забезпечення безмитного товарообороту промисловими товарами і укладення торговельної угоди з ЕЄС Кожна країна зберігає зовнішньоторговельну автономію і власне мито щодо третіх країн.

Соціалістичні країни в 1949 р. інтегрувалися у Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Діяльність РЕВ зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації зовнішньої торгівлі, обміні науково-технічною інформацією. РЕВ у 1956-1957 рр. перейшла до координації народногосподарських планів, спеціалізації та кооперування виробництва. Були створені організації зі співробітництва в різних галузях господарської діяльності ("Інтерметал", "Інтерелектр" тощо) і Міжнародний банк економічного співробітництва. Гальмувало інтеграційні процеси панування планово-розподільчих і командно-адміністративних методів управління.

У 1945 р. створено Лігу арабських держав (ЛАД), до якої ввійшли 20 країн; у 1948 р, - Організацію американських держав (ОАД), її членами стали 31 латиноамериканська держава, США і Канада. У Латинській Америці в 1960 р. утворилися Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛААВТ) і Латиноамериканська інтеграційна асоціація (ЛАТА), завдання яких полягало у сприянні розвитку внутрішньорегіональної торгівлі та економічного співробітництва. У 1967 р. створена Асоціація країн Південно-Східної Азії (англ. АСЕАН), до якої увійшли Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, що забезпечує економічну стабільність у регіоні.

Було створено ряд регіональних комісій ООН: Економічну комісію для Європи, Економічну й соціальну комісію для Азії та Тихого океану, Економічну комісію для Африки, Економічну комісію для Західної Азії, Економічну комісію для Латинської Америки, які сприяють економічному розвитку і співробітництву країн відповідного регіону, розробляють рекомендації їх урядам.

На початок 1970-х років з утворенням Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) у 1957р. і зростанням економічної ролі Японії сформувалися і почали визначати розвиток світового господарства три таких "центри економічної сили": США, Японія і Західна Європа. Зростання виробництва Західної Європи фактично визначали ФРН, Франція та Велика Британія. Остання поступово втрачала значення могутньої держави. Частку національних економік у сукупному виробництві ВНД індустріально розвинених країн характеризують дані, наведені у табл. 2.3.

Таблиця 2.3. Частка національних економік у сукупному виробництві ВНД індустріально розвинених країн, %

Дослідження проблематики економічної інтеграції. У 1950- 1960-ті роки основну увагу дослідники приділяють питанням міжнародної торгівлі, митних союзів, міжнародних інвестицій як факторів ефективності й максимізації добробуту країн, задіяних у системі економічної інтеграції. Найвідомішими дослідниками проблем інтеграції є Дж. Вайнер, Дж.Б. Мід, Р. Ліпсі, Я. Тінберген, Т. Скітовскі, Б. Баласса, Г.К. Мюрдаль.

Джейкоб Вайнер (1892-1970) у праці "Проблеми митного союзу" (1950) досліджував вплив митних союзів на торгівлю між країнами з погляду зростання добробуту країн, що інтегруються за рахунок спеціалізації виробництва на основі принципу порівняльних переваг, обґрунтованого Д. Рікардо. Він довів, що зростання торговельної активності підвищує добробут за умови, якщо внутрішнє виробництво заміщується значно нижчими витратами імпорту з країн-партнерів. Дешевим імпорт може бути у зв'язку зі скасуванням тарифів. Чим більш конкурентні структури виробництва країн-учасниць, тим вища ймовірність підвищення добробуту в результаті утворення митного союзу. Для оцінки ефективності митного союзу вчений ввів поняття потокостворювального ефекту інтеграції (скасування обмежень у взаємній торгівлі між країна ми-учасницями, що позитивно впливає на країну і світову торгівлю загалом) та потоковідвертаючого ефекту інтеграції (скорочення торговельних зв'язків із третіми країнами, переорієнтація їх на партнерів по угрупованню, що негативно впливає на світову торгівлю).

Джеймс Едуард Мід (1907-1995) у працях 1950-х років "Теорія міжнародної політики: платіжний баланс", "Проблеми економічного союзу", "Теорія митних союзів" аналізував митні союзи і тарифи під кутом зору економіки добробуту. Він висвітлив можливі конфлікти між підтримкою балансу зовнішньої торгівлі та забезпеченням рівноваги сукупного попиту і сукупної пропозиції в умовах фіксованого валютного курсу. Зазначав, що зрушення в потоках інвестицій у межах однієї країни і всього міжнародного ринку капіталів мають суттєві відмінності. У першому випадку відбувається розподіл капіталу країни між галузями її господарства, тоді як у другому спостерігається міжнародна алокація капіталу. Отже, спільний ринок забезпечує повну мобільність усіх факторів виробництва. Дж. Мід дійшов висновку, що свобода переміщення факторів виробництва є вигідною для країн-учасниць, оскільки вона знижує відносний ступінь рідкісності цих факторів. У підсумку зазначав, що в будь-якому разі опосередкована дія на добробут країн спостерігатиметься тією мірою, якою потоки факторів виробництва замістять потоки товарів.

Гуннар Карл Мюрдаль (1898-1987), представник шведської школи, у праці "Міжнародна економіка: проблеми і перспективи" (1956) характеризує економічну інтеграцію, здійснювану від середини 50-х років XX ст., як реалізацію давнього ідеалу досягнення рівних можливостей та подолання світових конфліктів. На думку вченого, міжнародна економічна інтеграція набуватиме дедалі більших позитивних рис за умови, якщо буде усвідомлено її необхідність і створено "базис міжнародної солідарності". Також Мюрдаль вважає, що міжнародні економічні відносини мають і можуть підлягати регулюванню засобами політики.

Концепція міжнародної економічної інтеграції Мюрдаля ґрунтується на аналізі кумулятивного причинного зв'язку, тобто взаємозалежності всіх факторів у соціальній системі. Це означає, що будь-яка зміна в окремому факторі викликає зміни в інших. Отже, завдяки процесу взаємодій уся система отримує імпульс до руху в напрямі початкових змін, але ці зміни з часом значно поглиблюються.

Белла Баласса (1928-1991) у праці "Теорія європейської інтеграції" (1962) доводив, що між поширенням конкуренції та отриманням економії на масштабі немає суперечностей, оскільки на розширеному ринку є можливість співіснування значної кількості виробничих одиниць, що ефективно функціонують. Інтеграція є процесом усунення будь-яких бар'єрів проти конкуренції, регулювання ринку шляхом погодження політики урядів у певних сферах економічної діяльності. Зростання конкуренції може стимулювати дослідницьку діяльність, спрямовану на розроблення нових видів продукції й удосконалення виробничих технологій. Економічна інтеграція сприяє поширенню знань та інформації, розширюючи тим самим доступ усіх виробників до нових товарів і технологій, що випускаються іншими країнами-партнерами.

Б. Баласса є розробником п'ятиетапної схеми інтеграції. На першому етапі утворюються зони вільної торгівлі, в яких усуваються внутрішні експортно-імпортні тарифи і квоти. На етапі митного союзу запроваджується загальний зовнішній тариф. На третьому етапі загального ринку забезпечується вільний рух усіх факторів виробництва. На етапі економічного союзу в усіх країнах здійснюється однотипна економічна політика. П'ятий етап - етап повної економічної інтеграції - передбачає запровадження єдиної валюти, уніфікацію економічної політики і створення недержавних інститутів економічного регулювання.

Річард Ліпсі (р. н. 1928) зазначав, що ефект зростання добробуту від створення митного союзу має залежати від співвідношення частки у внутрішньому споживанні товарів, які виробляються всередині країни, і товарів, що імпортуються з країн, які не входять до союзу. За решти рівних умов чим вищою у споживанні є частка місцевої продукції і чим нижча частка імпорту з країн - не членів союзу, тим більша ймовірність підвищення добробуту в результаті створення митного союзу.

Ян Тінберген (1903-1994) у праці "Формування світової економіки" (1962) стверджував, що збільшення митного союзу підвищить імовірність позитивного впливу на добробут його учасників. Граничним випадком тут є включення всіх країн світу до митного союзу, що, по суті, означає перехід до цілком вільної торгівлі.

Т. Скітовскі (1910-2002) у праці "Економічна теорія і східноєвропейська інтеграція" (1958) досліджував взаємозумовленість економічної інтеграції, конкуренції та технічного прогресу. На його думку, економічна інтеграція створює умови для ефективнішої конкуренції. Збільшення кількості підприємств та відкриття кордонів між країнами сприяє послабленню монополістичних й олігополістичних ринкових структур в окремих країнах.

Загалом у працях Дж. Вайнера, Дж.Е. Miдa, Р. Ліпсі та інших учених участь країни в митному союзі, що веде до розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб зменшення деструктивної дії її власних тарифів.