Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В. - 3.2.6. Розвиток національної економіки в 1971-1985 рр.

Розгортання сучасної науково-технічної, технологічної та інформаційної революції (СНТТІР), становлення постіндустріальної економіки змінили парадигму економічної стратегії високорозвинених ринкових національних економік. Домінуючими чинниками були інтенсивне та інноваційне підприємництво, радикальна перебудова управління та господарювання, розвиток нових видів бізнесу і його масовості.

В історії радянської економіки 1970-ті - перша половина 1980-х років, які охопили дев'яту (1971-1975 рр.). десяту (1976- 1980 рр.) і одинадцяту (1981 - 1985 рр.) п'ятирічки, стали періодом нагромадження кризових явищ. Командно-адміністративна система все більше гальмувала економічний розвиток. Продовжувався процес індустріалізації, який у науковій літературі отримав назву "надіндустріалізації суспільства".

Для економічної політики було характерне панування командно-адміністративної планово-розподільної системи управління.

Офіційно лінія на продовження реформи 1965 р. зберігалася. Оскільки її основні положення повністю не реалізувалися, в 1979- 1984 рр. були проведені такі заходи. У плануванні впроваджували систему взаємопов'язаних довгострокових п'ятирічних і річних планів, які мали забезпечити оптимальне поєднання галузевого, територіального і програмного планування. Було розроблено проект Комплексної програми науково-технічного прогресу та його соціально-економічних наслідків на 1976-1990 рр., дослідження проводили за 21 комплексною темою 77 наукових установ України. Почали застосовувати показники нормативно чистої продукції (оптової ціни підприємств із вирахуванням матеріальних витрат), розподілу прибутків за роками п'ятирічки.

У системі господарського управління промисловістю в 1973 р. почався перехід на дво- і триланкову системи: загальносоюзне чи союзно-республіканське міністерство - виробниче або науково-виробниче об'єднання (ВО і НВО). У1979 р. ухвалено курс на розширення госпрозрахункових прав і можливостей підприємств. Визначили стабільні нормативи відрахувань від прибутку, гарантовані планові платежі в державний бюджет (раніше їх здійснювали міністерства), нормативний рівень рентабельності (12-15 %), нові ціни на продукцію. В 1984 р. на підприємствах п'яти міністерств, у 1985 р. 25 міністерств проводився економічний експеримент. Його учасники отримали право самостійно вирішувати питання використання фондів економічного стимулювання, соціально-культурних заходів та житлового будівництва. В 1986 р. на нові умови господарювання переведено близько 30 % об'єднань і підприємств промисловості, зв'язку, транспорту та інших галузей народного господарства України. Однак умови експерименту порушували, оскільки колективам вказувались конкретні напрями, на які дозволяли витрачати засоби з відповідних фондів.

У1983 р. ухвалено Закон про трудові колективи, який мав підвищити зацікавленість трудящих у результатах праці. Проте він не підкріплювався реальним розширенням самостійності підприємств. Повноваження колективу мали дорадчий характер, обмежувалися окремими питаннями внутрішньоуправлінських функцій (затвердження правил внутрішнього розпорядку, умов колективного договору, соціалістичного змагання тощо).

Реформу управління агропромисловим комплексом (АПК) проведено в 1982-1983 рр. Створено Міністерство сільського господарства УРСР. Удосконалювалися економічні методи управління. Були введені нові показники, зорієнтовані на остаточні результати та зміцнення госпрозрахунку. Заходи щодо піднесення сільського господарства визначила Продовольча програма СРСР (1982 р.). У 1985 р. на базі об'єднання міністерств (сільського господарства, плодоовочевого господарства, сільського будівництва, м'ясної та молочної промисловості, харчової промисловості, Державного комітету з виробничо-технічного забезпечення сільського господарства, Головного управління з садівництва, виноградарства та виноробної промисловості) створено союзно-республіканський Державний агропромисловий комітет УРСР, підпорядкований Держагропрому СРСР. Реорганізовані обласні та районні агропромислові об'єднання.

В умовах розгортання сучасної науково-технічної, технологічної та інформаційної революції економіка України продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом. Переважали еволюційні форми технічного прогресу, він майже не впливав на зростання ефективності господарства. Протягом 1970-1985 рр. видатки на розвиток науки залишалися на рівні приблизно 5 % від республіканського бюджету, становили 14-15 % в загальному обсязі асигнувань на науку, оскільки домінували кошти підприємств та організацій, які зосередили 58 % наукових працівників. Кількісні показники наукового потенціалу зростали. Чисельність наукових працівників збільшилася за цей період із 129,8 до 210,3 тис. осіб, або в 1,6 разу. Головним типом наукової установи був науково-дослідний інститут (НДТ). У 1984 р. їх налічувалося 449, де працювало майже 100 тис. осіб. Щороку у виробництво впроваджували 15-17 тис. винаходів і приблизно 800 раціоналізаторських пропозицій, освоювали понад 1000 нових видів промислової продукції.

Однак механізм розроблення та впровадження наукових досягнень не відповідав вимогам СНТТІР. Визначальні для неї галузі розвивалися повільно. Високотехнологічними залишалися галузі військово-промислового комплексу (ВПК). Середньорічний приріст використаних у виробництві винаходів і раціоналізаторських пропозицій зменшувався: у 1950-ті роки він становив 14,5 %, у 1960-ті - З %, а в 1970-ті - 1,8 %. Оновлення машин та обладнання, продукції на діючих підприємствах здійснювали в розмірі всього 2-3 % за рік. До середини 1980-х років понад половина парку виробничого устаткування була зношеною більше ніж на 50 %. Середній вік основних фондів дорівнював 18,9 рокам. Продуктивність праці зменшувалася. Частка машин та обладнання у радянському валютному експорті становила близько 3 %. Для порівняння, продуктивність праці в СРСР була нижчою, ніж у США: у промисловості вдвічі, у сільському господарстві - у 5 разів. У США майже кожна п'ята сім'я мала персональний комп'ютер.

Уповільнювалося економічне зростання. Зменшилися середньорічні темпи розвитку основних показників національної економіки (табл. 3.3).

Таблиця 3.3. Середньорічні темпи розвитку основних показників національної економіки, %

Інвестиційну політику характеризує зростання капітальних вкладень в економіку України впродовж 1970-1985 рр. у 1,3 разу. Динаміка зростання за п'ятирічками становила 100:118,2:130,8. У структурі інвестицій частка коштів державних і кооперативних підприємств та організацій залишалася на рівні 82-83 %. На об'єкти виробничого призначення вкладали в 2,9 разу більше коштів, ніж невиробничого. Рівень ефективності капітальних вкладень був низьким. Так, середній термін спорудження машинобудівних підприємств становив 13 років. Частка України в загальному обсязі капітальних вкладень СРСР зменшилася з 16,7 % у 1965 р. до 14,2 % у 1980 р., або на 2,5 пункту.

Структурні зрушення національної економіки, на відміну від індустріально розвинених країн світу, були пов'язані зі зростанням значення промислової сфери на 1-2 пункти. її частка у галузевій структурі національного доходу (без невиробничої сфери) та валового суспільного продукту в 1985 р. становила відповідно 51 і 63 %.

Для соціально-економічних відносин визначальним було панування соціалістичної власності у таких формах, як загальнонародна (державна), колгоспно-кооперативна, суспільних організацій, особиста. Перші дві були основою радянської економічної системи. Зберігалася тенденція до зростання значення державної власності в усіх сферах господарства. У СРСР на державних підприємствах вироблялося 90 % національного доходу.

Промисловість України була переважаючою сферою економіки. В 1985 р. на її частку припадало 62 % від виробництва валового суспільного продукту та 51 % національного доходу. За 1971-1985 рр. обсяг промислової продукції також збільшився у 2 рази. Підприємства залишали у власному розпорядженні на розширення виробництва та економічне стимулювання 45 % прибутку в 1985 р. щодо 30 % у 1965 р. Збудовано і введено в дію 302 підприємства у роки дев'ятої п'ятирічки, 158 - у роки десятої, 136 - одинадцятої. Рентабельність промислових підприємств становила у 1980 р. 12,2 %, у 1985 р. - і 11,7 %. Збиткових підприємств в 1985 р. нараховувалося 8 %.

Сформувалися й розвивалися такі комплекси: гірничорудний і паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, лісопромисловий, будівельний, агропромисловий. Високі темпи розвитку зберігали машинобудування, хімічна і нафтохімічна галузі. Загалом динаміка промислового виробництва уповільнювалася (табл. 3.4).

Таблиця 3.4. Динаміка промислового виробництва України, %

У галузевій структурі промисловості (за вартістю) змін, характерних для пості індустріальної економіки, не відбулось. Аналіз структури продукції галузей промислових комплексів дає змогу зробити висновок про збереження виробництва традиційної продукції, повільне зростання або відсутність продукції нових наукомістких галузей СНТТІР (табл. 3.5).

Таблиця 3.5. Галузева структура промисловості України, %

Гіпертрофований розвиток характерний для ВПК. Витрати на військові потреби становили близько 1/4 ВВП, що перевищувало відповідні показники США та європейських країн. На військовий комплекс працювало майже 80 % машинобудування колишнього СРСР. Нові технології, які розроблялись у ВПК, через засекреченість не використовували у цивільному виробництві.

Мілітаризацію радянської економіки і фінансової системи посилила війна СРСР в Афганістані в 1979-1989 рр. Щорічні витрати на неї оцінювалися в 3-4 млрд руб.

Сільське господарство розвивалося як складова агропромислового комплексу1, його частка в 1985 р. становила 52,9 %. Валова продукція сільського господарства за 1971-1985 рр. збільшилася на 26,2 %. Переважала колгоспно-кооперативна форма власності та організації виробництва. Зберігалася тенденція до зменшення кількості колгоспів і збільшення радгоспів. Продовжувався процес індустріалізації сільськогосподарського виробництва: механізації й автоматизації, меліорації та хімізації, концентрації та міжгосподарської кооперації. У валовій продукції сільського господарства в 1985 р. співвідношення частки продукції колгоспів, міжгосподарських підприємств і радгоспів, особистих селянських господарств дорівнювало відповідно 48,8 %, 22,8 і 28,4 %. У структурі видатків державного бюджету частка, спрямована на розвиток сільського господарства, коливалася в межах 13,7-15,1 %.

Вироблення національного продукту в сільському господарстві за цей період зменшилося на 23 %. За рівнем урожайності зернових СРСР посідав 90-те місце у світі, картоплі - 71-ше. Продовжувалася міграція селян у міста: 4,6 млн осіб за 1966-1985 рр.

У соціальній структурі економіки України в 1985 р., порівняно з індустріальними економічно розвиненими країнами, залишався великий процент зайнятих у сільському господарстві - 21,2 %, у промисловості та будівництві працювало 38,8 % від усіх зайнятих у народному господарстві, у сфері послуг (транспорті, зв'язку, торгівлі, охороні здоров'я, освіті тощо) - 48,3 %. Чисельність зайнятих у сфері послуг зростала швидше, ніж у промисловості. Частка сільських жителів залишалася на високому рівні - 34 % на початок 1986 р. За підрахунками вчених, темпи приросту працездатного населення уповільнювалися і були найнижчими в СРСР. Наприклад, за 1970-ті роки цей показник становив 10,4 % (в СРСР - 16,6 %), а в матеріальному виробництві - відповідно 4,2 % і 11,3 %.

Фінанси. Кредит. Соціальна політика

Державний бюджет України акумулював близько 68 % фінансових ресурсів. Стабільно збільшувалася дохідна частина: за 1971-1985 рр. - у 2,36 разу.

У структурі дохідної частини впродовж 1971-1985 рр. найбільшим джерелом був податок з обігу, частка якого збільшилася з 18,6 до 38,3 %. Платежі з прибутку державних підприємств та організацій зменшилися з 47,7 до 38,3 %. Частка прибуткового податку з колгоспів і кооперативів зменшилася з 2,1 у 1970 р. до 1,61 % у 1985 р. Починаючи з 1968 р., колгоспи відраховували у прибутковий податок 8-9 % від чистого доходу. Зменшилися надходження від населення. Збільшилися кошти державного соціального страхування. З союзного бюджету надходило 5,5-9,1 % від республіканських доходів. Частка дохідної частини бюджету України у державному бюджеті СРСР була в межах 17-18 % упродовж 1960-1980-х років.

Видаткову частину характеризувало збільшення коштів для розвитку господарства: 47,3 % у 1970 р. і 53,8 % у 1985 р. Основну частину фінансів спрямовували на розвиток промисловості (37,3- 35,5 %), до 15,1 % збільшили видатки в аграрну економіку. Частка видатків на соціально-культурні заходи за 1971-1985 pp. зменшилася до 43,8 %, хоч абсолютні показники збільшилися вдвічі. В їх структурі 40 % становили кошти на соціальне забезпечення, 38,8 % - на народну освіту й науку, 20,6 % - на охорону здоров'я та фізичну культуру. Фінансові ресурси на культурно-соціальні програми охоплювали також кошти союзного бюджету і підприємств.

За даними офіційної статистики, державний бюджет виконувався з перевищенням доходів над видатками (на думку вчених, це не відповідає дійсності). Доходи консолідованого бюджету були на рівні приблизно 48-50 % ВВП, видатки - 47-49 % ВВП, перевищення доходів над видатками - близько 0,5-1 % ВВП. При цьому до 1985 р. дохід від зовнішньоекономічної діяльності становив приблизно 18-20 % від доходу бюджету.

Кредитну систему в Україні представляли Українська республіканська контора, 25 обласних контор, філії й агентства "Держбанку" СРСР, а також "Будбанку" СРСР. Загальна сума вкладів населення України становила 49,7 млрд руб. у 1985 р. щодо 3,5 млрд у 1965 р.

Переважаючою залишалася державна торгівля, її частка у структурі загального обсягу товарообігу в 1985 р. становила 70,3 %, кооперативної торгівлі - 27,1 %, обіг колгоспних ринків зменшився до 2,6 %. У цій галузі економіки працювало 1,8 млн осіб. Торгівля не забезпечувала потреб населення. В1985 р. на 10 тис. населення припадало лише 28 підприємств роздрібної торгівлі і 12 громадського харчування. Товарообіг у сільській місцевості був майже у 3 рази менший, ніж у містах.

Оплата праці у колгоспах і радгоспах упродовж 1965-1990 pp. збільшувалася порівняно швидше, ніж робітників і службовців, і досягла відповідно 220,4 і 265,8 крб. Збільшувався річний дохід сімей від особистого підсобного господарства. В 1990 р. у робітників і службовців він становив 2,5 % від сукупного доходу (155 крб.), у колгоспників - 28,8 % (180 руб.). Видатки на харчування залишалися високими: 47,4 % від заробітної плати робітника промисловості. Виплати і допомоги залишалися на низькому рівні - 717 руб. на рік на особу.

В історії економіки СРСР і України 1971-1985 pp. були періодом нагромадження кризових явищ.

Держава була монополістом економічної та політичної влади. За умови конституційно закріпленої загальнонародної власності 92 % власності та понад 70 % національного доходу зосереджувалися в руках держави. Персовіфікатором державної власності була партійно-радянська правляча еліта. З огляду на це економічну систему СРСР називають "державно-номенклатурним соціалізмом".

Панувала командно-адміністративна система управління союзним і республіканським господарствами. Система планово-розподільної економіки, директивного планування не могла забезпечити переважання інтенсивних чинників економічного розвитку. Радикальної перебудови господарського механізму на практиці не здійснено.

Досягнення сучасної науково-технічної, технологічної та інформаційної революції впроваджувалися повільно. Радянський Союз техніко-технологічно відстав від економічно розвинених країн Заходу. Зменшився середньорічний приріст винаходів і раціоналізаторських пропозицій. Економіка розвивалася переважно за рахунок екстенсивних чинників. Будівництво нових і реконструкція діючих підприємств здійснювалися на старій технологічній базі. Рівень зношеності був високим, відновлення основних фондів, зокрема у базових галузях, повільне, порівняно з іншими республіками. Так, протягом 1970-1935 рр. обсяги інвестицій в основний капітал зросли майже втричі, балансова оцінка основних засобів збільшилася майже в 4 рази, а фондовіддача зменшилася наполовину. Майже 3/4 інвестицій не були пов'язані з реальним приростом ВВП, лише стримували його падіння.

Не відбулося позитивних зрушень у галузевій структурі національного господарства, сфер і галузей. Державний пріоритет надавався галузям групи "А" і виробництву проміжної, а не кінцевої продукції. Економіка була затратною (виробництво заради виробництва), низькоефективною. Промисловість працювала на себе та військові цілі. За рівнем виробництва ВВП на особу СРСР відставав від економічно розвинених країн світу майже в 10 разів. Госпрозрахунок був формальним. Послабилися стимули трудових колективів до інтенсивних методів господарювання та зростання його ефективності, в тому числі шляхом пришвидшення науково-технічного прогресу. Переважала зрівнялівка у заробітній платі. Якість продукції залишалася низькою, у промисловості знак якості мали 15,9 % виробів.

Погіршилися умови видобутку паливних та інших мінерально-сировинних ресурсів, а освоєння нових потребувало збільшення капітальних вкладень.

Збільшувалася тривалість будівництва в середньому до в-8 років у промисловості, замість 3-4 років за нормативами, зменшувалася фондовіддача.

Збільшувалися витрати матеріальних ресурсів у народному господарстві, насамперед металу, палива, електроенергії, деревини, зумовлені відставанням технології виробництва і високою часткою матеріаломістких процесів у головних галузях матеріального виробництва. Матеріальні запаси підприємств збільшувались швидше, ніж обсяги виробленої продукції, що зменшувало ефективність виробництва. Зростання запасів фінансували за рахунок кредитів при зменшенні частки власних оборотних коштів.

Незавершеність індустріалізації та низька ефективність сільського господарства ускладнювали збалансований розвиток усього народного господарства. Збільшувались обсяги і дорожчав експорт зерна, що обмежувало можливості імпорту сучасних машин і устаткування.

Зростали збитки від хронічного дефіциту товарів і послуг, випуску продукції, що не мала попиту в населення. Грошові доходи зростали швидше щодо пропозиції товарів і послуг. За рівнем споживання на одну особу СРСР посідав лише 77-ме місце у світі.

Загострилася проблема трудових ресурсів через погіршення демографічної ситуації, недостатнє стимулювання праці, її нераціональне використання, відставання на багатьох підприємствах зростання продуктивності праці від підвищення його оплати. В 1971- 1975 pp. чисельність працюючих у національному господарстві збільшилася на 2,2 млн осіб, за 1981-1985 pp. - лише на 0,6 млн осіб або 1,5 % від зайнятих, хоча кількість робочих місць збільшилася на 3,4 %.

Повільно розвивалися галузі сфери послуг, зменшувалася частка капітальних вкладень у ці галузі.

Освоєння нафтових і газових багатств Сибіру в умовах світової енергетичної кризи послаблювали негативні чинники економічного розвитку. За оцінками економістів, СРСР лише в 1970-ті роки отримав 180 млрд "нафтодоларів", які були витрачені на воєнні та споживчі потреби. На початку 1980-х років вичерпались старі нафтопромисли, погіршились геологічні умови видобутку. Конкуренція і перехід до енергозберігаючих технологій у світі суттєво вплинули на ціни на енергоносії. Ціна на нафту та валютні надходження зменшилася. Обсяг експортних надходжень у 1983 р. становив 91,4 млрд дол. США, а в 1985 р. - 86,7 млрд дол. Для подолання валютної нестачі уряд Радянського Союзу вдавався до зовнішніх позик і використання золотого запасу, який знизився з 2050 т у 1953 р. до 681 т у 1987 р. Зовнішній борг у 1987 р. становив близько 80 млрд дол. Видатки держбюджету на погашення зовнішньої заборгованості збільшились, а надходження із зовнішніх джерел зменшились. Державний дефіцит покривався за рахунок грошової емісії та зростання внутрішнього боргу країни. Дотації, які досягли 1/5 частини всіх бюджетних видатків, практично заохочували утриманство і безгосподарність промислових підприємств та колгоспів.

Негативне значення мала "холодна війна". Значна частина створеного національного доходу (30-40 %) витрачалася на військові цілі. Економіка СРСР не витримувала збільшення видатків на ВПК. Країни Заходу організовували широкомасштабні компанії зі зменшення на світовому ринку цін на нафту, обмеження експорту радянського природного газу, що призвело до зменшення надходжень світової валюти. Було заборонено для Радянського Союзу придбання нової продукції та нових технологій, а також ускладнювався процес отримання зарубіжних інвестицій.

Теоретичними засадами радянської економічної науки протягом 60-80-х років XX ст. були догми сталінської політичної економії соціалізму: про брак будь-яких антагонізмів при соціалізмі; про переваги суспільної форми власності та зближення з колгоспно-кооперативною власністю; про підпорядкування товарно-грошових відносин централізованому директивному плануванню; положення про те, що соціалістичні виробничі відносини відкривають необмежений простір для розвитку продуктивних сил; про єдність індивідуальних, колективних та суспільних інтересів та ін. Ці проблеми відобразились у працях Д. Валового, О. Короїда, О. Нестеренка, А. Покритана, Г. Лапшиної, Й. Вишневецького та ін.

Появу робіт, які суперечили офіційній марксистській методології, радянська влада та наукова громадськість оцінювали вороже, а вчені піддавались нищівній критиці. До таких праць належать статті В. Корнієнка та Ю. Пахомова, в яких автори заявили про потребу визнання робочої сили товаром в умовах соціалізму. Вивченням проблем товарно-грошових відносин у цей період продовжували займатися О. Агафонов, В. Кононенко, Я. Лінійчук, І. Лукінов, В. Рибалків, І. Ястремський та ін. Дослідження цих учених започаткували подолання схоластичності "політичної економії соціалізму", намагання відійти від усталених стереотипів і догм. Проте радикальних змін у наукових дослідженнях до початку 80-х років XX ст. не відбулося.