Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В. - 4.1. Глобалізація та інформаційне суспільство

4.1. Глобалізація та інформаційне суспільство

4.1.1. Глобалізація як панівна тенденція сучасного періоду розвитку економіки та суспільства

Близько трьох останніх десятиліть поспіль панівною тенденцією розвитку економіки та суспільства вважається глобалізація. Термін "глобалізація"1 запропонував у 1983 р. американський дослідник Теодор Левітт (1925-2006) для характеристики процесу поширення бізнесу та діяльності провідних компаній у межах усього світу, виникнення ринків, на яких здійснюється купівля-продаж стандартизованої у світових масштабах продукції. Термін дуже швидко набув популярності як наукова категорія при описі значно ширшого кола явищ, ніж передбачав Т. Левітт. Зокрема, разом із поширенням інформаційних технологій, інтенсифікацією культурних та господарських зв'язків, а також туристичних потоків, після глобалізації

бізнесу, ринків та економіки почала розвиватися глобалізація суспільного життя.

Виникнення цього терміна всередині 1980-х років пояснюється розгортанням процесів, які є фундаментальними передумовами для розвитку глобалізації:

o лібералізація міжнародної фінансової діяльності та дерегуляція у фінансово-банківському секторі. Відхід від кейнсіанської макроекономічної парадигми та вихід із системи фіксованих валютних курсів Бреттон-Вудського періоду ознаменувались масштабними реформами фінансового сектору. Жорстке регулювання потоків капіталу було зайвим в умовах плаваючих курсів та посилення монетаристського ухилу в монетарній політиці. Регулюючу роль у сфері спрямування масштабних кредитів та інвестицій замість держави почав відігравати фінансовий сектор, що функціонує на ринкових засадах. Не випадково, що дерегуляція фінансово-банківської діяльності здійснювалась разом з лібералізацією міжнародних операцій з капіталом. Реформи розпочали США наприкінці 1970-х років, у 1982 р. про масштабні реформи фінансового сектору оголосила Велика Британія. Пізніше це стало загальним напрямом розвитку розвинених країн. Протягом 1990-х років процес практично завершився у розвинених країнах і продовжився у країнах з ринками, що виникають;

o лібералізація міжнародної торгівлі. Процес лібералізації торгівлі у світі відновився в 1944 р. з часу підписання Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ), що пізніше сприяло заснуванню Світової організації торгівлі (СОТ). Процес торговельної інтеграції, який був перерваний унаслідок світових війн та автаркічних ухилів у міжнародній політиці 1930-х років, знову розглядався як локомотив економічного зростання та розвитку. Відбувалися колективні раундові переговори про зниження імпортних мит, обмеження застосування кількісних обмежень (квот) та нетарифних бар'єрів для потоків товарів. Це пояснюється як загальною тенденцією до лібералізації підприємницької діяльності в межах неоліберального напряму в політиці провідних країн світу, так і стартом програм структурної адаптації економіки, які почали реалізовуватись багатьма країнами, що розвиваються, разом з МВФ. Лібералізація торгівлі (загальне зниження імпортних та експортних мит у сукупності з мінімізацією варіації граничних митних ставок) була важливим блоком у загальній архітектоніці цих програм. Невипадково, що в сукупності зовнішньоторговельна лібералізація в розвинених країнах та багатьох країнах, що розвиваються, сприяла формуванню глобально інтегрованих ринків. Фінансова лібералізація виявилась доречною, оскільки забезпечила підтримку розвитку світової системи торгівлі, чим також сприяла інтенсифікації глобальних торговельних взаємин;

o зміна ставлення до залучення капіталу ззовні у країнах третього світу. В 1960-1970-х роках багато країн, що розвиваються, покладались на стратегії імпортозаміщення, зовнішньоторговельного протекціонізму та масштабного залучення капіталу за кордоном для реалізації програм з розвитку національних економік. Більшість із них досягли значних успіхів у підвищенні рівня індустріалізації, однак загалом така політика виявилась не настільки продуктивною, як того очікували економісти, що сповідували кейнсіанську ідеологію, або представляли лівий політичний спектр. Макроекономічний вимір таких стратегій демонструє проблеми у сфері інфляції, бюджетних дефіцитів, зростання зовнішніх боргів. Нафтові шоки у 1937-1974 і 1979-1980 pp., підвищення світових процентних ставок за кредити (до 6 %) у результаті переходу провідних центральних банків світу до антиінфляційної політики призвели до боргової кризи країн, що розвиваються, та масштабної світової боргової кризи. 1982 р. був особливим для міжнародної економіки, оскільки на нього припав пік загострення кризи міжнародної ліквідності. Відбулася переорієнтація з політики імпортозаміщення та експортноорієнтованої конкурентної економіки на залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ). Якщо до кризи міжнародної ліквідності у структурі припливу капіталів у країни з ринками, що виникають, домінували офіційні потоки та банківське кредитування, то після структурних реформ 1980-х років, лібералізації доступу іноземних інвесторів на внутрішні ринки ситуація почала змінюватись. Приплив прямих іноземних інвестицій якісно оновив структуру економіки багатьох країн, що розвиваються, інтегруючи їх у глобальні торговельні потоки та виробничі мережі, закладаючи основи для майбутньої глобальної інтеграції ринків товарів, капіталів та робочої сили;

o поширення інформаційних технологій. Якщо на середину 1970-х років припадає науковий прорив у сфері комп'ютерних і загалом інформаційних технологій (зокрема, перший персональний комп'ютер у 1975 р. створила фірма Apple), то у 1980-х розпочалось їх масове впровадження в господарську діяльність. Інформаційний фактор (комп'ютери, комп'ютерні технології, телекомунікації) був важливою складовою глобальної інтеграції, підсилюючи процеси фінансової та торговельної лібералізації. Інформаційні технології створили передумови для виникнення нових ринків для нових товарів, а також нові форми господарських зв'язків. Вони забезпечили загальне підвищення управління складними процесами, що зумовлено тенденціями до інтеграції ринків товарів та капіталів, а також вимагали розширення ринків й забезпечення позитивного ефекту масштабу, завдяки чому здешевлювались і ставали ще більш доступними;

o зростаюче значення закордонної діяльності транснаціональних корпорацій, обороти яких мають світове значення. На початку XXI ст. валова продукція іноземних філій ТНК у світовому ВВП збільшилася до 10 %. Розширення ринків та неоднорідність у факторному забезпеченні країн разом із відмінностями в технологічному розвитку сприяли трансформації моделей бізнес-поведінки. Унаслідок цього внутрішньофірмові торгівля, інвестиції та виробнича кооперація витісняли прості схеми експортно-імпортної діяльності. Почало зростати значення внутрішньосекторної торгівлі як відображення складних схем поглиблення диференціації виробництва та споживання, що, природно, сприяло транскордонним операціям корпорацій та появі їхньої орієнтації на ринку по всьому світу, замість конкретно локалізованого ринку.

Розвиткові глобалізації сприяли зміни у міжнародній політиці. Позитивний досвід Європи щодо регіональної інтеграції підвищив інтерес до цього процесу в Північній та Латинській Америці, Азії та Близькому Сході, і торкнувся Африки. Невід'ємною складовою регіональної інтеграції було зниження торговельних обмежень та лібералізації операцій з капіталом. Регіональна інтеграція - процес, що підсилив загальні тенденції у сфері розвитку глобалізації, або її найбільш концентроване вираження тільки в обмеженіших просторових масштабах. Відхід Китаю, Індії та низки інших країн, що розвиваються, в Азії, Латинській Америці та Африці від ідей автаркії та державного керівництва економікою створив передумови для розширення зони актуальності принципів ринкової економіки. З падінням Берлінської стіни, крахом комуністичних режимів у Східній Європі, розвалом СРСР та ринкової трансформації країн Центрально-Східної Європи і Нових Незалежних Держав поширення ринкової моделі економіки набуло завершеного глобального вигляду. Завдяки цьому створились передумови формування справжнього світового поля ринкових відносин, які, в сукупності із лібералізацією торгівлі та поступовою дерегуляцією у фінансовому секторі, забезпечили втягнення усіх регіонів світу в глобальні торговельні та фінансові потоки, міграцію робочої сили і трансфер технологій.

Змістова складова поняття глобалізації охоплює сукупність явищ, які разом демонструють складність процесу глобалізації та неможливість зведення його до певного одноаспектного висвітлення.

По-перше, глобалізація передбачає інтенсифікацію транскордонних господарських операцій, які переростають у стійкі економічні взаємини між різними країнами чи територіями. Більше того, у міру трансформації глобального бізнесу та появи глобальних компаній, ланцюг створення вартості яких не прив'язаний до локалізованого простору, транскордонні операції можуть мати характер реалізації внутрішніх бізнесових рішень глобальних корпорацій. Це означає, що поряд з інтенсифікацією економічних зв'язків між країнами зростає значення і внутрішньофірмових операцій у глобальних масштабах.

По-друге, глобалізація супроводжується наростаючою відкритістю економік світу потокам товарів та капіталів. Лібералізація торгівлі та потоків капіталу призводить до того, що внаслідок дії ринкового механізму розміщення ресурсів у масштабах світу співвідношення між часткою експортно-імпортної діяльності та операцій з капіталом у ВВП зростає. Більш відкриті економіки стають як передумовою посилення глобалізації, так і базовою формою функціонування глобального ринку як цілісних макро- та мікроекономічних структур. Продовженням феномену відкритості економік є зростання мобільності виробничих факторів. Без мобільності капіталів глобалізація була б неможлива, а без мобільності праці глобалізація була б неповна.

По-третє, зростання транскордонних операцій та відкритті економік призводить до посилення процесу інтеграції ринків і формування єдиного глобального ринку, який не має чітких меж і не може бути окреслений за допомогою мапи. Звичайно, елементи політичного поділу світу та культурні відмінності ще тривалий час зберігатимуть актуальність щодо визначення специфічних рис окремих ринків. Однак поява глобально інтегрованих ринків є якісною структурною трансформацією, що потребує інших підходів у сфері макроекономічної політики та реалізації конкурентних стратегій. Формування єдиного глобального ринку товарів та капіталів посилює інтеграційні зв'язки між країнами. Дуже часто, як у випадку з інституціоналізованими та політично формалізованими інтеграційними об'єднаннями, за інтеграцією між країнами відбувається інтеграція ринків. А втім, виникнення глобального ринку як континууму передбачає, що окремі локальні подібності не мають важливого значення для загального процесу інтеграції.

Разом з інтеграцією ринків та зростанням відкритості економік підвищується роль конкуренції. Конкуренція в глобальних умовах отримує особливі можливості, долаючи обмеження національних кордонів та переростаючи у надекономічну силу, яка визначає не тільки конкуренцію фірм, а й конкуренцію форм господарювання, моделей управління і політики, соціальних ієрархій, політичних та суспільних інститутів тощо. В умовах глобалізації конкуренція - це не змагання між виробниками за кращий збут товару, а конкуренція систем, які відображають сукупність соціально-економічних процесів, оптимізованих та адаптованих для виживання в умовах глобальної орієнтації.

По-четверте, з інтеграцією ринків пов'язана поява тенденції до посилення взаємозалежності між різними країнами. Зростає значення ефектів переливу, які передбачають відчутність наслідків подій в одній з країн для іншої чи ряду інших. Взаємозалежність демонструє неминучі наслідки формування щодо цілісного світу. Однак мірою експансії глобалізації на заміну взаємозалежності приходить феномен глобально-центризму. Глобально центризм - формування певних глобальних тенденцій розвитку чи поведінки окремих економічних змінних, які не залежать від подій в окремій країні, а репрезентують розвиток глобальної економіки як системи. Глобально-центризм є вищим ступенем розвитку глобалізації, порівняно з глобальною взаємозалежністю, однак його досягнення неминуче передбачало проходження фази посилення взаємозалежності у світі.

По-п'яте, глобалізацію характеризує тенденція до конвергенції, тобто зближення ознак багатоманітних форм і стереотипів економічного та соціального життя. Конвергенція є наслідком інтенсивного торговельного обміну та мобільності населення світу, виникнення глобально інтегрованих ринків та конкуренції між фірмами, країнами чи взагалі соціально-економічними структурами та інститутами. Конвергенція не передбачає остаточної асиміляції; вона акцентує на потребі зближення функціональних складових бізнесової діяльності і суспільних комунікацій, цілей та інструментів політики й стереотипів соціального реагування для формування ефективних моделей поведінки у глобальному просторі, в якому переважають ринкові сили та конкуренція.

Кількісну оцінку процесів глобалізації характеризують показники відкритості економіки та закордонної діяльності:

o торговельна відкритість (співвідношення між показником експорту до ВВП країни, або сумарним показником експорту й імпорту, поділеним на 2, до ВВП країни);

o фінансова відкритість (рівень лібералізації транскордонних операцій з капіталом та співвідношення між валовими потоками приватного капіталу до ВВП країни);

o експансія валових вимог та зобов'язань (співвідношення між валовими зовнішніми вимогами та зобов'язаннями країни до ВВП країни).

Зміни в основних показниках, що характеризують процес глобалізації за останні 30 років, подано в табл. 4.1.

Дані таблиці засвідчують неоднорідність структурного виміру глобалізації: інтеграція ринків праці ще суттєво відстає від рівня торговельної та фінансової інтеграцій; глобальна торгівля розвивається швидше, ніж зростає глобальний ВВП, однак вона суттєво від стає від стрибкоподібного зростання мобільності капіталів та нарощування транскордонних фінансових операцій. Такі диспропорції мають об'єктивний характер і не завжди свідчать на користь того, що глобалізація є асиметричною.

Таблиця 4.1. Глобалізація: емпіричний вимір

Глобалізація не однорідна для всього світу. Одні країни та регіони більше втягнуті в цей процес, інші - менше. Насамперед це пов'язано з рівнем розвитку країни, її здатністю до технологічних інновацій, досвідом здійснення транскордонної діяльності. Невипадково, що розвинені країни є лідерами глобальної інтеграції, тоді як найбідніші країни продовжують перебувати в її ар'єргарді. Втім, регіональний вимір процесів нарощування торговельної та фінансової відкритості також свідчить про суттєві зміни за останні десятиліття, які демонструють неухильне зростаюче значення транскордонних потоків товарів і каштанів. Рівень торговельної та фінансової відкритості у регіонах світу істотно змінився за останній час (табл. 4.2).

Унаслідок глобальної інтеграції, що триває, в економіці формується низка принципових структурних зрушень, які відображають функціонування глобальної економіки як цілісної системи.

Інтеграція ринків товарів та капіталів призводить до формування глобального ділового циклу. Основні тренди динаміки ВВП визначаються глобальними факторами. Технологічні зрушення, інновації та збут у масштабах усього світу, мобільність праці та капіталу формують поведінку глобальної пропозиції. Інтегрований фінансовий сектор і макроекономічна політика провідних країн створюють рамкові умови динаміки глобального попиту. Завдяки цьому тренд національного випуску набагато більше підпорядковується закономірностям розгортання глобального попиту і пропозиції.

Рівень національної інфляції відчутніше залежить від глобальних умов попиту та поведінки цін на світових товарних ринках.

Таблиця 4.2. Торговельна та фінансова відкритість у регіонах світу

Ринки енергетичних ресурсів, металів та продовольства найчутливіші до зрушень у глобальному попиті та глобальній кон'юнктурі. Особлива чутливість національної інфляції до поведінки світових цін на енергоресурси та продовольство свідчить про те, наскільки ціни всередині країни можуть бути залежними від глобальної ситуації. Аналогічно макроекономічна ситуація у країнах-експортерах енергоресурсів та продовольства, внутрішня інфляція також підпорядковуються подібним законам. Внутрішній попит, пов'язаний із доходами, отриманими на глобальних ринках, спричинює зростання цін.

Рівновага на глобальних ринках визначає поведінку цін та процентних ставок загалом для світу. Варіації в цінах у країнах визначаються дуже часто не стільки національними умовами, скільки характером розміщення логістичних центрів. Аналогічно, з появою глобальних компаній, діяльність яких репрезентує практично всі сектори економіки, структура процентних ставок набагато більше відображає закономірності динаміки розвитку того чи іншого сектору глобальної економіки в цілому, ніж суверенний рейтинг країни, де розміщений центральний офіс глобальної компанії.

Платіжні баланси демонструють неухильну тенденцію до перебування у стані тривалої нерівноваги. Можливості підтримання нерівноважних платіжних позицій напряму випливають з факту підвищення мобільності капіталів і спроможності фінансової системи забезпечувати транскордонну циркуляцію вимог та зобов'язань. З макроекономічного погляду тривале нагромадження нерівноваги платіжних балансів означає, що дефіцитна економіка стикається з перевищенням споживання над доходами, у такий спосіб збільшуючи попит на товари та послуги закордону. Однак цьому протистоїть зростання зобов'язань країни перед закордоном. В інших країн з'являються фінансові вимоги до країни у вигляді прямого іноземного інвестування, придбання акцій чи облігацій, вкладання коштів у активи фінансових компаній тощо. Дефіцитна економіка, підтримуючи обсяги споживання на рівні, що перевищує дохід, стає імпортером капіталу, або чистим боржником (її валові зобов'язання перевищують валові вимоги). Профіцитна економіка перебуває у протилежній позицій. Вона, маючи можливість виробляти більше, ніж споживає, стає експортером капіталу (чистим кредитором), тобто профіциту поточного рахунку платіжного балансу протистоїть збільшення вимог до закордону.

Надійність функціонування процесу обміну вимогами залежить від характеру фінансової системи. Інакше слід очікувати досить швидкої корекції платіжних контрпозицій завдяки механізму номінальних змін у вигляді валютного курсу та інфляції. Саме фінансова система забезпечує акцент вимог і зобов'язань, трансформуючи їх у активи та пасиви фінансових інститутів. Після 1985 р. глобальна фінансова система розвивалась у напрямі підвищення можливостей до обслуговування транскордонних операцій, іншим аспектом чого було підтримання тривалої нерівноваги платіжних балансів. Якщо раніше макроекономічний баланс сприймався належним за відносно нульового сальдо платіжного балансу, то на сьогодні співвідношення поточного рахунку до ВВП на рівні 3 % вважається прийнятною макроекономічною пропорцією. Водночас глобальне зниження інфляції та певні ендогенні фактори глобальної дезінфекції дають змогу профіцитним країнам підтримувати досить довго платіжну нерівновагу. Нагромадження зовнішніх вимог, зокрема валютних резервів, вже не так швидко призводить до пришвидшення внутрішньої інфляції та корекції профіциту поточного рахунку, як це було десятиліття тому. Головне, щоб нагромадження вимог і зобов'язань не супроводжувалось погіршенням фінансового стану фінансових інститутів і не заохочувало надмірно експансивну макроекономічну політику. Інакше кризова форма корекції платіжних дефіцитів та прискорення інфляції у профіцитних країнах будуть неминучими.

Посилення глобальної конкуренції і зближення технологічних рівнів розвитку суттєво ускладнюють модель виробничих зв'язків і ланцюгів створення вартості. Якщо раніше рух капіталу і товарів демонстрував різницю у факторній забезпеченості країни, то нині на перший план виходять процеси фрагментації глобального виробництва та споживання. Транскордонні зв'язки формуються за принципом оптимальної спеціалізації окремих модулів. Не випадково, що вивезення капіталу та створення виробництв за кордоном змінюються аутсорсингом і наближенням складальних виробництв до місткого ринку. Такі зрушення демонструють формування глобальних фінансових, виробничих чи технологічних мереж, які не мають чіткої прив'язки до конкретної території, а функціонують у глобальному просторі як автономні та цілісні одиниці. Мобільність капіталів та технологічні можливості дають змогу швидко здійснити реалокацію елементів мережі, іншим аспектом чого можуть виступати відплив капіталів, безробіття та застій в окремих територіях і бурхливий розвиток інших територій. Такі явища породжують ускладнення конкуренції та розширення діапазону конкурентної поведінки. Конкурують не тільки виробники, а й території, країни, моделі суспільної організації, соціальних ієрархій та інститутів тощо.

Глобалізація сприяє руйнації традиційного поділу світу за принципом "центр - периферія". Якщо раніше контури такого поділу стосувались напряму руху потоків капіталу, рівня технологічного розвитку та інтеграції зі світовою економікою, то сьогодні формується модель відносного домінування країн у певних сферах. Так, розвинуті країни можуть ще тривалий час зберігати лідерство у сфері продукування високих технологій, однак країни з ринками, що виникають, можуть справляти потужний вплив на динаміку глобальної ліквідності тощо.