Політична економія - Ніколенко Ю.В. - Загальні міжнародні умови формування зовнішнього сектора

Формування сучасного зовнішнього сектора України припадає на період, коли світові ринки вже в основному поділені між основними суб'єктами світогосподарської діяльності - державами і транснаціональними корпораціями. В сучасному світовому господарстві можна виділити основні тенденції, які здійснюють вплив на формування зовнішнього сектора будь-якої національної економіки.

Визначальним для орієнтації процесу входження економіки України на міжнародні ринки є розвиток процесів інтернаціоналізації у світовому господарстві: останні чверть століття обсяги зовнішньої торгівлі зростали вище, ніж світове виробництво, а обсяги вивозу прямих інвестицій зростали швидше, ніж товарообіг між країнами. Така ситуація є наслідком інтенсифікації міжнародного поділу праці, структура якого, з одного боку, в основних моментах вже склалася, а з другого, знаходиться в стані модифікації.

Найбільш суттєвий вплив на міжнародний поділ праці здійснили соціально-політичні зміни в другій половині ХХ ст. та революційний стрибок у наукових знаннях, що супроводжувався якісними зрушеннями у техніці, технології та виробництві. Це привело до переходу від раніше існуючої системи МПП, основаної на перевазі загального поділу праці, до нової моделі, основаної на частковому і, в значній мірі, на одиничному поділі праці.

Перехід до організації міжнародних зв'язків між країнами на основі одиничного поділу праці пов'язаний із виходом процесу виробництва із меж підприємства за межі країни, обумовивши розвиток міжнародної промислової кооперації. Міжнародна виробнича кооперація відображає новий рівень усуспільнення виробництва, за якої безпосередньо виробничі зв'язки між підприємствами різних країн стають постійними і набувають повної самостійності щодо товарообмінних операцій на світовому ринку.

Це привело до створення світових промислових комплексів: 90% світового ринку промислової продукції забезпечують розвинені країни, - зовнішньоторговельного обороту розвинених країн припадає на їх взаємний товарообмін, значну частку якого становлять коопераційні внутрішньокорпораційні поставки. Одні й ті самі галузі розвинених країн можуть мати значну експортну та імпортну квоти, що свідчить про втрату універсальності економіками країн.

На визначення міжнародного профілю економіки країни впливають, з одного боку, характер та рівень розвитку внутрішньої спеціалізації, а з другого, система тісних світогосподарських зв'язків суттєво модифікує в країні процес відтворення, збільшує загальний обсяг виробництва і ресурсний потенціал.

У 90-і рр. в країнах Заходу почався перехід до формування якісно нової моделі світового розвитку. Вона характеризується, передусім, становленням принципово нового технологічного способу виробництва на основі впровадження в усі галузі високої інформаційно-інтелектуальної технології, яка базується на електронній автоматиці, інформації та біотехнології, використання матеріально-, ресурсо- і працезберігаючих виробництв. На початку ХХІ ст. мова йде про нову економічну систему, яка базується на інформації та знаннях -

"економіка знань", яка змінює форми та особливості формування міжнародного поділу праці та вносить зміни у реалізацію економічних законів на світовому ринку (конкуренції, ціноутворення тощо). Новий тип економічної системи та НТП пред'являють нові вимоги до робочої сили з точки зору її кваліфікації, загальноосвітнього рівня, оскільки "людський фактор" є центральним елементом нової моделі розвитку.

Активні дії розвинених країн привели до розвитку в другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. тенденції до лібералізації світової економіки, значну роль в якій зіграли домовленості в межах СОТ. На сьогодні мито між розвиненими країнами в середньому складає 5%.

Через зовнішній сектор здійснюється вплив науково-технічного прогресу - конкуренція на світових ринках посилює конкуренцію серед товаровиробників. Характер зовнішніх зв'язків формується таким чином, що нові суб'єкти повинні діяти відповідно до критеріїв і виробничих нормативів наймогутніших суб'єктів світового господарства. В таких умовах для країн з трансформаційною економікою залишається мало прав на захист національних галузей від тиску більш конкурентоспроможних західних суб'єктів.

Дуже велике значення для входження у світове господарство має врахування сучасних тенденцій створення високоінтегрованих економічних об'єднань. Сучасна світова система представлена трьома основними інтеграційними групами: Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) і Азіатсько-тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС). Особливостями зовнішньоторговельної політики є значний протекціонізм проти країн, які не входять в інтеграційне об'єднання, і лібералізація стосовно країн-учасниць. Україна у формуванні свого зовнішнього сектора повинна виходити як з наявності міжнародних коопераційних полюсів, так і з особливостей їхньої політики. Звідси випливає, що вимоги організацій та регіональних інтеграційних угруповань повинні бути збалансовані потребами українських товаровиробників експортної продукції.

Вирішення питання про входження у світовий економічний простір вимагає від України чіткого визначення стратегічних і тактичних інтеграційних цілей. Стратегічні цілі можна визначити виходячи з орієнтації на інтеграційні структури, що розвиваються на основі ЄС. Тактичні цілі можна формувати у напрямку посилення співробітництва України в економічному союзі країн СНД за збереженням статусу асоційованого члена, а також із країнами східноєвропейського регіону СЕФТА, які вже увійшли в ЄС. Це дасть змогу, з одного боку, закріпити становище на ринках колишнього постсоціалістичного простору, а з другого, нарощувати експортний потенціал і отримувати ті види товарів, послуг та робочої сили, в яких Україна відчуває потребу.

Отже, для прискорення процесу входження України у світогосподарський простір необхідно брати до уваги такі обставини:

- основними орієнтирами українських товаровиробників мають бути технологічні фактори, світові норми та динаміка ємності ринку. Природні фактори у таких випадках практично не відіграють ніякої ролі, оскільки за визначальну величину беруться суто технологічні та інформаційні можливості. Підприємство поступово вбудовується у світовий виробничий процес - якість продукції, її асортимент, відповідність моді, рівень витрат уніфікуються незалежно від розмірів країни;

- необхідною умовою сучасного ефективного виробництва стала вибірковість - наближення потужностей підприємства, технічного оснащення та серійності до світових критеріїв оптимальності (орієнтація не на масове виробництво, а на конкретного споживача). Звичайно, цього може досягти не кожне підприємство, але експортно-орієнтований сектор повинен, і таким чином він зможе з'єднати національне господарство зі світовим;

- внаслідок інтернаціоналізації продуктивних сил відпадає необхідність у створенні в країнах максимально галузево розгалуженої системи, включаючи підприємства з повним технологічним циклом, що раніше випливало з цілей максимального самозабезпечення. Значно більш перспективним шляхом стала активна участь у міжнародній спеціалізації;

- тенденції розвитку світового товарного ринку пов'язані із розширенням його меж, зростанням потреб та зміною їх структури, що привело до більш динамічного оновлення товарної номенклатури. Крім того, жодна країна сьогодні не може довго залишатись монополістом навіть у виробництві передової технології;

- роль традиційних факторів МПП (природних ресурсів, географічного положення, виробничого досвіду) значно зменшилась у порівнянні з факторами, що визначаються науково-технічним прогресом (технологія, наукові розробки, висококваліфікована робоча сила, банки, розвинута виробнича інфраструктура). Нинішній рівень розвитку продуктивних сил у світі вимагає усунення будь-яких перешкод на шляху використання міжнародного поділу праці та його розвитку.