Політична економія - Щетинін А.І. - 16.2. Інтернаціоналізація господарських відносин і глобалізація світової економіки

Міжнародний поділ праці, який відображається в спеціалізації країн щодо виробництва окремих видів товару, веде до інтернаціоналізації світового господарчого життя. Саму інтеграцію, яка має місце у світовій економіці, можна визначити так: інтеграція - тісне економічне співробітництво різних країн в єдиному або тісно пов'язаному виробничому процесі, що відбувається у світовому господарстві.

Базою становлення й розвитку міжнародної економічної інтеграції є міжнародний поділ праці. Спочатку він був обумовлений відмінностями між країнами в природно-кліматичних умовах. Виникнувши в сиву давнину, цей поділ праці довго існував у вигляді простої міжнародної кооперації, а формою його прояву була міжнародна торгівля. Саме через цю найпростішу форму організації міжнародних економічних відносин цей поділ праці сприяв зменшенню витрат на виробництво окремих товарів й розширенню їх пропозиції. Але якщо до великих географічних відкриттів цей поділ праці, а відповідно і кооперація окремих країн, мали більше епізодичний характер, то після них вони набувають сталого характеру. Яскравим підтвердженням цього став розвиток торгівлі між Індією та європейськими країнами. У Європу йшли прянощі, чай та інші екзотичні товари, а в Індію, переважно з Англії, - продукція промислового виробництва і, зокрема, тканини. Але, якщо з погляду загального прогресу людства в цьому був безсумнівний позитив, бо розширювались можливості задоволення потреб людини, зростала продуктивність праці тощо, то з погляду окремих конкретних наслідків було дуже багато й негативного. Останнє пов'язано як з нееквівалентним обміном між колоніями та метрополіями, так і з жахливими наслідками масового проникнення продукції вже машинного виробництва в країни з традиційними укладами еконемічного життя. Так, у тій самій Індії дешеві тканини з Англії призвели до того, що рівнини цієї країни, за образним висловленням К.Маркса, забіліли кістками індійських ткачів.

Новий етап у розвитку міжнародного поділу праці наступає наприкінці ХІХст. Він обумовлений новим станом економіки, перш за все, високорозвинених країн. Поява монополій докорінно змінює ситуацію. Вивезення капіталу, який епізодично мав місце і раніше, набуває потужних масштабів. Розподіл праці суттєво посилюється і переходить від спеціалізації в окремих сферах виробництва до предметної, а згодом і до поопераційної спеціалізації. На основі цього нового ступеня розвитку суспільного поділу праці формуються тісні взаємозв'язки між країнами, які виявляються в становленні виробничої кооперації.

Цей етап у розвитку світового господарства характеризується посиленим позитивним впливом міжнародної економічної співпраці на розвиток продуктивних сил у багатьох країнах. Монополістичний капітал несе з собою нові технології, нову організацію виробництва, підвищує продуктивність праці. У країнах, куди спрямовується вивезення капіталу, починає формуватись кваліфікована робоча сила і національний капітал.

Але в умовах панування монополій і колоніальної або напівколоніальної залежності великих територій і цілих континентів, як-то Австралія, цей етап розвитку світового господарства призводить до посилення суперечливого характеру міжнародних економічних відносин. Це виявляється в тому, що росте прірва між залежними країнами і територіями, з одного боку, і провідними капіталістичними державами - з іншого. Перші все частіше спеціалізуються на видобутку певних корисних копалин, а більшість готової продукції, особливо промислового виробництва, закуповують у розвинених країнах. Це ставить їх у жорстку залежність від кон'юнктури світового ринку. Нееквівалентний обмін, підтриманий економічною та військовою силами провідних країн, що всіляко захищають свої монополії, різко посилюється. І це поділяє все світове господарство на два протилежних полюси. На одному з них у відносно невеликої кількості держав зростуть рівень і якість життя, а на іншому, навпаки, - відбувається занепад, лютують хвороби і голод.

Третій етап у розвитку світового господарства починається з середини ХХст. і пов'язаний, перш за все, з подальшим розвитком продуктивних сил. Науково-технічна революція підняла продуктивні сили на такий рівень, що межі національної економіки стали їм затісними. Зросли масштаби виробництва, що вимагало не тільки розширення ринку збуту, але й гостро поставило проблему ресурсів. Водночас між монополіями посилилась конкуренція, а вже вона вимагала зменшення витрат на виробництво продукції. Останнє привело до переміщення виробництва в країни "третього світу" з дешевою робочою силою і наближеністю до ресурсів. Водночас формуються транснаціональні корпорації, які мають розгалужену мережу своїх виробництв в усьому світові і за рахунок пристосованості до особливостей національних ринків можуть оптимізувати реалізацію своїх товарів та отримати надвеликі прибутки.

Поява транснаціональних корпорацій припадає на ХХст., але особливо швидко зростає їх кількість в його останні десятиліття. Так, якщо у 80-ті рр. минулого століття у світі налічувалось близько 11тис. ТНК, то наприкінці 90-х рр. уже майже 53тис. Ці компанії перетворились на надмобільні, сприйнятливі до науково-технічної революції і, по суті, головні структурні елементи світового господарства. Вони концентрують свою увагу не стільки на організації торгівлі товарами, скільки на виробництві їх у тих країнах, де ринок збуту цих товарів є найбільш містким. Сьогодні транснаціональні компанії перетворились на надзвичайно потужний зовнішній фактор, без урахування впливу, якого на національну економіку тієї чи іншої країни не можна грамотно будувати й реалізовувати економічну політику.

Узагальнюючим наслідком третього етапу в становленні світового господарства стала інтернаціоналізація виробництва. Поступово всі країни, бажають вони того чи ні, втягуються в систему єдиного світового господарства. Це об'єктивний процес усуспільнення виробництва, але вже в планетарному масштабі.

Особливістю сучасного етапу інтеграції є те, що слаборозвинені країни поступово модернізують свою економіку і поліпшують її структуру. Справа в тому, що монополістичному капіталу стає не вигідною суцільна відсталість країн, де вони розміщують своє виробництво. Вона впливає на якість виробництва їх продукції, а це, у свою чергу, веде до зменшення прибутків.

Загалом суперечності, притаманні системі міжнародних економічних відносин зберігаються. Перш за все, це суперечність між високорозвиненими і слаборозвиненими країнами. Останні, часто за наявності достатньо багатої сировинної бази, залишаються обабіч прогресу і мають великі проблеми. За даними ООН, сьогодні більше ніж 1,5млрд населення планети не мають елементарної медичної допомоги. У багатьох країнах "третього світу" не вистачає питної води, а часто й продуктів харчування. Прогрес, який несе з собою розвиток світового господарства, безсумнівно, є, але він коштує людству дуже дорого.

Слід зазначити і той факт, що поряд із цею суперечністю є і гостра суперечність між найбільш високорозвиненими країнами. Після Другої світової війни сформувалися три основні центри, що ведуть між собою запеклу боротьбу. Це СІНА, Європейський Союз і Японія. Між ними постійно точиться боротьба за ринки збуту, за сфери вивозу капіталу, за доступ до мінеральних та інших ресурсів.

Інтернаціоналізація світового господарства означає не тільки певне переплетення виробництва різних країн. Вона виявляється в здійсненні узгодженої політики, у спільному прогнозуванні та плануванні. Світове господарство рухається до певної цілісності, а це у свою чергу, вимагає чіткої організації дій як у виробничій, так і в невиробничій сферах.

Інтернаціоналізація світового господарства на високому рівні свого розвитку веде до інтегративних економічних об'єднань. Вони виникають у другій половині ХХст. як регіональні об'єднання країн, що забезпечують глибокі економічні зв'язки їх національних економік. У межах цих об'єднань створюються єдині, часто пільгові, умови для пересування товарів, капіталу, робочої сили. Як правило, такі об'єднання закріплюються відповідними нормативними актами і в межах об'єднання формуються спільні органи управління й інші установи. Найбільш загальним елементом таких об'єднань є створення зони вільної торгівлі. Прикладом регіональних об'єднань такого типу стала Європейська асоціація вільної торгівлі, створена за ініціативою Великої Британії в 1960 р. Вона включила кілька десятків країн Британської Співдружності. Аналогічне інтеграційне об'єднання у формі зони вільної торгівлі було створено в 1988 р. найбільшими країнами північноамериканського континенту - СІНА і Канадою.

З розвитком інтеграційних процесів стали виникати інтеграційні економічні об'єднання більш високого типу. На відміну від зон вільної торгівлі та митних союзів, вони характеризуються вільним рухом не тільки товарів, а й капіталу і робочої сили. Такі інтеграційні об'єднання доповнюються валютними союзами, які характеризуються тісною співпрацею і навіть введенням єдиної валюти. Важливу роль починають відігравати спільні наднаціональні органи управління.

Найбільш потужним регіональним інтеграційним об'єднанням став Європейський Союз. Він почав формуватись після Другої світової війни за ініціативи Німеччини, Франції, Італії та країн Бенілюкса. Це об'єднання пройшло довгий шлях, від найпростіших форм інтеграції у вигляді зони вільної торгівлі аж до економічного союзу, що має власні наднаціональні політичні органи. Сьогодні Європейський Союз об'єднує 27 країн Європи. Це надпотужне економічне угруповання, яке має надзвичайно вагомий потенціал. У цьому об'єднанні з 2002 р. діє спільна валюта, яку ввели вже 16 країн. Розроблена й ратифікована наприкінці 2009 р. нова угода про політичну структуру ЄС, обрано президента й розроблені нові способи прийняття спільних рішень. У перспективі буде уніфіковано податкове законодавство, організація та функціонування транспорту і зв'язку тощо.

Європейський Союз з його потужним і реальним переходом до все більш тісної інтеграції країн привів до великих масштабних позитивних змін у національній економіці кожної країни - члена ЄС Суттєво зменшились витрати на виробництво продукції. Зросла й без того висока якість товарів, що виробляються в межах ЄС. Цьому потужно сприяє стандартизація та сертифікація продукції. Значно підвищилася продуктивність праці. Тільки завдяки введенню єдиної валюти, країни, які увійшли в зону ЄВРО, за розрахунками експертів, змогли збільшити свій ВВП у розмірі від 1 до 1,5 %. Європейський Союз за цілою низкою макроекономічних показників (населення, показників ВВП, частки у світовому товарообігу тощо) досяг рівня СІНА, а за деякими з цих показників і перевищив показники СІНА.

Потужним міждержавним економічним інтеграційним об'єднанням стала і зона вільної торгівлі, утворена СІНА і Канадою, яка після приєднання до них у 1994 р. Мексики отримала скорочену назву НАФТА. Щоправда, порівняно з ЄС це інтеграційне об'єднання не є таким самим по глибині інтеграції, як Європейський Союз.

Відзначаючи позитивні риси таких об'єднань, слід зауважити, що ці процеси мають і певні суперечності. Так, усередині країн, що входять у такі об'єднання, наприклад, у тому ж Європейському Союзі, є проблема різних підходів до розвитку сільського господарства в кожній окремій країні. Викликає певний спротив (особливо з боку відносно невеликих країн, як-то Данія, Ірландія і деяких інших) втрата власного суверенітету, а частково і національної ідентичності у зв'язку з посиленням політичної інтеграції, що виявляється в зростанні ролі наднаціональних органів. Поряд з цими суперечностями, які можна умовно назвати внутрішніми, виникають і суперечності між цим угрупованням та іншими державами світу. Зрозуміло, що відстоюючи власні економічні інтереси, країни-члени ЄС, можуть проводити (і проводять), стосовно до інших країн-нечленів ЄС політику, що може помітно зачіпати інтереси останніх. Водночас можливість вступу до цього інтеграційного об'єднання для багатьох європейських країн, як-то, наприклад, для України, досить примарна. Хоча заради справедливості слід зазначити, що ця можливість дуже багато в чому залежить від нашої держави і реальності тих перетворень, які ми повинні здійснити в економічній , соціальній і політичній сферах життєдіяльності. Певним аспектом зовнішніх суперечностей є і те, що з посиленням таких об'єднань посилюється і конкуренція між основними центрами тяжіння, як-то ЄС, СІНА, Японією, а в останнє десятиріччя - і Китаєм.

Поряд з інтеграцією високорозвинених країн має місце і процес регіональної інтеграції слаборозвинених країн. На відміну від перших, така інтеграція спрямована скоріше не на досягнення потужного розвитку продуктивних сил, а на об'єднання зусиль, щоб створити реальні умови для подолання економічної відсталості, спільного вирішення найбільш гострих соціальних проблем і протистояння диктату високо-розвинених країн. Прикладами таких об'єднань можуть бути на Американському континенті Латиноамериканська асоціація інтеграції, що виникла на основі створеної в 1960 р. Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ), Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР) - на Африканському континенті. Подібні об'єднання виникають і в Азії. До найбільш відомих належать Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН).

Регіональні інтеграційні об'єднання в найбільш повній формі реалізують загальносвітову тенденцію до усуспільнення світового господарства. Але вони є територіально обмеженими і в цьому їх певний локальний характер. Поряд з цим така тенденція загальносвітового усуспільнення виробництва виявляється й у формуванні об'єднань, по суті, загальносвітового масштабу. До таких організацій належать, наприклад, Світова організація торгівлі (СОТ), у яку входить близько 200 країн, членом якої у 2008 р. стала Україна. Ці організації посилюють свою роль і дедалі стають все більш впливовими у світовому господарстві. А останнє все чіткіше набирає ознак цілісності і єдності та все впевненіше перетворюється на єдиний світовий ринок, на якому реалізуються товари, послуги, капітал, робоча сила, знання та інформація з багатьох країн. Взаємозв'язки і взаємодія національних економік посилюється й формується єдина світова економіка. її сучасними ознаками стало:

o швидке розповсюдження науково-технічної революції, яка в процесі свого розвитку і реалізації вже не може бути обмежена національними межами навіть великих країн. Оновлення виробництва, постійний прогрес техніки і технології стають можливими тільки за умов співпраці всіх країн світу;

o зменшення витрат, раціональне використання ресурсів, організація виробництва, яке б завдавало мінімальної шкоди навколишньому середовищу, вимагають постійної і тісної взаємодії всіх країн;

o обмеженість ресурсів вимагає вже в планетарному масштабі поступово знімати останні перешкоди на шляху вільного руху не тільки товарів, а й капіталу та робочої сили;

o виробництво в окремих країнах, з урахуванням максимально можливої ефективності й застосування новітніх досягнень науки і техніки, часто орієнтується не тільки на національний, але й на міжнародний світовий ринок.

Усі ці особливості повинна враховувати кожна країна для того, щоб у загальному, об'єктивному процесі формування єдиного світового господарства знайти своє достойне місце і не залишитись обабіч головного шляху розвитку людської цивілізації.