Господарське право - Задихайло Д.В. - 2. Засоби державного регулювання в галузях господарської діяльності, літакобудування, суднобудування, сільському господарстві тощо

Відповідно до ст. 12 ГК України для реалізації економічної політики, виконання цільових та інших програм і програм економічного розвитку держава застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності, такі як: державне замовлення та державне завдання, ліцензування, патентування, квотування, сертифікація, стандартизація, застосування нормативів та лімітів, регулювання цін та тарифів, надання інвестиційних, податкових та інших пільг, надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій. Зрозуміло, що у своїй основі засоби регулювання діяльності в окремих секторах економіки та на ринках окремих товарів і послуг збігаються із загальними засобами регулювання економічних відносин. У цьому контексті під правовими засобами слід розуміти сукупність правових установлень (інструментів) та норм правозастосовної практики (технологія, засоби - діяння), за допомогою яких задовольняються інтереси суб'єктів права та забезпечується досягнення соціально корисних цілей1. При цьому необхідно враховувати, що правові (юридичні) засоби мають низку загальних ознак, які відрізняють їх від інших засобів (економічних, політичних, культурних, ідеологічних, науково-технічних тощо), що діють у правовій сфері: 1) насамперед вони виражають усі узагальнюючі юридичні способи забезпечення інтересів суб'єктів права, досягнення певних цілей (у цьому виявляється соціальна цінність даних юридичних феноменів та права у цілому); 2) мають спеціально-юридичну природу, оскільки базуються на правових нормах, утілені в юридичну форму: їх застосування тягне за собою юридичні наслідки;

3) відображують інформаційно-енергетичні якості права, що надає їм особливої юридичної сили, спрямованої на подолання перешкод, які стоять на шляху задоволення інтересів учасників правовідносин;

4) призводять до настання певних юридично значущих наслідків, конкретних результатів того чи іншого ступеня ефективності або дефективності правового регулювання; 5) забезпечується державою та гарантується заходами владного впливу1.

У сфері державного регулювання його інструменти являють собою складне, комплексне поєднання правових засобів, які утворюють цілісні механізми. Тобто механізми державного регулювання - це взяті у сукупності з метою стимулювання пріоритетних галузей економіки засоби державного регулювання, які мають ієрархічну структуру та утворюють системне регулювання державою певних видів діяльності. Засоби державної підтримки мають бути законодавчо втілені у програмах економічного і соціального розвитку. Згідно з п. 4 ст. 9 ГК України правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах. Законодавством України, зокрема ГК України і Законом України від 23.03.2000 р. "Про державне прогнозування та розробку програм економічного і соціального розвитку" передбачається здійснення державного планування і прогнозування на декількох рівнях, що дозволяє охопити господарську систему в цілому. По-перше, це загальнодержавний рівень - прогнози і державні програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період (прогнози і на середньостроковий період). По-друге, планування здійснюється на регіональному рівні - в Автономній Республіці Крим, областях, районах і містах України. По-третє, це галузевий рівень прогнозування і планування, що реалізується через прогнози й програми розвитку галузей. Згідно зі ст. 1 Закону України від 18.03.2004 р. "Про державні цільові програми" під державною цільовою програмою розуміється комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням. Державні цільові програми поділяються на державні програми економічні, наукові, науково-технічні, соціальні, національно-культурні, екологічні, оборонні, правоохоронні (ст. 3). Програми економічного розвитку, а також відповідний Закон України "Про розвиток літакобудівної промисловості" сукупно створюють певне поєднання формалізації змісту завдань держави в літакобудівній сфері та спеціального правового режиму господарської діяльності в ній, за рахунком якого і передбачається реалізувати встановлені завдання.

Державні цільові програми можуть бути спрямовані на розв'язання інших проблем, у тому числі регіонального розвитку, що мають державне значення.

Починаючи з 1997 р. в Україні було прийнято цілий ряд законів, які прямо і не пов'язані із інвестиційною діяльністю, проте своїм головним завданням мають створити належні законодавчі вимоги та економічні стимули для залучення інвестицій в конкретну галузь народного господарства. Серед всієї сукупності таких нормативно-правових актів основним були проголошені галузі літакобудування, автомобілебудування, суднобудування та виробництва бронетехніки. Саме виходячи З того, що ці норми права покликані "обслуговувати" процеси, пов'язані з інвестиційною діяльністю, на наш погляд, необхідним є віднесення цих нормативно-правових документів до "інфраструктурного" етапу розвитку інвестиційного законодавства.

На сьогодні державна підтримка літакобудівної промисловості здійснюється відповідно до положень Закону України "Про розвиток літакобудівної промисловості", що містить засоби державного стимулювання, до яких застосовуються: 1) особливості сплати ввізного мита; 2) особливості здійснення розрахунків в іноземній валюті; 3) особливості сплати земельного податку; 4) особливості сплати податку на додану вартість; 5) особливості сплати податку на прибуток підприємств. Тобто цей Закон спрямований на ефективне використання виробничого, науково-технічного та експортного потенціалу і підвищення конкурентоспроможності вітчизняного суднобудування, у тому числі малотоннажного, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, зокрема іноземних, зниження витрат на будівництво суден і поповнення обігових коштів суднобудівних підприємств.

Оскільки галузь визнано пріоритетною на законодавчому рівні, наступним кроком законодавця у питанні її стимулювання має стати ухвалення широкомасштабної програми економічного розвитку літакобудівної промисловості.

У той же час треба реально усвідомлювати, що всі зусилля України здійснюються в умовах чіткого розподілу і жорсткої монополізації світового ринку. Конкуренти дуже потужні. Виробництво літаків фактично поділено між американською корпорацією Boeing (49 %) і західноєвропейським концерном Airbus Industries (43 %). На авіаційні підприємства всіх інших країн припадає лише 8 % світового виробництва. Зарубіжні експерти вважають, що протягом наступних 20 років світовий парк літаків збільшиться удвічі - з 17 до 35 тис. на загальну вартість 2,6 трлн дол. При цьому сектор регіональних машин (типу українських Ан-38, Ан-140, Ан-70, Ан-74ТК-300, Ан-14) становитиме 16 % ринку.

Так, субсидіювання може розглядатися як один із засобів державної підтримки. Унаслідок субсидіювання галузь може отримати більш сприятливі умови, але необхідно правильно визначити, а також встановити оптимальний рівень і строки дії програм субсидіювання. Також один із способів державної підтримки-це здешевлення кредитів. Вимоги до інвестиційних проектів мають бути досить жорсткими: максимальна ефективність використання бюджетних коштів; ефективність проекту (обсяг прибутку, строк окупності, надходження платежів до бюджету, створення нових робочих місць); наявність висновку комплексної державної експертизи інвестиційного проекту.

Крім того, Закон України "Про державну підтримку суднобудівної промисловості України" задекларував про необхідність визнати суднобудування пріоритетною галуззю економіки України та надати право КМУ виступати від імені держави гарантом виконання зобов'язань підприємств суднобудівної промисловості за іноземними кредитами, що надаються іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими організаціями, а також зобов'язань перед іноземними замовниками за зовнішньоекономічними договорами (контрактами). В Україні діє значна кількість суднобудівних підприємств, розташованих на півдні та в центрі країни, які становлять цілісний сектор економіки. Цей сектор має певну інфраструктуру, розвиток якої залежить від ефективної роботи суднобудівних підприємств. Тому суднобудування впливає на загальний стан економіки України, створюючи кумулятивний ефект не тільки в суднобудівний галузі, а й суміжних галузях та видах виробництв. Крім того, суднобудування є галуззю промисловості та потребує значних людських ресурсів, тим самим сприяючи зайнятості населення1. Не випадково, у період позитивної тенденції розвитку галузі в цілому було прийнято ряд законодавчих актів про створення С(В)ЕЗ на території Автономної Республіки Крим, у Одеській та Миколаївській областях, а саме, закони України "Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальній економічній зоні "Порт Крим"" від 21.12.2000 р., "Про спеціальну (вільну) економічну зону "Миколаїв" від 13.07.2000 р., "Про спеціальну (вільну) економічну зону "Порто-франко" на території Одеського морського торговельного порту" від 23.03.2000 р. Головним напрямом законодавчих зусиль у контексті державного регулювання господарсько-правових відносин у галузі стало створення спеціальних режимів господарювання, які б знизили податковий тиск на виробника та створили достатню мотивацію для розширення обсягів виробництва, активізації зовнішньоекономічної діяльності, пошуку контрактів на виробництво від іноземних замовників, підвищення конкурентноспроможності тощо.

Закон України "Про державну підтримку сільського господарства України" від 24.06.2004 р. визначає основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки населення, у тому числі передбачає: державне регулювання гуртових цін окремих видів сільськогосподарської продукції, встановлюючи мінімальні та максимальні закупівельні ціни (статті 3,5); здійснення Аграрним фондом товарних інтервенцій, шляхом продажу окремих об'єктів державного цінового регулювання на організованому аграрному ринку (ст. 6); здійснення фінансових Інтервенцій шляхом придбання окремих об'єктів державного цінового регулювання на організованому аграрному ринку (ст. 7); здійснення тимчасового адміністративного регулювання цін як комплекс адміністративних заходів, спрямованих на зупинення спекулятивного або узгодженого встановлення цін об'єктів державного цінового регулювання на організованому аграрному ринку, яка не може бути виправлена стандартними процедурами державних інтервенцій (ст. 8); створення Аграрного фонду як державної спеціалізованої установи, уповноваженої Кабінетом Міністрів України проводити цінову політику в агропромисловій галузі економіки України (ст. 9); страхування сільськогосподарської продукції (ст. 10); створення фонду аграрних страхових субсидій - державної спеціалізованої установи, яка забезпечує надання страхових субсидій виробникам сільськогосподарської продукції (ст. 11); державні заставні закупівлі зерна (ст. 12); кредитну підтримку виробникам сільськогосподарської продукції (ст. 13); бюджетну тваринницьку заставу (ст. 14); основні засади створення та функціонування аграрної біржі (ст. 17) тощо.