Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Розділ І. Держава і право на території україни дослов'янського часу

До виходу на історичну арену пращурів українського народу - слов'ян (1 тис. н. е.), в межах території України впродовж тисячоліть існувало чимало етнічно й культурно неоднорідних суспільств. Різноетнічні народи більшою чи меншою мірою вплинули на етнофонд і генофонд українців. Вони творили на території історичної України певні генетично споріднені традиції способу життя, культури та державної організації.

Державні утворення кочових народів у Північному Причорномор'ї

Початки державно-політичного розвитку на території України сягають І тис. до н. е. Передумовою для виникнення (прото) державної організації був переворот у продуктивних силах, пов'язаний із освоєнням технологій виготовлення заліза. Досягнутий рівень продуктивності праці привів до економічно вигідної експлуатації людини людиною. Через те полонені оберталися на рабів, тобто ставали джерелом матеріального багатства. Визначилася соціальна диференціація суспільства. Вона сприяла виникненню органів публічної влади з пріоритетним впливом племінних вождів і воєначальників. Політична влада останніх була підсилена економічною могутністю. Найбільш інтенсивно процеси майнової та соціальної нерівності розвивалися у кочових скотарських племен. Це пояснювалося тіснішою груповою консолідацією кочових народів, що зумовлювалося характером господарства, а також наявністю значної кількості засобів пересування. Остання обставина давала кочовикам військову перевагу й підштовхувала до завойовницьких походів. З кочовими народами пов'язується виникнення перших (прото) державних утворень на території України - у Північному Причорномор'ї та в Криму.

Найдавнішим державним народом, що жив на території України, були кіммерійці. Ця грецька назва означала "народ, який проживає на північ від кого-небудь". Уривкові відомості джерел дозволяють уважати кіммерійців піонерами в обробці заліза й творцями потужної племінної спільноти з примітивним рівнем суспільної організації. Посилаючись на свідчення Геродота й археологічні дослідження, можна стверджувати, що кіммерійські племена в І тис. до н. е. займали не тільки всю степову частину Північного Причорномор'я, а й Крим. Це не виключає можливості їх контактування з протослов'янськими племенами, а, отже, опосередкованої участі останніх у державотворчих процесах цього часу.

Дещо більше відомо про скіфів, наступних господарів північно-причорноморських територій. Вони вторглися сюди у VIII-VII ст. до н. е. зі Сходу й асимілювали кіммерійців. Так з'явилося велике, але слабо централізоване поліетнічне (прото) державне утворення - Велика Скіфія, територію якої населяли чимало прийшлих та місцевих племен і союзи племен, які перебували на різних щаблях суспільно-економічного розвитку.

Основу держави становили три племінні союзи, кожен із яких мав свого царя і свою територію. Панівними були царські скіфи. Від них залежали скіфи-орачі, або ратаї, і скіфи-кочовики. В основі залежності найвірогідніше лежали відносини данництва, сперті на військовий примус. Форма і ступінь підпорядкованості (кількість данини, участь у спільних воєнних акціях), як припускають учені, залежали від мовної та родової спорідненості. Наука не знає ступеня інтеграції місцевих хліборобських племен у складі політичного об'єднання скіфів. Не виключено, що вони не виходили за рамки звичайних данницьких відносин центру й периферії. Але хоч би якими були форми політичних взаємин населення Лісостепу зі степовими скіфами, безсумнівною залишається його державно-політична організаційна структура. Це засвідчують гігантські городища, окремі з яких (як Більське на Полтавщині) сягали кількох тисяч гектарів.

Процес державотворення в Скіфії, який супроводжувався посиленням, соціальної диференціації, встановленням більш тісних зв'язків між окремими племенами, зростанням військової могутності (перемога над військами перського царя Дарія І у VI ст. до н. е.), завершився у IV ст. до н. е., коли племінні союзи скіфів було об'єднано на короткий час Атеєм. Поразка скіфського війська 339 р. до н. е. у битві з македонцями й загибель Атея призвели до занепаду могутності Скіфської держави. Після III ст. до н. е. скіфи втрачали своє панівне становище в українських степах. Осередки скіфських племен зберігалися лише в Нижньому Подніпров'ї та Криму як Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфський. Мала Скіфія, що впродовж своєї історії зазнавала сильного впливу еллінізму, досягла розквіту в середині її ст. до н. е., трохи згодом потрапила в остаточну залежність від Боспорського царства і проіснувала до кінця III ст. н. е.

Соціальну структуру скіфського суспільства становили дві основні групи: аристократична верхівка, де провідне становище посідали царська сім'я, військові, жерці, родоплемінна знать і пригноблену групу, серед якої найчисленніша верства - общинники (платили данину, відбували військову службу, виконували різні повинності). Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби (головне джерело рабства - воєнний полон).

За формою державного правління Скіфія була монархією. Під впливом процесів класоутворення та торгово-економічних, військових і політичних відносин зі своїми сусідами Скіфія перетворилась у рабовласницьку державу на чолі із царем. Останні користувалися спадковою, сильною деспотичною владою. Скіфські царі обожнювалися. Вони частково виконували обов'язки жерців, очолювали військо та здійснювали судові функції. Щоправда, на думку частини фахівців, в основі системи управління скіфським суспільством лежала не східна деспотія, а варварська демократія. Через те влада скіфського царя була частково обмежена інститутами родового ладу, головно радою скіфів (скіфських племен) і народними зборами всіх воїнів. Навколо скіфського царя утворювався апарат управління, який складався з найближчих родичів правителя і його особистих слуг, переважно військовиків. Скіфія поділялася на округи (ломи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями. Однак виникнення державного апарату не поклало край родовій організації, пережитки якої були особливо помітними на прикладі місцевого управління. Тут зберігалися свої старійшини і вожді, які стояли на чолі військових підрозділів. Припускають, що від скіфських взірців було запозичено військову організацію хліборобського населення, що опиралася на загальне ополчення всього вільного чоловічого населення за принципом родового поділу.

Панівним джерелом права Скіфії було звичаєве право, а також правові норми, встановлені царською владою. Цар, як верховний власник усієї землі, встановлював порядок користування пасовищами. Правовій регламентації підлягали данницькі та зобов'язальні відносини (міна, купівля-продаж, дарування та ін.). Договори скріплювалися присягою. Серед злочинів, які каралися смертю, були злочини проти царя (замах, непокора) і неправдива присяга.

Після занепаду Великої Скіфської держави більш ніж на пів-тисячоліття головним чинником на півдні Східної Європи стали сарматські племена, які кочували на схід від Дону. На відміну від скіфів, сармати не створили спільного царства, так і не подолавши родово-племінної відособленості. Сарматська спільнота об'єднувала ряд племінних угруповань, таких, як алани, язиги, сіраки та ін. (одне з них - роксолани - стане у XVI ст. поетичним синонімом назви Русі), які часто розпадалися й перебували в постійному русі. Західний кордон у І ст. пролягав берегами Дніпра, а в II ст. сягнув Вісли. Характерною особливістю суспільного ладу сарматів була провідна роль жінки. Грецькі історики характеризують їх як "керованих жінками". Панівне становище у сарматських племінних союзах посідала родоплемінна знать, військові вожді та їхні дружини. Навала готів (середина III ст.) і гунів (кінець IV ст.) поклала край присутності сарматів у Північному Причорномор'ї.