Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Основні етапи розвитку Київської держави

Формування й розвиток відносно єдиної Київської держави були складним процесом, який можна розділити на кілька етапів. Основним змістом першого етапу були становлення та еволюція державних структур Русі. Внутрішню сутність цього етапу визначали розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, а його зовнішні ознаки виявлялися насамперед у прагненні київського державотворчого осередку до підкорення своїй владі окремих східнослов'янських племінних княжінь - окняження території. Характер і форму окняження київським центром східнослов'янських союзів, яке передбачало поширення на підкореній землі полянської системи управління й судочинства, на думку вчених (В. Ричка), найповніше відображає полюддя. Воно здійснювалося взимку після закінчення збирання врожаю і тривало до весни. О тій порі князь зі своїми військовими слугами-дружинниками (майбутнім державним апаратом) перебував на повному утриманні слов'янських громад. Користуючись монопольним правом застосування сили й оподаткування, київський князь підпорядковував на правах васальної залежності місцевих (племінних) князів, які сплачували йому данину й залучалися як союзники до участі в зовнішньополітичних акціях Русі.

Більш або менш стійка й тривала державна організація на Русі встановилася з припиненням походів князівських дружин із метою полюддя та із законодавчою регламентацією відносин київського центру з підвладними племінними княжіннями. Першим серйозним поступом до цього з боку центральної влади стало проведення княгинею Ольгою адміністративно-фінансової реформи. Встановлення більш суворого порядку збирання данини, визначення його терміну і певних місць (погости), регламентація податків (уроки) були вирішальними кроками на шляху "одержавлення племінних княжінь і перетворення їх, земель на державну територію Київської Русі" (М. Котляр). Важко сказати, чи було підкріплено ці рішучі дії Ольги на законодавчому рівні. її реформаторська діяльність, на думку дослідників (В. Ричка), започаткувала формування норм прецедентного права і Київську Русь як державу. Заходи княгині привели до зміцнення економічної могутності центральної влади та облаштування її опорних пунктів на місцях.

Отже, за політичною організацією на першому етапі свого розвитку (до князювання Володимира Великого) Київська Русь залишалася своєрідною політичною асоціацією "світлих і великих" князів, що перебували під "рукою" у великого князя київського.

Своєрідністю суспільного поступу східних слов'ян стало збереження племінних княжінь ще більш як на століття потому, як виникла Руська земля. Лише Володимир Святославович, провівши з приходом до влади адміністративну (державну) реформу, остаточно приєднав землі племінних княжінь до складу держави. Ця акція ознаменувала другий етап у розвитку державності Київської Русі. Він припав на князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого (остання чверть X - середина XI ст.) і характеризується завершенням складання Києво-Руської держави і водночас найбільшим її піднесенням. Суть Володимирової адміністративної реформи полягала у ліквідації влади племінних князів (місцевих династій) і заміною їх практикою посадження у землях Русі посадників (своїх синів). Крім адміністративної, Володимир здійснив судову й військову реформи. Усе це привело до концентрації держави, розширення її кордонів. Родоплемінне суспільство стало переростати у ранньофеодальне. Запровадження християнства як державної релігії у Київській Русі - другої з головних реформ князя

Володимира - було ідеологічним опертям централізаторських зусиль князя, зміцнило його авторитет і владу, Сприяло розбудові держави. Християнізація Русі означала також легітимацію Київської держави у тогочасному християнському світі. Проте візантійська православна традиція призвела й до притаманного православ'ю консерватизму мислення. Вона певною мірою спричинила подальше поширення на Русі феодальних міжусобиць. (На Заході Папа Римський був до деякої міри регулятором суспільних процесів, оскільки від його волі залежало визнання чи невизнання того чи іншого монарха). Володимир запровадив державну символіку. Знак княжої держави - тризуб - ставили на срібних монетах, будівельній цеглі, металевих виробах тощо. За Володимира зникають племінні назви ("поляни", "сіверяни" тощо) і з'являються територіальні: "кияни", "чернігівці". Це означало суттєві зміни в структурі держави, свідчило про інтеграцію етнічних процесів.

У часи князювання Ярослава було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився державний апарат. Від часу Ярослава можемо говорити про дипломатію як про один із напрямів політики Києво-Руської держави. Та головне, князь виступив ініціатором кодифікаційних робіт у Києві, завдяки чому з'явився перший письмовий звід норм давньоруського права - "Руська правда".

Отже, на другому етапі розвитку Київська Русь стала відносно централізованою державою. Зміни в структурі державної влади виявлялись у зростанні економічної та політичної могутності великого князя, концентрації його влади та поширенні сфери дії централізованого державного апарату примусу в межах усієї території Русі.

Головний зміст третього етапу Києво-Руської держави - її політичний занепад, що проявився у вигляді феодальної роздробленості. Причини феодальної роздробленості, яка була закономірним етапом у розвитку середньовічної державності, випливали з характеру соціально-економічного розвитку Київської Русі, і виявляли себе головно в економічних (система натурального господарювання, що сприяла ізоляції окремих господарських одиниць - сім'ї, громади, князівства), соціально-політичних (боярство перетворювалося з військової еліти у землевласників - феодалів, прагнуло політичної самостійності) та зовнішньополітичних факторах. До останніх належали знищення стародавнього торгового шляху "із варяг у греки" та вторгнення монголо-татар.

Ознаки цього етапу розвитку Київської Русі - кризи великокнязівської влади й трансформації держави в систему князівських уділів - стали помітними з другої половини XI ст. У літературі підкреслюється, що роздробленість була історично суперечливим явищем. Одночасно з відцентровими діяли, а то й перемагали, доцентрові сили. Мало не всі київські князі обстоювали свій варіант відновлення колишньої єдності держави. Однак найбільш помітною постаттю у цьому сенсі був Володимир Мономах. Він проявив себе законотворцем (продовжив кодифікацію "Руської правди"); на нових засадах (утвердження окремих династій) відновив єдиновладну монархію; припинив феодальні міжусобиці (утвердження "отчини" як принципу спадкування князівських престолів) і половецькі напади. Після смерті сина Мономаха Мстислава (1132 р.) на Русі остаточно утвердилася політична роздробленість. Відтоді великі князі київські вже не контролювали всі землі Київської Русі. їхня влада поступово ставала номінальною, а землі дедалі більше набували державних атрибутів, перетворюючись з адміністративних одиниць у держави або напівдержави з власною політикою.

Більшість істориків кінцеву межу етапу феодальної роздробленості Київської Русі окреслюють навалою монголо-татар (1240 р.). Але слушним видаються також висновки тих дослідників (Лев Войтович), які вважають, що удільний етап розвитку руської (української) державності тривав протягом ХІ1-ХУ1 ст. Пройшовши шлях від територіально-адміністративних одиниць до феодальних держав, вони поступово, мірою поглинання їх Польсько-Литовською та Московською державами, позбувалися державних ознак. Удільні князівства мали сталі території, розвинені адміністрацію й судочинство, свою митну й податкову політику, своє військо та символіку, їхні князі вели самостійну політику в інтересах своїх князівств, підпорядковуючи цим інтересам свої шлюбні зв'язки. До 1240 р. їх розвиток і діяльність відбувалися в рамках Київської Русі. Надалі окремі з них були пов'язані із Золотою Ордою та її васалами, Великим князівством Литовським і Московською державою. Значна частина з них на різних етапах своєї історії були повністю незалежними.