Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Зміни у суспільному ладі Гетьманщини наприкінці ХVІІ-ХVІІІ ст.

Суспільний лад Гетьманщини XVIII ст. було започатковано попереднім періодом. Нагадаймо: Національно-визвольна війна українського народу була соціальною революцією, в результаті якої зникло кріпосництво, а населення позбулося особистої залежності від панів. Проте соціальні перетворення в Гетьманщині від часу Хмельниччини проводилися непослідовно. Держава й надалі спиралася на феодальні виробничі відносини: зберігалися феодальний Лад і його основа - феодальна земельна власність. Відповідно, залишалася основа для формування (реанімування) станового суспільства. Від кінця XVИ-XVШ ст. Козацько-гетьманську державу трактують (3. когут) як суспільний союз, переділений на нерівні за своїм правовим статусом у громаді та державі групи населення: козацька старшина, козацтво, міщанство, селянство.

Правову перевагу мали перші дві групи, які належали до шляхетського та військового стану. Підґрунтям цієї переваги стала панівна у суспільно-політичному житті України XVII-XVIП ст. ідея служби державі, з якою поєднували обов'язки населення. Основою для прав, що їх держава визнавала за тими, хто сумлінно виконував службу державі відповідно до свого стану, було виконання військових обов'язків. А служба у війську визнавалась одним із привілеїв козацької старшини (шляхти) та рядового (реєстрового) козацтва.

Зазначені категорії населення, що належали до вищого, привілейованого стану, формально користувались однаковими правами і привілеями: мали активне й пасивне виборче право, обиралися на всі військові посади аж до генеральної старшини й гетьмана, звільнялися від податків тощо. Привілейований шляхетський стан користувався особливими правами й привілеями у кримінальних справах: головщина за вбитого шляхтича або військовика встановлювалась у найвищому розмірі. Водночас соціально-правовий статус козацької старшини й рядового козацтва основувався на різних засадах, виявляючи прямо протилежні тенденції у своєму розвитку.

Козацька старшина посіла місце колишньої польсько-шляхетської конституційної верхівки. Це була нова соціальна еліта, яка формувалася з представників козацького товариства, реєстрових козаків, православних шляхтичів, місцевих урядовців і вихідців із середовища православного духовенства і посідала чільні позиції в державі. Генеральна й полкова старшина дедалі більше зосереджувала у своїх руках величезні земельні володіння, що становили основу її економічної могутності. Земельні володіння були у двох формах: особистій та ранговій. Основою економічного панування старшини в тогочасному суспільстві були рангові маєтності, тобто заселені землі, що перебували в розпорядженні війська й надавалися старшині замість платні за військову службу. Ранговими маєтками оплачувалася служба генеральної та полкової старшини. Найбільшими феодалами в Гетьманщині стали насамперед гетьмани та генеральна старшина.

Від кінця XVII - початку XVIII ст. розпочався процес консолідації панівного стану. До козацької старшини тепер належала й та частина панівного прошарку, яка впродовж тривалого часу офіційно не мала військової чи адміністративної влади. її соціально-політичний статус визначався військовою службою, економічною базою (володіння маєтками) та родинними зв'язками з місцевими урядовцями (В. Панашенко). Структурно ця частина козацької старшини поділялася на бунчукових, військових і значкових товаришів.

Упродовж XVIII ст. чітко визначилася суспільна позиція кожної з ланок цієї структури. Верхній щабель посідали бунчукові товариші. Вони належали до елітарної верхівки козацької старшини і суттєво впливали на соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток краю. За ступенем бунчукові товариші були першими після полковників. Середню ланку становили військові товариші. Вони відбували військову службу, мали значні маєтності та владу в суспільно-політичному житті, себто володіли відповідними суспільно-політичними та економічними засадами для панування. За соціальним статусом військові товариші прирівнювалися до полкової старшини. До нижчої ланки - значкових товаришів - належали здебільшого нащадки полкової й сотенної старшини, заможного козацтва, частково бунчукових і військових товаришів. За соціальним статусом вони були першими після сотників.

Від нової шляхти вимагалося виконання специфічних функцій, як-то розслідування злочинів або поповнення військової сили під час татарської загрози. Натомість вона одержала право власності на маєтки. Увійшовши до гетьманських рад, брала участь у вирішенні державних справ. Нова шляхта була також під особливою судовою юрисдикцією: бунчукових товаришів міг судити тільки гетьман, військових товаришів - генеральна військова канцелярія, а значкових - полковник.

У другій половині XVIII ст. знатне військове товариство перетворилося на замкнений стан, який змагався за рівноправність українських і російських посад і рангів, а також за визнання й підтвердження йому імперського дворянського статусу. Однак у межах Гетьманщини влада, багатство, привілейований юридичний та соціальний статус української нової шляхти залишалися недоторканними. Отже, в Гетьманщині в особі козацької старшини формувалася нова генерація українських феодалів, привілейований національний стан населення, в руках якого концентрувалися політична й військова влади, а також велика земельна власність.

Козацтво (реєстрове) становило прошарок між новою шляхтою та селянством. Від реєстрових козаків дещо відрізнялися статусом "компанійці" - також козаки, які служили в козацькому війську як найманці. Усіма правами реєстровиків вони користувались у тому випадку, коли за походженням належали до реєстрових козаків. Усі інші компанійці до військового стану не зараховувалися.

Юридично козаки (реєстрові) не відрізнялися від нової шляхти. Отримавши соціальні привілеї, вони залучалися до військової служби. Завдяки суспільному походженню козацькі привілеї були схожими з привілеями еліти: самоврядування; звільнення від податків; право на власну землю; право на виробництво алкогольних напоїв; право на торгівлю певними товарами. Єдиним привілеєм нової шляхти, якого позбавлялися козаки, було право на використання праці селян. Але, незважаючи на привілеї, становище козаків від кінця XVII ст. постійно погіршувалося. Під тиском старшини й знаті у XVIII ст. козацтво поступово втратило свої політичні прерогативи: козаки фактично вже не обирали свою старшину і не брали участі в радах.

Найбільш фатальним для козацтва виявився його економічний занепад. В економічній площині козаки у XVIII ст. більше нагадували селян. Економічні позиції козацтва підривалися їхньою подвійною роллю: солдатів і вільних хліборобів. Тривала й часта відсутність козака у своєму господарстві погіршувала його економічне становище. Щоб уникнути військової служби, козак часто продавав землю та йшов у найми до землевласника. Лише окремі з козаків накопичували неабияке багатство, вступали до знатного військового товариства і в такий спосіб ставали частиною нової шляхти.

Занепокоєний зменшенням козацького війська, російський уряд намагався зупинити зубожіння козаків. Це спричинялося потребами імперії залучати максимальну кількість козаків для ведення війни проти Османської імперії. Тому низкою указів, зокрема від 1723 і 1728 pp., козакам заборонялося переходити на становище селян, а указ від 1739 р. обмежував можливості української старшини скуповувати козацькі господарства. Саме на це була спрямована одна з найбільших царських реформ, за якою козацтво поділити на дві групи - виборних і підпомічників (1735 p.).

Виборні козаки відбували військову службу, тоді як підпомічники виконували допоміжні обов'язки: збирали й постачали провіант, коней, худобу, доправляли пошту, навіть обробляли землю за відсутності виборних козаків. Як неспроможні виконувати традиційні військові обов'язки, підпомічники обкладалися податками, які, щоправда, були наполовину меншими від звичайних податків, що їх сплачували міщани й селяни Гетьманщини.

У XVIII ст. з'явилася ще одна категорія козаків - підсусідки. Тоді як підпомічники ще володіли якоюсь землею, козацькі підсусідки були зовсім безземельними. Єдине, що їм залишилося,- це продавати свою працю землевласникові, виборному козакові або купцеві. До категорії підсусідків, крім козаків, входили також міщани і навіть селяни. Але, козаки, ставши підсусідками, не втрачали свого козацького статусу. Козацький підсусідок різнився від селянина правовим статусом і свободою пересування.

Духовенство, яке в Гетьманщині XVIII ст. різнилося соціальним становищем, достатком і політичним впливом, належало також до привілейованих верств суспільства. Будучи юридично відокремленим від решти населення автономною адміністрацією та судочинством, духовенство звільнялося від податків, військової служби і трудових повинностей.

Духовенство по-старому поділялося на чорне та біле. Особливу роль в економічному й культурному розвитку Гетьманщини відігравали ченці. їхні лави постійно поповнювали: шляхтичі, козаки, міщани і навіть селяни. Монастирі володіли величезними маєтками, що існували за рахунок примусової селянської праці. З правового погляду, чорне духовенство вважалося "померлими для зовнішнього світу". Відповідно, ченці не брали жодної участі у правовому житті як суб'єкти права. Біле духовенство, навпаки, обіймало всю повноту прав вищого стану. Парафіяльні священики мали право одружуватися, і парафії часто переходили від батька до сина. Вони мали право й приватного володіння. Священики обиралися громадою. Згодом ("Права, за якими судиться малоросійський народ") фіксувалися спеціальні правила виборів парафіяльних священиків. Лави священиків поповнювали козаки, міщани, а інколи й нова шляхта. Щоправда, перехід відбувався в обох напрямках, оскільки діти священиків також обіймали посади у військових урядах. Приклад, гетьман Іван Самойлович, який був сином священика.

На нижчому соціальному щаблі від нової шляхти перебували міщани - ремісники й купці, а також численне селянство. Саме ці суспільні категорії забезпечували економічний фундамент української й російської влади в Козацько-гетьманській державі - Гетьманщині.

Міщанство.Під терміном "міщани" розумілися не мешканці міста взагалі, а окремий стан людей, які жили в містах і належали до міської громади на підставі акту прийняття й запису до міського реєстру, а їхні заняття - торгівля, ремесла (цехові) та ін. - тісно пов'язувалися з міським життям. Тільки мешканці міст у зазначеному розумінні користувалися правами міщанського стану, і тільки вони виконували покладені на цей стан повинності.

Міщани, сплачуючи нарівні з селянами державні податки, мали, однак, вищий статус, більше майнових прав, і в підсумку - були заможнішими. Міщани користувалися такими правами: активним і пасивним правом виборів до всіх міських урядів, судів і служб; монопольними правами торгівлі й промислу в місті та на його землях; звільненням від мита в місті, а в деяких випадках - на цілій території держави. Щодо повинностей міщанського стану, то міщани відбували військову службу у своєму місті, охороняючи в ньому порядок та безпеку. В окремих великих містах, як наприклад, у Києві, існували відділи власного війська, що утримувалося коштом міста. Міщани були зобов'язані підтримувати в містах чистоту й порядок, згідно з правилами про міський устрій та управління. Мешканцям міст із магдебурзьким правом надавалося самоврядування, інші міщани одержали обмеженішу автономію.

Селяни (посполиті), що були позбавлені особливих привілеїв, становили низ соціальної піраміди. Вони мешкали здебільшого у селах, були зайняті переважно сільським господарством, обробляючи власну або чужу землю. Свого часу багато з них були звільнені від кріпацтва внаслідок революції Б. Хмельницького. Проте залишалися такими недовго. У рангових маєтностях спершу селянина змушували працювати на феодала лише час від часу, але поступово ці обов'язки розширялися. Селянин дедалі більше ставав феодально закріпаченим, але ще не був кріпаком. Він міг поміняти пана, піти в одне з небагатьох сіл, що залишалися вільними, або податись у степ, за межі Гетьманщини.

У XVIII ст. права селян на вільні переходи й землю поступово урізалися юридично з боку як гетьманської, так і російської царської влади. Зокрема, згідно з рішенням центральної української влади, селянин, який перейшов до іншого господарства, втрачав усі права на своє колишнє майно та одержував лише свої особисті речі (1727 р.); російський уряд заборонив переміщення селян між Слобідською Україною, Гетьманщиною та Росією (1738 р.). Спеціальний універсал (1760 р.), присвячений врегулюванню свободи пересування селянства, видав також і останній український козацький гетьман К. Розумовський. Згідно з ним, селянам, які змінювали власників, дозволялося забирати з собою тільки особисті речі; жодний землевласник не міг прийняти до себе селянина без письмової згоди попереднього власника; останній був зобов'язаний на вимогу надати (не надати) таку згоду. Універсал гетьмана К. Розумовського майже повністю скасував практичну можливість селянських переходів і став прологом юридичного закріпачення російським самодержавством українського селянства (1783 р.)

Отже, впродовж століття після революції Б. Хмельницького українське суспільство зазнало значних змін. Передовсім, зникла стара шляхта - її нащадки розчинилися в новій еліті. Остання захопила маєтки і жила з примусової праці селянства. І навпаки: селянство, звільнившись від кріпацтва під час Хмельниччини, було знову прикріплене до землевласників. Частина козаків, хоч і зберегла окремі привілеї, також перейшла на становище закріпаченого селянства. Оскільки селяни й зубожілі козаки становили більшу половину населення, Гетьманщина насправді перетворювалася на країну "панів і селян", що відповідало характеру соціальних взаємовідносин у тодішній Східній Європі та, зокрема, в Росії.

Незважаючи на еволюцію, структура українського суспільства, за спостереженнями дослідників (3. Когут), усе ж таки суттєво відрізнялася від російського. Якщо в Росії понад 90% населення становили селяни-кріпаки, то в Гетьманщині половина населення належала до іншої соціальної категорії. Більшість із них були козаками, майже всі вони обробляли землю і мало чим відрізнялися від селян. Але правова відмінність між козаком і селянином була цілком реальною та визначеною. Велика кількість виборних козаків реально користувалася своїми козацькими правами і вольностями, тоді як підпомічники мали їх принаймні теоретично. Так само міщани, які як соціальна група переживали занепад, користувалися обмеженим самоврядуванням, а в окремих випадках - привілеями магдебурзького права. На противагу російському клірові, священнослужителі Гетьманщини претендували на шляхетський статус, який іноді частково визнавався. Нарешті, селяни вважалися скоріше залежними, аніж кріпаками, хоча можливості переходів поступово обмежувались і селянство знов опинилося під владою феодалів.