Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Розвиток права у російській Україні

Розвиток права у російській Україні першої половини XIX ст., подібно до джерел, відзначався низкою особливостей, що мали регіональний характер. Передовсім, особливості виявляли себе у сфері врегулювання цивільно-правових відносин у Лівобережній та. частково, у Правобережній Україні.

Своєрідні норми місцевого права на Правобережжі діяли в регіоні чинності Зводу законів Російської імперії (1840 р.) та були долучені до згаданого вище проекту Зводу місцевих законів західних губерній. Зокрема, суттєві відмінності мали норми, що опиралися на Литовський статут, і визначали правове становище дружини. На відміну від загальноросійського законодавства, яке передбачало вимогу цілковитого підпорядкування дружини щодо свого чоловіка за роздільного розпорядження майном, у правобережних губерніях (Волинська, Подільська і Київська) правові норми визначали дружину такою щодо свого чоловіка, яка перебуває під його опікою. Своєрідними рисами на Правобережжі характеризувався інститут опіки. Лише батько міг призначити опікунів у своєму заповіті. У випадку, коли опікуном призначалася мати, опікунська рада призначала їй на допомогу ще одного опікуна. Але найбільш показовими правовими нормами, що відрізняли правовий уклад правобережних губерній від загальноросійського законодавчого простору, було врегулювання відносин у договорі дарування (повна й необмежена свобода у даруванні належного за правом власності родового майна, у Росії - лише найближчим родичам).

На Лівобережній Україні (у Полтавській та Чернігівській губерніях), на відміну від Правобережжя, регулювання цивільно-правових відносин здійснювалося за особливими правилами протягом усього XIX (за невеликими винятками) - початку XX ст. Основним джерелом таких норм, на думку дослідників (О. Коросташов), був Литовський статут (його норми не були чинними в Росії та значно відрізнялися від положень загальноросійського законодавства). Особливі правові настанови на території колишньої Гетьманщини (і це також є певним поясненням збереження цих норм, тому що саме Полтавська й Чернігівська губернії були колискою української державності, й самодержавство не могло не враховувати їхньої ментальності) були частиною загальноросійського законодавства і тією чи іншою мірою сприймались у контексті загальноімперських правових норм.

Особливий додаток до російських цивільних законів для ніс" території базувався на певних постановах українського цивільного права попередньої доби та царському указі від 4 березня 1843 р "Про введення в губерніях Чернігівській і Полтавській загальній про судочинство законів імперії". Згідно з цим указом, на території зазначених губерній дозволялося застосування тільки тих норм місцевого права, які були внесені до Зводу законів Російської імперії.

Порівнюючи особливі для Полтавської та Чернігівської губерній положення Зводу законів Російської імперії із загальноімперськими правовими нормами, дослідники (О. Коросташов) відзначають, що норми, в яких проявлялися особливості правових відносин (насамперед цивільного та сімейного права), були відображені в! 53 статтях Зводу законів цивільних (X том Зводу законів Російської імперії 1842 р.). Найповніше відмінності між особливими для Полтавської та Чернігівської губерній положеннями Зводу законів Російської імперії та загальноімперськими правовими нормами були помітні у врегулюванні майнових прав подружжя, перевазі прабатька над правами матері щодо дітей, особливостях правового забезпечення інститутів позики, спадкування й опіки.

У Полтавській та Чернігівській губерніях власникові надавалося більше прав із розпорядження майном, ніж у Російській імперії в цілому. Згідно із загальноросійськими правилами, розпорядження родовим майном мало певні обмеження: його не можна було дарувати чи заповідати нікому, крім найближчих родичів. Родовим уважалося майно: успадковане на законних підставах, яке дійшло від першого його набувача, хоч би й за духовним заповітом, але до такого родича, який мав право успадковувати майно за законом; надійшло за купчими від родичів, котрим воно дісталося за спадком із того ж роду; всілякі будинки та інші споруди, побудовані на землі, що дісталась у спадок. У зазначених губерніях родовими вважалися тільки маєтки, що дійшли за правом законного спадкування, причому тільки в тому випадку, коли вони були успадковані від батька чи матері або від родичів як із батьківської, так і з материнської сторони. Усі інші маєтки зараховувалися до набутих.

Водночас Лівобережна Україна (Полтавська й Чернігівська губернії) не знала повного застосування положення загальноімперських законів про повну свободу кожного з подружжя у володінні, користуванні та розпорядженні їхнім особистим майном. Обмеження стосувалися дружини. Аналогічно до загальноімперських законів, посаг дружини вважався окремою її власністю, однак у зазначених губерніях він перебував у спільному володінні й користуванні подружжя. Під час подружнього життя дружина не могла робити жодних розпоряджень без згоди чоловіка, які обмежували б чи порушували б його права щодо спільного користування її посагом. Певні обмеження також стосувалися й майна чоловіка.

А от право дарування у Полтавській та Чернігівській губерніях не обмежувалося: дозволялося будь-кому дарувати вільно своє майно в цілому або частинами, незалежно від того, родове воно чи набуте, рухоме чи нерухоме. Дарувати можна було, крім дітям і найближчим спадкоємцям, далеким родичам чи стороннім особам, на розсуд власника.

Правові норми, що діяли в Полтавській та Чернігівській губерніях, наділяли батька, порівняно з матір'ю, більшою повнотою прав щодо власних дітей, і це виявилося, насамперед, в інституті опіки. За загальноімперськими правилами, якщо заповітом не було призначено опікунів, то опіка покладалася на батька або матір, що залишилися в живих. Інші ж родичі особливого права на опікунство не мали. Якщо не було опікунів ні за законом (батька чи матері), ні за заповітом, то вони вибиралися й призначалися державними установами. А в Полтавській та Чернігівській губерніях до опіки над неповнолітніми та дівицями, що залишилися без батьків, якщо не було опікунів за заповітом, закликалися родичі. Так, право призначати опікунів належало тільки батькові, а згідно із загальноросійськими правилами це право мали обоє з батьків. Перевага прав батька над правами матері проявлялася, згідно з особливими для Полтавської та Чернігівської губерній правилами, і в тому випадку, коли у здійсненні матір'ю опіки співопекунами їй призначалися родичі малолітніх переважно з батьківського боку. Опіка в них губерніях покладалася на того з батьків, хто залишився живим. Але батько, управляючи маєтком на правах опікунства, не звітував про виручені доходи, будучи зобов'язаним повернути в цілості тільки майно. Призначена опікуном мати корилася загальним для опікунів правилам, тобто звітувала, зокрема, і про отримані з майна доходи. До того ж, якщо опіку було довірено матері, то вона управляла майном малолітніх не інакше, як за сприяння інших опікунів, або й лід наглядом родичів своїх малолітніх дітей, переважно з батьківського боку. Для виходу дочки заміж необхідна була згода опікунів навіть у тому разі, якщо вона проживала з матір'ю (коли вона не була опікуном). Опіка, за особливими для Полтавської та Чернігівської губерній правилами, над неповнолітніми синами, так само, як і за загальноімперськими законами, припинялася з досягненням ними повноліття. Опіка над дочками припинялася з їх "виданням заміж"

У Полтавській та Чернігівській губерніях дочки до заміжжя, а сини - до їх вступу в училище, не повинні були розлучатися з матір'ю, навіть якщо остання не брала участі в опіці над дітьми, крім випадків, визнаних поважними причинами дворянською опікою чи сирітським судом. Коли ж діти перебували при матері, опікуни зобов'язані були доставляти їй визначені на утримання й виховання дітей кошти, пропорційно з доходами від усього майна. За невиділених дітей у губерніях, у випадках заподіяння ними шкоди, відповідали батьки. Зокрема, передусім за зобов'язаннями, відповідав батько, якщо він живий, а матір лише в тому випадку, коли вона після смерті чоловіка мала своє або успадковане від нього майно, на яке можна було накласти стягнення.

Для Полтавської та Чернігівської губерній було також установлено особливий порядок заклику опікунів для опіки над неповнолітніми, що залишилися без батька й матері. Так, до опіки в порядку черговості закликалися: 1) рідні старші брати; 2) дядьки та інші родичі з батьківської сторони; 3) такі ж особи з боку матері; 4) одружені родички з чоловічого коліна; 5) такі ж - із жіночого коліна. Причому, одружені родички допускалися до опіки тільки разом із чоловіками і під їх спільною відповідальністю.

У Лівобережній Україні передбачався жорсткіший, порівняно із загальноросійським, порядок забезпечення цілісності майна, що перебувало в управлінні опікуна і ще не стало об'єктом вільного розпорядження власника. Так, додатково до загальноімперських обмежень у названих губерніях не могли призначатися опікунами особи, котрі не були підданими Російської імперії, а також особи, що не мали власного майна, достатнього для забезпечення опіки, крім випадку, коли такі особи призначалися згідно із заповітом батька малолітніх. До того ж, за запільними правилами, особа, яка ми-йшла з-під опіки" могла стягувати збитки, заподіяні опікуваному майну, тільки з опікуна, за правилами ж, що були чинними в Полтавській та Чернігівській губерніях, особам, які вийшли з-під опіки, надавалося право пред'являти вимоги щодо незаконно відчуженого лід час їхнього малолітства майна особам, у володінні яких воно перебувало, а останні мали право з позовом звертатися до опікуна. Також особам, що вийшли з-під опіки, надавалося право до спливу строків давності поновлювати в судових установах тяжби, за якими опікунами не було вжито всіх заходів щодо захисту їхніх прав.

Певне обмеження прав жінки, порівняно з правами чоловіків, у Полтавській та Чернігівській губерніях виявлялося також у переміжних спадкових правах синів та братів над правами дочок і сестер. Зокрема, майно, що залишалося після батька, успадковувалося його законними дітьми чоловічої статі. Взагалі, діти чоловічої статі ділили спадщину між собою рівними частинами, внуки її правнуки за правом черговості, по поколіннях. Спадщина ж дочок у майні батька за наявності синів та їхніх спадкоємців замінювалася призначенням їм посагу. Визначення його було прерогативою батька і залежало від волі останнього, а коли він помирав без заповіту, залишивши після себе одну чи кілька дочок незаміжніх, або хоч і залишав заповіт, але не визначав у ньому ніякого для ломок посагу, то ці дочки при живих братах повинні були одержати посаг із четвертої частини всього мастку, який залишився після батька. У разі виникнення спорів дочка могла захистити себе у позовному порядку. Коли ж дівиця, по смерті батька, була поміж братами, які не виділили належного їй посагу сповна, то їй. у цьому випадку, дозволялося "відшукувати" свій посаг упродовж десяти років од часу виходу заміж. Отримувати спадщину дочки могли тільки в тому випадку, коли синів та їхніх нащадків будь-якої статі не залишилося.

У Полтавській та Чернігівській губерніях, якщо спадкоємці через свою бідність чи з інших причин не мали змоги чи не захотіли "відшукувати" спадщину, що відкрилося, їм дозволялося право на неї доти іншій особі, за своїм вибором. Записи про таке перс, мини називалися улипючними. За загальноімперськими правилами, записи про донин, продаж чи обтяження боргами очікуваної спадщини за життя особи, після якої мала відкритися спадщина, визнавалися недійсними.

Особливі для Полтавської та Чернігівської губерній правила передбачала й наявність не тільки "остаточного", як це було встановлено загальноімперськими правилами, а й тимчасового поділу спадщини. Остаточний поділ, "полюбовно" спадкоємцям и вчинений, залишався назавжди в силі, а поділи тимчасові тільки тоді визнавалися остаточними, коли вони не були оскаржені впродовж десяти років од моменту досягнення малолітніми спадкоємцями повноліття. Старші ж брати не вправі були продати, заставити чи іншим чином відчужувати будь-кому частину майна, що перебувало в їхнім володінні за тимчасовим поділом, а всі заподіяні цьому майну збитки вони повинні були за остаточного поділу відшкодувати. Проте в деяких випадках (розорення) для всіх спадкоємців дозволялося, хоча б серед них були Й малолітні, проводити остаточний поділ, із додержанням умови, що він проводитиметься під контролем цивільної палати у присутності спадкоємців і опікунів над малолітніми.

Особливими правилами, що діяли в Полтавській та Чернігівській губерніях, встановлювалася більша підлеглість дітей батькам і надавалося більше значення родинним зв'язкам. Так, на відміну від положень законодавства, чинного для імперії у цілому, в цих губерніях батькам надавалося право зректися своїх дітей. Зокрема, батьки мали право це вчинити, якщо діти, "забувши страх божищ підняли на батьків руку чи в гніві їх штовхнули, якщо діти свідчили проти батьків у кримінальних справах, окрім випадків, коли це було обумовлено державними інтересами; якщо діти у кримінальній справі відмовилися поручитися за батьків, коли дочка віддалася розпусному життю, якщо діти мали наміри відібрати батьківське майно, коли діти відмовили батькам літнього віку в необхідному утриманні, якщо діти, користуючись майном батьків, не надали останнім допомоги за тяжких обставин.

У виокремленні дітей, згідно із загальними правилами, батьки повинні були давати їм визначену законом частину родового майна, і тільки з набутого майна батьки могли виділити їм частину на свій розсуд. Батько і матір виділяли зі свого майна, зокрема й родового, частину на свій розсуд. При цьому син, що отримав менше, ніж передбачено спадщиною за законом, вже не мав права на участь у ній Якщо ж батько дарував майно синові, то воно не вважалося виокремленням; діти, які одержали від батька майно, із переданням права власності, не у виді виокремлення, а через дарчий запис, не відсторонялися від спадщини, навіть якщо цей дар і перевищував частини, належні іншим спадкоємцям. Посаг дочки призначався за волею батька і на його розсуд. Якщо ж дочка, видана заміж за життя батька, у разі відкриття спадщини після нього вимагала від своїх братів чи інших його нащадків призначення посагу з четвертої частини, стверджуючи, що нібито батько їй зовсім такого не дав, то брати її ні їй, ні її нащадкам давати посаг не були зобов'язані: "батько знав, що робив з любові до дітей своїх, і з турботою своєю про їхній добробут".

На відміну від настанов законодавства, чинних для Російської імперії в цілому, в Полтавській та Чернігівській губерніях допускалися усні позики на суму, не більшу 12 руб. Якщо ж особа позичала гроші на суму більше зазначеної та не укладала договору в письмовій формі, то вона втрачала позичені гроші й отримувала тільки 12 руб. Більш спрощеною була процедура оформлення зобов'язань, не забезпечених нерухомим майном. Названі зобов'язання та зобов'язання за договором позики писалися вдома на гербовому папері Й затверджувалися підписом боржника та не менш як двох, а в разі їхньої безграмотності - трьох або чотирьох свідків.

Отже, регулювання цивільно-правових відносин на Лівобережній Україні (у Полтавській та Чернігівській губерніях) мало низку особливостей. Вони, зокрема, виявлялись у більш обмежених правах жінки, порівняно з правами чоловіка; у більшій свободі розпорядження своїм майном учасникам цивільних правовідносин; у встановленні більшої залежності дітей від батьків; у суворішому забезпеченні цілісності майна, доки воно перебуває в управлінні опікуна (власник іще не має права вільно ним розпоряджатися). Особливі для Полтавської та Чернігівської губерній настанови поширювалися не на всі інститути цивільного законодавства; вони регулювали лише окремі відносини між батьками й дітьми, опіку, право спадщини, договірні зобов'язання, право власності. Також особливі для застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях настанови стосувалися порядку складання деяких цивільно-правових документів, поручництва, недотримки та ін.

Із прийняттям Зводу законів цивільне законодавство було систематизовано в X томі. Значна увага у Зводі законів приділялася зміцненню права власності. Зокрема, вперше в російському законодавстві у Зводі було дано поняття права власності як права володіння, користування й розпорядження майном (ст. 262, ч. 1, т. X). Право власності на землю визначалось як право на всі добутки, що на поверхні землі, її надра й води. Майно поділялося на рухоме й нерухоме. До нерухомого майна відносили помістя, під якими розуміли землю разом із кріпаками. У нерухомості розрізняли майно набуте й родове. Поряд із правом власності захищалося право законного володіння.

Значне місце було відведено зобов'язальному праву, що спонукалося розвитком товарно-грошових відносин. Договори укладалися за взаємною згодою договірних сторін. Предметом договору могло бути майно або "дії осіб". Договори укладалися письмово й усно, однак для деяких із них (позики, дарування, застави нерухомого майна, поклажі) було визначено лише письмову форму. Закон передбачав засоби забезпечення виконання договорів, серед яких: поручництво, недотримка і застава як нерухомого, так і рухомого майна.

Найбільш поширеними з визначених законодавством договорів були: міна (встановлювалися необмежені можливості міни рухомого майна, а нерухомість дозволялося міняти тільки в окремих випадках. Наприклад, міста для одержання зручного вигону мали право міняти казенні землі на поміщицькі); купівля-продаж (міг здійснюватись як самим власником, так і особами "за дорученням". Продавати можна було лише майно, що належало продавцеві на праві власності, зокрема й кріпаків (заборонявся продаж кріпаків особам "недворянського походження"). Продаж нерухомого майна здійснювався за допомоги оформлення відповідних документів-кутих, укладення яких детально регламентувалося законом); майнового (нерухоме майно заборонялося здавати в найми на термін понад 12 років. Договір найму нерухомого майна оформлявся письмово. Договір найму рухомого майна міг бути й усним) та особистого (існували обмеження особистого найму: встановлювався термін договору до п'яти років, окрім того, державні селяни не могли найматися без паспортів, поміщицькі селяни - без дозволу поміщиків, а заміжні жінки - без дозволу чоловіків) найму та позики грошей (міг укладатися під відсотки, але не більш 6% річних) та майна (мав безоплатний характер і полягав у наданні права користування рухомим майном за умови його повернення в тому ж стані).

Сімейно-шлюбні відносини регламентувалися законом: для чоловіків починаючи з 18, для жінок - із 16 років. Особам, старшим за 80 років, одружуватися заборонялося. Укладення шлюбу залежало не тільки від згоди наречених, а й від згоди їхніх батьків чи опікунів. Особи, що перебували на військовій чи цивільній службі, повинні були мати письмову згоду начальства на укладення шлюбу. Поміщицькі селяни не могли одружуватися без дозволу власника. Заборонялися шлюби християн із нехристиянами. Крім того, заборонялося брати четвертий шлюб, а також брати новий шлюб без розірвання попереднього.

Законним шлюбом уважався лише церковний. Розірвання шлюбу дозволялося в небагатьох випадках і здійснювалося тільки церквою Суспільний статус дружини визначався статусом її чоловіка. Дружина у правовому плані перебувала в нерівному, підлеглому становищі. Зокрема, вона була зобов'язана коритися своєму чоловікові, всіляко догоджати йому як зверхникові сімейства. Однак у майнових відносинах чоловік і дружина були незалежні одне від одного і відповідно могли розпоряджатися своїм майном. Посаг дружини, а також набутий через купівлю, спадщину чи інший законний спосіб маєток визнавались її окремою власністю.

Згідно із законом діти поділялися на законних, народжених у "законному шлюбі", та незаконних, народжених поза шлюбом

Незаконні діти не мали права на прізвище батька і на спадкування його майна.

Спадкування майна відбувалося згідно із заповітом або законом. Заповіт обов'язково укладався в письмовій формі особами не молодшими 21 року, що перебували "при здоровому розумі й твердій пам'яті", і згідно із законом мали право відчужувати своє май-но. За відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом і розподілялося за таким принципом. Найближче право спадкування мали родичі чоловічої статі (сини померлого, за відсутності синів спадкоємцями ставали онуки, за відсутності онуків - правнуки і т. д.). Дочка при живих братах одержувала чотирнадцяту частину нерухомого майна і восьму частину з рухомого. За відсутності спадкоємців чоловічої статі до спадкування залучалися спадкоємці жіночої статі: дочки, внучки і т. д. Якщо не було прямих спадкоємців, то спадщина переходила до дальших родичів - дво- і троюрідних. Якщо ж не було й тих, то спадкоємцями ставали батьки. Чоловік, який пережив дружину, одержував із її нерухомого майна сьому частину, а з рухомого майна - четверту.

Найменше враховували наявні в російській Україні регіональні особливості норми кримінального права. Основним джерелом кримінального права з 1840-1842 рр; був 15-й том Зводу законів Російської імперії, зокрема Уложення про покарання кримінальні и виправні (1845 р.). В останньому злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини й проступки, за вчинення яких передбачалося 35 видів покарання - від осуду до смертної кари. Перелічувалися підстави, що звільняли (пом'якшували) кримінальну відповідальність. До таких підстав, "зокрема, належали: випадковість, малолітство (до 10 років), божевілля, помилка (випадкова чи результат обману), примус, нездоланна сила, необхідна оборона.

Суб'єктивна сторона поділялася на: 1) намір (заздалегідь обміркований; із раптовим спонуканням, ненавмисний); 2) необережність, за якої: а) наслідки діяння не могли бути з легкістю передбачені, б) шкідливих наслідків неможливо було передбачати взагалі. Уложення розрізняло співучасть у злочині: а) за попередньою згодою учасників, в) без попередньої згоди. Співучасники поділялися на призвідників, спільників, підмовників, підбурювачів, пособників, потурачів, приховувачів.

До виправних покарань належали: позбавлення всіх особливих прав і переваг та виселення до Сибіру, арешт у виправних арештантських відділеннях, виселення до інших губерній, засудження у в'язниці (фортеці), арешт, догана, винесена в суді, зауваження, зроблені в суді чи посадовою особою, грошові стягнення. Позбавлення всіх особливих прав і переваг полягало в позбавленні почесних титулів, дворянства, чинів, знаків відмінності, права на державну службу, записуватися в гільдії, бути свідком і опікуном. Усі ці покарання вважалися загальними. їх доповнювали особливі покарання (визначення зі служби, звільнення з посади, зниження по службі, догана, відрахування з платні, зауваження) і виняткові покарання (позбавлення християнського поховання, часткове позбавлення права спадкування).

Звід законів Російської імперії передбачав страту, але тільки за тяжкі державні злочини. У 1845 р. скасували батіг. Шпіцрутени з прогоном крізь стрій зберігалися, при цьому був присутній лікар, і за явної загрози життю екзекуція припинялася. Втім, часто це хіба що утривалювало агонію на 1-2 дні. До кримінальних покарань дворянства належали: позбавлення всіх прав стану і смертна кара, позбавлення всіх прав стану і вислання на каторгу, позбавлення всіх прав стану і виселення на поселення до Сибіру, позбавлення всіх прав стану і виселення на поселення на Кавказ. Позбавлення всіх прав стану означало цивільну смерть: позбавлення прав, переваг, власності, припинення подружніх і батьківських прав.

Судочинство в судах російської України у першій половині XIX ст. було таємним - громадськість не допускалася на засідання суду, і письмовим - суд виносив рішення на підставі записаних у протокол показів свідків, звинувачуваних, експертів та інших письмових документів. На основі цих письмових протоколів за суворо формальними правилами оцінки доказів суд вирішував долю звинувачуваного. Оскільки процес залишався інквізиційним, під час судочинства часто застосовували тортури до звинувачуваних, щоб досягти визнання ними своєї провини (хоча згідно з указом імператора Олександра І від 1 квітня 1801 р. катувати під час допитів заборонялося). Рішення нижчих судів обов'язково надсилали на затвердження вищим. В окремих справах (переважно щодо дворян) вирок суду після розгляду справи в декількох судових інстанціях доповідався цареві, від якого й залежало остаточне рішення. Значна увага кримінальному процесові приділялась у Зводі законів Російської імперії (кн. II, т. XV, понад 800 статей), де ці норми фактично становили досить великий кодекс із визначеною системою побудови.

Основні тенденції в розвитку пореформеного права російської України обумовлювалися змінами в системі цивільного і кримінального та, особливо, процесуального права через скасування кріпосництва, застосування поряд із Зводом законів Російської імперії нового законодавства, виникненням нових галузей права.

Розширювалася сфера застосування цивільного права. Власник землі мав безумовне право вільно розпоряджатися нею. А селяни, попри те, що оголошувалися повноправними учасниками цивільно-правових відносин, не могли вільно розпоряджатися своїм земельним наділом. Право на купівлю-продаж земельної ділянки селянина залежало від рішення сходу сільської громади. Зобов'язання випливали з договорів, що основувалися на вільному волевиявленні сторін, які їх укладали. Забезпечення зобов'язань здійснювалося через сплату завдатку й недотримки. Удосконалення зобов'язального права сприяло розвитку господарського права. Практика й закон знали велику кількість договорів: підряду, майнового найму (допускалась оренда підприємств на строк до 36 років), позики тощо. З'явилися нові види договорів: комісії, страхування. Існувало положення, що врегульовувало діяльність акціонерних компаній, страхування, особистого найму тощо (1870 р.).

Завершення промислового перевороту у 70-80-х роках XIX ст. сприяло розвиткові законодавства з регулювання відносин між роботодавцями й робітниками - фабричного права. Царський уряд видав низку законів, які стосувалися питань умов праці та платні на промислових підприємствах: 1882 р.- 8-годинний робочий день для малолітніх (від 12 до 15 років); 1886 р.- ряд постанов про найм фабричних і сільськогосподарських робітників та про їх взаємини з працедавцями; 1894 р.- утворення фабричної поліції; 1899 р - тривалість робочого дня для звичайних робітників (11,5 год.); 1903 р.- створення посади фабричного старости для урегулювання конфліктів між робітниками і підприємцями; 1905 р.- уведено право на страйк (з 1906 р.- обмежувалося для сільськогосподарських робітників); 1912 р.- закон про страхування і лікарські каси. Контрольним органом за виконанням фабричного законодавства в царській Росії були фабрична інспекція (1882), яка, однак, діяла тільки на приватних підприємствах. Українські губернії розділялися на два округи фабричної інспекції: Київський (охоплював сім губерній) та Харківський (дві губернії).

Кримінальне право набуло свого подальшого розвитку у нових редакціях Уложення про покарання кримінальні та виправні від 1866 і 1885 рр., де визначалися об'єкт, суб'єкт, об'єктивна і суб'єктивна сторона злочину, проголошувався принцип вини не лише у формі закінченої дії, а й у формі задуму. Поняття злочину не містило чіткого його складу. Види злочинів охоплювали злочини проти порядку управління, посадові злочини, злочини проти особи, майнові злочини. Найбільш небезпечними видами злочинів були: бунт, державна зрада, замах на життя царя і його родини. Покарання поділялися на основні й додаткові. До основних покарань належали: смертна кара, каторга, ув'язнення, заслання тощо; додаткові - позбавлення звань, поставлення під нагляд поліції тощо.

Судова реформа (1864 р.) виокремила у самостійні галузі права кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне право, які залишалися незмінними до кінця XIX ст. У кримінальному судочинстві проголошувався принцип презумпції невинності, запроваджувався інститут присяжних засідателів. Останні перед винесенням вироку судом виносили свій вердикт із питань: 1) чи була насправді подія, яка призвела до звинувачення підсудного; 2) винен чи не винен підсудний з усіх аспектів звинувачення; 3) який закон про покарання повинен бути застосований до підсудного; 4) про винагороду за шкоду, заподіяну злочином. За виправданого вердикту суд відраз) звільняв підсудного, а за звинувачувального - вислуховувалися висновок прокурора, а потім виносився вирок. Вирок окружного суду з присяжними засідателями вважався остаточним і в апеляційному порядку оскарженню не підлягав.

Розгляд цивільних справ відбувався відповідно до принципів усності, гласності й змагальності процесу. В суді брали участь адвокати, допускалося примирення сторін. Установлювалися два порядки судочинства: звичайний і скорочений. Звичайний порядок передбачав обов'язкове надання сторонами письмових пояснень і доказів, а за скороченого процесу письмова підготовка справи до слухання не була обов'язковою.

Отже, з середини XIX ст. специфіка державно-правового жига українських земель у Російській імперії фактично зійшла нанівець Уніфікаторські дії царату, спрямовані на позбавлення українського народу не лише залишків державної автономії, а й на ліквідацію його культурно-національних особливостей, реалізовувались яку галузі публічного, так і приватного права. Упродовж другої половини XIX ст. у суспільно-політичному ладі та праві російської України спостерігалася чітка тенденція, спрямована на зміцнення поліційно-бюрократичної самодержавної системи, посилення національного гніту та уніфікацію правової системи.