Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Джерела та кодифікація права

Розвиток джерел права в російській Україні XIX ст. відбувався у руслі певних особливостей: регіональних, що зумовлювалися неоднаковою історичною долею окремих частин українських земель, і часових, що були спричинені в 60-70-х роках відомими соціально-політичними процесами в Російській імперії.

Джерела права Лівобережжя, Правобережжя, південних губерній України до 40-х років XIX ст. однаковістю не відзначалися. Джерелами цивільного і кримінального права та процесу в південних губерніях України було загальне російсько-імперське законодавство, що склалося ще в період становлення абсолютної монархії в Росії. Основним джерелом права залишалося Соборне уложення (1649 р.), правова сила якого впродовж XVIII ст. неодноразово підтверджувалася царськими указами. Норми цивільного, кримінального і процесуального права регламентувалися також у різних за фор мою загальноімперських джерелах права: маніфестах, іменних указах, уставах, регламентах, установленнях тощо.

У лівобережних і правобережних губерніях України чинними | також залишалися нормативні акти XVIII ст., але попереднього історичного періоду - часів Гетьманщини та Речі Посполитої. Джерелами цивільного і кримінального права та процесу був Литовський статут у різних редакціях (на Правобережжі здебільшого застосовувалися норми Другого (Волинського), а на Лівобережжі-Третього (Нового) статутів). Застосування Литовського статуту було підтримано царським урядом через видання в російському перекладі тексту Статуту (1811 р.). Російськомовну редакцію Литовського статуту було опубліковано у двох книгах. Перша книга поділялася на шість розділів і містила переважно норми матеріального, частково - процесуального права. Норми другої книги, що поділялися на вісім розділів, також присвячувалися врегулюванню цивільно - і кримінально-правових відносин і судовому процесу.

Окрім статуту, важливим джерелом права у згаданих губерніях залишалися відомі збірники магдебурзького права. Проте політика царського уряду була спрямована на ліквідацію міського самоврядування. Указами Сенату (1827 р.) чинність магдебурзького права в Україні було припинено (у Києві норми магдебурзького права формально продовжували діяти до кінця 1834 p.).

Наявність регіональних відмінностей у системі права українських губерній зумовлювала значні труднощі в роботі адміністративно-політичних і судових установ, що стало однією з причин кількох спроб уніфікації місцевих правових особливостей з метою поширення в Україну загально імперської правової системи.

Кодифікація права в російській Україні в першій половині XIX ст. здійснювалася кількома етапами (перший етап кодифікаційного процесу полягав у зібранні законів, другий - у напрацюванні системи їх видання) у рамках загального для всієї імперії процесу систематизації правових норм на регіональному та загальноімперському рівнях. Метою кодифікації місцевого права було нівелювання правових особливостей окремих регіонів - прибалтійських, остзейських та українських губерній.

Хронологічно першою спробою систематизації норм місцевого права в українських губерніях імперської Росії стала кодифікація цивільно-правових норм Лівобережжя під назвою Зібрання малоросійських прав (1807 p.). Проведення кодифікації здійснювалося спершу в рамках створеної на початку століття (1804 р.) кодифікаційної комісії (Комиссия составления законов). Планувалося, що Зібрання мало стати одним із розділів майбутнього Зводу законів Російської імперії. Структурно пам'ятка складалася з трьох частин, переділених на розділи й параграфи (викладені у п'яти рукописних книгах). Найповніше представлено норми, що стосувалися майнових, шлюбно-сімейних і спадкових відносин, тому Зібрання вважають (А. Ткач) першим проектом цивільного кодексу України, який завдяки багатосторонності регульованих правовідносин і рівню юридичної техніки й систематизації норм міг би бути використаний повністю на практиці. Проте у поширеному на регіон Зводі законів Російської імперії (1842 р.) як уніфікованого загальноімперського джерела права у частині врегулювання цивільно-правових відносин було використано тільки 53 статті Зібрання з бл. 4000 представлених. Вони стосувалися в основному права спадкування та регулювання сімейно-шлюбних відносин. По решті інститутів цивільного, а також по інститутах кримінального права в Чернігівській! Полтавській губерніях від 1842 р. було запроваджено загальні для всієї імперії норми.

Підготування до кодифікації окремого Зводу місцевого права, яке діяло в західних губерніях, приєднаних від Речі Посполитої за урядовим дорученням, розпочали професор Харківського університету правознавець І. М. Данилович (1787-1843), якого було відряджено 1830 р. до Петербурга, та чиновник Другого відділення імператорської канцелярії П. Д. Іллічевський (1808-1858). Причому перший з них мав укласти закони польською мовою, другий -російською. Підготовлений ними Звід місцевих законів губерній ти областей, приєднаних від Польщі, що виявився збірником матеріального і процесуального цивільного права, був видрукуваний 1838 р. і як проект переданий на розгляд Державної ради. Але її члени висловили сумніви щодо законності місцевих привілеїв, які різко відрізнялися від російських. З основних 15 запропонованих проектів було розглянуто й затверджено імператором лише 10. До того ж, після польського повстання 1830-1831 рр. відбулося переусвідомлення становища західного регіону в імперії - постало питання про приєднання Західного краю через зближення і законодавства, і політичної практики. Тому порівняно швидко було скасовано чинність Литовського статуту (законодавчий акт набув чинності 24 червня 1840 р.) і, відповідно, проект Зводу місцевих законів західних губерній не набув вищої законодавчої санкції.

На загальноімперському рівні через кодифікацію права намагалися вирішити два завдання: створити цілісний законодавчий комплекс усіх виданих у Російській імперії нормативних актів (чинних і таких, що втратили чинність). З цією метою приступили до створення Повного зібрання законів Російської імперії, а для створення зібрання актів чинного законодавства вдалися до видання Зводу законів Російської імперії.

Підготування кодифікаційних робіт і вироблення засадничих принципів укладення законодавчих актів пов'язані з ім'ям М. М.Слерайського (їх дотримувалися протягом усього XIX і початку XX ст.). Проведення законодавчої політики було покладено на створене на базі кодифікаційної комісії Другого відділення Власної його імператорської величності канцелярії (1826-1882 рр.). З її ліквідацією справою впорядкування законів клопотався Кодифікаційний відділ Державної ради (1882-1893 рр.), а завершило цю роботу Відділення зводу законів Державної канцелярії (1893-1917 рр.).

Повне зібрання законів Російської імперії відоме у трьох виданнях. Перше видання (1830 р.) складалося з 45 томів, 48 книг, з яких закони містились у перших 40 томах, решта - крили в собі допоміжний довідковий апарат. До нього увійшло понад 30 тис. законодавчих актів (від Соборного уложення до 19 листопада 1825 p.). Законодавчі акти в цьому виданні розташовано у хронологічній послідовності. Кожний законодавчий акт отримав порядковий номер (установлено неперервну нумерацію: від першого тому до сорокового). В одному томі було зібрано узаконення за кілька років.

Друге видання вміщувало законодавчі акти до 1 березня 1881 р. (царювання Миколи 1 і Олександра II). Воно складалося з 55 томів і 125 книг, увібравши понад 60 тис. узаконень. Дослідники (В. Шандра) відзначають, що, на відміну від Першого, одноразового видання, Друге виходило у світ щорічно від 1830 р. по 1884 р. і практично синхронно слідувало за суспільними подіями і явищами. Друге видання ПСЗ мало й дещо відмінну внутрішню структуру. Кожний том уміщував узаконення, видані протягом одного року, з розподілом на відділення. Наприкінці кожного тому містилися штати установ, табелі, плани міст, креслення й малюнки, таможні тарифи та інші додатки, зокрема хронологічний та алфавітний (предметний) покажчики. Додаткові узаконення вводилися через літерне позначення і розміщалися спершу наприкінці кожного тому, потім - наприкінці кожного наступного. Окремо було видруковано хронологічний покажчик до Першого і Другого видань ПСЗ (1851 p.). Згодом (1885 р.) також до Другого видання ПСЗ вийшов окремий алфавітно-предметний покажчик у чотирьох книгах.

Третє видання ПСЗ, незакінчене, також виходило щорічно, до 19)6 р. і хронологічно охоплювало період від березня 1881 р. (час вступу на царство Олександра III) до кінця 1913 р. Складало воно 33 томи з відділеннями, як і Друге видання, вмістивши понад 40 тис. законодавчих актів. На відміну від попередніх, Третє мало дещо бідніший довідковий апарат - хронологічний і алфавітний (предметний) покажчики, вміщені у другому відділенні кожного тому, тоді як загальних покажчиків не було.

ПСЗ є найповнішим, універсальним виданням законодавчих актів Російської держави. Під час його укладання засадничою була думка про те, що воно здійснюватиме публікацію всіх законів, які видавалися, і не з метою їх негайного обнародування, для практичного щоденного використання, а для збереження цілісного законодавчого комплексу, який слугуватиме для контролю та наукових цілей як юридична історична пам'ятка (В. Шандра). Тому до ПСЗ було долучено всі узаконення незалежно від того, чи діяли вони, чи з часом були скасовані. А збірником чинного законодавства, який одразу по виході у світ розсилався у "присутственні" місця для використання, стала публікація законодавчих актів під назвою Свод законов Российской империи (СЗ).

Робота над виданням СЗ також зосереджувалась у Другом) відділенні імператорської канцелярії. До СЗ не потрапили недіючі закони, які втратили чинність, несли повторення, і ті, які за змістом не мали законодавчих принципів. Обумовлювалося, що законом слід уважати "височайші повеління", з підписом імператора, та затверджені ним пропозиції Державної ради. Система розміщення узаконень полягала в їх тематичному, галузевому, хоч і не до кінця послідовному об'єднанні у восьми головних книгах-розділах: 1 - основні державні закони, державні та губернські установи й статути про державну цивільну службу (т. І-ІІІ); II - статути повинностей (т. IV); III - статути державного управління (т. V-VIII); IV - закони про стани (т. IX); V - цивільні та межові закони (т.Х); VI - статути державного благоустрою (т. XI-XII); VII - статути благочиния (т. XIII-XIV); VIII - кримінальні закони (т. XV).

Звід законів Російської імперії (далі - СЗ) також мав кілька видань. До видання СЗ 1832 р. не потрапили військові, морські, місцеві закони та закони по удільному та відомствах Міністерства народної освіти і державного контролю, управлінню державними справами. Видання цих узаконень готувалося в СЗ окремими блоками Укладений СЗ уводився в дію з 1 січня 1835 р. Це видання супроводжували три види покажчиків: загальний змістовий, алфавітний та хронологічний.

Одразу за цим виданням готувалося наступне доповнене, виправлене (1842 р.). Як і попереднє, воно мало такі ж покажчики і додатково - порівняльний з виданням 1832 р. Наступним стало третє, й останнє, одноразове видання СЗ (1857 p.), у підготовці якого, як і видання 1842 p., Друге відділення дотримувалося старої тематичної системи розміщення законів, лише додаючи за потребі нові томи або їхні частини. Отож, СЗ 1857 р. мав 15 томів, 24 книги, зокрема й алфавітний покажчик, який вийшов 1860 р. Кожне? цих трьох видань, 1832, 1842 і 1857 pp., мали доповнення у виді тривалого видання, яке поділялося на чергове та звідне. У чергових томах уміщувалися закони, які вийшли одразу після появи СЗ протягом перших шести місяців, а звідне - з часу останнього виданні: СЗ або однією з його частин протягом кількох років. Так, СЗ 1842 р видання мав 19 продовжень, які виходили друком до 1856 p., 1857 р - чотири томи продовжень 1858-1861 pp. Протягом 80-90-х років XIX ст. із СЗ 1857 р. видання були виокремлені й підготовлені окремими випусками практично всі основні законодавчі акти.

Паралельно з ПСЗ і СЗ, починаючи від січня 1863 p., стало ви ходити Собрание узаконений и распоряжений, издаваемое в Правительствующем Сенате. Вміщені в ньому закони публікувалися через один чи два місяці після їх підписання. Це було перше їх офіційне оприлюднення. Два рази на рік їх брошуровані випуски укладалися в том, до якого додавалися хронологічний і предметний покажчики. У 1902 р. Собрание узаконений було переділено на два відділення, де в першому, основному, крім загальних законів уміщувалися акціонерні статути, у другому - приватноправові законодавчі акти. Після обнародування в Собрании узаконений закони друкувалися в ПСЗ.

Після першого видання СЗ почали виходити тематично згруповані узаконення окремими томами. Зокрема, Уложення покарання кримінальні й виправні у кількох редакціях (1845, 1866 рр.), рекрутський статут(1862 р.). Судові статути (1864р), статути про фабричну, заводську і ремісничу промисловість (1879 р.) та ін.

Отже, на початку XIX ст. в Україні у регіональному розрізі були чинними, поряд із великою кількістю царських нормативних актів, норми місцевого права. Насамперед це стосувалося Лівобережної та Правобережної України. З метою уніфікації законодавства та поширення в Україну загальноімперської правової системи всі "попередні" права було скасовано. По всій території російської України уведено в дію Звід законів Російської імперії в редакції, яка враховувала окремі місцеві особливості правовідносин в Україні. Відтоді все законодавство Російської імперії ґрунтувалося на Своді законів Російської імперії та Повному зібранні законів Російської імперії.