Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Військове Будівництво

Процес розбудови збройних сил Української Центральної Ради дослідники (М Кравчук) обгрунтовано поділяють на два етапи. Перший етап, що охоплював період існування Тимчасового уряду (березень жовтень 1917 p.), характеризувався розгортанням українського військового руху, пошуком моделей його розвитку та створенням відповідної правової бази.

Ініціатива розбудови українських збройних сил виходила від утворених у березні 1917 р. декількох громадських організацій - Українського військового клубу ім. П. Полуботка та Українського організаційного військового комітету, які бачили цю проблему у площині українізації війська та створення окремих українських військових частин (вже 1 квітня 1917 р. з українських вояків самочинно створено 1-й Український полк ім. Б. Хмельницького). Ідеї відокремлення українських частин російської армії і Чорноморського флоту й необхідність українізації армії беззастережно підтримав перший Всеукраїнський військовий з'їзд (травень 1917 p.), який для практичного проведення такої роботи висловився за створення тимчасового Українського Генерального військового комітету при УЦР. Останній мав відати військовими справами і працювати у тісному контакті з російським Генеральним штабом.

Лінію на створення українських збройних сил підтримав також другий Всеукраїнський військовий з'їзд (червень 1917 p.), документи якого за змістом і політичною спрямованістю мало чим відрізнялися від резолюцій першого військового форуму. Однак тепер з'явилися вимоги про те, щоб рекрути з України відбували військову повинність тільки в її межах, про повернення з армії вчителів тощо. Український Генеральний військовий комітет набув організаційного статусу: затверджено положення про його склад (вибори його членів на постійній основі), права і обов'язки. Визначена з'їздом організаційна структура Комітету поділяла його на відділи: агітаційно-освітній, організаційний, інспекторський, мобілізаційний, санітарно-медичний, військово-інженерний та військової комунікації.

З утворенням Генерального секретаріату (червень 1917 р.) питання військового будівництва мало б координувати Генеральне секретарство військових справ. Однак незабаром відомою Інструкцією Тимчасового уряду (серпень 1917 р.) військове відомство було вилучене зі складу Генерального секретаріату, а справа військового будівництва й надалі (до середини листопада 1917 р.) зосереджувалася в руках Українського Генерального військового комітету. Останньому за цих умов вдалося чимало зробити в плані розвитку української військової освіти (відкриття двох українських шкіл підпрапорщиків і українських відділів при інженерній та артилерійській школах) і українізації війська в цілому. Зокрема, Генеральний військовий комітет домігся: переведення офіцерів-українців у ті частини, які передбачалося українізувати; дозволу на створення фронтових українських комітетів (статут яких мав розроблятися й затверджуватися дещо пізніше); погодження з Генеральним секретаріатом щодо призначення командуючих Київським і Одеським військовими округами, а також погодження командного складу і назв українських частин. (Першою великою військовою силою став українізований 34-й корпус генерала П. Скоропадського, який у серпні 1917 р. перейменований на 1-й Український Корпус).

Іншим напрямом у будівництві збройних сил на цьому етапі стало "Вільне козацтво", організацію якого УЦР намагалася взяти під свій контроль починаючи з кінця серпня й особливо у вересні 1917 р. Таке військове утворення задовольняло як ліві (провідні соціалістичні партії єднало програмне положення про недоцільність існування в недалекому майбутньому регулярних збройних сил), так і до певної міри праві (навпаки, виступали за створення регулярної армії політичні сили. Воно було не постійною армією, а міліцейським формуванням, яке не втягувалось у міжпартійну боротьбу й могло стати реальним збройним опертям Центральної Ради.

Для організації за єдиним планом загонів "Вільного козацтва", при Українському генеральному військовому комітеті був створений спеціальний відділ з формування "Вільного козацтва" (в листопаді 1917 р. був переданий під керівництво Генерального секретаря внутрішніх справ, а на початку січня 1918 р.- від міністерства внутрішніх справ до міністерства військових справ. Основна причина перепідпорядкування - активне залучення "Вільного козацтва" до боротьби з червоногвардійцями).

"Вільне козацтво" мало військову структуру з відповідним старшинством. Основу військових формувань становили сотні (створювалися у селах), курені (у волостях), полки (у повітах). У межах губернії діяли коші, а найнижчою ланкою військової організації "Вільного козацтва" були: зона (4-6 осіб) -ройчота. Відповідно до стародавніх традицій були заведені старшинські посади: сотник, курінний отаман, кошовий отаман, наказний отаман, а кожному з них допомагали осавули, писарі, судді та обозні. Всі ці посади були виборними, що не завжди виправдано у війську. Кожен козак повинен був потижнево проходити вишкіл, негайно виконувати всі розпорядження козацької старшини. Вищий орган управління - Головна козацька рада (розташовувалась у Білій Церкві). Головою військових формувань "Вільного козацтва" був обраний П. Скоропадський.

Єдиних одностроїв та відзнак "Вільне козацтво" не мало, а використовувало традиційний козацький одяг - жупан, козацькі шаровари, черкеску, шапку із шликом. Це ще раз підтверджує, що "Вільне козацтво" було стихійним виявом патріотизму, національної свідомості українців, могутній потенціал якого Центральна Рада, через свої помилки і прорахунки у розбудові української державності, не змогла використати.

Другий етап розпочався із проголошення ІП Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки. Існування військової загрози Україні з боку російського радянського режиму змусили керівництво УНР вжити реальних заходів щодо військового будівництва. Одним із найбільш важливих кроків у цьому напрямі було створення, за рішенням Генерального секретаріату військових справ, Генерального штабу української армії (16 листопада 1917 р.), який складався з таких відділів: організаційного, загального, зв'язку, артилерійського, постачання армії, військових шкіл, військово-політичного, військово-комісарського та інспекторату артилерії.

За умов військової загрози суттєвою перешкодою у розбудові збройних сил залишалася ідеологізація державного життя країни й перенесення партійного лобізму на питання державотворення. Оскільки саме соціалістичні партії встановлювали політичний тон у Центральній Раді, неважко зрозуміти її зневажливе ставлення до проблем утворення постійних оборонних інституцій в Україні. Така позиція Ради була підкріплена відповідною правовою базою й реорганізацією органів військового управління.

Одним із перших нормативно-правових актів, що відкидав ідею постійного війська як засобу панування буржуазії й передбачав після замирення на фронтах переформування армії у народну міліцію, був Статут української народної армії (17 грудня 1917 р.). Статут констатував, що обов'язком кожного громадянина УНР с захист рідного краю, життя і добробуту його мешканців від нападу ворогів. Для всіх, хто перебував у лавах армії УНР, встановлювалась єдина назва - козак. Звання офіцера скасовувались і встановлювались "назви козаків на посадах": козак, ройовий, чотар, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, осавул, полковник, отаман бригади, отаман дивізії, отаман корпусу тощо. Вся старшина, що перебувала на посадах до появи Статуту, вважалась затвердженою на цих посадах. На посади від козака до курінного включно вояки призначались наказом отамана частини, а на посади від осавула і вище - наказами по Генеральному військовому секретарству.

У Статуті зазначалось, що службові обов'язкові паї на козаків покладає не старшина, а рідний край, і саме тому козак повинен їх виконувати чесно і щиро та лише в межах своєї посади. Цікаво те. що козакові надавалось право не виконувати накази старшини, якщо вони суперечать законам УНР і можуть завдати їй шкоду. Принаймні козак повинен був вислухати наказ мовчки і якщо з'явиться сумнів щодо його законності, перепитати командира про розпорядження, але після відповідного пояснення і підтвердження з боку старшини негайно його виконувати або доповісти вищому начальникові. Відповідальність у такому разі покладалась на того, хто віддавав наказ. Слово "пан" застосовувалось лише при зверненні до вищої за посадою особи. Необґрунтована відмова від виконання наказу, лінивство, пияцтво, азартна грошова гра, запізнення на службу вважались військовими злочинами. У бою отаман мав право примушувати вояків до виконання своїх наказів силою.

Статутом встановлювалась особлива форма для армії. Козаки українізованих частин носили блакитні суконні погони, обшиті жовтим кантом, а на комірах (замість петлиць) - на кутники, на яких відзначались рід військ та номер частини. Відзнаки старшини за посадою закріплювались на правому рукаві. Для неукраїнізованих підрозділів залишались погони захисного кольору і попередня форма.

У Статуті йшлося також про виборні військові ради (мали діяти за окремим статутом), яким належала вся дисциплінарна влада, надавалось право мотивованого відводу осіб командного складу, а також атестації вояків. Окрім військових рад, порядок в армії мали підтримувати військові суди.

Дослідники (М Кравчук) відзначають, що прийнятий військовий статут був важливим правовим документом, який відіграв значну роль у розбудові армійського життя, хоча й залишив поза своєю увагою багато сторін військової діяльності. Нова його редакція, що була прийнята (10 лютого 1918 року) під назвою "Статуту Осібної Армії УНР", успадкувала основні положення попередньої. Зокрема, підтверджувалося скасування рангів, а службове становище визначалося посадою. Зазначалося, що вибори старшин на службові посади здійснюються відповідними частинами, але на посаду курінного і рівну до неї мали обирати кандидата, котрий пробув не менше року на посаді сотника. На посади командира полку і вище старшини призначались Генеральним секретарем військових справ.

Відповідно до прийнятого Центральною Радою Закону "Про утворення Українського Народного війська" (3 січня 1918 р.) українське військо створювалося для захисту рідного краю від зовнішнього нападу. Згідно із Законом, існуюче військо мало бути демобілізоване, а з його демобілізацією регулярна армія ліквідовувалася повністю. Документ передбачав лише перші кроки у цьому напрямі, а подальші дії мали бути визначені у законі про народну міліцію, розроблення якого покладалось на Генеральне секретарство військових справ. Затверджувався територіальний міліцейський принцип комплектування військ. Спочатку на добровільних засадах проводився набір Інструкторів (особи, не молодші за 19 років), які формувалися у сотні, курені, полки, дивізії та корпуси. Після відповідного вишколу вони повинні були проводити підготовку населення повіту, губернії до служби в армії, яка для громадян була необов'язковою. Тільки у випадку війни оголошувалася мобілізація їх для оборони держави. Передбачався розподіл інструкторів за трьома округами - Київським, Харківським та Одеським.

Такий підхід до комплектації й формування армії знову засвідчив ілюзорність подібних планів й нерозуміння керівництвом УНР необхідності на той час розбудови регулярної армії. Хоча дослідники (М. Кравчук) констатують, що положення самого Закону були досить демократичними. Так, замість армії, яка комплектувалася на основі загальної військової повинності, була зроблена спроба створити професійну найману армію. Однак це, звичайно, не відповідало реаліям тих часів. У цьому ж Законі були визначені порядок набору військових інструкторів та їх правовий статус. Зокрема, зазначалося, що інструкторів приймають на підставі договору вільного найму з оплатою 100 крб. на місяць за повного утримання, а у разі виконання спеціальних завдань їм передбачалась додаткова плата. Була визначена і кримінальна відповідальність за розірвання договору.

Відповідно до реалізації концепції розбудови нерегулярної армії відбулися й певні зміни у структурі Генерального секретаріату (з січня 1918 p.- міністерства) військових справ, при якому створювалася низка важливих органів: Головний комітет по одстрочках від призову на військову службу (14 листопада 1917 р.) громадян України й Комітет по демобілізації армії (19 грудня 1917 p.).

Перший діяв у межах компетенції, встановленої законами Росії від 6 грудня 1915 p., 25 квітня 1917 p., а також новими актами УНР. Зокрема, міг видавати обов'язкові для всіх громадян України інструкції, пояснення, правила та постанови, остаточно вирішувати питання про відтермінування від військової служби посадових осіб Центральної Ради, Генерального секретаріату, про відкликання з війська тих чи інших спеціалістів для подальшої роботи в установах, підприємствах та організаціях на території УНР. Комітетові підпорядковувались усі аналогічні установи у губерніях, округах, повітах і містах.

Комітету по демобілізації армії (19 грудня 1917 р.) належало вирішення всіх питань, пов'язаних із демобілізацією людського складу (організація евакуації і транспорту, охорона порядку і безпеки громадян на шляхах евакуації армії, продовольчі і медико-санітарні заходи, розподіл вивільненої робочої сили), з вивільненням техніки (військово-залізничний транспорт, коні, водоплавні засоби, автомобілі, залізничні і шосейні шляхи), з демобілізацією військових і громадських медико-санітарних організацій, з переведенням на працю мирного часу промислових підприємств, господарсько-заготівельних і складських установ. Місцевими органами Комітету ставали комітети з демобілізації при командуючих арміями, демобілізаційні комітети при губернських комісарах з представників земського і міського самоврядування, заінтересованих інституцій, технічних і господарських кіл.

З поверненням Центральної Ради до Києва (березень 1918 р.) змінилася її військова концепція. Згідно з опрацьованим новим планом (квітень 1918 p.), організація постійної армії мала б здійснюватися на основі територіального набору. Структурно українська армія мала складатися з декількох корпусів піхоти (Київського, Волинського, Подільського, Одеського, Чернігівського, Харківського, Катеринославського) і 4-5 дивізій кінноти. Розроблялися й інші запізнілі заходи, спрямовані на формування регулярної армії, зокрема план призову, який мав розпочатися восени, питання соціального захисту військовослужбовців тощо. Цікаво, що, незважаючи на майже повне зруйнування у лютому-квітні збройних сил УНР, темпи розширення бюрократичної машини військового управління зростали (кількість управлінь і відділів військового міністерства, Генерального штабу й створеного ще у листопаді Головного штабу лише збільшувалася).

Отже, військове будівництво, що традиційно вважається однією найслабших сторін у державотворчій діяльності Центральної Ради як ніяка інша галузь, зазнало чималого ідеологічного пресу. Соціалістичні партії, що складали Центральну Раду, були переконані, що регулярні збройні сили не потрібні демократичній державі, що вони відімруть після перемоги соціалізму. А тому панівною у військовому будівництві залишалася концепція "народного війська" на міліцейській основі. І лише з великим запізненням Центральна Рада усвідомила нагальну потребу створення української регулярної армії. Втім, закладені правові основи військового будівництва свідчать про достатньо високий рівень його нормативно-правового забезпечення. Зрештою, потрібно пам'ятати, що формування Армії УНР відбувалося в умовах постійних бойових дій.