Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Організаційно-правові передумови утворення

Організацію українського руху в Галичині в політичному плані було започатковано у 1848-1849 рр. з утворенням Головної Руської Ради та її філій. У другій половині XIX - на початку XX ст. українці організували ряд політичних, культурно-освітніх та економічних інституцій з розгалуженою структурою. Масовий етап національного руху настав у кінці XIX ст. з утворенням політичних партій: Русько-Українська Радикальна партія (пізніше - Українська Радикальна Партія), Українська Національно-Демократична партія (УНДП); Українська Соціал-Демократична партія, Католицький Русько-Народний Союз (з 1911 р.- Християнсько-Суспільна партія). Найширшу мережу мала УНДП.

Процес інституціоналізації національного руху у політичній, економічній та культурній сферах у другій половині XIX - на початку XX ст. відбувався у тісному взаємозв'язку із соціальною структуризацією західноукраїнської спільноти. У Галичині (після домінування в русі греко-католицької інтелігенції, а згодом - педагогів середнього шкільництва) з початку XX ст. на провідні позиції вийшла верства правників, чисельність яких значно збільшилась. Адвокати не лише домінували серед галицько-українських депутатів австрійського парламенту, але були також організаторами центральних і місцевих кооперативних та освітніх організацій.

Українські політичні сили Буковини в організаційному плані повторили шлях галичан. Як опозиційна до УНДП тут утворилася Українська Народна Партія. Політичний провід обох країв у передвоєнний і воєнний періоди співпрацював у австрійській Державній Раді та на міжпартійному рівні (у Головній Українській Раді та Загальній Українській Раді). З кінця 1916 р. політичне та організаційне керівництво західноукраїнським рухом здійснювала Українська Парламентська Репрезентація.

В умовах розпаду Австро-Угорської монархії за ініціативою Української Парламентської Репрезентації у Львові були скликані представницькі Збори (18-19 жовтня 1918 р.), які за важливістю прийнятих на них рішень дістали назву "конституанта". На Збори прибули українські депутати австрійського парламенту від Національно-демократичної та Радикальної партій, крайових галицького і буковинського сеймів, представники від українських політичних партій та духовенства (всього 71 особа).

Правовою підставою для скликання української політичної еліти Австро-Угорщини став виданий імператором Карлом "Маніфест про федеративну державу" (16 жовтня 1918 р.), який декларував перетворення "двоєдиної держави на багатонаціональну федерацію".

Згідно з цим документом, союзні "коронні краї" одержали право створити свої представницькі органи - національні ради, які для українців та інших народів Австро-Угорщини стали прологом до утворення (відродження) національної державності.

Конституанта обрала (18 жовтня 1918 р.) орган політичного представництва українського народу в Австро-Угорщині - Українську Національну Раду (далі - УН Рада) на чолі з Євгеном Петрушевичем. визначила її права та обов'язки. Рада утворила три делегатури (комісії) з функціями вищої виконавчої влади: загальну виконавчу (віденську) під керівництвом Голови Ради Є. Петрушевича та дві організаційні - окремо для Галичини і Закарпаття на чолі з Костем Левицьким та для Буковини на чолі з Омеляном Поповичем. На делегації у Відні, Львові, Чернівцях покладалися обов'язки здійснення необхідних політичних кроків перед відповідними австрійськими органами з метою задоволення українських вимог. Звичайно, найбільша надія покладалася на віденську делегацію. Керівним органом Конституанти залишилася Президія Української Парламентської Репрезентації, яка проголошувалася водночас Президією УН Ради і мала представляла останню у період між сесіями.

УН Рада вирішила зосередити в своїх руках усю повноту державної влади на західних теренах української етнічної території і взяла курс на легальний та мирний перехід влади до представників українського народу. В ухваленому на її першому засіданні Маніфесті проголошувалося, що Східна Галичина, Лемківщина, Північна Буковина та землі північно-східної Угорщини, які належать до території етнічного українського розселення, мають стати Українською державою. Всім національним меншинам пропонувалося негайно делегувати своїх представників пропорційно до складу їх населення до Української Національної Ради. Заявлялося про те, що УН Рада підготує Конституцію, яка забезпечить рівність громадян у вирішенні державних справ. Висловлювалося бажання, що новопостала держава має мати своїх представників на мирній конференції і відмовлялось у праві представляти її інтереси австрійському урядові. На наш погляд, документ свідчить, що УН Рада вважала себе спадкоємицею "першої" УНР, оскільки орієнтувалася на загальні принципи державного розвитку, які заклала її попередниця: незалежність, суверенність, поділ влади, рівність усіх громадян перед законом, рівність усіх націй у правах в Україні тощо. Водночас Українська Національна Рада звернулась до австрійського уряду з проханням про затвердження прийнятих Радою рішень. Серед перших заходів УН Ради щодо організації української влади у Східній Галичині стало утворення Центрального бюро УН Ради та її Харчового уряду (29.10.1918 р.).

Однак польські кола у Варшаві та Галичині активно готувалися до захоплення влади і передачі всього краю до складу Польської держави. 28 жовтня у Кракові відбулося засідання польських депутатів від Галичини, на якому була створена Ліквідаційна комісія як орган, що мав 1 листопада 1918 р. перейняти владу від австрійської адміністрації на території Східної і Західної Галичини.

Зважаючи на таке рішення, Українська Національна Рада вирішила негайно взяти у свої руки державну владу на території української частини Галичини, Буковини і Закарпаття. Але на хід подій у краї вплинули не стільки професійні політики, як військові - члени Української Військової Організації. У ніч на 1 листопада 1918 р. у Центральний військовий комітет (утворений у вересні 1918 р. у Львові з офіцерів-українців, що служили в австро-угорській армії та УСС) на чолі з сотником Д. Вітовським з 1,5 тис. вояків і старшин зайняв усі стратегічні пункти Львова, піднявши на ратуші синьо-жовтий прапор. Відбулася формальна передача влади УН Раді австрійським намісником Галичини. УН Рада проголосила відозви "До населення міста Львова" та "Український народе".

У першому документі УН Рада наділяла себе функцією найвищої влади у посталій на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії Української держави і закликала населення до послуху. У другому - підкреслювалося, що в усіх адміністративних одиницях владу повинні взяти уряди від імені Української Національної Ради; до прийняття своїх законів на території Української держави оголошувалося тимчасово чинним австрійське законодавство в частині, яка не суперечила засадам української державності. У документі наголошувалося, що всім громадянам нової держави, незалежно від національності й віросповідання, гарантуються "громадянська, національна і віросповідна рівноправність". Ще раз пропонувалося усім національним меншинам обрати своїх представників до складу Української Національної Ради як вищого органу влади проголошеної держави.

Дослідники (С. Макарчук, Л. Рябошапко, Б. Тищик) підкреслюють, що така політика толерантності, поваги до прав та інтересів національних меншин неухильно проводилась керівництвом Української держави й надалі. Зокрема, директивами Державного секретаріату під загрозою кримінальної відповідальності заборонялась антисемітська агітація та пропаганда. Тому дивними і необґрунтованими видаються звинувачення на його адресу з боку радянських політиків і науковців у т. зв. "буржуазному націоналізмі".

Хоча акт проголошення Української держави в цілому відбувся мирно, і у перші дні листопада українські організації та військові команди взяли владу до своїх рук по всьому краю, все ж спокій тривав недовго. Вже у другій половині дня 1-го листопада польська військова організація у Львові розпочала воєнні дії, що започаткували українсько-польське протистояння. Спочатку боротьба, головно, точилася за Львів, але вже через три тижні вона перетворилася на справжню війну між Галичиною та Польщею, відому в історіографії як "українсько-польська війна". Саме в умовах військового протистояння українці наполегливо намагалися будувати власну державу. Дослідники (Б. Тищик) підкреслюють, що в ЗУНР у досить короткий час були створено всі ланки державного механізму та налагоджене ефективне функціонування правової системи.