Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Спроби ОУН відновлення Української державності

Найбільш радикально до проблеми встановлення національної державності підійшла ОУН під проводом Степана Бандери. Ще завчасу в еміграції бандерівці підготували спеціальні похідні групи, які, з початком воєнних дій, за задумом, мали рухатись на Схід і в умовах міжвладдя - організовувати українські владні структури. Найбільш інтенсивно, як правило, нелегально, такі групи відправлялися в Україну з настанням німецько-радянської війни.

Свої державотворчі плани оунівці намагалися втілити у життя практично відразу, як тільки німецька армія перетнула західний кордон сталінської імперії. Так, 30 червня 1941 р. у Львові ОУН(б), не повідомивши німецьку військову владу, за ініціативою Ярослава Отецька, було скликано Національні збори з представників різних регіонів України, які схвалили Акт відновлення Української держави. Забезпечення Акції було покладено на батальйон "Нахтігаль" (під командуванням сотника Р. Шухевича), що вранці дістався до міста. У документі зазначалося, що "на західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України Києві з волі українського народу". В Акті проголошення прохання "не складати зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада".

Далі було проголошено "перший декрет провідника ОУН С. Бандери" про утворення "Крайового правління Західних областей України", тобто уряду, "до часу утворення центрального уряду в Києві". Головою уряду цим же декретом призначено Я. Стецька, який згодом (3 липня), постановою від свого імені, перейменував "Крайове правління..." в "Українське державне правління", себто в тимчасовий "Уряд Української держави".

Текст "Акта про відновлення Української держави" був двічі переданий по радіо зі Львова. Успіх ОУН(б) основувався у її рішучих діях: організовані ОУН бойові групи й загони брали участь у боях з невеликими загонами Червоної армії, органів внутрішніх справ і міліції. Здійснювали напади на тюрми НКВС у Бережанах. Золочеві, Кремінці, Львові та інших містах (А. Русначенко). Подекуди таким чином вдалося звільнити людей, які були приречені на знищення.

Прагнучи поставити Німеччину перед доконаним фактом відновлення національної державності, українці швидко розбудовували владний апарат. У наступні дні уряд Я. Стецька заходився облаштовувати свою адміністрацію і поліцію на окупованих німцями теренах України: у всіх галицьких містечках, навіть у деяких селах відбулися подібні проголошення. Варто відзначити той факт, що проголошення Української держави подекуди відбувалося ще до "Акта 30 червня 1941 р.". Дослідники (А. Русначенко) звертають увагу, що, наприклад, в окремих селах Славського району Львівщини - Плав'ю, Головецькові, Рикові, також в інших районах Галичини, це відбулося днем раніше - 29 або 30 червня. У міру просування похідних груп ОУН Україною державні управління поставали в багатьох західноукраїнських містах - Тернополі (3 липня). Станіславі (12-13 липня), Дрогобичі, Луцьку, Рівному, а також -у Житомирі, Кам'янець-Подільському, Вінниці, Кіровограді та Дніпропетровську.

Важливим елементом державотворення для бандерівців була військова складова. Окрема прокламація, поширена у Львові, сповістила населення, що провід ОУН створює "Українську Національну Революційну армію" (УНРА). Армія мислилася як мононаціональна за своїм складом. Для мобілізації до армії в районах мали бути створені районні військові команди.

ОУН(б) прагнула заманіфестувати широку підтримку своїх дій українським населенням. Так, з метою підтримки "Акта 30 червня 1941 р." у Львові 6 липня відбулася нарада за участю відомих людей краю "у справі консолідації всіх сил довкола ідеї відбудови української державності" (А. Русначенко), яка закликала громадян підтримати сформований 30 червня український уряд. Надзвичайно важливим фактом стало те, що Акт 30 червня 1941 р. підтримали ієрархи українських церков - УГКЦ та УПЦ.

2 липня 1941 р. інформація про подію, що сталася у Львові, дійшла і до Берліна. Для німців вчинок Я. Стецька був великою несподіванкою, яку дехто з них вважав спробою "державного перевороту". Щоб ця акція не дістала широкого розголосу, німецькі власті почали тиснути на С. Бандеру, щоб він як голова проводу ОУН скасував рішення Я. Стецька. Бандера відмовився. Дізнавшись про таку позицію українського підпілля, німці пішли на крайній захід - у день оголошення повного складу українського уряду -5 липня за наказом Гітлера розпочались масові репресії щодо членів ОУН. Батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" були розпушені. У Кракові було заарештовано С. Бандеру: окупанти вимагали від нього відкликати Акт і негайно розпустити уряд. Після рішучої відмови 11 липня заарештовано і Я. Стецька. їх помістили в особливий концтабір Заксенхаузен (серед в'язнів^якого були, напр., керівник німецьких комуністів Е. Тельман, син Й. Сталіна Я. Джугашвілі), інших членів крайового правління - в Аушвіц (Освенцім). З 15 вересня за ґратами опинилося понад дві тисячі націоналістів, кількасот з яких страчено.

ОУН(м) засудила радикалізм С. Бандери у питанні проголошення державності і виявила схильність до більш гнучкої політики, вважаючи відкриту конфронтацію з німецькою потугою несвоєчасною і шкідливою для національних інтересів. Мельниківці у Києві почали видавати газету "Українське Слово", а у жовтні 1941 р. виступили з ініціативою створення Української Національної Ради, також сподіваючись, що вона стане центральним урядовим органом України. Проте реакція німців на це була жорстокою: у грудні 1941 р. понад 40 ініціаторів цієї акції розстріляно у Бабиному Яру, в тому числі - і поетеса Олена Теліга. Сам А. Мельник до січня 1944 р. перебував під домашнім арештом у Берліні, а потім - у концтаборі

Заксенхаузен. Цим і закінчився нетривкий "медовий місяць" ОУН з нацистським режимом" (О. Субтельний).

Отже, оцінюючи ці події з історичної перспективи, можна твердити, що проголошення Української держави, або Крайового правління у Львові 30 червня 1941 р. (з усіма недосконалостями цього акту) мало велике історичне значення. Акт відновлення Української держави "засвідчив тяглість державницької ідеї, що червоною ниткою проходить в Україні протягом цілого XX ст. " (Я. Дашкевич), і став поворотним пунктом в українській політиці щодо гітлерівської Німеччини. Стало остаточно зрозуміло, що гітлеризм с непримиренним ворогом українського народу і виношує щодо нього суто імперіалістичні наміри. Фракція С. Бандери, а згодом і мельниківське помірковане крило перейшли у виразну опозицію до Третього рейху, що призвело до збройного опору окупантам й до виникнення організованого потужного повстанського руху.

Задля об'єктивності зазначимо, що дата 30 червня 1941 р. в українській історії є чи не найбільш контроверсійною і належить до тих, які наразі не об'єднують, а, радше, роз'єднують українців. Так, львівський історик О. Зайцев (Див. : Львівська газета,- №112 (678) - 2005- 30 червня) наголошує, що критики не можуть вибачити авторам Акта і натхненникам короткочасної співпраці з німецькими окупантами й залюбки цитують 3-й пункт, з якого роблять висновок: мовляв, увесь Акт був нічим іншим, як виявом профашистського колабораціонізму націоналістів. Є й інший підхід, який успадкував погляди мельниківського крила ОУН: Акт 30 червня був проявом бандерівського сектантства й авантюризму, який не здобув підтримки народу і коштував марних жертв визвольному рухові. Можна погодитися з аргументами вченого щодо мотивів співпраці оунівців з гітлерівцями, яка сприяла уявленням про близькість ідеологій нацизму й українського націоналізму. Однак мотив ідеологічної спорідненості все ж таки був другорядним порівняно з бажанням мати сильного союзника у визвольній боротьбі Автор переконаний, що провід ОУН Бандери, проголосивши Акт 30 червня, зробив велику справу. Цим він засвідчив, що українці це задовольняються роллю маріонеток, а за будь-яких умов виборюватимуть власні національні інтереси, продовжуючи традицію боротьби за державну незалежність України. Саме тому Акт 30 червня як символ боротьби за незалежність залишиться видатною подією в історії України, так само, як День перемоги над нацизмом - символ всесвітньо-і сторичній боротьбі свободи проти рабства.

Структурно український повстанський рух складався з двох основних компонентів: ОУН (Організація українських націоналістів) як політична організація, УПА (Українська Повстанська Армія) як військове формування. Центром військового контролю була Головна команда (командування) У ПА, а Українська Умовна Визвольна Рада (УГВР) стала (з липня 1944 р.) координаційним національним органом (парламентом) воюючої України.