Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Організаційна побудова УГВР

Організаційну побудову, статус, повноваження та взаємодію органів Ради, умови членства в УГВР визначив Тимчасовий Устрій УГВР. Документ структурно складається із шести розділів, які мають такі назви: перший - Загальні основи УГВР, другий - Великий Збір УГВР, третій - Президент і Президія УГВР, четвертий - Генеральний Секретаріат УГВР, п'ятий - Генеральний Суд, шостий-Контрольна Колегія.

Органом "найвищої української" (законодавчої) влади "у час революційно-визвольної боротьби за УССД" в документі визначено Великий Збір УГВР. До повноважень останнього відносили: ухвалення основних законів, розгляд та вирішення основних політичних питань, встановлення лінії визвольної політики, встановлення програми і тактики боротьби українського народу, прийняття звітів про діяльність всіх органів УГВР, обрання Президента, сімох Членів Президії, Голови Генерального Секретаріату, Генерального Судді, Генерального Контрольного, прийняття присяги від Президента, кооптування нових членів Ради і затвердження членів, кооптованих Президією, виключення членів та прийняття напрямів роботи всіх органів УГВР.

Звичайний Великий Збір скликався Президентом УГВР не рідше одного разу на рік, Надзвичайний Великий Збір також мав скликати Президент з власної ініціативи або на пропозицію Генерального Секретаріату чи Генерального Контрольного, а також на вимог) третини членів УГВР.

Великий Збір був правочинним за присутності не менше як половини членів УГВР. Справи мали вирішуватися простою більшістю голосів, за винятком виключення члена Ради і ухвалення змін до її Устрою (ці питання вирішувалось вже двома третинами голосів). Рішення про ліквідацію УГВР приймалось трьома четвертими голосів усіх чинних членів УГВР. У виняткових випадках УГВР могла винести рішення без скликання Збору за принципом індивідуального голосування.

Дослідники (О. Панченко) звертають увагу на окремі огріхи і вади Тимчасового Устрою УГВР як правового акта. Зокрема, у документі не були чітко визначені такі питання: строк повноважень Великого Збору і повноважень члена УГВР; процедура прийняття нормативних актів і внутрішніх постанов Ради; спосіб та ((юрма складання присяги членами УГВР тощо. Попри те, можна погодитися з думкою, що зазначені недоліки аж ніяк не применшують значення цього документа та його ролі як важливого політико-правового акта в процесі українського національного державотворення. З цього погляду, Тимчасовий устрій УГВР мав чітко окреслені риси конституційного документа.

Великий Збір УГВР визначив її структуру; обрав Президента та очолювану ним Президію, що діяла між сесіями Великого Збору. Головою Президії УГВР був обраний уродженець Полтавщини Кирило Осьмак (1890-1960 рр.). Це була людина складної долі: свого часу - член Центральної Ради першого скликання, працював у міністерстві землеробства УНР, після перемоги більшовиків - у сільській кооперації, займався класифікацією наукових термінів; двічі, у 1928 і 1930 рр., зазнавав арешту за сфабрикованими справами; залишається на території, окупованій гітлерівцями, вступає в Києві до Української Національної Ради, очолюваної професором Миколою Величковським; помер 1960 р. в тюрмі МГБ; реабілітований у 1994-1995 рр. по всіх трьох справах - 1928,1930 та 1948 рр.

Головою Генерального Секретаріату як виконавчого органу Ради став Р. Шухевич (1907-1950), він же очолив Секретаріат військових справ. Було обрано також Генерального суддю (Я. Біленький), секретарів внутрішніх (Р. Волошин) та закордонних (М. Лебедь) справ, керівника Бюро інформації (И. Позичанюк). Визначено статус інших відомств. Вирішено, що роль низових структур Ради переберуть на себе низові клітини підпілля.

Повноваження Президента і Президії Ради визначено у третьому розділі Тимчасового Устрою УГВР. Зокрема, Президент УГВР мав опосередкований стосунок до функції виконавчої влади: виконував представницькі функції на кшталт глави держави, мав репрезентувати Раду перед зовнішнім світом. До його компетенції належало: скликання і закриття Великого Збору УГВР, ведення засідань Президії і головування на Конференціях УГВР, затвердження (звільнення) за поданням Голови Генерального Секретаріату УГВР складу Генерального Секретаріату, членів Генерального Суду та Контрольної колеги. Президент мав право помилування. За відсутності Президента - його обов'язки покладалися на призначеного ним члена Президії, а у разі тривалої відсутності чи смерті - повноваження Президента мала виконувати Президентська (Президіальна) Колегія, яка формувалася з трьох найближчих за чергою членів Президії. Це мав бути тимчасовий орган, завдання якого полягало у якнайшвидшому скликанні Великого Збору УГВР.

На Президію УГВР покладалося вироблення політичної лінії й тактики та організація ефективної діяльності всіх органів Ради. Вона пропонувала скликання Збору, кооптувала за пропозицією Генерального Секретаріату нових членів УГВР, приймала звіти від Голови Генерального Секретаріату та окремих Генеральних Секретарів. До складу Президії входили Президент, три віце-президенти та чотири члени Президії. Рішення Президією приймалось звичайною більшістю голосів, при рівному поділі голосів - вирішальним був голос Голови Президії.

Питанням статусу Генерального Секретаріату УГВР повністю присвячений четвертий розділ Тимчасового Устрою УГВР. Зокрема. Генеральний Секретаріат як виконавчий орган УГВР структурно складався із Голови, секретарів внутрішніх справ, закордонних справ, секретаря військових справ і командира Збройних Сил, секретаря фінансово-господарських справ та інших секретарів. Голову Генерального Секретаріату УГВР обирав Великий Збір. Генеральних секретарів за поданням Голови Генерального Секретаріату УГВР затверджував Президент Ради. Генеральний Секретаріат як такий був підзвітним Президії УГВР, відповідав перед Великим Збором, а дисциплінарно - перед Головою Генерального Секретаріату та Президентом. За пропозицією Голови Генерального Секретаріат} Президент звільняв Секретарів з уряду. Генеральний Секретаріат мав діяти колегіально, а рішення приймати більшістю голосів. Голова Генерального Секретаріату міг доручити тимчасово виконувати свої функції одному із Генеральних Секретарів. У разі відставки, смерті та тривалої перешкоди у виконанні функцій Голови Генерального Секретаріату УГВР, Президент з Президією, Генеральний Суддя, Генеральний Контрольний і Генеральні Секретарі могли обрати тимчасово виконуючого обов'язки Голови Генерального Секретаріату УГВР.

Державно-правові акти УГВР мали набирати законної сили лише після їх підпису Президентом та Головою Генерального Секретаріату УГВР. В умовах воєнного протистояння усі стратегічні, тактичні та поточні питання діяльності органів УГВР мали вирішувати Головою Генерального Секретаріату УГВР Р. Лозовським (Р.Шухевичем) і його соратниками, виходячи із конкретних обставину організованої визвольної боротьби, згідно з основними документами УГВР та законами звичаєвого права та права військової адміністрації. На думку окремих дослідників (О. Панченко), Генеральним Секретаріатом УГВР досить успішно реалізовувались окремі функції революційної влади на певній території України як, наприклад, видання друкованих органів ("Вісник УГВР" впродовж 1944-1945 рр.), заклики бойкотувати вибори до центральних та місцевих рад депутатів трудящих УРСР, хоча у повному складі ГС УГВР, за винятком Великого Збору, не збирався жодного разу. Головна увага УГВР зосереджувалася на організації військових дій та політичній та пропагандистській роботі.

Методом досягнення незалежності, за політичною Платформою, залишалась революційна боротьба проти всіх ворогів державної самостійності, насамперед - проти більшовицьких і німецьких окупантів. Принциповим положенням була постанова Великого Збору, що місцем перебування УГВР як політичного органу, який керуватиме збройною боротьбою, мають бути українські землі.

Таким чином, у результаті тривалої і наполегливої роботи Проводу ОУН(б), Головної Команди УПА та створеного ними Ініціативного Комітету для створення УГВР, в ході численних перемовин та консультацій з представниками різних українських політичних сил і громадських організацій було проведено Великий Збір УГВР і створено саму Раду, на яку покладалося керівництво визвольною боротьбою українців, а після визволення України - проведення в державі вільних демократичних виборів, формування владних державних структур, яким слід було передати верховну владу. Усі ці заходи передбачалися в Тимчасовому Устрої Української Головної Визвольної Ради та інших основних документах УГВР.

Як підпільний уряд УГВР керувала національно-визвольним рухом, який у збройній формі досяг на 1944-1945 pp. найвищого піднесення, координувала дії частин УПА до самого початку 50-х років. Поступово УГВР була вимушена перенести свою діяльність закордон. Український провід організації був у 1950 р. остаточно розгромлений - більшість членів його загинули або потрапили до радянських спецорганів.

Якщо абстрагуватися від питання ефективності діяльності окремих органів УГВР (що зрозуміло для умов воєнного протистояння), можна погодитися з думкою (О. Панченко) про те" що в Тимчасовому Устрої УГВР була задекларована чітка концепція майбутньої української правової держави, в якій би повністю був реалізований принцип верховенства права та поділу функцій влади на законодавчу, виконавчу та судову з ухилом до української традиції парламентаризму та колегіальності в роботі органів влади. А в складних умовах збройного громадянського протистояння у західних областях Української PCP діяльність УГВР намагалася надати націоналістичному рухові опору чіткого демократичного спрямування.

Таким чином, діяльність українського повстанського руху у формі ОУН, УПА і УГВР є одним з найважливіших і одночасно найбільш суперечливих явищ в історії, зокрема історії держави і права України XX століття.