Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Індустріалізація і зміни у соціально-правовому статусі робітництва

Передумовою змін у соціально-правовому статусі робітників стала програма індустріального розвитку країни. Націлена на кардинальну модернізацію промисловості, вона об'єктивно позначилася на соціальній структурі радянського суспільства, зокрема й робітництва. Вже вибірковий профспілковий перепис (1932 р.) показав істотні зміни у джерелах формування зростаючої кількості робітництва. Більше половини збільшення "приросту робітників" забезпечило село. У складі працюючих на виробництві майже вдвоє зросла і питома вага жінок.

У реалізації грандіозних планів індустріалізації промисловості політика правлячої комуністичної партії була націлена на підпорядкування інтересів робітництва державним інтересам. Щоб отримати якомога більшу віддачу від робітників на виробництві, слід було підвищити продуктивність їхньої праці. Але за умов відсутності матеріальної зацікавленості самих підприємств, а, як наслідок,- їхніх працівників у результатах праці (Л. Снісаренко), держава вдалася до широкого спектру заходів, що безпосередньо вплинули на соціально-правовий статус робітників. З одного боку, держава намагалася стимулювати частину робітництва через організацію масового виробничого змагання, а з іншого - змушувала виконувати плани "соціалістичного будівництва" за допомогою переважно карально-репресивних заходів. Фактично у 1930-х роках в українських робітників (за Л. Снісаренко) був вибір: стати або героєм праці, або об'єктом морального осуду, чи навіть суб'єктом злочину.

Початком курсу партії на використання різного роду стимулюючих заходів щодо робітництва стала Постанова ЦК ВКП(б) "Про соціалістичне змагання фабрик і заводів" (9 травня 1929 р.). У ній конкретними завданнями проголошувалося "виконання і перевищення промфінпланів, виконання і перевищення намічених норм зі зниження собівартості і підвищення продуктивності праці, поліпшення якості продукції, боротьба з прогулами і браком, зменшення видатків, досягнення зразкової виробничої дисципліни, активне проведення технічних удосконалень і раціоналізації виробництва з широким залученням робітничого винахідництва". Для розгортання змагання запроваджувалися різні форми "суспільного заохочення": червоний список, почесна грамота, трудовий прапор. При цьому громадська думка "оброблялася" за допомогою пропаганди ударної праці та морального осуду тих, хто не хотів працювати ударно.

Стимулювання ударників впроваджувалося також шляхом встановлення закономірного зв'язку між виробничими досягненнями, трудовою дисципліною і можливістю отримання певних благ. Наприклад, з 1931 р. розпорядженням Наркомату праці (НКП) УСРР виділявся фонд промтоварів для преміювання робітників вугільної промисловості. Постановою ЦК ВКП(б) про забезпечення робочою силою кам'яновугільної промисловості Донбасу (лютий 1931 р.) встановлювався такий порядок видачі обідів і сніданків в їдальнях і буфетах, за яким прогульники позбавлялися права отримувати продовольство відповідно до кількості прогульних днів. У липні 1931 р було прийнято закон, за яким розмір будь-яких соціальних пільг ставився у залежність від стажу роботи на підприємстві.

Зміст і масштаби карально-репресивних заходів щодо робітників зазнавали постійного "удосконалення" і розширення: від методів позаекономічного примусу шляхом адміністративного тиску до заходів репресивного характеру. Посилення адміністративного тиску - виявлялося у моральному осуді всіх тих, хто ухилявся від ударної праці, висловлював незгоду зі способами реалізації проголошеного курсу. Заходи громадського впливу (показові суди, бесіди, стінгазети, "чорна" дошка) доповнювалися грошовими стягненнями.

Нова тенденція втілювалася через звуження правового поля захисту прав працюючих та шляхом розширення повноважень адміністрації підприємств. Вжиті заходи перетворювали робітників на слухняних виконавців владних розпоряджень. Так, затверджені НКП СРСР Правила внутрішнього розпорядку (17 грудня 1930 р.) фактично забороняли робітнику відмовлятися від надурочної роботи, а також від виконання роботи за розцінками та нормами, з якими він не був згоден (О. Трубенок). Жорстко фіксувався початок і кінець робочого дня: тих, хто запізнився, реєстрували і допускали до роботи тільки з дозволу адміністрації; щоб залишити роботу раніше, необхідно було отримати перепустку. Про свій невихід на роботу працівник мав повідомити або напередодні, або того ж дня майстрові або завцеху.

Табель покарань у Правилах передбачав численні стягнення за порушення трудової дисципліни: догана з оголошенням по підприємству, цеху й повідомленням фабзавмісцевкому чи цехкому і відміткою в документі робітника; притягнення до відповідальності за рішенням виробничого товариського суду; у випадку злісного або систематичного порушення трудової дисципліни - звільнення без попередження і вихідної допомоги із забороною працювати на промислових підприємствах і на транспорті протягом шести місяців. У випадку злісного порушення трудової дисципліни робітника притягали до кримінальної відповідальності за вироком народного суду. При цьому адміністрація мала право, не очікуючи вироку суду, звільнити робітника або відсторонити його від роботи. До того ж незалежно від накладеного покарання наймач мав право стягнути збитки, завдані порушенням трудової дисципліни, і не заплатити робітнику заробітну плату за час запізнення або прогулу.

Робітник не мав можливості вільно обирати собі місце праці. У цьому плані його права повністю підривала кампанія по т. зв. самозакріпленню. Вона мала стати на перешкоді плинності робочої сили. Для боротьби з цим явищем при профспілкових організаціях встановлювалися т. зв. громадські заслони, до складу яких входили представники адміністрації, профкому, комсомолу, преси і кадрових робітників-ударників. Крім того, категорично заборонялося протягом шести місяців приймати на роботу всіх звільнених за власним бажанням, ретельно перевірялися документи новоприбулих. Серйозною перешкодою для робітника змінити місце праці стало запровадження наприкінці 1932 р. паспортної системи. Вона упорядкувала і розподілила міграційні потоки, остаточно ліквідувала свободу вибору місця проживання. А для партійно-радянського керівництва стала радикальним засобом боротьби з "літунством".

Нелегкими залишалися житлово-побутові умови робітництва. Ситуація, коли більшість житла, де проживали робітники, була у власності державного сектора, дозволяла державі перетворити його на один із потужних важелів регулювання потоку робітничих кадрів та посилення ефективності їхньої праці на виробництві. Уже у 1929 р. з'явився проект постанови про виселення з рудничних селищ протягом семи днів влітку і двох тижнів узимку тих, кого звільняли за табелем стягнень та за власним бажанням. Улітку 1929 р. на вимогу Політбюро ЦК КП(6)У форсували темп виселення нетрудових елементів з рудничих колоній, перевіряючи тих, хто проживав у цих колоніях. Виселенню підлягали і порушники трудової дисципліни (О. Трубенок). Певні обмеження встановлювалися і для отримання соціальної допомоги при тимчасовій непрацездатності. У липні 1931 р. було прийнято закон, за яким робітник, який захворів внаслідок гострого сп'яніння або вчинків, ним спричинених (бійки, поранення), позбавлявся допомоги протягом перших п'яти календарних днів хвороби.

Проте планомірна, чітка й рішуча антиробітнича політика, на думку дослідників (Г. Костюк), розпочалася напередодні Друга)' світової війни. Тоді показники жорсткої політики щодо робітників зросли в рази. Вже з 1938 р. робітників і службовців пропонувалося віддавати під суд за три прогули на місяць. Кілька постанов антиробітничого змісту з'явилося у 1939 р. Першою серед них була Постанова РНК СРСР "Про впровадження трудових книжок", яка "з метою впорядкування обліку робітників та службовців на підприємствах і в установах" з 15 січня 1939 р. передбачала для робітників та службовців усіх державних установ трудові книжки, які видавалися адміністрацією. Детально й продумано розроблені й запропоновані адміністраціями заводів, промислових, господарських, культурних й адміністративних закладів усіх республік форми трудових книжок були, по суті, дуже чіткими поліційними реєстраційними посвідченнями про міру благонадійності й лояльності кожного робітника й службовця СРСР.

Вважаємо, що ще одним тяжким ударом по правах робітництва стала Постанова РНК СРСР, ЦК ВКП(б) й Всесоюзної Центральної Ради Профспілок (ВЦРПС) "Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, покращення практики державного соціального страхування й боротьби зі зловживаннями у цій справі". її жорстокість і антиробітничу спрямованість засвідчує 12-й пункт. За ним, усі робітники, звільнені з роботи, що проживають у "комунальних будинках для робітників, незалежно від кількості членів родини й маленьких дітей, підлягають обов'язковому виселенню в декадний термін в адміністративному порядку без надання житлової площі". Тобто ця постанова узаконювала право викидати звільнених робітників і їхні родини буквально на вулицю.

Державно-політична вимога працювати відповідно до планів індустріалізації особливо активно підкріплювалася у законодавстві в 1940 р. Тоді було оприлюднено дуже схожі на мобілізаційні заходи воєнного часу укази Президії Верховної Ради (ПВР) СРСР. їх сукупність, на думку дослідників (М Шитюк), свідчила про побудову завершеної системи казарменої економіки з механізмом тотальної мобілізації.

Так, 10 лютого 1940 р. побачив світ Указ "Про заборону продажу, обміну і відпуску на сторону обладнання і матеріалів і про судову відповідальність за ці незаконні дії", 10 липня - "Про відповідальність за випуск неякісної чи некомплектної продукції і за недотримання обов'язкових стандартів промисловими підприємствами". Строк покарання відповідно до цих указів коливався від п'яти до восьми років. Враховуючи тогочасну якість продукції і дисципліну у "соціалістичному виробництві", зрозуміло, що даний Указ становив реальну загрозу для мільйонів організаторів і виконавців у промисловості. Розширювали коло караних дій на виробництві й спрощували розгляд справ щодо порушень трудової дисципліни укази ПВР СРСР "Про розгляд народними судами справ про прогули і самовільне залишення підприємств і організацій без участі народних засідателів" і "Про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і за хуліганство" (10 серпня 1940 р.). Однак вершиною сталінської антиробітничої політики стало видання 26 червня того ж року Указу "Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств і організацій" (діяв до 25 квітня 1956 р.).

Зазначений Указ: 1) позбавляв робітників завойованого ними права на семигодинний робочий день; 2) забороняв самовільне звільнення робітників та службовців з державних, кооперативних і суспільних підприємств та установ, а також самовільний перехід з одного підприємства на інше або з однієї установи в іншу; 3) звільнення з підприємства й установи або перехід з одного підприємства на інше, або з одної установи в іншу може дозволити тільки директор підприємства або начальник установи; 4) встановлював, що робітники й службовці, які самовільно пішли з підприємства, віддаються під суд і ув'язнюються; 5) стверджував, що за прогул робітники й службовці віддаються під суд і зазнають покарання у виправно-трудових таборах (тобто концтаборах); 6) попереджав кожного директора або начальника установи, що у випадку, якщо він не віддасть під суд або візьме на роботу робітника, який самовільно пішов з підприємства, сам притягається до судової відповідальності. Лише за півроку дії цього Указу за самовільне залишення підприємств і організацій, прогули і запізнення на роботу було засуджено більш як 2,09 млн чол., з них понад 1,7 млн відбували шестимісячний виправно-трудовий строк за місцем роботи (И Книшевський).

Мільйони юнаків на підставі цього Указу позбавлялися права вільно й самостійно обирати й опановувати спеціальність та умови праці. Відповідно до Закону "Про державні трудові резерви СРСР" (2 жовтня 1940 р.) молодь від 14 до 17 років фактично насильно мобілізовували в систему фабрично-заводських училищ (ФЗУ). їх чисельність щорічно (за Г. Костюком) сягала одного мільйона. 28 грудня 1940 р. вийшов Указ "Про самовільне залишення ремісничого училища" тощо.

Завершував цей етап антиробітничої політики сталінізму Указ ПВР СРСР "Про порядок обов'язкового переведення інженерів, технологів, майстрів, службовців і кваліфікованих робітників з одних підприємств в інші" (19 жовтня 1940 р.). Він забороняв переходити за власним бажанням з одного підприємства на інше, а також забороняв залишати роботу без дозволу керівника підприємства. Мільйони робітників і величезна армія технічної інтелігенції на підставі цього Указу перетворювались на слухняну й беззахисну воєнізовану армію рабів.

Отже, робітників утримували в межах, необхідних для форсованої індустріалізації, за допомогою жорстких заходів, що визначали їх умови праці і життєвий рівень. Найбільш симптоматичними ознаками становлення системи позаекономічного примусу і владного тиску в сфері виробництва були звуження правової захищеності робітників, законодавче запровадження системи примусу і неможливість виявлення протесту, оскільки це трактувалося владою як антирадянські прояви. Обмеження елементарної свободи волевиявлення у виробничій та соціально-побутовій сферах створювали спотворену норму життєдіяльності для мільйонів українських працівників. Поступове нарощування обсягів і сфери застосування каральних заходів свідчили про відмову держави регулювати життєдіяльність своїх громадян цивілізованим і демократичним правовим шляхом. Зростання виробничого потенціалу країни супроводжувалося по суті антисоціальною політикою моноідеологічного тоталітарного режиму, зокрема щодо робітництва, і було ознакою дегуманізації відносин влади і тих, чиїми руками здійснювалося промислове будівництво і виробництво.