Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Політико-ідеологічні та юридичні засади проведення "соціалістичної реконструкції" народного господарства УРСР

Основні заходи, що були здійснені сталінським керівництвом у соціально-економічній сфері 1930-х рр., мали на меті реконструювати на "соціалістичних засадах" народне господарство. Керована новим вождем партія через індустріалізацію, тобто створення крупної машинної індустрії в усіх галузях промисловості, та колективізацію сільського господарства знову поверталася на згубний курс ліквідації приватної власності та ринку і згортання товарно-грошових відносин. Цього разу треба було ліквідувати власність десятків мільйонів селян та інших дрібних товаровиробників і налагодити "безпосередній", тобто позаринковий обмін між містом і селом на засадах контрактації. Постанова ЦК ВКІ 1(6) "Про основні підсумки і чергові завдання контрактації зернових посівів" (26 серпня 1929 р.) описувала контрактацію як "...двосторонній договір між державою і кооперативними об'єднаннями селянських господарств, який передбачає певне замовлення з боку держави кооперованим виробникам на виробництво відомої кількості та якості сільськогосподарської продукції та організовану здачу її державі у встановлені терміни на передбачених договором умовах".

Партія здійснювала нову (після непу) економічну політику двома основними шляхами: методом репресій (масовим терором) і юридичним. Той, хто не схвалював "генеральної лінії" Кремля на "соціалістичне будівництво", наражався на репресії. А радянські органи влади приймали лише такі закони і постанови, які були попередньо узгоджені в Політбюро ЦК ВКП(б). До того ж, в умовах штурму ("сталінський стрибок") партійне керівництво все частіше починало оприлюднювати прирівняні до законів постанови, якими мусили керуватися всі органи влади.

Для розвитку сільського господарства в УРСР ключове значення, аж до Голодомору 1932-1933 рр., мала Постанова ЦК ВКП(б) "Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів" (26 серпня 1929 р.). Нею (за С. Кульчицьким) фактично скасовувався запроваджений X з'їздом РКП(б) продовольчий податок, а відносини між містом і селом переводилися на цілком інші економічні засади - комуністичні. У цій постанові контрактація розглядалася як "засіб організації планового продуктообміну між містом і селом". Однак, щоб замінити товарообмін продуктообміном, треба було позбавити селян економічної незалежності, тобто об'єднати їх у залежні від влади колгоспи. Розпочалася масова колективізація. Центральний орган управління колективними господарствами (Колгосп-центр) отримував додаткові повноваження. Відтак тисячі робітників скеровувалися у село, туди ж були направлені численні партійні активісти і співробітники ОДПУ.

Декларовані більшовиками принципи добровільного об'єднання на селі у процесі колективізації практично від самого початку порушувалися. Вже до кінця 1929 р. ринкові механізми було зламано, і кампанія набула насильницького характеру. Рішення про вступ до колгоспу селяни мали приймати на зборах. Проте місцеві партапаратчики й радянські активісти відкрито погрожували тим, хто відмовлявся вступати до колективних господарств. Партійні комітети й державні установи почали "змагатися" між собою за планові показники залучення нових членів колгоспів. Селян силоміць заганяли в колгоспи, використовуючи для цього всі засоби адміністративного тиску. При створенні колгоспів усуспільнювалися не тільки засоби виробництва, а і свійська худоба та птиця.

Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) взяв курс на суцільну колективізацію сільського господарства. Така колективізація планувалася не просто як прискорення процесу кооперування, а як сукупність примусових заходів. Так, у прийнятій пленумом окремій резолюції "Про сільське господарство України і про роботу на селі" ЦК ВКП(б) зобов'язав керівництво УРСР ліквідувати хуторську й відрубну систему землекористування, йти попереду інших республік за темпами колективізації. Останні визначалися на основі висновків роботи спеціальної комісії Наркомзему і були оприлюднені у Постанові ЦК ВКП(б) "Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" (5 січня 1930 р.). Зокрема, в Україні колективізація мала завершитися восени 1931 р. або навесні 1932 р. Пріоритетною формою господарювання визнавалася сільськогосподарська артіль (в якій земля, худоба і техніка підлягали усуспільненню).

План суцільної колективізації включав перехід до надзвичайних заходів щодо розкуркулення і ліквідації "куркульства" (заможних господарів) як класу. Зрозуміло, термін "куркульство як клас" використовувався лише в ідеологічному сенсі, ніякого "класу", що склався з куркулів, не було. Попри те, постанови РНК СРСР "Про ознаки куркульських господарств, до яких повинен застосовуватися Кодекс законів про працю" (21 травня 1929 р.) та РНК УСРР "Про ознаки куркульських господарств, на які поширюються норми Кодексу законів про працю УСРР" (13 серпня 1929 р.) нормативно визначали, яке саме господарство слід вважати куркульським (у яких систематично використовується наймана праця, в яких є млин, олійниця, цегельня чи інше підприємство, коли члени господарства займаються торгівлею, лихварством, комерційним посередництвом тощо). Але на практиці (С. Кульчицький) не було чіткого визначення, хто є куркулем: чи це той, хто використовує найману працю, чи просто заможний селянин.

Заходи з ліквідації "куркульських" господарств у районах суцільної колективізації ЦК ВКП(б) розробив у таємній постанові від 30 січня 1930 р., основні положення якої оприлюднювала постанова ЦВК і РНК СРСР "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації та щодо боротьби з куркульством" (1 лютого 1930 р.). Формою боротьби із заможним селянством визначалося т. зв. {{розкуркулення", тобто економічне пограбування селян, порушення їхніх політичних і соціально-економічних прав, репресії. Місцевим виконкомам надавалося право конфіскації майна куркулів і виселення їх за межі населених пунктів. Конфісковане майно підлягало передачі в неподільні фонди колгоспів. Щодо заможних селянських господарств проводилася репресивна податкова політика. Пограбуванню підлягали, згідно з офіційною статистикою, понад 200 тис. селянських господарств (В. Соколов), хоча фактично таких було набагато більше.

Розкуркулення проводили спеціальні комісії у складі першого секретаря райкому, голови виконкому і керівника місцевого відділу ОДНУ. Списки куркулів складалися за сприяння сільських активістів. Тих, кого зарахували до куркулів, поділяли на три категорії: 1) активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів. Вони підлягали 10-річному ув'язненню або розстрілу; 2) пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити свою власність; їхнє майно підлягало конфіскації, а самі господарі мали бути вислані до північних і східних районів СРСР; 3) лояльні до політики Комуністичної партії особи, які не чинили опору радянській владі. Певна їх частина, щоб зберегти своє господарство, навіть готова була вступити до колгоспів. Таких селян переселяли за території колективізації, надаючи їм гірші землі.

Зауважимо, що розкуркулення відбувалося з грубими порушеннями чинного радянського законодавства. Дослідники (О. Дзера) зазначають, що норми чинного тоді Земельного кодексу УСРР (1922 р.) не забороняли, а отже, визначали умови трудового землекористування, оренди землі, використання найманої пращ. Тобто вищезгадані постанови ВУЦВК і РНК УРСР фактично зупинили у певній частині дію кодексів та деяких інших законів, які звичайно ж мали вищу юридичну силу порівняно з постановами. Це свідчить про сумнівність правових підстав застосовуваних методів колективізації. І лише з досягненням кульмінації розкуркулення ВУЦВК і РНК УСРР видали Постанову "Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних господарствах у районах суцільної колективізації)) (5 квітня 1930 р.). Вона скасувала прийняті раніше постанови про оренду землі і найм робочої сили, зняла заборону на розкуркулення, а також дозволила місцевим органам конфіскувати у "куркулів" на користь колгоспів худобу та сільськогосподарське обладнання, а самих "куркулів" віддавати до суду або примусово виселяти з села.

В умовах протесту проти насильницьких методів колективізації, що на початку 1930 р. спричинили не лише масовий вихід селян з колгоспів, але й збройні виступи, ЦК ВКП(б) прийняв Постанову "Про боротьбу з викривленням лінії партії у колгоспному русі" (14 березня 1930 р.), де порушення принципу добровільності при вступі до колгоспів і факти примусового усуспільнення житлових будівель, дрібної худоби, птиці, нетоварної молочної худоби було названо "викривленнями партійної лінії". Хоча насправді (за Л. Снісаренко) порушення принципу добровільності в ході колективізації було не "викривленням", а втіленням офіційної партійної політики, оскільки альтернативою "добровільній" колективізації було виселення з конфіскацією майна, а то й позбавлення життя. Успішне виконання політичних завдань партії щодо суцільної колективізації констатувала прийнята ЦК ВКП(б) постанова "Про темпи подальшої колективізації і завдання укріплення колгоспів" (2 серпня 1931 р.). Наприкінці 1932 р. колективізація практично завершилася й панівними формами сільськогосподарського виробництва стали колгоспи й радгоспи.

Одночасно з колективізацією розгорталася індустріалізація СРСР. Ідеологічною передумовою індустріалізації вважають (І. Ісаєв) сформульоване И. Сталіним у 1924 р. гасло "про побудову соціалізму в одній країні". На XIV з'їзді ВКП(б) (грудень 1925 р.) з цього гасла було зроблено практичний висновок: СРСР повинен завоювати економічну самостійність, щоб перетворися із "країни, що ввозить машини і обладнання", в країну, що "їх виробляє". Започаткований XIV партз'їздом курс на індустріалізацію декілька років здійснювався в межах наявних ресурсів. Однак після затвердження першого п'ятирічного плану (травень 1929 р.) темпи капітального будівництва у промисловості були істотно прискорені серією постанов ЦК ВКП(б), якими фактично було закріплено політику ворсованої індустріалізації.

Директивне управління економікою було б неможливим в умовах існування різних форм власності в економіці, тому для забезпечення політики форсованої індустріалізації слід було досягти неподільного панування державного сектора в економіці. Це означало, що держава мала перетворитися на власника засобів виробництва, з одночасним обмеженням самостійності підприємств, які їй належать, та ліквідувати приватну господарську діяльність.

Вирішення цих проблем започаткувала постанова ЦК ВКП(б) "Про реорганізацію управління промисловістю" (5 грудня 1929 р.), за якою підприємство проголошувалося основною ланкою управління. При цьому його зобов'язували "дотримуватися найсуворішої виробничо-планової дисципліни у межах встановлених лімітів". Кредитна реформа (1930-1931 рр.), здійснена на основі постанов ЦВК і РНК СРСР від 30 січня 1930 р. і 20 березня 1931 р., узалежнювала отримання підприємством кредиту від виконання планових завдань держави. Щоб примусити працювати ефективно державні підприємства, що були не зацікавлені матеріально в результатах своєї праці, держава застосовувала заходи адміністративного примусу: спочатку створила систему контролю за виконанням договорів між господарськими організаціями, а згодом - встановила кримінальну відповідальність у виді позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років за випуск неякісної чи некомплектної продукції.

На ліквідацію приватної господарської діяльності була спрямована, насамперед, податкова політика. Так, приватні підприємці одночасно з прибутковим податком платили інші численні податки й акцизи, тоді як державні підприємства на підставі постанови ЦВК і РНК СРСР "Про податкову реформу" від 2 вересня 1930 р.- два основних платежі - податок з обороту і відрахування від прибутку. За таких умов оподаткування приватні підприємства аж ніяк не могли конкурувати з державними.

Усебічно застосовуючи командно-адміністративні важелі управління народним господарством та ігноруючи економічні закони його розвитку, починаючи з 1930 р., комуністи вдавалися до т. зв. "підхльостування" країни (термін самого И. Сталіна) - втручання у планові показники, за якими встановлювалися неможливо високі планові завдання з виробництва і капітального будівництва. Свої прорахунки в індустріальному розвитку сталінське керівництво пояснювало народу як "диверсії", "саботаж", "контрреволюційна троцькістська діяльність" і вдавалося до репресій, зокрема, у загальносоюзному вимірі. Т. зв. "Шахтинська справа" (травень 1928 р.) - показовий процес над старими фахівцями вугільної промисловості - стала початком курсу на оновлення технічних кадрів. Розпочинаються масові чистки звинувачених у "правому ухилі" або "чужому соціальному походженні" співробітників Держплану, ВРНГ тощо.

З початку 1930-х років відбуваються численні судові процеси над "саботажниками" із середовища "буржуазних спеціалістів". Тоді органами ОДПУ була "викрита" "Промислова партія" ("Промпартія") - "антирадянська підпільна шкідницька організація", до якої буцімто належали представники науково-технічної інтелігенції. Наступ на старі кадри супроводжувався широким висуванням на керівні посади робітників - членів партії, що негативно позначилося на розвитку виробництва. У липні 1931 р. було зроблено спробу зупинити цей процес. Було засуджено такі явища, як зрівняння в оплаті праці, "спецеїдство", надто швидке просування не кваліфікованих людей у керівництво підприємствами. Окремі дискримінаційні заходи щодо старих кадрів скасовувалися (наприклад, обмеження доступу їх дітей до вищої освіти).

Політика "підхльостування", яка у промисловості реалізувалася встановленням надвисоких планових завдань, у сільському господарстві мала інший вигляд. Упродовж 1930-1932 рр. держава, всупереч прийнятим нею ж постановам про регулювання норм хлібозаготівель по регіонах, забирала у колгоспів практично увесь вирощений урожай. Для цього у село на допомогу місцевому апарату було направлено новий контингент уповноважених і приймалися відповідні нормативно-правові акти.

Постановою РНК УСРР "Про заходи щодо посилення хлібозаготівель" (18 листопада 1932 р.) райвиконкомам надавалося право передавати в органи хлібозаготівлі всі колгоспні насіннєві, продовольчі, фуражні фонди, а також стягувати штрафи у натуральній формі (продовольством) з колгоспників та одноосібників, які заборгували за хлібозаготівлями. На виконкоми покладався обов'язок вилучати хліб, прихований під час жнив, молотьби й транспортування. Отже, у селян безперервно шукали хліб. Обшуки, під наглядом чекістів, здійснювали члени комітетів незаможних селян (вони мали певний відсоток від знайденого хліба) та відряджені з міст робітники. Хліб, який знаходили у селі, вважався прихованим від обліку або розкраденим. У зв'язку з актами "саботажу хлібозаготівельної роботи" відбувалися також арешти і чистка державного апарату. Вершиною такого насильницького насадження колгоспного ладу в Україні стала конфіскація під виглядом хлібозаготівель усіх селянських продовольчих запасів, здійснена на вимогу Й. Сталіна зимою 1932-1933 рр. Тоді у селян на підставі усних вказівок вилучали все, що годилося для їжі. І це призвело до Голодомору.

Застосування терору у страхітливих масштабах поєднувалося з радикальною зміною економічної політики. У другій п'ятирічці (1933-1937 рр.) були істотно зменшені планові темпи промислового зростання. Це сприяло подоланню диспропорцій і кризових явищ у промисловості. Спільною Постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКГІ(б) "Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами" (19 січня 1933 р.), яка за змістом фактично нагадувала заміну продрозкладки продподатком (Л. Снісаренко), на принципово інші засади переводилися економічні відносини між містом і селом. Зокрема, держава визнала право власності колгоспів на їхню продукцію і дозволила реалізувати її у вільній торгівлі після сплати фіксованого натурального податку (встановлених твердих норм здачі зерна). Обов'язкова поставка не повинна була перевищувати одну третину валового збору кожного господарства при середньому врожаї.

Одночасно з припиненням практики свавільного вилучення в селян зерна було більш ніж удвічі, порівняно з 1932-1933 роками, зменшено Його експорт (В. Василенко). У другій половині 1933 р-на початку 1934 р. ЦК ВКП(б) та РНК СРСР ухвалили низку постанов, спрямованих на поліпшення умов праці і життя в колгоспах. Ці акти, зокрема, передбачали відмову від нереалістичних квот хлібозаготівель та свавільних методів вилучення зерна, встановлення нового порядку видачі авансів за участь у збиральних роботах (10 червня 1933 р.), нормативне закріплення права колгоспників мати корову, дрібну худобу та птицю (20 червня 1933 р.), заборону додаткових зустрічних планів колгоспам, які виконали встановлені планові завдання (2 серпня 1933 р.), надання допомоги безкорівним колгоспникам у придбанні корів (10 серпня 1933 р.) тощо. Завдяки цим заходам колгоспний лад здобув певну автономію в радянській командній економіці. Хоч і в обмежених рамках, але в країні збереглися товарно-грошові відносини і ринок. Через ідеологічні причини приватна власність колгоспників на присадибне господарство (з точним означенням величини земельної ділянки і кількості худоби) була оголошена "особистою" власністю.

Отже, наприкінці 1920-х років радянське керівництво відмовилося від непу і взяло курс на побудову в країні комуністичної системи виробництва і розподілу суспільного продукту. Закономірним наслідком курсу на максимальні темпи індустріалізації і прискорену суцільну колективізацію був повний перехід від методів економічних до адміністративно-командних. При цьому компартія перебрала на себе не властиві громадським організаціям функції керівництва практично всіма сферами суспільного, в тому числі економічного, життя. Законодавчими засобами було закріплено створення в СРСР унікальної монопольно-державної економіки, що управлялася з єдиного центру, з повним витісненням приватного капіталу з усіх галузей господарства. Мета отримання коштів для індустріалізації та вирішення проблеми постачання міст продовольством досягалася таким шляхом, як позбавлення мільйонів селян власності та Голодомор.

Створена в такий спосіб система т. зв. кооперативно-колгоспної власності забезпечувала вилучення сільськогосподарської продукції у селян за допомогою планів хлібозаготівель чи продподатків, а також поставками сільськогосподарської продукції державі.