Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Створення законодавчих інструментів забезпечення всеосяжного (тотального) контролю над суспільним життям

Створена у 1930-х рр. правова система в СРСР-УРСР була спрямована на втілення у життя та зміцнення сталінського тоталітарного режиму, а отже,- позбавляла громадян соціального і правового захисту. Один із наслідків формування такої правової системи полягав у створенні правових передумов для здійснення каральними органами держави широкомасштабних репресій. Законодавчими інструментами для цього послужили зміни, головним чином, у галузях кримінального та кримінально-процесуального права. До того ж зміни у сімейному та трудовому праві посилювали роль держави у житті громадян.

Одним з найбільш дієвих інструментів забезпечення тотального контролю більшовицького керівництва над усіма сферами суспільного життя було кримінальне право. Свідченням цього стало віднесення сталінською Конституцією СРСР 1936 р. усього кримінального законодавства до відання СРСР в особі найвищих органів державної влади. Звідси, запроваджувані сталінським режимом зміни до кримінального законодавства здійснювалися, з одного боку, через видання загальносоюзних кримінально-правових актів, а з іншого - шляхом прийняття УРСР кримінально-правових актів на підставі загальносоюзних законів. Усі прийняті у 1930-ті рр. кримінально-правові акти характеризувалися виразною кримінальною репресією, і у більшості своїй відображалися у змінах до К К УСРР (в редакції 1927 р.).

На розвитку кримінального права негативно позначилася теза тодішнього Генерального прокурора СРСР А. Вишинського про "співучасть у широкому розумінні слова". Нею заперечувалася необхідність встановлення прямого причинового зв'язку між діяльністю співучасника і виконавця злочину для притягнення їх до кримінальної відповідальності. Поняття співучасті підмінялося розпливчастим поняттям причетності, що фактично вело до безмежного "правового свавілля". Було введено в обіг формулу, згідно з якою вина - це причиновий зв'язок між особою, що підозрюється у вчиненні злочину, і самим злочином. По суті, це означало не що інше, як фактичне нехтування такими важливими сторонами поняття вини, як умисел, мета і мотиви. Була запроваджена концепція "об'єктивної вини", що вело до безмежного судового (і позасудового) свавілля й, звісно, посилення політичних репресій.

Чи не найбільше відкривали простір для масових репресій докорінні зміни до "Основних засад" КК УСРР (Загальної частини кримінального законодавства). Насамперед, ці зміни стосувалися заходів покарання і порядку їхнього застосування. Так, Постановою ЦВК і РНК СРСР (13 жовтня 1929 р.) було розширено обсяг такого специфічного для сталінської епохи покарання, як поразка у правах. На союзному рівні відтоді закріплювалася практика позбавлення батьківських прав у випадках, коли встановлено зловживання цими правами. Згодом, Постановою ЦВК і РИК СРСР (13 лютого 1930 р.) до видів "поразки у правах" було включено позбавлення права на пенсії, які видавалися у порядку соціального страхування і державного забезпечення. Відповідно, Постановою ВУЦВК і РНК Української СРР (5 жовтня 1930 р.) усі засуджені за державні злочини .(контрреволюційні й особливо небезпечні для Союзу PCP злочини проти порядку управління), за більшість військових злочинів (у воєнний час - за всі військові злочини), та інші злочинні діяння, за які визначалося позбавлення волі на строк не менше трьох років, а також у випадку вислання засуджених з обов'язковим поселенням їх в інших місцевостях з конфіскацією всього майна - позбавлялися права на всі види пенсій і допомог.

Серед заходів, що регламентували порядок застосування покарання, виділяється Постанова ЦВК і РНК СРСР (6 листопада 1929 p.). Вона скасувала попередній поділ позбавлення волі на таке, що поєднано з суворою ізоляцією, і на таке, що не поєднано з нею. Відтепер передбачалися два самостійних покарання: позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцевостях строком від трьох до десяти років і позбавлення волі у загальних місцях ув'язнення строком до трьох років. Це нововведення, коли позбавлений волі на строк понад три роки міг лише у виключних випадках (наприклад, очевидної непридатності до фізичної праці) уникнути таборів, відкрило великі можливості для розширення сумної слави "Імперії ГУЛАГ" - (як зазначили, рос. Главное управление лагерей НКВС СРСР). Показово, що за цим актом усі питання організації виправно-трудових таборів у віддалених місцевостях, управління ними, внутрішнього режиму тощо було віднесено до предмета регулювання загальносоюзного законодавства. Водночас змінювалися статті загальносоюзного законодавства, що стосувалися заслання та "умовно-дострокового звільнення". Основна спрямованість змін полягала у забезпеченні умов для створення в районах таборів спеціальних поселень для засланих, достроково звільнених та інших категорій відносно вільного населення. Загальний можливий строк заслання збільшувався з п'яти до десяти років.

8 серпня 1936 р. було запроваджено новий вид кримінального покарання - ув'язнення до тюрми (фактично це покарання вже передбачалося санкціями деяких статей загальносоюзних законів і республіканських кодексів). На хвилі сталінських репресій було прийнято Закон СРСР від 2 жовтня 1937 p., який за державні злочини дозволяє застосовувати розстріл і позбавлення волі на строк до 25 років (раніше максимально можливим було десятирічне позбавлення волі). Дослідники (О. Мироненко, І. Усенко) зауважують, що офіційно запровадження такого Закону трактувалось як гуманізація законодавства, оскільки давало змогу скоротити практику застосування смертної кари.

"Полювання на відьом", яке розпочалося у 1930-ті роки, вимагало створення відповідних нормативних актів. Після прийняття Закону СРСР "Про зраду Батьківщини" (8 червня 1934 p.) у правотворчу практику увійшло нове поняття: замість попереднього "заходи соціального захисту" тепер вживаються "заходи кримінального покарання", що певною мірою відображало зміну ідеології репресій Відповідно до Закону СРСР від 7 квітня 1935 р. вік, з якого наставала кримінальна відповідальність за ряд злочинів, був 12 років.

Зазначені вище зміни "Основних засад" КК УСРР (Загальної частини кримінального законодавства) відбивали тільки частину кримінальної політики сталінського режиму. "Згори" також ініціювався і ряд нововведень до Особливої частини кримінального законодавства, встановлювалися нові склади злочинів і покарання за них Показовою у цьому сенсі є Постанова Президії ЦВК СРСР від 21 листопада 1929 p., якою було запроваджено оголошення особи поза законом. Санкція цієї норми тягнула конфіскацію всього майна засудженого та його розстріл протягом 24 годин після встановлення його особи. Цей закон застосовувався щодо посадових осіб державних установ або підприємств Союзу PCP, що діяли за кордоном, які відмовлялися від пропозиції органів державної влади повернутися в СРСР.

Значних змін зазнали норми кримінального законодавства, що мали забезпечити посилену охорону соціалістичної власності та проведення масових репресій і терору проти радянського народу для досягнення цілей комуністичного будівництва будь-якою ціною. Насамперед, це були загальносоюзні акти про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної ("соціалістичної") власності (7 серпня 1932 p.), про боротьбу зі спекуляцією (22 серпня 1932 p.), про зміцнення трудової дисципліни (15 листопада 1932 p.), про відповідальність за випуск недоброякісної продукції (8 грудня 1933 p.), про зраду Батьківщини (8 червня 1934 p.), про відповідальність за обкрадання споживача й обман Радянської держави (25 липня 1934 p.), ряд нових норм про військові злочини тощо. Практично всіх їх було внесено до республіканського законодавства, в результаті чого упродовж 1930-1937 pp. Кримінальний кодекс УСРР був доповнений ще майже 60 новими статтями. В ньому було закріплено понад 80 нових складів злочинів, і стільки ж змін внесено до чинних статей.

Майже всі новели, що робили чинні санкції жорсткішими, були спрямовані на вирішення соціально-політичних та економічних завдань - закріплювали політику індустріалізації, суцільної колективізації і "ліквідації куркульства". Так, у рамках забезпечення програми індустріалізації, яка проводилась згідно з рішеннями ВКП(б), 14 лютого 1930 р. КК УСРР було доповнено нормою, якою встановлювалась кримінальна відповідальність за масовий або систематичний випуск промисловими підприємствами недоброякісних виробів та недотримання обов'язкових стандартів. Постановою ЦВК і РНК СРСР "Про колгоспну торгівлю" (20 травня 1932 р.), якою приватний капітал витіснявся з сфери торгівлі, приватним торговцям було заборонено відкривати магазини і лавки, порушення каралося позбавленням волі строком від п'яти до десяти років. У цьому ж 1932 р. було суттєво посилено кримінальну відповідальність за спекуляцію. Крім того, відповідно до загальносоюзного акта - постанови ЦВК та Раднаркому СРСР "Про доповнення кримінальних кодексів союзних республік статтею про відповідальність за обкрадання споживача й обдурювання Радянської держави" (23 серпня 1934 р.), в Україні була встановлена відповідальність за обважування та обмірювання покупців.

Вершиною сталінської кримінальної політики стала Постанова ЦВК і РНК СРСР "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної ("соціалістичної") вчасності" (7 серпня 1932 р.), що дістала назву: "закону про п'ять колосків" (застосовувався навіть у випадках зрізання колосків одноосібниками на власному полі). Вищий захід "соціального захисту" - розстріл з конфіскацією всього майна (із заміною за пом'якшуючих обставин позбавленням волі на строк не менш як десять років з конфіскацією майна) було встановлено за крадіжку вантажів на залізничному і водному транспорті, за розкрадання колгоспного й кооперативного майна. Застосування насильства або погроз до колгоспників з мстою виходу останніх з колгоспу чи насильницького його розвалу каралося позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з ув'язненням до концтабору. Причому амністія засуджених заборонялася.

У судовій практиці санкції "закону про п'ять колосків" застосовувалися до осіб, винних у навмисному знищенні чи пошкодженні майна, що належало державним, громадським чи кооперативним організаціям, електромережі чи засобів зв'язку, розкраданні чи псуванні тракторів та інших сільськогосподарських машин, перевитраті палива, нищенні лісових насаджень й інших діяннях. А посилення репресій виявилося у тому, що мінімальний вік кримінальної відповідальності знизився до 12 років. Саме з цього віку щодо осіб, звинувачених у вчиненні крадіжки, заподіянні насильства і тілесних ушкоджень, вбивстві чи замаху на вбивство, застосовували всі встановлені законом заходи кримінального покарання.

Після утвердження в першій половині 1930-х років панування державного сектору у сфері промисловості і торгівлі, посиленням репресивних заходів також супроводжувалася централізація управління підприємствами, що досягла свого піку на початку 1940-х pp. Наприклад, згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР "Яро відповідальність за випуск недоброякісної або некомплектної продукції і за недотримання обов'язкових стандартів промисловими підприємствами" (10 липня 1940 р.) посилювалися заходи кримінальної відповідальності за випуск неякісної або некомплектної продукції, які застосовувалися до директорів, головних інженерів і начальників відділів технічного контролю підприємств. Репресивними заходами шляхом змін у кримінальному та трудовому законодавстві підвищувалася заінтересованість у результатах діяльності підприємств не тільки керівництва, а й інших працівників.

Так, Постановою ВУЦВК і РНК УСРР (18 грудня 1930 р.) Кримінальний кодекс УСРР було доповнено статтею, яка передбачала позбавлення волі на строк до десяти років за зрив роботи транспорту, котрий стався через порушення робітниками його нормальної роботи, що спричинило аварії, пошкодження або знищення рухомого складу, колії, шляхових споруд чи нещасних випадків з людьми; за невжиття потрібних заходів до своєчасного відправлення поїздів та суден; неповернення їх на місця навантаження; затримку розвантаження товарних поїздів та суден та за інші вчинки, що спричиняють зрив накреслених урядом планів перевезень, або хоч і не спричинили зазначених вище наслідків, однак безпосередньо загрожували правильному й безперебійному рухові. А за особливо зловмисні випадки, сполучені з тяжкими наслідками для транспорту, щодо звинувачених робітників передбачався розстріл з конфіскацією майна.

Проте найістотніші доповнення до КК УСРР з'явилися 20 липня 1934 р. відповідно до Постанови ЦВК СРСР (8 червня 1934 р.) "Про доповнення Положення про державні злочини (контрреволюційні й особливо небезпечні для Союзу PCP злочини проти порядку управління) статтями про зраду Батьківщини". Цей закон відомий тим, що відновлював термін "заходи кримінального покарання" й доповнював республіканський кодекс чотирма новими статтями, які формулювали шість нових складів державних злочинів. Постанова містила досить широкий перелік діянь, які охоплювались цим складом злочину. Зокрема, "зрадою Батьківщини" кваліфікувалася дії, "здійснені громадянами Союзу PCP на шкоду військовій могутності Союзу PCP, його державній незалежності чи недоторканності його території, як-от: шпіонаж, видача військової чи державної таємниці, перехід на сторону ворога, втеча чи переліт через кордон". Каралося таке діяння розстрілом з конфіскацією усього майна, а за пом'якшуючих обставин - позбавленням волі на десять років з конфіскацією майна. Щодо військовослужбовців жодних пом'якшуючих обставин не передбачалось. Більше того, військовослужбовців засуджували на десять років позбавлення волі за недонесення про зраду, що готувалася чи здійснилася, а інших громадян - на строк не менше шести місяців. Додаткові статті КК УСРР про зраду Батьківщини мали до того ж зворотну силу. П'ятирічному засланню до віддалених місць Сибіру підлягали всі малолітні члени сім'ї зрадника, які проживали разом із ним чи були на його утриманні.

Характерною рисою кримінально-правової політики радянської держави у 1930-ті рр. було інтенсивне посилення покарань за військові злочини. Так, у два-три рази збільшилися строки позбавлення волі за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу в мирний період. Що ж стосується воєнного часу, то за такий вид злочинів нова стаття КК, запроваджена у грудні 1930 р., передбачала й смертну кару. Якщо звинувачений у втечі з частини чи місця служби карався до травня 1932 р. позбавленням волі до одного року, то тепер - до трьох років. У такій самій пропорції збільшувалося покарання за невиконання наказів, симуляцію й інші діяння.

Значною мірою змінився у першій половині 30-х років і розділ КК УСРР "Контрреволюційні злочини". 1930 р. він поповнився статтею, що передбачала позбавлення волі до десяти років чи розстріл з конфіскацією майна за "підрив транспорту", невживання належних заходів для своєчасного відправлення поїздів і суден. Із часом такого самого типу діяння перейшли до розряду особливо небезпечних, але санкції залишилися без змін. Гак. до категорії державних злочинів без будь-яких на те об'єктивних підстав законодавець довільно зараховував і залякування колгоспників з метою спонукати їх до виходу з колгоспів, і доведення до стану господарської непридатності коней, заявку Й передачу за кордон винаходів і вдосконалень, визнаних таємними, тощо.

У грудні 1940 р. розширилася сфера судової відповідальності із застосуванням заходів кримінального покарання до дітей, починаючи з 12-річного віку. Так, каралося розгвинчування рейок, підкладання на них предметів, що могли викликати аварії поїздів, а також крадіжка, тілесні ушкодження, вбивство або замах на вбивство. В усіх інших випадках малолітні, згідно з Указом ВР СРСР "Про кримінальну відповідальність неповнолітніх" (31 травня 1941 р.), притягалися до кримінальної відповідальності починаючи з 14-річиого віку. З лютого 1941 р. у кримінальному порядку почали переслідування керівників підприємств і організацій за продаж, обмін і відпуск на сторону демонтованого і зайвого обладнання. Покарання за подібні дії були суворими, бо прирівнювалися до крадіжки соціалістичної власності. Майже два десятиріччя діяли жорсткі санкції за несанкціонований проїзд у товарних поїздах і за самочинну (без нагальної потреби) зупинку поїзда стоп-краном, встановлені Указом ПВР СРСР від 9 квітня 1941 р.

Ідеологія творення засад кримінально-процесуального законодавства основувалася на тому, що від арештованих досягалось визнання їхньої вини будь-якими засобами. При цьому використовувалася теза: про визнання вини - як головний доказ та дозвіл на найвищому партійно-державному рівні на застосування методів фізичного впливу.

Висунута А. Вишинським теорія, згідно з якою головним і вирішальним доказом у справах про державні злочини є визнання звинуваченим своєї вини (І. Усенко), стала ідеологічним підґрунтям для застосування незаконних методів слідства. На цьому було зроблено акцент у Кримінально-процесуальному кодексі УРСР (ст. 262): у разі згоди підсудного з обставинами, викладеними у звинувачувальному висновку, суду надається право не проводити подальшого судового слідства і відразу переходити до заслуховування дебатів сторін і останнього слова підсудного. Хоча Кримінально-процесуальний кодекс УРСР (ст. 134) забороняв досягати показань чи визнань звинуваченого шляхом насилля та погроз, практика застосування незаконних методів під час розслідування^кримінальних справ про державні злочини заохочувалась особисто И. Сталіним та була ним санкціонована від імені ЦК ВКП(б). Про це свідчить телеграма, яку він 10 січня 1939 р. від імені ЦК ВКП(б) направив секретарям обкомів, крайкомів, наркомам внутрішніх справ союзних республік, ЦК союзних республік та начальникам обласних та крайових управлінь НКВС (В. Нікольський). У ній йшлося проте, що застосування фізичного впливу у практиці НКВС з 1937 р. було допущено з дозволу ЦК ВКП(б); така установка дала свої результати, прискоривши "розвінчання ворогів народу"; метод фізичного впливу слід обов'язково застосовувати й надалі як абсолютно правильний і виправданий.

Посиленням втручання держави у справи сім'ї характеризувався розвиток тогочасного сімейного права УРСР. Внесені доповнення у Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану (1926 р.) передбачали позбавлення батьків можливості проживати разом з дітьми й передачу їх до дитячих будинків за умов неналежного догляду за ними. Постановою ЦВК СРСР і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. заборонялися аборти, встановлювалася матеріальна допомога багатодітним сім'ям, посилювалася кримінальна відповідальність за несплату аліментів. Постановою ЦВК і РНК УРСР від 4 серпня 1936 р. визначалися частки сплачуваних аліментів: на одну дитину чверть, на двох - третина, на трьох і більше - половина заробітку відповідача. Значно збільшився розмір сплати за реєстрацію розлучення.

На підпорядкування інтересів робітників і службовців інтересам і цілям керівництва держави орієнтувалося радянське трудове законодавство в УРСР. Передовсім це зумовлювалося тим, що держава безпосередньо (державні підприємства, установи) або опосередковано (кооперативні об'єднання, колгоспи) була головним наймачем-працедавцем. Головні завдання радянського трудового законодавства лягли в основу створення такого механізму регулювання праці, який сприяв би підвищенню її продуктивності. Законодавець пов'язував вирішення цих завдань зі збільшенням тривалості робочого дня, зміцненням трудової дисципліни й вжиттям заходів щодо стимулювання працівників. Тому державно-політична вимога працювати у відповідності з планами індустріалізації, що продукувалася переважно через союзні нормативно-правові акти, підкріплювалася нововведеннями (змінами) переважно у двох кодексах УСРР - законів про працю (1922 р.) і Кримінальному (в редакції 1927 р.).

Перші кардинальні зміни до Кодексу законів про працю (КЗПП) УСРР внесла постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 25 лютого 1931 р., яка перевела робітників і службовців на 7-годинний робочий день. Зазвичай підприємства і установи працювали за безперервним робочим тижнем, коли працівники почергово одержували вихідні у різні дні тижня. Нарахування заробітної плати в її основних формах (відрядній, погодинній, преміальній) залежало від професійної кваліфікації працівника. Щоправда, невдовзі (26 червня 1940 р.) права на семигодинний робочий день позбавляв робітників Указ Президії Верховної Ради (ПВР) СРСР "Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств і організацій" (діяв до 25 квітня 1956 р.).

Зміцнювати трудову дисципліну передбачалося жорстокими санкціями, внесеними у кримінальне і трудове законодавство. Так, згідно з Постановою ЦВК і РНК СРСР, а також відповідною Постановою ВУЦВК і РНК УСРР, якою було внесено зміни до КЗПП УСРР, починаючи з листопада 1932 р. (Постанова ЦВК й Раднаркому СРСР "Про звільнення за прогул без поважних причин" від 15 листопада 1932 р.) за невихід на роботу без поважної причини робітники чи службовці підлягали негайному звільненню з позбавленням продовольчих карток та права користування квартирою, наданою підприємством чи установою. Коли робітника звільняли за порушення трудової дисципліни, це обов'язково відзначалося у документі робітника (Л. Снісаренко). Трохи пізніше, 27 квітня 1934 р. ВУЦВК і РНК УСРР на підставі аналогічної загальносоюзної постанови внесли зміни до КЗПП УСРР, якими встановлювалося, що в разі невиконання працівником встановленої норми виробітку з його вини (критерії якої не визначалися) оплата праці здійснюється за кількістю і якістю виробленої продукції без забезпечення будь-якого мінімального заробітку. Зміцненню трудової дисципліни сприяло прийняття

Статутів про дисципліну: у 1933 р. на залізничному транспорті та в органах юстиції; у 1934 р.- на водному транспорті; у 1935 р.~ в органах зв'язку та сфері енергетики; запровадженням з 1939 р. єдиних трудових книжок. У них фіксувалися усі попередні місця праці робітника," їх пред'явлення стало обов'язковим при прийомі на будь-яку роботу.

Улітку і восени 1940 р. ПВР СРСР прийняла кілька актів, що стосувалися сфери трудового права. Встановивши кримінальну відповідальність за порушення законодавства про працю, ці нормативні акти стали основою для репресій тисяч працівників. Йдеться про Укази "Про перехід на восьмигодинний робочий день, семиденний робочий тиждень і заборону самовільного уходу з роботи трактористів і комбайнерів, які працювали на машинно-тракторних станціях" і "Про порядок обов'язкового переведення інженерів, техніків, майстрів, службовців і кваліфікованих робітників із одних підприємств і установ на інші". Звичайно, названі документи певною мірою зміцнювали трудову дисципліну, але водночас вони брутально порушували права людини, принижували гідність особи, робили людей жертвами державної машини. У 1940 р. Указом ПВР УРСР, відповідно до загальносоюзного нормативного акта, була також встановлена кримінальна відповідальність за дрібні крадіжки та хуліганство на виробництві.

Найбільш важливими нормативно-правовими актами, спрямованими на моральне стимулювання активної трудової діяльності були Указ ПВР СРСР від 21 грудня 1938 р., який установлював звання Героя Соціалістичної Праці, запровадив медалі "За трудову доблесть", "За трудову відзнаку", та Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 28 грудня 1938 р. Остання запроваджувала диференційований підхід, залежно від стажу роботи і кваліфікації працівника, при виплатах допомоги за державним соціальним страхуванням, а також надбавки до пенсій за безперервний стаж роботи.

Отже, у довоєнний період панування сталінського режиму радянське кримінальне право УРСР характеризувалося надмірною жорстокістю санкцій й порушенням принципу правової захищеності громадян. Сутнісною рисою розвитку кримінально-процесуального законодавства стало вироблення норм, спрямованих на скасування гарантій прав особи у кримінальному судочинстві. Посиленням втручання держави у справи сім'ї характеризувалися зміни й у тогочасному сімейному праві УРСР. Цілковите підпорядкування діяльності робітників і службовців інтересам і цілям держави зумовлювало зміни у трудовому законодавстві. Такі законодавчі зміни підготували ґрунт під масові репресії і стали вагомим інструментом забезпечення всеосяжного, тотального (повного державного) контролю над суспільним життям, життям кожного громадянина.