Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Особливості правотворчості та основні зміни радянського законодавства воєнного часу

Вагомим важелем концентрації й спрямування зусиль усіх ланок суспільства та держави на здобуття перемоги над нацистською Німеччиною та її союзниками була радянська правова система.

Особливістю правотворчості під час війни був інтенсивний розвиток воєнного законодавства. Воно регулювало будівництво й діяльність Збройних сил. Ці норми конкретизувалися в указах Президії Верховної Ради СРСР та актах ДКО. Останні були віднесені до актів вищої юридичної сили. Поширеним джерелом права були накази та інструкції загальносоюзних та союзно-республіканських наркоматів, а також акти військового командування. Характерним явищем розвитку радянського законодавства у воєнний час стала зміна деяких законів мирного часу (що регламентували, наприклад, свободу пересування, таємницю листування, обов'язки громадян тощо), а також введення в дію ряду надзвичайних законодавчих актів. У літературі (Я. Рабінович) наголошується, що зазначені особливості радянського законодавства відповідали Конституції СРСР 1936 р., яка передбачала можливість прийняття спеціальних законів у воєнний час.

Гостра необхідність забезпечити сувору дисципліну, порядок, узгодженість в усіх ланках і верствах суспільства, без чого не можна було організувати відсіч ворогові, вимагала точного втілення в життя радянських законів - як звичайних, так і надзвичайних. Підвищені вимоги до законності під час війни виражалися, зокрема, у встановленні ряду нових юридичних обов'язків громадян перед державою, а також у встановленні більш суворих, ніж у мирний час, санкцій за правопорушення, суспільна небезпечність яких значно зросла за умов воєнного часу. Здійснення правових приписів у цей період характеризувалося, зокрема, тією особливістю, що рішення деяких надзвичайних органів проводилося у життя звичайними органами державного управління в загальному порядку. Іншою особливістю здійснюваних правових норм під час війни, у випадках, коли було потрібно оперативно вирішувати нові питання, ще не врегульовані спеціальними законодавчими актами, було більш широке використання аналогії закону й аналогії права. Така можливість, як відомо, була прямо передбачена чинним тоді кримінальним законодавством.

Дослідники (Я. Рабінович) підкреслюють, що у воєнний період законності дотримувалися не тільки в тилу й у районах воєнних дій, а й за найменшою можливістю, на території, тимчасово окупованій гітлерівцями. Підпільні компартійні організації, партизанські з'єднання і радянські патріоти попри все дотримувалися вимог законодавства про врятування від загарбників мирних жителів, а також державного (суспільного) майна, про матеріальну допомогу армії й партизанам тощо. Партизанський рух спрямовувався нормативними актами відповідних органів (наприклад, Наказом Центрального штабу партизанського руху "Про рейкову війну", прийнятим у червні 1943 р.). Водночас, партійне і державне керівництво як і у довоєнні роки, так і під час війни (та й у повоєнні роки також) вдавалось до жахливих протизаконних акцій, що межували з геноцидом, як, наприклад, депортації цілих народів (кримських татар). І такі заходи, що здійснювались за посередництвом законів, цілком слушно згодом було кваліфіковано як неправові чи протиправні.

Найбільш істотні зміни і доповнення, окрім законодавства у галузі державного і адміністративного права, про що йшлося вище, відбулися також у галузях цивільного, сімейного, трудового, колгоспного, а також кримінального та кримінально-процесуального законодавства.

Внесені у період війни зміни до цивільного законодавства торкалися як майнових, так і немайнових прав громадин. Так, з'явилися правові акти, які регулювали порядок обліку, передачі та використання трофейного, націоналізованого та конфіскованого, а також виморочного та безгосподарного майна. Постанова ДКО "Про здачу трофейного майна" (16 січня 1942 р.) зобов'язувала громадян повернути військовим частинам, органам НКВС або місцевим органам влади привласнене за період окупації майно. Були припинені усі спори про виселення з житлових приміщень військовослужбовців та їх сімей, надавалися широкі пільги цій категорії громадян щодо отримання житла. Основною категорією цивільних справ у судах в умовах звільнення території республіки від гітлерівців були спори про повернення майна. Вони розглядалися на основі Директивного листа Раднаркому УРСР "Про повернення власникам худоби та іншого майна в місцевостях, визволених від німецько-фашистської окупації" (20 серпня 1943 р.).

Підвищувалася відповідальність за невиконання боргових зобов'язань. Характерно, що судові й арбітражні органи при розгляді цивільних справ, пов'язаних з невиконанням договірних зобов'язань, відкидали посилання сторін на перебої у постачанні, на брак робочої сили та інші, звичайні для умов війни труднощі, орієнтуючи сторони на те, що стан війни сам по собі не звільняє боржника від виконання взятих за договором зобов'язань. Боржник звільнявся від їх виконання лише у тих випадках, коли неможливість виконання була зумовлена воєнними діями.

Вносилися зміни у спадкове право. Згідно з Указом ПВР СРСР від 14 березня 1945 р. розширювалося право спадкування за законом. Спадкоємцями почали вважати батьків спадкоємця, а також його рідних братів і сестер. Дозволялося робити заповіти на користь сторонніх людей за умови відсутності законних спадкоємців.

Головна увага законодавця у галузі сімейного права зосереджувалася на правових заходах щодо охорони материнства, допомоги дітям, зміцнення сім'ї. У цьому контексті слід назвати Указ ПВР СРСР від 8 листопада 1943 p., що запровадив однакове для усіх республік право усиновлення, регламентував такі інститути сімейного права, як опіка і піклування. Значні зміни у сімейне право внесли Укази ПВР СРСР "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства", "Про встановлення почесного звання "Мати-героїня" і заснування ордена "Материнська славо" та медалі "Медаль материнства" (обидва 8 липня 1944 p.). Останніми актами було суттєво змінено систему державної допомоги багатодітним матерям та внесено зміни у порядок укладання шлюбу і розлучення. Зокрема, визнавалися дійсними тільки зареєстровані шлюби, а справи про розлучення передавалися судам, які повинні були з'ясовувати причини, що призводили до розлучення. А з метою запобігти можливому розлученню - оголошували у пресі про намір сторін розлучитися та встановлювали високі судові збори.

Водночас в Указі від 8 липня містилися деякі норми, які призвели і до негативних наслідків у формуванні сімейних відносин. Так, ним скасовувалося право матері на звернення в суд з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на утримання дитини, яка народилася в період відсутності зареєстрованого шлюбу між батьками, а реєстрація цих дітей здійснювалася за прізвищем матері без зазначення батька, через це їх називали "безбатченками". Звичайно, це спричиняло психологічні травми для дітей. Неможливість судового встановлення батьківства позашлюбних дітей можна розглядати як порушення прав людини. Таке жорстоке правило щодо позашлюбних дітей проіснувало 25 років (до прийняття Основ шлюбно-сімейного законодавства Союзу PCP і союзних республік в 1968 p.).

Трудове право розвивалося у напрямі правового забезпечення надзвичайних заходів у сфері регулювання трудових відносин. Поширювалися трудові мобілізації та відновлювалася трудова повинність (до двох місяців). Залученню до праці підлягали чоловіки від 16 до 55 років, жінки - від 16 до 50 років. Керівництву підприємств дозволялося встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох годин. Скасовувалися чергові та додаткові відпустки. Усі робітники і службовці підприємств воєнної промисловості, а також державних підприємств і установ прифронтових районів вважалися мобілізованими і закріплювалися для постійної роботи за місцем праці.

У розвитку колгоспного права також проглядалися тенденції створення правових норм, які погіршували умови праці колгоспників. Так, згідно з Постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР (13 квітня 1942 р.) збільшувався мінімум трудоднів, що їх колгоспник зобов'язаний був відробити, з 60-100 до 100-150 трудоднів на рік. При цьому до праці було зобов'язано й дітей (12-16 років - 50 днів). Окрім того, цією Постановою загальний мінімум трудоднів поділяли на мінімуми в окремі сільськогосподарські періоди.

Джерелом радянського кримінального права воєнного часу стали не лише укази Президії Верховної Ради СРСР і УРСР, але й постанови, накази, інструкції наркоматів, військового командування та судова практика. Кримінальне право мало переважно "союзне обличчя" і характеризувалося рядом особливостей:

1. Ширше застосовувалися принцип аналогії, відплата - як одна із цілей покарання, колективна відповідальність. Це додавало нових обертів репресивній політиці режиму, зокрема стосовно цілих народів. Так, Постановами ДКО СРСР від 12 травня та 2 червня 1944 р. з Криму було депортовано у Казахстан та республіки Середньої Азії понад 200 тис. кримських татар. Посилювались репресії і до учасників визвольних змагань на теренах Західної України. Лише у 1944-1945 рр. із Західної України було депортовано десятки тисяч громадян, знищувалися цілі села. Тисячі підпільників ОУН і воїнів УПА були засуджені до страти та ув'язнені у концтаборах. Сотні тисяч мирних українців були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені до позбавлення волі, заслані у віддалені райони СРСР - до Сибіру та Казахстану за матеріальну або моральну підтримку повстанців,

2. Проявилась загальна тенденція щодо розширення гіпотез багатьох статей Кримінального кодексу. У січні 1942 р. крадіжка особистого майна за обтяжуючих обставин (під час повітряного нальоту, нападу ворога тощо) прирівнювалась за аналогією до бандитизму.

3. З'явився ряд нових складів злочинів: поширення у воєнний час брехливих чуток, які спричиняли тривогу серед населення (липень 1941 р.), за яку встановлювалася відповідальність у виді тюремного ув'язнення строком від двох до п'яти років, якщо злочин за характером не вимагав більш тяжкого покарання; розголошення державної таємниці або втрата документів, що містять державну таємницю (15 листопада 1943 р.), що передбачало покарання у виді позбавлення волі строком до п'яти років, а у випадку спричинення цими діями небажаних наслідків застосовувалось позбавлення волі строком до десяти років; самовільне залишення роботи, що розглядалося як дезертирство (грудень 1941 року),ухилення від військового обліку (січень 1942 р.), приховування трофейної зброї (січень 1942 р.), невироблення мінімуму трудоднів, порушення правил протиповітряної оборони, присвоєння орденів чи медалей, втрата документів тощо.

У грудні 1942 р. було розширено коло діянь, що входило до поняття "спекуляція" (до нього включається продаж махорки і самогону у великих кількостях). Санкції статей завжди супроводжувалися зворотами "за законами воєнного часу" і ставали щораз жорстокішими. Запровадили новий вид покарання - страту через повішання.

4. З початком війни кримінальне право виконувало завдання боротьби зі злочинністю, суспільна небезпечність якої суттєво підвищилась в умовах воєнного часу. Багато уваги законодавець приділяв боротьбі з майновими злочинами. Злочинні зазіхання на державну і колгоспну власність кваліфікувалися за законом "про п'ять колосків" (7 серпня 1932 р.). Указом ПВР СРСР "Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах" (23 серпня 1942 р.) встановлювалось покарання до п'яти років тюремного ув'язнення.

5. Кримінальна відповідальність стала широко застосовуватися за необережні дії, які до війни карались в адміністративному порядку.

6. Санкції щодо окремих категорій населення (працівників) вирізнялися жорстокістю. Наприклад, в Указі ПВР СРСР від 15 квітня 1943 р. на період війни для робітників і службовців транспорту встановлювалася така сама відповідальність як за злочини, вчинені на службі, як для військовослужбовців. А згідно з іншим указом ПВР СРСР "Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства" (19 квітня 1943 р.) для спеціальних суб'єктів кримінального права (так в офіційній радянській юриспруденції називали нацистських злочинців та їхніх посібників, під якими розуміли й учасників національно-визвольного руху в Україні воїнів УПА, членів ОУН) вводяться особливі міри покарання - страта через повішення і каторжні роботи строком від 15 до 20 років. Спеціальна Постанова Пленуму Верховного Суду СРСР (7 серпня 1944 р.) як зраду Батьківщині кваліфікувала "ворожу діяльність, здійснену проти радянської держави "оунівцями" - членами анти радянської організації "ОУН" - з числа радянських громадян, ...яка посилювалася за участі військовослужбовців".

7. За умов війни широко використовувалось умовне засудження, а також відстрочка виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого до штрафного батальйону.

Головним джерелом кримінального процесу був Указ ПВР СРСР "Про воєнний стан" (22 червня 1941 р.), котрий регламентував все внутрішнє правове життя УРСР. Порядок розгляду справ у військових трибуналах максимально спрощувався. Народні засідателі аж до другої половини 1942 р. у судовому процесі участі не брали. Вироки касаційному оскарженню не підлягали. Особиста участь свідка у судовому процесі визнавалася необов'язковою. Вироки трибуналів про смертну кару виконувалися майже безперешкодно.

Отже, українське радянське законодавство у воєнний період відзначалося високим рівнем централізації й здійснювалося на основі та відповідно до змін і доповнень в загальносоюзному законодавстві. Останні зумовлювалися надзвичайними обставинами режиму воєнного стану, і вимагали максимальної злагодженості в роботі усього державного механізму. Загалом перебудова правової системи УРСР відповідно до воєнного часу здійснювалася на основі правової доктрини, принципів, що склалися у довоєнний час і відповідали особливостям правового режиму сталінського тоталітарного режиму.