Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Особливості розвитку окремих галузей радянського права у повоєнний період сталінщини

У повоєнний період сталінщини радянське право в Україні, як і раніше, розвивалося у напрямі особливого забезпечення державних інтересів. Основними важелями у цьому процесі були пріоритет союзного законодавства та посилення ролі й прямого втручання вищих органів компартії у нормотворчий процес.

Головне завдання цивільного права зумовлювалося необхідністю зміцнення права державної власності. Основними джерелами примноження державної власності залишалися націоналізація (здебільшого рахунок новоприєднаних західноукраїнських земель) та підвищення ефективності виробництва. Правове забезпечення останнього досягалося через удосконалення регулювання господарсько-договірних відносин між підприємствами, господарськими організаціями. Що стосується права особистої власності, то до 1961 р. (за О. Дзерою) воно регулювалося незначною кількістю законодавчих актів. В цей час вже не застосовуються заходи по реквізиції майна громадян, які були поширення в період воєнних дій. Важливе значення для розвитку правового регулювання особистої власності громадян мав Указ Президії Верховної Ради (ПВР) СРСР "Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків" (26 серпня 1948 р.), за яким кожному громадянинові СРСР було надано право придбати або побудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок в один чи два поверхи з кількістю кімнат від однієї до п'яти включно як в місті, так і за його межами. Одночасно будівлі, які належали громадянам на праві забудови, переходили у їхню особисту власність.

На правове регулювання відносин купівлі-продажу й зміцнення товарно-грошових відносин суттєво вплинула грошова реформа, проведення якої здійснювалося на основі Постанови ЦК ВКГІ(б) та Ради Міністрів СРСР (14 грудня 1947 р.). Реформа скасовувала карткову систему на продовольчі та промислові товари. Замість комерційної торгівлі запроваджувалися відкрита торгівля, продаж товарів за єдиними цінами.

Система трудового права позбавляється багатьох обмежень правового регулювання трудових відносин, запроваджених у зв'язку з умовами воєнного стану. Вже у рік закінчення війни на державному рівні було скасовано щоденні понаднормові виробничі норми, відновлено чергові і додаткові відпустки, розпочато видачу грошової компенсації за невикористані у війну відпустки, а також відмовилися від трудових мобілізацій та трудової повинності. Втім, залишався чинним Указ ПВР СРСР "Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств і організацій" (26 червня 1940 р.), згідно з яким самовільне залишення радянськими трудівниками робочого місця розглядалося як кримінально каране діяння. Формою примусового залучення до праці залишалися державні трудові резерви і т. зв. оргнабори (організовані набори) робітників за договорами господарських організацій з колгоспами та колгоспниками.

Як і раніше, колгоспне право першого повоєнного десятиріччя формально основувалося на Примірному статуті сільськогосподарської артілі (1935 р.). Він, однак, слугував лише потребам держави, ігноруючи при цьому особисті інтереси і потреби сільських жителів. На розвитку тогочасного колгоспного права, а отже й становища українського селянства, серйозно позначилася об'єктивна необхідність відбудови промисловості. Сільське господарство і далі розглядалося як основний донор розвитку радянської індустрії, передусім важкої, і міст.

Для подальшого покриття великих фінансових витрат на державному рівні вишукувалися різні джерела надходження коштів, серед яких, поряд з державними позиками, було підвищення сільськогосподарського податку на продукцію колгоспників. Після того, як у 1948 р. вперше за післявоєнний період ставки податку колгоспників були суттєво підвищені, в 1950 р. вони зазнали чергового підвищення. А фіналом "податкової війни" проти селян стали закони "Про сільськогосподарський податок" і "Про прибутковий податок з колгоспів", які були прийняті у 1952 р. Цими законами в черговий раз підвищувалася загальна сума податків, збільшувалися норми прибутковості для підсобних господарств колгоспників. Крім того, до загального нормативного доходу від усіх сільськогосподарських джерел особистих господарств встановлювалась ще єдина 10-відсоткова надбавка на інші доходи (від птахівництва, вирощування молодняку худоби, збору ягід, грибів) незалежно від розмірів цих доходів. Зазначимо, що особливістю законів 1952 р. було те, що вперше до сплати податку зараховувалися доходи колгоспників, отримані на трудодні в колгоспі у грошовій та натуральній формах. Таке не практикувалося навіть у роки війни. Закон про сільськогосподарський податок 1952 р. скасував пільги для господарств сільських учителів, лікарів, агрономів та інших сільських спеціалістів. Податковий терор стосовно селян призвів до того, що вони почали самовільно нищити худобу, скорочувати посіви. Не покращилося становище селян внаслідок укрупнення колгоспів - ще одного шляху у пошуку коштів для зміцнення радянської економіки у повоєнний період. Об'єднані колгоспи у більшості випадків були поставлені в гірші умови, й колгоспники почали отримувати значно меншу платню, ніж до укрупнення.

У розвитку кримінального права повоєнний період позначився суперечливими тенденціями - характеризувався скасуванням норм воєнного часу й певною лібералізацією законодавства, з одного боку, а з іншого - подальшим посиленням кримінальної репресії.

Перша тенденція, зокрема, виявляла себе у неодноразових актах амністії. За першою з повоєнних амністій (липень 1945 р.) від відбуття покарання були звільнені особи, засуджені до позбавлення волі строком до трьох років, повністю звільнялись особи, засуджені за злочини, пов'язані з умовами воєнного часу, а також умовно. Наполовину скорочувався строк покарання для осіб, засуджених на строк понад три роки. За березневою амністією (1953 р.) від відбуття покарання звільнялись особи, засуджені до позбавлення волі на строк до п'яти років, чоловіки - старші 55 років, жінки - старші 50 років, неповнолітні - до 18 років, а також особи з невиліковними хворобами. Засудженим на строк понад П'ять років покарання скорочувалося наполовину. Важливий момент - у даному Указі ПВР СРСР (березень 1953 р.) уперше було сформульовано ідею заміни кримінальної відповідальності за деякі види посадових, господарських і побутових злочинів адміністративною та дисциплінарною відповідальністю.

Для українців, особливо мешканців західних областей, важливе значення мала амністія (вересень 1955 р.), яка стосувалася громадян, які співпрацювали у роки війни з німцями. Адже національно-визвольна боротьба ОУН і УПА кваліфікувалася як "пособництво ворогові". Тоді ж були достроково звільнені німецькі військовополонені, засуджені радянським судом за вчинені ними у роки війни злочини. У контексті деякої лібералізації законодавства було прийнято Указ ПВР СРСР "Про відміну смертної кари" (26 травня 1947 р.), який, за злочини, що передбачали смертну кару, запроваджував позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Щоправда, тодішнє скасування смертної кари вважають (Я. Фріс) пропагандистською акцією сталінського режиму. Суди припинили винесення відповідних вироків до смертної кари, проте у сталінських концтаборах така кара фактично і далі існувала.

Посилення кримінальної репресії у перше післявоєнне десятиріччя виявлялося у: 1) відновленні смертної кари(12 січня 1950 р.), за "численними заявами і проханнями трудящих", однак тільки в обмежених випадках (щодо зрадників, шпигунів, диверсантів); 2) продовженні широкого застосування принципу об активного ставлення у провину, на підставі якого сотні тисяч мешканців західноукраїнських земель у другій половині 40-х років засилались у віддалені райони за начебто зв'язок із національно-визвольним рухом опору ОУН і УПА; 3) у посиленні покарань за окремі злочинні діяння. Так, Указ ПВР СРСР (9 червня 1947 р.) передбачав більші санкції за вчинення злочинів, що становлять державну таємницю (розголошення державної таємниці, втрата документів, що становлять державну таємницю тощо) порівняно з аналогічним за змістом Указом воєнного часу (15 листопада 1943 р.). У 1948 р. була встановлена кримінальна відповідальність за втечу з місць обов'язкового поселення осіб, що їх було вислано у віддалені райони СРСР. В умовах, коли кількість спецпоселенців налічувала мільйони осіб, цей закон фактично продовжував політику сталінських репресій; 4) посиленні кримінальної відповідальності за злочини, спрямовані проти соціалістичної власності. Згідно з Указом ПВР СРСР (4 липня 1947 р.) за розкрадання соціалістичної власності було збільшено строк позбавлення волі до 25 років й уперше встановлено кримінальну відповідальність за неповідомлення про вчинене або таке, що готується, розкрадання соціалістичної власності. Також істотно посилювалася кримінальна відповідальність за виготовлення самогону, зґвалтування, пропаганду війни, порушення правил ведення робіт тощо.

Отже, найбільш характерною рисою розвитку радянського права в УРСР у повоєнний період стало забезпечення державних інтересів у всіх сферах життєдіяльності суспільства. У розвитку цивільного та трудового законодавства, попри певні поступки громадянам, простежувалася тенденція до, відповідно, зміцнення права державної власності та створення нових форм примусового залучення до праці. За рахунок українського селянства сталінський режим вкотре намагався вирішити свої фінансові проблеми, тому розвиток колгоспного права переважно також здійснювався у напрямі творення нових форм оподаткування колгоспників. Суперечливий розвиток кримінального права післявоєнного часу виявлявся у скасуванні норм воєнного періоду й певній лібералізації законодавства, а також - й у подальшому посиленні кримінальної репресії. Основними важелями правової політики забезпечення державних інтересів в Україні були: пріоритет союзного законодавства та посилення ролі й прямого втручання вищих органів компартії у нормотворчий процес.