Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Правові засади радянізації Західної України

Захоплення краю спричинило виникнення цілком нової суспільно-політичної ситуації в регіоні. Вона, по-перше, мала на меті "підготувати" юридичні "повноваження" для зміни державно-правового статусу усього регіону, а по-друге,- здійснити заходи з радянізації краю, тобто відтворення політичних та економічних структур тогочасного радянського суспільства.

Для встановлення нового порядку за військовими частинами у міста і містечка прибували т. зв. "уповноважені". ЦК КП(б)У скеровував їх для ліквідації польських органів влади. Надісланим партійним функціонерам належала вся повнота влади. Скоординована компартійними органами діяльність дозволила у максимально короткий термін ліквідувати державні органи Другої Речі посполитої.

Радянські "уповноважені" суворо дотримувалися визначених у Москві способів і форм переходу до нового суспільного ладу (С. Кондратюк). Так, у політичній пам'ятці для командувача Українським фронтом про першочергові заходи на зайнятих територіях чільне місце відводилося формуванню т. зв. тимчасових органів влади. Виконуючи ці вказівки, командувач Українським фронтом С. Тимошенко видав звернення "До трудового населення Західної України" (29 вересня 1939 р), в якому зазначалося, що формою нової влади у містах і повітах мають бути тимчасові управління, а в селах - селянські комітети.

За суттю і функціями тимчасові органи управління мало чим відрізнялися від традиційних радянських органів влади (М Литвин, О. Луцький, К. Науменко). Для керівництва різними ділянками економічного і суспільного життя організовувались відповідні відділи: промисловості, транспорту, фінансів, торгівлі, охорони здоров'я, освіти. Зазначені управління мали й власні органи охорони порядку - загони робітничої гвардії. У селах були сформовані озброєні селянські дружини, які підпорядковувалися селянським комітетам. Оскільки колишні органи юстиції були ліквідовані, а нові не створені, майнові й трудові конфлікти вирішували тимчасові управління, тобто вони виконували також певні судові функції. Ці ж повноваження покладалися й на селянські комітети. Члени комітетів обиралися на зборах сільських жителів, а волосні (гмінні) - на зборах представників селян волості. Щоб поєднати зусилля в галузі керівництва міськими, повітовими і селищними комітетами, Військова рада Українського фронту постановою від 3 жовтня 1939 р. утворила на території колишніх воєводств Галичини та Волині обласні тимчасові управління з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі, Луцьку.

Населення Східної Галичини та Західної Волині визначати характер і напрям діяльності тимчасових органів управління .краю, які іменували себе народними, не мало можливості. Дослідники (І. Білас) обґрунтовано наголошують, що таке право надавалося виключно політичним відділам Червоної армії, яким і належала уся повнота влади. Вони ж ретельно підбирали і призначали склад тимчасових управлінь. В обов'язковому порядку до них входили армійські політруки, партійні керівники, працівники різних державних організацій, які направлялися зі східних районів УРСР. Саме вони посідали всі основні місця в тимчасових управліннях. Деякі посади надали й місцевим активістам. Саме це, очевидно, мало б засвідчувати, що новостворювані владні органи є установами народного самоуправління.

Зусилля тимчасових органів влади протягом недовгого їх існування (до кінця грудня 1939 р.) спрямовувалися на те, щоб переконати населення в перевагах нового устрою. Нові органи влади намагалися налагодити соціально-економічне і культурно-освітнє життя, а саме: підтримували життєдіяльність міст і сіл, сприяли роботі закладів торгівлі, охорони здоров'я, освіти, комунальних служб, до" помагали біженцям, безробітним тощо. Загалом це було продиктовано не лише політичними та ідеологічними завданнями, а й об'єктивними потребами життєдіяльності регіону, і на цьому шляху були певні позитивні зрушення (С. Кондратюк). Насправді, утворені тимчасові органи влади і управління передусім були виключно політичними органами, зорієнтованими на придушення національних прагнень та інтересів українського народу, утвердження чужої йому влади і державності. Тому й здійснені тимчасовими органами влади заходи у царині соціально-економічного і культурно-освітнього життя часто супроводжувалися гучною пропагандою і агітацією, і не завжди давали бажані результати. Утворені в містах і повітах тимчасові управління, а по селах - селянські комітети стали основною підпорою політвідділів Червоної армії аж до юридичного оформлення фактичного приєднання Західної України до СРСР. За їх допомогою політвідділи агітували населення краю до скликання Народних Зборів. Звідси, називати тимчасові органи на західноукраїнських землях народними, період їх функціонування періодом народовладдя (як це подавалося радянською історіографією протягом наступних 50-ти років) значить грубо суперечити очевидним фактам. А факти свідчать про те, що очікуваних миру і добробуту, на які сподівалися, зустрічаючи хлібом-сіллю Червону армію, зокрема місцеві селяни (за І. Біласом, не сильні у російській мові, вони розуміли її - "РККА" - як "робітничо-християнську"), не настало.

Після вирішення питання про юридичне входження західноукраїнських земель до складу СРСР-УРСР процес їх радянізації помітно прискорився. Він охоплював усі сфери життя, в тому числі політичну систему, соціально-економічну організацію, духовно-культурні відносини. Така докорінна трансформація суспільства відчутно позначилася на долі мільйонів людей, руйнуючи усталений спосіб буття, ламаючи традиції, звичаї і т. ін. Очевидно, розгорнуті перетворення відповідали настроям певної частини населення, на яку радянська влада прагнула спертися. Проте сталінське "соціалістичне будівництво", здійснюване брутальними і прискореними темпами, викликало відверте неприйняття, а в окремих випадках - різку протидію широкого кола громадянства, яке сталінське керівництво трактувало як "класово вороже" і піддавало його нещадним репресіям.

У листопаді 1939 р. вищі партійні інстанції прийняли рішення про зміну адміністративно-територіального поділу Західної України, а 4 грудня 1939 р. Президія Верховної Ради УРСР видала відповідні укази. Згідно із цими рішеннями було створено Волинську. Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і Тернопільську (до 1944 р.- Тарнопольську) області, які поділялися на повіти. Львівська і Тернопільська налічували по 13. Дрогобицька і Стані-славська - по 10, Волинська - шість, а Ровенська - п'ять повітів. Запровадження адміністративної системи, що повністю відповідала радянському взірцю, завершилося у січні 1940 р., коли замість повітів і волостей було створено райони. Тимчасові органи влади замінили виконкоми обласних, районних і сільських Рад депутатів трудящих. Виконкоми створювалися без самих Рад, бо вибори до місцевих Рад відбулися лише у грудні 1940 р. Все це засвідчувало, що новостворені владні структури зовсім не залежали від волі виборців, а були придатком компартійних органів.

Політичними центрами, які зосередили в своїх руках всі основні важелі влади, стали органи більшовицької партії - обкоми, міськкоми й райкоми КП(б)У. Всі інші легальні українські, польські, єврейські політичні партії, а також колишні культурно-освітні, благодійні, спортивні та інші товариства були заборонені. Нові громадські організації радянського типу, у тому числі профспілки, комсомольські та мистецькі творчі спілки тощо, були насправді філіями партійно-державних органів. їхня діяльність була скерована на захист основ сталінського тоталітарного режиму. Усі важливі посади у структурах влади займали працівники, скеровані ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У. Серед них переважали малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівня середньої школи. Такі працівники могли добре виконувати вказівки "згори", але не мали широти кругозору, неспроможні були приймати зважені, відповідальні рішення. Зате ці люди пройшли сувору школу більшовицького виховання, навчилися беззастережно підкорятися партійній дисципліні. Тому саме на них опирався тоталітарний режим у реалізації планів щодо форсованого інтегрування Західної України в єдиний правовий простір СРСР.

Жителям західних областей України було надано радянське громадянство. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 листопада 1939 p., його набули "колишні польські громадяни, що проживали на території західних областей України і Білорусії на момент входження цих областей до складу Союзу PCP (1-2 листопада 1939 р.)". Паспорти були трьох категорій. Відповідно, з ними власники паспортів могли жити біля кордону чи у великих обласних центрах. Той, хто відмовлявся прийняти громадянство, міг бути заарештованим і депортованим. Той, хто приймав громадянство, ставав військовозобов'язаним і підлягав призову в Червону армію. Радянське громадянство надавалося й "особам, що прибули в СРСР на основі угоди між урядами Союзу PCP і Німеччини від 16 листопада 1939 року, а також у зв'язку з передачею за договором від 10 жовтня 1939 року Союзом PCP міста Вільно і Віденської області Литві". Згаданий документ, підписаний М. Калініним та О. Горкіним, вийшов під грифом "Не для опублікування" (В. Баран, В. Даниленко). Надання громадянства Союзу PCP колишнім підданим Другої Речі посполитої (за В. Макарчуком) визначило їхній новий правовий статус у період між 29 листопада 1939 р. і 30 липня 1941 р. (дата укладення польсько-радянської союзної угоди).

Специфікою радянського тоталітаризму було переплетення компартійних і державних структур, функціонування цілісного владного суб'єкта - партії-держави (С. Кульчицький). Цьому владному суб'єктові підпорядковувалися всі ланки політичної системи, а через них - різні явища суспільного життя. У системі державних органів виконавчі структури панували над представницькими, штатний апарат - над депутатським корпусом, а названа система повністю підпорядковувалася "керівним вказівкам партії".

Для зміцнення адміністративно-командної системи було націоналізовано банки, промислові підприємства, торгівлю. Націоналізовані заводи і фабрики підпорядковувалися всесоюзним і республіканським наркоматам, а окремі - облвиконкомам. Одержавлена економіка відзначалася низькою ефективністю, незбалансованістю попиту й пропозиції, низькою якістю продукції. Головну суть політики влади у сільському господарстві становила суцільна колективізація одноосібних господарств, хоч ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для цього не було. У колгоспи селян змушували вступати різними примусовими методами, зокрема за допомогою податкового тиску.

Загалом соціально-економічна політика радянської влади була неоднозначною. У багатьох випадках вона збігалася з потребами розвитку регіону і тому сприймалася населенням прихильно. Йдеться, зокрема, про модернізацію промисловості та подолання безробіття, впровадження безплатного медичного обслуговування, матеріальної допомоги багатодітним сім'ям тощо. Водночас не вирішувалися інші проблеми соціально-побутового життя: гострий товарний дефіцит, надмірні податки, загальний низький рівень матеріального становища населення. Незважаючи на досить складну соціально-економічну ситуацію, влада виділяла значні кошти на освіту та культуру. Власне освіта стала тією сферою життя, перетворення в якій принесли чимало політичних дивідендів радянській владі. Було оперативно відновлено роботу шкіл, зросла їх кількість, насамперед українських. Навчання у всіх школах і вищих навчальних закладах було безплатним.

Однак населення зіткнулося і з низкою негативних явищ, які підривали авторитет радянської влади: було заборонено викладання основ релігії в школах, закрито греко-католицькі духовні навчальні заклади. Усі церковні організації ліквідовано, а їхнє майно конфісковано. Ідеологічний тиск та організаційний контроль були головними складовими у ставленні режиму до діячів культури. Намагання обмежити духовне життя лише орієнтацією на ідеологію марксизму-ленінізму збіднювало культурні процеси і придушувало творчу думку митців, а для багатьох з них повністю було закрито дорогу до творчості. Одноманітність душила культуру, стримувала її розвиток. Брутальний атеїстичний тиск чинився на все населення, яке залишалося глибоко віруючим. Усі ці негативні явища спричиняли у суспільстві напруженість і невдоволення.

Розпочалась організація тих ланок державного апарату, завданням яких було формувати на новоприєднаних територіях нову правову систему. Як звичайно, це відбувалося механічним перенесенням структур, а також форм і методів їх створення з досвіду східних областей УРСР. Проте, з точки зору формального дотримання законодавства, у західних областях, порівняно з іншими, вони мали певні відмінності. Радянською історико-правовою наукою ці відмінності трактувалися як "специфіка застосування радянського законодавства на першому етапі" перетворень (див., напр.: М. Настюк).

Суди, прокуратура, адвокатура були організовані досить оперативно. У листопаді 1939 р. політбюро ЦК КП(б)У затвердило начальників обласних управлінь юстиції, голів обласних судів і обласних прокурорів. Нарком юстиції УРСР видав наказ "Про початок роботи обласних і народних судів у західних областях УРСР" (26 грудня 1939 р.). Наркомат юстиції визначив штати і підібрав кандидатури до складу обласних судів новостворених областей, які рекомендував облвиконкомам на затвердження (М Настюк). Керівниками і членами обласних судів рекомендувалися виключно особи, відряджені зі східних областей УРСР, які мали не тільки досвід роботи в судових органах, а й пройшли школу партійно-політичної роботи.

Після формування обласних судів розпочинається організація районних і міських судів. Раднарком УРСР визначив мережу таких судів, їх загальну кількість, а облвиконкоми уточнили дислокації дільниць судів у районах і містах. Уже упродовж січня-лютого 1940 р. територія шести західних областей України була вкрита густою мережею судів та їх дільниць. Загалом було відкрито 376 судів (С. Кондратюк). З осіб, рекомендованих партійними органами УРСР, міськвиконкоми і райвиконкоми, затверджували на посадах міських і районних суддів. Оскільки формально це суперечило судоустроєві в СРСР, де судді "обиралися" відповідними місцевими радами депутатів трудящих, радянська історико-правова наука цю обставину визначила як одну з особливостей організації правової системи в регіоні.

Крім загальних судів, діяли військові трибунали, які за 1939-1941 рр. винесли надзвичайно суворі вироки понад 17 тис. особам за участь у "контрреволюційних злочинах".

Свою специфіку мали також органи адвокатури. Нарком'юсту січні 1940 р. у всіх західних областях утворив оргбюро колегій адвокатів, на які покладалися завдання організації юридичних консультацій та підбору і прийому в колегії місцевих юристів (допускалися лише на адвокатські посади). Однак жорсткий партійний контроль і радянська практика судочинства не дозволяли адвокатам у повному обсязі виконувати свої функції. Участь народних засідателів у процесі судочинства мала суто формальний характер. Радянський режим ігнорував традиційну демократичну традицію І законність, вимагаючи "підпорядкувати вимоги закону вимогам життя, революційну законність - законам революції". Надмірне схиляння перед "буквою і текстом закону" розцінювалось як вияв правничого фетишизму.

Виникла необхідність прийняття спеціальних постанов, які б унормували застосування радянського кримінального та цивільного, в тому числі процесуального, законодавства. У зв'язку з тим, РНК СРСР прийняв Постанову "Про порядок застосування кримінального і цивільного законодавства на території УРСР і БРСР" (22 квітня 1940 р.). Вона, зокрема, визначала, що вироки і рішення у кримінальних справах, що були винесені польськими судами і не виконані, анульовуються. Незакінчені слідчі і судові провадження у кримінальних справах, відкриті польськими слідчими і судовими органами, повинні закінчуватися провадженням і направлятися за підсудністю відповідно до кримінально-процесуального і кримінального законодавства УРСР. Майнові спори з цивільних та інших правовідносин, незалежно від часу їх виникнення, підлягали розгляду у судових органах згідно з цивільним та цивільно-процесуальним кодексами УРСР та іншими радянськими законодавчими актами. Проте, як відзначають дослідники (С. Кондратюк), якість розгляду цивільних і кримінальних справ судами була низькою. Працівники судових органів і прокуратури нерідко вдавалися до зловживань, грубо нехтували законом. Партійні комітети безцеремонно втручалися у розгляд конкретних слідчих І судових справ.

Якщо вже справді вести мову про "специфіку застосування радянського законодавства в західних областях", то вона передовсім полягала у примусових засобах впровадження його в життя через структури каральних органів. Так, у НКВС СРСР було створено відділ надання допомоги органам внутрішніх справ радянських республік Прибалтики, а також Західної України та Західної Білорусії (1940 р.). Протягом листопада-грудня 1939 р. були створені обласні управління НКВС, його містечкові відділення і дільниці. У лютому 1941 р. на базі обласних управлінь НКВС внаслідок поділу було створено самостійні управління НКДБ і НКВС, особовий склад яких був укомплектований кадрами, відрядженими з різних регіонів СРСР, в основному східних областей СРСР (УРСР). У структурі органів міліції західних областей для боротьби з українським рухом опору організовувалися відділення боротьби з бандитизмом (квітень 1941 р.).

Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Західній Україні супроводжувалося масовими репресіями (ув'язненням, депортаціями, фізичним знищенням тощо), які зачепили всі соціальні і національні групи населення. Як метод політичного переслідування та адміністративного покарання широко використовувалися масові депортації - виселення без правових підстав. На приєднаних землях впродовж 1939-1941 рр. було здійснено чотири спецоперації з масової депортації представників "класово ворожих груп", в основному поляків та українців. Загалом репресії охопили 1,2 млн осіб (з них українців - до 500 тис), тобто до 10 відсотків місцевого населення. Серед них були колишні функціонери різних політичних партій та громадських організацій, підприємці, польські осадники, священики, заможні селяни тощо (П. Надольський). Сама практика депортацій була злочином проти людяності, не кажучи вже про жахливі методи її здійснення.

Водночас з поширенням репресій на території Східної Галичини і Західної Волині було створено широку мережу в'язниць, яка у десятки разів перевищувала ту, що існувала за часів польської окупації. У кожній новоутвореній області діяло по три-чотири в'язниці. Загалом на новоприєднаних територіях більшовики відкрили додатково 27 в'язниць, які протягом короткого часу були переповнені бранцями (І. Білас). Понад вісім тис. в'язнів, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, були розстріляні за наказом Л. Берії. Американський історик Ян Грос підрахував, що на території Західної України від репресій загинуло в 3-4 рази більше місцевої людності, ніж на окупованій німцями частині Польщі, яка за площею була вдвічі більшою. Такими і подібними карально-репресивними діями тоталітарна система повністю зганьбила себе в очах західних українців. Саме тому багато людей, які раніше вітали прихід Червоної армії і встановлення радянської влади, докорінно змінили свої погляди і були готові чинити опір поверненню таких порядків.

Отже, перебравши за допомогою військової сили західноукраїнські землі, однак у межах чинних тоді норм міжнародного права, надавши вигляду легітимності їх включення до СРСР, сталінський режим приступив до активної радянізації - здійснення комплексу соціально-економічних, політичних, національно-культурних та репресивно-каральних заходів, спрямованих на поглинення приєднаних територій. З перших днів перебування у Західній Україні частин Червоної армії розпочалося активне поширення на приєднаних територіях чинного радянського законодавства та основних інституцій більшовицької державності, які для галичан і волинян як за формою, так і змістом були незрозумілими і чужими. У краї було насаджено режим політичної тиранії та закріплені військовою присутністю основи радянської державності. Останні формувалися за принципами, які існували тоді у СРСР. Репресивно-каральна система, яка функціонувала в Західній Україні у 1939-1941 рр., становила одну з ланок сталінського тоталітарного механізму, допускала свавілля, грубе і цинічне порушення прав і свобод людини і громадянина. Як метод політичного переслідування та адміністративного покарання широко застосовувалися депортації - виселення без правових на це підстав, ув'язнення та розстріли.