Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Приєднання до складу СРСР-УРСР та радянізація Північної Буковини і Бессарабії

Поспішаючи використати усі переваги пакту з Гітлером, влітку 1940 р. Сталін вирішив, що настала черга долучити й решту земель, які згідно з пактом Молотова - Ріббентропа увійшли у "сферу інтересів" радянської імперії. Зокрема, на червень 1940 р. для Москви склалися винятково сприятливі умови для розв'язання задавненого територіального спору з Румунією щодо Бессарабії. Остання раніше належала до Російської імперії, тому захоплення її Румунією 1918 р. СРСР не визнавав. Причому радянська сторона офіційно не визнавала не лише анексію Бессарабії, але й входження до складу Румунії Північної Буковини (Ю. Сайфуліна). Становище Румунії ускладнювалося внаслідок висунення до неї територіальних претензій з боку Угорщини (нею була проведена мобілізація, військові частини підтягнуті до кордону) та Болгарії. Вступаючи у безпосередні перемовини з Лондоном, Римом та Берліном щодо питань цесії (передачі території однієї держави іншій за угодою між ними) Бессарабії та Північної Буковини, Москва діяла у такому правовому полі, яке пропонувало "старе" міжнародне право.

Зокрема, чинне "старе" міжнародне право надавало можливість своїм суб'єктам вдаватися до т. зв. самодопомоги для вирішення спірних питань. Обмеження стосувалися лише процедури висунення вимог та їхнього розгляду зацікавленими сторонами і посередниками (І. Адамчук). Серед іншого, відповідно до цього положення, 26 червня 1940 р. уряд СРСР в ультимативній формі висунув свої вимоги королівському урядові Румунії щодо території Бессарабії та Північної Буковини. Основним аргументом щодо приєднання останньої було те, що її населення "у своїй переважній більшості пов'язане з Радянською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови і національного складу". Опинившись у міжнародній ізоляції, 27 червня 1940 р. Сенат Румунії незначною більшістю голосів ухвалив рішення про передачу Бессарабії і Північної Буковини Союзу PCP. У ніч проти 28 червня радянське керівництво запропонувало: починаючи з 14-ї години 28 червня впродовж чотирьох днів вивести румунські війська та установи з Бессарабії і північної частини Буковини. Згодом термін евакуації румунської армії з названих територій було продовжено - до 14-ї години 3 липня 1940 р.

Радянська військова акція розпочалася 28 червня 1940 р. о 14 годині. Того ж дня радянські частини зайняли Чернівці, Хотин, Акерман, а також Кишинів та Бельці. Дослідники (В. Бешанов) стверджують, що у результаті зіткнень нібито з румунськими солдатами - радянська сторона, за неповними даними, втратила 29 бійців убитими та 69 пораненими. Наприкінці 1 липня новий кордон був повністю контрольований військами, а з 14-ї години 3 липня уже строго охоронявся, і румунські військовослужбовці, які не встигли евакуюватися, були затримані і роззброєні.

Урегулювання радянсько-румунського територіального спору в червні 1940 р. не викликало гострої реакції у світі, що може слугувати побічним доказом дотримання радянською стороною необхідної процедури при вирішенні питання про сесію Бессарабії та Північної Буковини засобами міжнародного права (Ю. Сайфуліна). Показово, що Бухарест після поступки Бессарабії та Північної Буковини відмовився від того, щоб прийняти біженців єврейської і української національностей, а також висловився за депортацію українського населення з Південної Буковини. По суті, такий підхід означав (за І. Адамчуком), що румунські власті відмовились визнавати громадянські права (в розумінні прав громадян Румунії) за українцями і євреями, які до 28 червня 1940 р. були мешканцями цих земель. Така постановка питання свідчила про те, що Бухарест (принаймні влітку 1940 р.) змирився з втратою донедавна спірних територій Бессарабії і населеної українцями Північної Буковини.

Ще до юридичного оформлення входження Північної Буковини та Бессарабії до складу СРСР вживалися заходи, спрямовані на поглинання приєднаних територій, насамперед, ліквідації піддавалися не лише адміністративні структури румунської держави та її каральний апарат (що було б зрозумілим і виправданим навіть у тому випадку, коли б Йшлося про низові ланки місцевого самоуправління), але й професійні спілки, національні та молодіжні організації тощо. За рішенням політбюро ЦК ВКП(б) (1 липня 1940 р.) в десяти повітах Бессарабії і північної частини Буковини створювалися партійні та виконавчі комітети. Склад цих органів доручалося сформувати ЦК КП(б)У, а інформацію про них опублікувати в місцевих газетах. З липня Політбюро ЦК КП(б)У затвердило склад повітових виконавчих комітетів. Уже 7 липня 1940 р. відбулося перше засідання Чернівецького повітового комітету КП(б)У. На засіданні наголошувалось, що в усіх волостях працюють уповноважені виконавчого комітету, а також агітатори-червоноармійці. При цьому партійні керівники вказували, що в багатьох селах населення не знає про встановлення радянської влади. На наступних засіданнях йшлося про завдання в сільському господарстві, організацію МТС і радгоспів, про роботу кіно, музичних і театральних установ, реорганізацію системи освіти та заснування середніх, неповних середніх і початкових шкіл. Того ж місяця політбюро ЦК КП(б)У зобов'язало обкоми компартії східних областей України відібрати і направити на постійну роботу в Бессарабію і Північну Буковину 4970 партійних, радянських, господарських і технічних працівників.

Остання обставина перетворювала радянський режим у Буковині влітку 1940 р. на зразковий продукт експорту революції-її вища ланка цілковито складалася з прибульців зі Сходу, вони ж беззаперечно панували на середніх щаблях місцевого самоуправління. Натомість у невеликих населених пунктах, де створювалися у відповідності з радянською моделлю управління сільські ради, спостерігаємо значний відсоток місцевих жителів, проте не обраних населенням, а призначених "зверху" - з числа бідняцького елементу, за повної ізоляції колишніх румунських управлінців нижчої ланки (т. зв. примарів), при непропорційно високому (порівняно з представниками інших національних груп населення регіону) відсотку українців у місцевих органах влади.

Юридичне оформлення входження нових етнічно українських земель до складу СРСР було проведене порівняно швидко. Вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР постановила включити Північну Буковину, а також Хотинський, Акерманський (з 1944 р. Білгород-Дністровський) та Ізмаїльський повіти Бессарабії до складу Української PCP. Північну Буковину і Хотинський повіт Бессарабії, де переважало українське населення, було об'єднано у Чернівецьку область у складі УРСР (7 серпня 1940 p.). Два південних повіти Бессарабії злилися в Акерманську (з 7 грудня 1940 p.- Ізмаїльську) область. Відповідно були внесені й зміни до статей конституцій СРСР і УРСР про територіальний склад УРСР. Зокрема, у ст. 23 Конституції СРСР до 21 області УРСР першою була додана Акерманська, а останньою, 23-ю,- Чернівецька. А шість центральних повітів колишньої румунської Бессарабської губернії з переважаючим молдавським населенням разом з колишньою Молдавською АРСР утворили нову союзну республіку - Молдавську PCP.

На думку дослідників (¡0. Сайфуліна), лише від часу поширення радянського адміністративно-територіального устрою можна говорити про законність дії українського радянського законодавства на новоприєднаних територіях. Однак фактично чинність радянських законів тут була встановлена з перших днів військової присутності. Відтак оголошення радянського законодавця про повне поширення усього законодавства УРСР на територію Північної Буковини уже від 28 червня 1940 р. виглядає сумнівним з правної точки зору. Так, без жодної правової бази чи навіть формального посилання на нібито революційну ініціативу місцевих мас, вже в липні 1940 р. проводилися націоналізація земельних володінь крупних власників і церкви, відбувалися кроки аграрної реформи, вселення робітників у житла "буржуазії" тощо. У липні 1940 p., згідно з рішенням політбюро ЦК ВКП(б), у регіоні запроваджувалася радянська валюта. У зв'язку з тим в усі банки було призначено комісарів Державного банку СРСР, наділених повноваженнями щодо забезпечення належної діяльності фінансових установ і поточного кредитування підприємств. Румунські леї без обмежень приймалися від державних і кооперативних організацій, приватних осіб, але в обіг вже не поверталися. Виплата коштів за вкладами і поточними рахунками не могла перевищувати 200 крб. на місяць, вона здійснювалась за особистим дозволом комісара банку (1 румунська лея дорівнювала 2,5 кой). Будь-які операції із закордонними банками заборонялися, а виплати та перерахунки в іноземній валюті не допускалися. Тоді ж політичне керівництво ухвалило рішення про переобладнання залізничних колій - із вузької (європейської) на широку (радянську) та про відбудову кількох мостів через Дністер (В. Баран, В. Даниленко). Для цього було виділено вісім відновлювальних поїздів, три мосто-будівельних поїзди, наркомат оборони СРСР відрядив на допомогу залізничникам п'ять тис. червоноармійців.

Лише згодом (15 серпня 1940 р.) Президія Верховної Ради СРСР узаконила ці дії, видавши укази про націоналізацію землі і банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту, засобів зв'язку Північної Буковини та Бессарабії. Того ж місяця прийнято рішення про податки з населення, із селянських господарств, заробітну плату і соціальне страхування робітників, службовців та інженерно-технічних працівників, обов'язкові поставки державі зерна, кукурудзи, соняшнику, сої та ін. У жовтні 1940 p. у складі названих областей замість повітів і волостей створено райони. У листопаді того ж року Указом Президії Верховної Ради СРСР було затверджено лінію кордону між радянськими Україною і Молдавією, що формувалася на основі максимального врахування ареалів етнічного розселення українців і молдаван. А в січні 1941 р. було проведено вибори від Чернівецької та Акерманської (Ізмаїльської) областей до Верховної Ради УРСР, а також до Верховної Ради СРСР. Остання обставина засвідчувала остаточну інкорпорацію регіону до складу СРСР-УРСР. Офіційні підсумки виборів переконують, що місцеве населення - добровільно чи вимушено, але прийняло радянську державно-політичну систему. Відповідно, на зміну румунській квазідемократичній політичній моделі прийшов тоталітаризм сталінського зразка, в якому особлива роль відводилася каральній системі.

У процесі радянізації Чернівецької області апарат суддів народних судів цілком складався з відряджених зі Сходу радянських спеціалістів, натомість до числа народних засідателів свідомо залучалися представники бідніших верств місцевого населення. Судочинство велося за українськими радянськими законами, українською мовою. Нею ж виносилися присуди. У практиці судів значне місце займали справи т. зв. указників - порушників трудової дисципліни та дрібних розкрадачів соціалістичної власності, до яких застосовувалися жорстокі драконівські заходи. Втім, засуджені мали змогу вдаватися до послуг адвоката, подавати апеляцію тощо. У певних випадках (переважно цивільні, аліментні справи) радянські закони пропонували місцевому населенню вигідну альтернативу - в порівнянні з румунськими часами. Приміром, розлучені жінки зверталися до суду з аліментними вимогами, оскільки це суттєво покращувало матеріальне становище позбавлених батьківського піклування дітей.

У невиграшному становищі опинилися підозрювані за політичними (контрреволюційними) обвинуваченнями. їм довелося відповідати за дії, вчинені ними під час румунського панування, приміром, колишнє членство в певній румунській партії, службу в колишній румунській поліції чи тюремній варті тощо. Тобто сила радянських законів була поширена на Північну Буковину у складі Румунії, що є правовим нонсенсом. Так, будучи до червня 1940 р. повноправними громадянами Румунії, здійснюючи дії, які за чинним на той час румунським законодавством не були караними, ці люди тепер отримували вироки за зраду радянської батьківщини як "вороги народу".

У структурах робітничо-селянської міліції відсоток місцевих жителів був незначним, вони посідали лише нижчі посади. В органах НКДБ місцевих уродженців не було зовсім. Для поповнення низової ланки карального апарату широко залучалися солдати і сержанти, звільнені в запас Червоної армії. Натомість агентурно-інформаторська мережа складалася з місцевих, в тому числі представників різних класів та прошарків. Служба в каральних структурах радянізованих регіонів відповідним чином стимулювалася. Водночас, органи внутрішніх справ та міліція Північної Буковини мали певні успіхи у боротьбі зі злочинністю (тобто вони поступово вийшли на показники, близькі до середніх по Українській PCP) та дитячою безпритульністю. З іншого боку, переважна більшість справ за політичними звинуваченнями була сфальсифікованою, що породжувало невдоволення з боку місцевого населення, а також прорумунські, антирадянські настрої в суспільстві тощо.

Отже, приєднання 1940 р. Північної Буковини та північних районів Бессарабії до складу СРСР здійснювалося відповідно до норм "старого" міжнародного права. Юридичним оформленням їхнього входження стало поширення радянської адміністративно-територіальної системи. Свідченням остаточного включення регіону до складу СРСР-УРСР були перші вибори до Верховних рад СРСР, УРСР та місцевих рад депутатів трудящих в січні 1941 р. Радянська державність у новоприєднаному краї була насадженою, чужою: її організаційні форми, принципи діяльності і внутрішнього підпорядкування, кадрова політика визначалися партійними і державними загальносоюзними і республіканськими органами, без врахування місцевих особливостей та можливостей кадрового потенціалу.

Поза всяким сумнівом, в історичній перспективі об'єднання українського народу в межах однієї держави слід вітати. Включення Західної України та Північної Буковини й Бессарабії до складу УРСР означало фактичне возз'єднання двох найбільших частин української нації, відокремлених в силу драматичних історичних обставин раніше одна від одної державними кордонами. Було зроблено вирішальний крок до єдності (соборності) усіх українських земель. У цьому історичному акті примхливо переплелися віковічні прагнення українського народу до волі, національної державності, соціальної справедливості з реаліями політики європейських наддержав на початку Другої світової війни.