Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 5. Крим і кримське питання в роки української революції

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії Кримський півострів опинився в центрі уваги чотирьох сил, що протистояли одна одній: кримських татар, які прагнули автономії та відновлення власної, знищеної Росією у 1783 р. держави; росіян, котрі намагалися будь-що домогтися, аби Крим залишився у складі Російської імперії; більшовиків, які насаджували тут радянську владу; українських національно-патріотичних сил, які вимагали приєднання Криму до автономної, а згодом - і незалежної України.

Остання виявилася найслабшою. Голова Центральної Ради М. Гру-шевський у 1917 р. неодноразово у досить категоричній формі відмовлявся від Криму. А попри те тут 20 листопада 1917 р. відбувся губернський з'їзд революційних і національних організацій, який обрав Раду народних представників як крайовий орган влади. До її складу ввійшли росіяни, татари й українці. Керувала Радою президія з 10 осіб. Губернський комісаріат на чолі з комісаром Біанкі ліквідували, а натомість створили колегіальний комісаріат із трьох представників: від губернського з їзду, муніципалітету й від татарської общини. У Сімферопольському, Євпаторійському, Ялтинському, Перекопському і Феодосійському повітах новостворені органи правили самостійно, а у Дніпровському, Мелітопольському і Бердянському брали зобов'язання досягти порозуміння з УНР.

Паралельно відбувався процес розбудови кримськотатарської державності. Кримськотатарські Установчі збори (курултай) 13 грудня 1917 р. проголосили себе парламентом терміном на один рік, сформували національний уряд і утворили штаб кримських військ, на який більшовики практично не впливали.

Отже, на кінець 1917 р. у Криму було своєрідне двовладдя: діяли Рада народних представників і кримсько-татарський курултай. Татарський уряд працював у злагоді з Радою народних представників. Він, зокрема, не визнавав права петроградського більшовицького уряду на ведення переговорів від його імені з державами Четверного союзу і відрядив до Брест-Литовського власну делегацію.

Органом виконавчої влади у Бахчисараї була Директорія - напів-тюркський уряд, який складався з керівництва татар, лідерів націоналістичної партії "Мілліфірка". Главою уряду був Ч. Челебієв, Згідно з рішенням Директорії татарський штаб кримських військ 13 січня 1918 р. провів операцію з узяття під свій контроль значної частини території Криму. Татарська кіннота навіть захопила Севастополь, але наступного дня її розгромили червоногвардійські загони.

Як результат - Крим опинився в руках більшовиків, котрі у березні 1918 р. проголосили тут Радянську соціалістичну республіку Тавриди у складі РСФРР. Причому, згідно з декретами РНК Росії, її територія спочатку мала охоплювати також Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський повіти, проте згодом обмежилася лише півостровом. Та вже за кілька днів, на початку квітня 1918 p., німецькі війська разом із вояками Центральної Ради розпочали наступ на Крим і 24-25 квітня вступили до Сімферополя і Бахчисарая.

Такі кроки нової влади мусульманське населення не схвалило. Збори представників мусульманських громадських організацій (шуро), які відбулися наприкінці квітня 1918 р. в Одесі, висловили рішучий протест УНР з приводу фактичного приєднання Криму до України і того, що отаман оборони півострова наказав підняти українські прапори не лише на кораблях, а й на всьому узбережжі Криму. Шуро трактували ці ДІЇ як позбавлення татар права на самовизначення, відхід Центральної Ради від проголошеного нею в Універсалах та в інших документах курсу на незалежність Криму. Фактично справжніми господарями півострова виявилися німецькі окупанти, які мріяли створити в Криму для Німеччини "другу Ніццу".

Гетьман П. Скоропадський, як і Центральна Рада, не вважав Крим територією України. Але якщо М. Грушевський навіть не претендував на півострів, то документи уряду Української держави свідчать про протилежне. Так, 10 червня 1918 р. Рада Міністрів гетьманату прийняла рішення про надання у розпорядження міністра морських справ мільйона карбованців на відбудову Севастопольського порту й утримання портової адміністрації та шпиталів.

Та все ж на півострові господарював суворо підконтрольний Кримський крайовий уряд, який із допомогою окупантів і татарських націоналістів розгромив Радянську соціалістичну республіку Тавриди, розстріляв її керманичів. Німеччина прийняла делегацію Кримського крайового уряду у Берліні в липні 1918 р. Саме тоді на прохання татар розпочалася підготовка до відновлення Кримського ханства під егідою Німеччини й Туреччини.

Керівництво гетьманату взяло до уваги і протест шуро на адресу УНР. 16 травня 1918 р. його розглянули в Міністерстві закордонних справ Української держави і дійшли висновку, що протест дипломатичного значення не має, позаяк складений не державною владою, а приватними особами. Україна зацікавлена у володінні Кримом, оскільки це дає їй змогу домінувати на півночі Чорного моря, охороняти українські порти. До того ж, Керченська протока - такий собі малий Босфор. Без Криму Україна буде відкинута на схід і північ в "обійми" Москви. Було висловлене побажання шукати порозуміння з курултаєм задля створення федерації України та Криму.

Та загалом плідних стосунків із татарським націоналістичним Кримським крайовим урядом, створеним під егідою німецьких окупантів 25 червня 1918 р. у Сімферополі, П. Скоропадському налагодити не вдалося. Татарська верхівка більше тяжіла до Німеччини й Туреччини, прагнула домогтися від них визнання незалежності Криму від України, хотіла отримати пільгові позички і навіть утворити Кримське ханство під протекторатом Четверного союзу.

Після виведення німецьких окупаційних військ із території півострова у листопаді 1918 р. настали сприятливі умови для реваншу проросійських сил. У Сімферополі 15 листопада створюють Кримський крайовий уряд (російський), який орієнтувався вже на Антанту і мав на меті відновлення "єдиної й неподільної Росії", був проти державного самовизначення татар.

Того ж дня Кабінет Міністрів Української держави зробив рішучі кроки назустріч новому кримському режиму. Йшлося про приєднання півострова до України на автономних засадах, "під єдиною верховною владою Його світлості пана Гетьмана". Стверджувалася рівноправність громадян України і Криму. Кримська армія і флот мали перейти у повне підпорядкування і утримання з боку Києва, він же прибирав до рук міжнародні зв'язки Криму. Кримському уряду надавали право здійснювати державне регулювання освіти, охорони здоров'я, організації праці, релігійних, національних відносин, торгівлі, промисловості тощо.

У разі приєднання півострова до України планували поширити на півострів чинність усіх законів цивільного і кримінального права України. Гетьманові належало й виключне право затверджувати закони, ухвалені Крайовим народним зібранням Криму, та призначати вищих посадових осіб автономного утворення.

Але здебільшого це залишилося на папері. Режим гетьмана незабаром було повалено. Крайовий уряд Криму був уже підконтрольний французам і підтримував гасла "єдиної та неподільної Росії". Було проголошено вибори до органів громадського самоврядування, скликання крайового сейму, але без надання якихось особливих автономних прав татарам. Нова влада шукала порозуміння з денікінцями.

Наприкінці квітня 1919 р., коли до Сімферополя наблизилися "червоні" уряд утік до Константинополя. А в Криму було проголошено Кримську радянську соціалістичну республіку, яка через наступ Денікіна не проіснувала і двох місяців. Крим надовго перетворився на базу білогвардійців. Лише на початку листопада 1920 р. більшовицькі війська за вирішальної участі вояків "батьки" Н. Махна втретє захопили півострів. Наступного року було створено Кримську АСРР у складі Російської Федерації.