Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 3. Українська держава часів Директорії

Як уже згадувалося вище, ще у травні 1918 р. українські соціалістичні партії утворили Український національний державний союз. Уже в першій своїй відозві він звинуватив гетьманський уряд у неспроможності "врятувати державу від анархії та безладдя, установити тверду владу, оперту на довір'я народу"1. Попервах новостворена організація діяла цілком легально. Восени П. Скоропадський узяв до свого уряду кількох членів Союзу, віддавши їм міністерські посади.

Проте різка зміна ситуації, спричинена насамперед революцією в Німеччині, змінила плани Союзу. Він почав готувати відкритий виступ проти влади. 13 листопада 1918 р. на таємному засіданні соціалістичних партій у Києві було створено орган для організації антигетьманського повстання та відновлено Українську Народну Республіку - Директорію1 у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, П. Андрієвського, А. Макаренка та Ф. Швеця, Того ж дня Директорія переїхала до Білої Церкви, звідки планували розпочати наступ на Київ. Там розташовувався корпус Січових стрільців - реальна боєздатна сила Директорії. У столиці залишився тільки В. Винниченко, щоб підготувати відозву до населення і призначити заступників Директорії для координації повстання.

14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікається влади, а 19 грудня війська Директорії входять до Києва. На відміну від Центральної Ради та гетьманату, які у своїй діяльності спиралися на певну програму і законодавчу платформу, Директорія мала у своєму арсеналі лише загальні гасла. Вона, як і інші уряди в Україні, вважала себе "тимчасовою". Навіть факт відновлення УНР не було офіційно проголошено, про це стало відомо з назви нової влади - "Директорія Української Народної Республіки".

26 грудня 1918 р. сформували перший уряд Директорії з 22 осіб на чолі з прем'єр-міністром В. Чехівським. Того ж дня нова влада проголосила універсал-заяву, у якому пояснювала громадянам, що відтепер вся влада в УНР має належати лише класам, що працюють - робітникам і селянам. Решту верств населення позбавлялися права голосу й участі в управлінні державою. Щоправда, трудова інтелігенція не насмілилася стати на бік трудових класів.

Директорія швидко встановила владу на значній частині території України. Населення її підтримувало, оскільки вона була українською і ліквідувала ненависні гетьманську владу й окупацію.

У січні 1919 р. Директорія опублікувала закон, що призначав перше зібрання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. у Києві. Загальна кількість делегатів - 593 особи, зокрема від селян - 377, від робітників -118,33 - від трудової інтелігенції та 65 - від західноукраїнських земель.

На час приходу до влади Директорії внутрішня і зовнішньополітична ситуація була ще складнішою, ніж за попередніх двох урядів. Тоді ж відновлювали діяльність розігнані Скоропадським більшовицькі ради. Ще за гетьмана почала формувати армію для "визволення" України більшовицька Росія, яка очікувала слушного моменту для вторгнення на нашу землю. На початку січня 1919 р. ці війська, близько 75 тисяч вояків, розпочали без оголошення війни наступ на Україну.

Формальним приводом для агресії стало прохання "про допомогу" українських більшовиків. Як відомо, перша спроба нав'язати Україні більшовицьку владу зазнала фіаско у зв'язку з окупацією всієї її території німецько-австрійськими військами. Тоді більшовицьке керівництво Росії на своїй території (у Курську) створює новий "український радянський уряд" і групу військ для його захисту. Цей уряд одразу розпочав активну діяльність. Крім звернення до петроградського керівництва щодо військового сприяння, він, перебуваючи за межами України, приймає декрети про організацію влади в ній, оприлюднює "Маніфест до робітників і селян України", висловлює своє обурення з приводу німецької окупації українських земель. Визначивши свої мету і завдання, об'єднані більшовицькі сили Росії та України розпочали наступ проти Директорії з північного сходу, поновлюючи радянський режим.

Із метою згуртування сил, і насамперед залучення селянства, для відсічі агресії Директорія бере курс "ліворуч". Проголошений 8 січня 1919 р. закон про скасування приватної власності на землю забезпечував передачу великих земельних латифундій селянам без викупу, залишаючи у власності поміщиків лише 15-десятинні господарства. Селяни, що підтримали Директорію у боротьбі проти гетьманського режиму, вважали свою місію виконаною і тепер очікували від влади аграрної реформи, встановлення миру і спокою, створення нормальних умов для господарювання.

Тоді ж Директорія склала і направила до РНК більшовицької Росії ультиматум. У ньому в категоричній формі висловлено протест проти агресивних намірів більшовиків в Україні, їхнього втручання у внутрішні справи держави, говорилося про неприйнятність для українського народу "совєтської" влади. Український уряд вимагав відкликати більшовицькі війська з України впродовж 48 годин. Така ультимативна заява, написана з позиції сили, ще більше ускладнила українсько-більшовицькі відносини.

Подібна політика зверхності притаманна була взаєминам уряду Директорії з іншими сусідами: до Румунії висловлювали претензії щодо перебування її військ на українській території; Західна Україна воювала з Польщею; було перервано всякі відносини з Донським урядом. Непоміркованість зовнішньої політики, відсутність виважених дипломатичних кроків призвели до того, що Україна фактично опинилася в міжнародній ізоляції. "Блискуче відокремлення" її від зовнішнього світу зумовило прохолодне ставлення провідних країн до державотворчих спроб українських керівників.

Через нерішучість Директорії у вирішенні питань політичного і соціально-економічного розвитку населення дедалі більше підтримувало більшовицьке гасло "Вся влада радам!", а з іншого боку - набували популярності ідеї про скликання Української Центральної Ради і поновлення її законодавства. Такого висновку дійшли деякі лідери Центральної Ради (М. Грушевський, В. Голубович, О. Жуковський та ін.). Вони вважали, що лише у такий спосіб можна відродити єдиний революційний фронт для протистояння зовнішньому ворогові та вирішення внутрішніх проблем.

Передбачали, що відроджена Центральна Рада негайно передасть владу новосформованому "правоздатному центральному робітничо-селянському органові Української Республіки, який би гарантував дальший поступовий розвиток української революції". За українського радянського уряду такий розвиток подій міг стати певним кроком у пошуках компромісу між Директорією і радянською владою в інтересах усього українського народу.

Проте Директорія, особливо її військове оточення, цей шлях категорично відкинула. Це при тому, що реальних військових сил для протистояння більшовицькій агресії у влади не було. Ідея відновлення Центральної Ради не дістала підтримки серед населення. І все-таки головну причину надзвичайного ускладнення процесів державотворення в Україні слід убачати насамперед у глибокому розбраті серед керівництва національного руху, виникненні в ньому фактично двох таборів, що протидіяли один одному: відверто антибільшовицького і поміркованого, схильного до компромісів із радянським керівництвом.

Узагалі варто зазначити, що на ниві державного будівництва Директорія діяла хаотично, йдучи за подіями, а не випереджаючи їх. Стихійно відбувся розподіл обов'язків між її членами: В. Винниченко - голова і керівник зовнішньополітичного відомства; С Петлюра відав військовими питаннями (Головний отаман); решта так і не отримали чітких повноважень. Не існувало жодного правового акта, який би регламентував її діяльність. Окремі галузі господарства очолювали створені при Директорії відділи (освіти, внутрішніх справ, фінансів, продовольства, охорони здоров'я тощо). Легальним осередком влади була Директорія і її уряд

(Рада Народних Міністрів), а залаштункова ("тіньова") влада була у вищих військових кіл на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою.

Директорію на місцях представляли повітові та губернські комісари, призначені урядом. Існували численні "отамани", в руках яких зосереджувалася вся реальна влада в провінціях. Паралельно з ними стихійно відновлювали діяльність старих органів міського і земського самоврядування, а також рад робітничих і селянських депутатів.

Як бачимо, із початку державотворчі справи Директорії визначалися гострим браком чітких орієнтирів і пріоритетів; далася взнаки криза, що охопила країну, невирішені економічні та соціальні проблеми, постійна загроза зовнішньої агресії, розкол населення на "українське село" і "неукраїнське місто"; населення втратило довіру до влади.

Директорія постала перед вибором: або обрати європейську модель державного розвитку, пов'язану з утвердженням принципу поділу влади, розвитком парламентаризму (в українському варіанті - скликання Всеукраїнських установчих зборів); або взяти на озброєння російську модель диктатури пролетаріату і Республіки рад. Частина українського керівництва (зокрема В. Винниченко) більше схилялася до другого шляху. Тим більше, що більшовицький режим у Росії засвідчив свою ефективність і вміння тримати ситуацію під контролем, впливати на розвиток подій у країні та за її межами. С. Петлюра обстоював європейський варіант.

Урешті-решт, було віднайдено третю модель, яка відкидала систему суто радянської влади і диктатури пролетаріату й не допускала до влади буржуазію, - європейську модель. її суть полягала у запровадженні системи "трудових рад" - представників усіх прошарків населення, які не використовували чужу працю. Створювалася відповідна владна вертикаль - повітові, губернські трудові ради і Конгрес трудового народу в Києві. Але насправді в державному апараті панувала анархія, діяли одночасно військова та цивільна адміністрації, комісари, керуючі, повноважні представники тощо.

Поновленню конституційних засад Української Народної Республіки і організації подальшого демократичного розвитку української державності сприяла "Декларація Української Директорії" від 26 грудна 1918 р. Відповідно до реалій політичної ситуації, в цьому документі Директорія визначає себе як "тимчасову верховну владу революційного часу". її діяльність відбувалася у два етапи. Перший - відновлення демократичних принципів, проголошених Центральною Радою та її Універсалами. Це дає підстави вести мову про правонаступництво Директорії щодо Центральної Ради у справі розбудови УНР. Другий етап - створення нових державних форм, які б відповідали реальним співвідношенням сил у державі.

Поновлювався принцип народного суверенітету - "влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише класам працюючим". Причому саме їм безпосередньо, а не їхнім представницьким органам, як це було в більшовицьких радах. До суб'єктів влади трудящих Декларація однозначно включає і "трудову інтелігенцію".

Виходячи саме із тимчасовості свого владарювання, Директорія у Декларації пропонує трудовому селянству, "міському робітництву" і трудовій інтелігенції провести вибори делегатів у Конгрес трудового народу України, на який покладали "всі верховні права" держави. Трудовий конгрес розглядали як тимчасовий орган найвищої влади революційного часу, але зі значно ширшими повноваженнями, ніж мала Директорія. Це - "революційне представництво працюючих мас", тимчасовий передпарламент. У перспективі йому на зміну мав прийти всенародний представницький орган, обраний за вдосконаленою системою демократичних виборів, - Установчі збори.

Аналізуючи Декларацію, не слід забувати про те, що, по-перше, демократичні наміри українська влада декларувала за надзвичайних обставин воєнного часу, що практично позбавляло можливості якогось вільного волевиявлення; по-друге, ідею Установчих зборів як основи парламентаризму проголошували фундаментальною вже тоді, коли більшовики радянської Росії розігнали свої Установчі збори у Петрограді, а В. І. Ленін затаврував цей політичний інститут як винятково буржуазний і контрреволюційний.

Після офіційного опублікування Декларації Директорія однозначно висловила своє негативне ставлення до рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Через газету "Нова Рада" вона довела до відома всіх місцевих влад і населення, що такі ради можуть існувати як типи класової організації населення. Вибори до них мають відбуватися без перешкод, а ради повинні працювати й обговорювати питання соціального характеру. Ні під час виборів, ні в процесі роботи рад не мусить бути жодних закликів захопити владу або виступити проти УНР та Директорії. Інакше вибори буде зупинено, ради розпущено, а винних притягнуто до відповідальності.

Аби підвищити свій авторитет серед населення, Директорія пішла на деякі компроміси у внутрішній політиці: категорично не сприймаючи радянської форми влади, до якої схилялися навіть деякі керівники УНР, вона погодилася на усунення від участі у Трудовому конгресі великих землевласників, представників фінансово-промислових кіл і тієї частини інтелігенції, яка володіла майном і експлуатувала чужу працю. Це втілив уже згадуваний земельний закон від 8 січня 1919 р., який скасовував право приватної власності на землю, але зберігав за кожним господарством до 15 десятин землі для користування нею.

Проте нерішучість у провадженні внутрішньої соціально-економічної політики, загострення відносин із сусідньою радянською Росією, схиляння перед Антантою призвели до того, що від Директорії почали відходити не лише представники лівих течій українських соціалістичних партій, а й дедалі ширші маси трудового селянства. Вона навіть мусила вдатися до розгону селянських з'їздів, які висловлювалися на підтримку влади рад. Не обійшлося і без репресій. Січові стрільці на чолі з Є. Коновальцем запропонували встановити військову диктатуру, передавши одноосібну владу В. Винниченку, але той відмовився від такого.

Дуже важливою подією за часів перебування при владі Директорії було об'єднання двох українських держав. В "Акті злуки", проголошеному в Києві на Софійському майдані 22 січня 1919 р., зазначалося: "Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна... Однині є єдина, незалежна Українська Народна Республіка".

Акт злуки відбувався за неймовірно складної для українського народу міжнародної ситуації. Обидві народні республіки, які постали на теренах України, не дістали схвалення - навпаки, їх вороже сприйняли як найближчі сусіди, так і віддаленіші держави. Антанта ставила собі за мету відродити Російську імперію, а відтак підтримувала білогвардійський рух, у планах якого не було місця для України в будь-якій національно-державній формі.

Радянська Росія перебувала в стані війни з УНР. Польща не допускала навіть думки про можливість української державності у Східній Галичині та на Західній Волині, вважаючи ті землі споконвіку своїми. Вона вела масштабну війну за знищення ЗУНР. Румунія анексувала Північну Буковину і Бессарабію з територіями, компактно заселеними українцями.

Схвалення соборницького акта відбулося з урахуванням усього попереднього досвіду національно-визвольної боротьби й надало реальніших обрисів дальшому прогресивному поступу, предметніше визначило його перспективу. "В нашій історії небагато фактів такої суспільної значущості, - пише академік В. Литвин, - у яких би так велично, консолідовано, зримо і переконливо втілилася воля народу до соборного буття, об'єднання всіх українських земель в єдину державу"1.

Чи не найяскравішим проявом демократичних тенденцій часів Директорії був Конгрес трудового народу України (кінець січня 1919 р.). Вибори до нього відбувалися за куріальною системою (від селян, робітників і трудової інтелігенції). Причому нерівним був не лише розподіл мандатів, а й порядок обрання делегатів: селяни висували своїх представників на повітових селянських з'їздах, робітники і трудова інтелігенція - на губернських. Надзвичайно мало часу минуло від підготовки інструкції про вибори (5 січня) до відкриття Конгресу (22 січня).

І все ж Конгрес порівняно з Центральною Радою, мав більше підстав вважатися передпарламентом через те, що формувався на основі територіального представництва, хоча й дещо обмеженого. Особливо важливо те, що Конгрес уособлював соборну Україну, затвердивши 23 січня 1919 р. "Акт злуки". Ключову роль у роботі форуму відігравали дебати щодо вибору політичного напряму подальшої діяльності - орієнтуватися на більшовиків чи Антанту. Згоди так і не дійшли, тож делегати вирішили найближчим часом скликати парламент України, а доти вся повнота влади мала належати Директорії, до складу якої ввійшов іще представник від ЗУНР Є. Петрушевич. 28 січня у зв'язку з наступом більшовиків, які підійшли до Києва, Конгрес припинив засідання, доручивши продовжувати роботу комісіям і Директорії.

Конгрес став фінальним акордом молодого українського парламентаризму, який бере початок від Центральної Ради. За часів громадянської війни, анархії, розвалу державного механізму і постійної загрози ззовні класичні варіанти парламентської роботи (процедурні дебати, численні резолюції, читання, поправки, боротьба фракцій тощо) викликали не захват, а, навпаки, роздратування суспільства, і виявилися непридатними для політичного життя держави.

Позитивним аспектом державотворчого процесу Конгресу стало затвердження 28 січня 1919 р. "Закону про форму влади на Україні". Він уперше з моменту проголошення Української Народної Республіки у формі закону (а не політико-правового акта, якими були Універсали Центральної Ради) визначав основи державного устрою УНР і, на відміну від Конституції УНР, усе-таки набув чинності. Правда, з точки зору юридичної техніки закон був далеко не досконалий, оскільки його готували та приймали поспіхом, в останній день роботи Конгресу.

Закон відбивав дуалізм позиції Директорії у визначенні перспектив державотворення. З одного боку, Конгрес висловився проти "організації робітничої диктатури", за демократичний лад в Україні; а з іншого -тут-таки запроваджував "трудовий принцип" формування і діяльності органів влади, усунувши від участі в ній певні прошарки населення. Подальші воєнні події відсунули проблеми конституційного забезпечення державного будівництва в Україні на другий план.

Чи міг Трудовий конгрес підвести міцні підвалини під відроджену українську державність, скористатися в інтересах усієї української нації наданим історією шансом створити незалежну суверенну Україну? Аналіз роботи Конгресу, на жаль, підводить до висновку, що це завдання виявилося для нього непосильним через загострення політичної боротьби між різними течіями українського національного руху і значною мірою через особисті амбіції деяких його провідних діячів.

Очевидно, шлях до збереження незалежності пролягав через досягнення порозуміння всередині країни. Потрібні були взаємні поступки і з боку Директорії, і з боку радянського уряду України (його на той час очолював болгарин Христіан Раковський). Важливо було шукати способу примирення з радянською Росією, а не покладатися на військову допомогу від Антанти за будь-яку ціну, попри те, що остання постійно підтримувала ідею відновлення "єдиної й неподільної Росії", де для незалежної України місця не було.

Через кілька днів по завершенні роботи Трудового конгресу під натиском радянських військ Директорія та уряд УНР залишили Київ. Ослаблені внутрішніми чварами, вони вирушили до Вінниці, а звідти - на захід до Проскурова та Рівного, поступово втрачаючи контроль над значною частиною території держави. Тепер вони були готові пристати на будь-які умови, аби лиш отримати військову допомогу для боротьби проти уряду X. Раковського.

Природно, за таких обставин і мови не могло бути про якесь стабільне і перспективне державне будівництво. Йшлося про виживання, пошуки виходу з глухого кута. Лише зрідка відбуваються державні наради, склад учасників яких не був сталим, та міжпартійні консультації.

Чи не остання можливість утілити народні сподівання у певних державних формах вислизнула з рук. Ані Директорія, ані уряд X. Раковського не змогли взяти під контроль ситуацію у всій країні. Як писав пізніше М. Шаповал, "на Україні були дві українські армії, два уряди, два головних штаби, дві тактики, дві дипломатії, лише була одна земля і один народ як єдине джерело здобування харчів, коней, податків... Лише на Україні було допущено таку розкіш, як дві державні влади на одній території. Між урядами була глуха, але вперта боротьба".

Надалі прірва між двома українськими урядами швидко поглиблювалася, чому значною мірою сприяло зростання розбіжностей усередині кожного з них. Це відсунуло на другий план головне завдання українського національного руху - як утвердження державності в Україні. Відверто негативна позиція радянської Росії щодо відродження національної державності українського народу, яка простежувалася ще від часів Центральної Ради, тепер утілилася у відкритій підтримці українського харківського уряду. Врешті радянський уряд України остаточно навернувся до Москви. Наступ Добровольчої армії дозволив більшовицькій більшості українського керівництва прийняти 21 червня 1919 р. резолюцію про військово-політичний союз радянських республік, що відкривало необмежені можливості для придушення національно-визвольної боротьби українських патріотів.

Наступний комплекс державотворчих документів доби Директорії з'явився у зв'язку з певним поворотом у долі України. Встановлена фактично одноосібна диктатура С. Петлюри напередодні своєї остаточної поразки зумовила появу на світ двох юридичних актів конституційного значення - "Закону про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці* та "Закону про Державну Народну Раду Української Народної Республіки" (листопад 1920 р.).

Прийняті наприкінці існування Директорії, ці нормативні акти були глухим відлунням демократичного процесу в Україні, започаткованого навесні 1917 р. Хоча в них проголошено верховенство влади народу, народний суверенітет, принципи розподілу влад та ін., та деформація демократії режимом особистої влади С. Петлюри була очевидною.

Демократичні, інтелектуальні сили УНР напередодні зникнення з політичної арени України на довгі десятиліття створили два проекти Конституції УНР, які не було втілено в практику. Йдеться про проект, підготовлений урядовою комісією з розробки Конституції Української держави, та про індивідуальний проект, підготовлений одним із членів цієї комісії, професором міжнародного права Київського університету Отто Ейхельманом.

Автори першого проекту бачили УНР як парламентську республіку, де принцип народного суверенітету реалізовувався до кінця, оскільки сувереном був увесь народ, а не лише "трудящі маси". Запроваджувався принцип розподілу влади, посада глави держави, який із Радою Міністрів уособлював виконавчу владу.

Було встановлено територіальні кордони Української держави, перелічено історичні українські землі, заселені переважно українцями. Очевидним у проекті є прагнення вирішити національне питання. Допускається утворення національних автономій із відповідними крайовими радами - для тих регіонів, які мають окремий культурно-господарський інтерес.

У першому розділі проголошено державність української мови і державну символіку - тризуб та синьо-жовтий державний прапор. Окремий розділ визначав становище церкви як автокефальної, тобто незалежної від російської православної церкви.

Одним із найважливіших є розділ про права і обов'язки громадян. Передбачалося запровадження українського громадянства, скасування всіх титулів і привілеїв. Із дозволу глави держави українці могли приймати іноземне громадянство.

Заборонялися принизливі покарання, а також примусове виселення громадян за кордон. Позбавлення політичних і громадянських прав допускалося, але на визначений термін.

Багато положень цього проекту співзвучні з нормами Конституції УНР 1918 р. Це стосується, зокрема, статусу і ролі суду, свободи пересування й еміграції, друку, зборів, профспілок, партій тощо. Але тут перелік прав громадян значно повніший і докладніший. Окрім того, передбачалося прийняття законів, які юридично забезпечили б реалізацію цих прав. Це- характерна ознака проекту.

Виокремлено в ньому і відповідальність держави перед громадянином (ідеться про створення одного з найважливіших інститутів правової держави).

Звичайно, організація та діяльність інститутів державної влади, розподіл їх повноважень мають на собі відбиток часу. Але у проекті можна побачити чимало цікавих положень. Наприклад: запровадження відкладу вального вето глави держави; положення про те, що депутат Сейму - представник не конкретних виборців, а всіх громадян держави; поява посади спеціального державного контролера (на рівні міністра) і системи державного контролю "над державно-фінансовим господарством"; створення інституту імпічменту та ін.

Оригінальним видається право Державного сейму (парламенту) встановлювати факт психічної або тяжкої фізичної хвороби глави держави.

Чітко регламентувалася система виборів глави держави та порядок вступу його на цю посаду.

Вельми істотний момент - запровадження адміністративних судів, їх завдання полягає у розгляді та вирішенні у судовому порядку питань про правомірність розпоряджень уряду, чиновників, органів самоврядування. Суди розглядають також усі випадки порушення Основного закону держави.

У проекті Конституції, підготовленому Отто Ейхельманом, чітко простежується принцип федеративного устрою України, причому з цікавим обґрунтуванням: щоб "усю державність по можливості найтісніше зв'язати з народом".

Привертає увагу виняткова спрямованість на забезпечення демократичності державних структур. Ідеться про прагнення визначити чіткі конституційні межі діяльності парламенту; організувати функціонування державної виконавчої влади на підставі суворої правомірності та на засадах судової відповідальності за результати; надати органам державного управління самостійність і незалежність від інших гілок влади. Головна мета - авторитет усіх органів виконавчої влади.

Проект передбачав судову відповідальність вищих органів виконавчої влади, незалежність суду і фінансового контролю від законодавчої та виконавчої влади тощо.

Звичайно, як для Конституції цей проект - надто детальний і об'ємний. Треба зрозуміти автора: він намагався скористатися можливістю і створити якнайповніший проект державно-правового устрою незалежної Української держави, що дістав би втілення у майбутньому.

Директорія виявилася безсилою проти численних і досить добре озброєних більшовицьких військ, проти численних партизанських отаманів та "батьків", які не визнавали її влади, проти антиукраїнської більшовицької агітації. 12 квітня 1919 р. уряд звернувся до народу України з декларацією, в якій закликав до боротьби з більшовиками, запевняючи, що не кликатиме на допомогу чужоземні війська, а розраховує на власні сили, на свій народ.

Навесні ситуація на захопленій більшовиками території України стала дещо сприятливішою для Директорії. Тиск радянських військ послабився, оскільки в Україні розгорнувся селянський антибільшовицький рух (за підрахунками дослідників, лише у квіти і-червні 1919 р. відбулося понад 320 повстань). Крім того, проти більшовиків виступили отамани М. Григор'єв, Д. Зелений, Ю. Тютюнник та ін. Такий всенародний опір більшовицькій владі був не схожий на "бандитизм", як це трактували радянські ідеологи. То був загальний бунт проти більшовизму, зумовлений прагненням мати свою самостійну державу, свою владу, а не нав'язану ззовні. Цей масовий протест спростовує комуністичну вигадку про те, що у Наддніпрянській і Східній Україні не було національно-визвольного руху. Більше того, стверджувалося, нібито український народ із допомогою "братніх" російських робітників і селян під керівництвом більшовицької партії сам скинув "буржуазну" українську владу та її прихильників.

Серед українського керівництва настали серйозні політичні розбіжності щодо ставлення до денікінців: С. Петлюра та його оточення вважали їх такими ж ворогами, як і більшовики; галичани на чолі з Є. Петрушевичем були за союз із Денікіним заради спільної боротьби з "червоними". УНР опиналася між трьох вогнів - більшовиками і поляками.

Денікін, воюючи з Петлюрою, шукав шляхів порозумітися з галичанами, і правителі З УНР розпочали з ним у переговори. Це було серйозною помилкою, оскільки розколювало єдиний фронт борців за Україну. В свою чергу, С. Петлюра повів активні перемовини з Польщею, в якій сподівався знайти союзника у боротьбі з більшовиками. Галичани ж головним своїм ворогом вважали поляків і допускали союз із Денікіним, якого підтримувала Антанта. Представники З УНР розуміли, що союз С. Петлюри з Польщею та її допомога Директорії негативно позначаться на Східній Галичині.

На початку листопада 1919 р. на підставі підписаного з денікінцями договору Українська галицька армія перейшла під командування Денікіна, розташувавшись в Одесі. Цей крок УГА дуже ускладнив становище Директорії, вона розпалася, а Є. Петрушевич, Ф. Швець і А. Макаренко виїхали за кордон.

Фактично позбувшись території, уряд УНР усередині листопада 1919 р. перебрався на Волинь, де було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і треба перейти до партизанських методів боротьби. С. Петлюра виїхав до Варшави, де постійно перебувала місія УНР, а залишки української армії польська влада розташувала у спецта-борах. Союз Галицької армії з денікінцями тривав недовго, між ними постійно виникали конфлікти, які призвели до переходу УГА на бік Червоної армії. Згодом усіх стрільців і старшин галицького війська було репресовано та ув'язнено в концтаборах. Саме вони, герої-патріоти УГА, були першими офіційними політичними в'язнями горезвісного СЛОНу (Соловецького табору особливого призначення), де їх розстрілювали, катували, топили на баржах у морі.

Останнім зовнішньополітичним акордом Директорії стала Варшавська угода, підписана 22 квітня 1920 р. між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським. Офіційно договір стосувався питань обопільного визнання, розмежування території УНР та Польщі, спільних антибільшовицьких дій. Польща визнавала УНР, а Директорію і її Головного отамана С. Петлюру - як її найвищу законну владу. Було встановлено кордони між обома державами по річці Збруч, східній межі Рівненського повіту до Прип'яті. Тобто вся Східна Галичина, Волинь, Холмщина, Західне Полісся відходили до Польщі. Обидві держави зобов'язувалися не укладати жодних міжнародних угод, несприятливих для котроїсь зі сторін. Забезпечувалися національно-культурні права поляків в Україні й українців у Польщі.

Особливе місце в договорі посідала військова конвенція, за якою українські війська переходили під польське командування для наступу проти більшовиків. Український уряд зобов'язувався постачати польську армію продовольством, кіньми, фуражем тощо за рахунок реквізицій з українського населення. Натомість польська сторона брала на себе зобов'язання зберегти, по можливості, українські військові частини (три дивізії) як окремі одиниці, забезпечивши їх зброєю, амуніцією, спорядженням.

Таким чином, Директорія стала не союзником свого колишнього запеклого ворога, а його підручним. Варшавський договір викликав велике невдоволення в українських політичних колах. Галичани засудили С. Петлюру як зрадника. М. Грушевський, В. Винниченко та інші керівники українського національно-визвольного руху почали завзято агітувати за примирення з більшовиками. З цією метою Винниченко навіть спеціально приїхав з-за кордону в Україну, аби переконати український радянський уряд створити самостійну незалежну радянську Українську державу, але нічого не домігся і повернувся ні з чим.

Наприкінці квітня війська Ю. Пілсудського почали наступ проти більшовиків, спровокувавши тим самим польсько-більшовицьку війну. Разом із ними у свій останній, невдалий похід на Україну рушив і С. Петлюра за своїм військом, що налічувало близько 25 тисяч бійців. Але і поляків, і вояків УНР розгромила Червона армія. Остання спроба створити незалежну Українську державу з допомогою чужого війська зазнала невдачі Укладений за спиною українського керівництва польсько-російський Ризький мирний договір 1921 р., за яким Польща залишила за собою західноукраїнські землі, офіційно визнавши радянську Україну, поставив крапку на Варшавській угоді.