Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 6.8. Дія і чинність міжнародних договорів

Після набрання чинності договорами вони надсилаються до Секретаріату ООН для їх реєстрації (ст. 80 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Стаття 18 Статуту Ліги Націй зобов'язала держав - членів Ліги реєструвати всі свої договори в її Секретаріаті для подальшої публікації; нереєстрація міжнародного договору означала його недійсність. Міжнародна практика довела неефективність цього положення. У ст. 102 Статуту ООН зафіксовано, що будь-яка міжнародна угода, що укладена членом ООН і набула чинності, повинна бути зареєстрована в Секретаріаті цієї організації і ним опублікована. ООН видає для цього спеціальні збірки - Treaty Series. Проте нереєстрація будь-якого договору в Секретаріаті ООН не означає його юридичної нікчемності. У такому разі жодна зі сторін не має права посилатися на незареєстрований договір у жодному з органів ООН (п. 2 ст. 102 Статуту ООН). Наприклад, при виникненні суперечки між учасниками незареєстрованого договору щодо його тлумачення і застосування він не може бути переданий на розгляд Міжнародного Суду ООН.

У кожній державі також є внутрішня процедура публікації міжнародних договорів. Так, ст. 21 Закону України "Про міжнародні договори України" передбачає, що чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою в "Зібранні чинних міжнародних договорів України" та інших офіційних друкованих виданнях України.

Договори України, які не потребують ратифікації, і міжурядові угоди публікуються в "Збірнику постанов Уряду України". Порядок публікації міжвідомчих договорів України визначається Урядом України.

6.8. Дія і чинність міжнародних договорів

Юридичні наслідки для учасників міжнародного договору наступають тільки після набрання ним чинності. Саме з цього моменту його учасники повинні керуватися принципом pacta sunt servanda (договори мають виконуватися).

Згідно з положеннями Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., порядок і дата набрання чинності договором визначаються в його тексті або узгоджуються договірними сторонами під час переговорів (ст. 24). Зазвичай міжнародні договори набувають чинності або з дати підписання, або з моменту обміну ратифікаційними грамотами, або з моменту здачі певної кількості ратифікаційних грамот депозитарію. Іноді в договорі визначена процедура набрання ним чинності через певний строк після здачі на зберігання депозитарію необхідної кількості ратифікаційних грамот. Таким чином, наприклад, набула чинності в листопаді 1994 р. Конвенція ООН з морського права 1982 p., а саме через 12 місяців після здачі депозитарію 60-ї ратифікаційної грамоти.

Набрання міжнародним договором чинності має велике значення у визначенні строку його дії. У міжнародній практиці відомі договори, що укладаються на певний строк (частіше за все це торговельно-економічні угоди), на невизначений строк, без констатації строку дії та із вказівкою на безстроковий характер договору. Як правило, положення про строк дії міжнародного договору або його безстроковий характер містяться в заключних статтях.

Строк дії міжнародного договору до його закінчення може бути продовжений або відповідно до його положень, або за згодою його учасників, що іменується в міжнародному праві пролонгацією. З певних причин припинений міжнародний договір може бути відновлений зацікавленими державами. Ця процедура називається відновленням, або реновацією, міжнародного договору.

Не слід плутати строк виконання і строк дії договору. Так, Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності між СРСР і США 1987 p. є безстроковим, а строк виконання зобов'язань сторін з ліквідації вказаного класу озброєнь - не більше трьох років з моменту набрання чинності договором.

Крім часового аспекту, міжнародні договори також мають просторову (територіальну) сферу дії. Зазвичай дія міжнародних договорів поширюється на всі території, що перебувають під суверенітетом держав-учасниць, якщо інше не передбачене в самому договорі. Дія деяких багатосторонніх договорів поширюється на міжнародні території спільного користування, наприклад, Договір про Антарктику 1959 р. і Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в їхніх надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 р. Різні частини Конвенції ООН з морського права 1982 р. поширюються на різні територіальні сфери - від внутрішніх морських вод держав до повітряних просторів над відкритим морем. Статут ООН має практично необмежену територіальну сферу дії.

За загальним правилом, дія міжнародних договорів не поширюється на треті держави, що не беруть участь у ньому - pacta tertiis пес nocent пес prosunt (договори не шкодять і не сприяють третім особам). Проте в деяких договорах держави-учасниці передбачають можливість мати права й обов'язки за цим договором для третіх сторін. У такому разі договірні права й обов'язки поширюватимуться на треті сторони тільки за наявності їх безумовно висловленої згоди у письмовій формі (ст. 35 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Деякі міжнародні договори (наприклад. Константинопольська конвенція про забезпечення вільного користування Суецьким каналом 1888 р.) надають певні права третім державам. Такі держави, що користуються наданим їм правом, повинні виконувати умови користування цим правом, тобто мати також певні обов'язки.

У міжнародному праві діє презумпція дійсності міжнародних договорів (ст. 42 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.). Дійсним є такий міжнародний договір, який укладений відповідно до норм міжнародного права і в ньому втілено дійсну угоду суб'єктів міжнародного права, яка не суперечить основним принципам та іншим імперативним нормам міжнародного права.

Поняття "дія міжнародного договору" і "дійсність міжнародного договору" співзвучні, але, по суті, різні. Дія договору в основному характеризується часовим чинником, а дійсність визначається його відповідністю нормам міжнародного права. Породжувати юридично значущі наслідки для суб'єктів міжнародного права можуть тільки дійсні міжнародні угоди.

Недійсність міжнародного договору залежно від ступеня його невідповідності нормам міжнародного права може бути двох видів: абсолютна і відносна. Абсолютна недійсність міжнародного договору має об'єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб'єктів, що його уклали. Такий договір вважається юридично нікчемним ab initio (із самого початку). Абсолютно недійсними міжнародними договорами є ті, які суперечать імперативним нормам загального міжнародного права (jus cogens), наприклад, основним принципам міжнародного права. На цій підставі секретні протоколи до Пакту Молотова - Ріббентропа 1939 p., у яких ішлося про поділ сфер інтересів у Європі між СРСР і Німеччиною, були визнані З'їздом народних депутатів СРСР у 1989 р. юридично нікчемними з моменту їх укладення.

Відносна недійсність міжнародного договору означає його заперечуваність однією зі сторін. Частіше відносна недійсність договору зумовлена помилкою, обманом, підкупом представника держави, порушенням повноважень або конституційних положень при його укладанні. Право на заперечування з'являється у держави в тому випадку, якщо порушення певних положень внутрішнього законодавства, які регулюють процедуру укладення міжнародних договорів, було істотним і явним. Якщо договір укладений міжнародною організацією з порушенням її статутних положень про порядок укладення міжнародних угод, то такий договір повинен визнаватися нікчемним, оскільки міжнародні організації не мають права укладати міжнародні договори всупереч правилам, передбаченим у їх статутних документах.