Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 8.9.3. Консульські привілеї та імунітети

Віденська конвенція 1963 р. встановила для глав консульських установ чотири класи: 1) генеральний консул; 2) консул; 3) віце-консул; 4) консульський агент.

Генеральний консул очолює генеральне консульство або консульський відділ дипломатичного представництва; консул - консульство, віце-консул - віце-консульство. Останні також можуть бути помічниками або заступниками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов'язки заступника консула. Консульський агент очолює консульське агентство.

В Україні, як і в більшості держав, консульські працівники є службовцями міністерства закордонних справ і їм присвоюються дипломатичні ранги. У деяких країнах консульська служба відокремлена від дипломатичної і консульським працівникам присвоюються спеціальні ранги.

Глави консульських установ призначаються державою, яку представляють, і допускаються до виконання функцій державою перебування. Держава, яку представляють, забезпечує главу консульської установи спеціальним документом - консульським патентом, що засвідчує його посаду і вказує, як правило, його повне ім'я і прізвище, клас, консульський округ і місцезнаходження консульської установи. Держава, яку представляють, направляє цей патент зазвичай дипломатичними каналами уряду держави, на території якої глава консульської установи повинен виконувати функції. Глава консульської установи допускається до виконання функцій тільки після отримання дозволу на це з боку держави перебування. Цей дозвіл, яку б форму він не мав, іменується екзекватурою. Держава, що відмовляє у наданні екзекватури, не зобов'язана повідомляти мотиви своєї відмови. З моменту отримання екзекватури вважається, що глава консульської установи приступив до виконання функцій. З цієї дати визначається його старшинство відносно глав консульських установ інших держав, розташованих у конкретному консульському окрузі.

Згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 p., персонал консульських установ поділяється на три категорії:

1) консульські посадовці, що перебувають на консульській службі і виконують консульські функції;

2) консульські службовці, що виконують адміністративно-технічну роботу;

3) обслуговуючий персонал.

У принципі, консульські посадовці повинні бути громадянами держави, яку представляють. Громадяни держави перебування або третіх держав можуть призначатися на консульські посади державою, яку представляють, тільки з безумовно висловленої згоди держави перебування.

Держава перебування може у будь-який час повідомити державу, яка представляється, про те, що будь-який член персоналу консульської установи є persona non grata, У такому разі держава, що представляється, повинна відкликати цю особу або припинити її функції в консульській установі. Влада держави перебування (зазвичай міністерство закордонних справ) видає консулам консульські картки, які підтверджують їх посадове становище і наявність привілеїв та імунітетів відповідно до міжнародного права.

Функції члена персоналу консульської установи припиняються, зокрема, на таких підставах: а) повідомлення держави перебування державою, яка представляється, про те, що його функції припиняються (відкликання); Ь) анулювання екзекватури (оголошення persona non grata); с) повідомлення державою перебування держави, яка представляється, про те, що держава перебування перестала вважати його працівником консульського персоналу.

8.9.3. Консульські привілеї та імунітети

За положеннями Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р., держава перебування повинна надавати всі можливості для виконання консульською установою своїх функцій (ст. 28). Відповідно до норм міжнародного і внутрішньодержавного права держава перебування надає певні привілеї та імунітети консульській установі та її персоналу для ефективного виконання ними своїх функцій.

Консульські привілеї та імунітети поділяються на два види: 1) привілеї та імунітети консульської установи як закордонного органу зовнішніх зносин держави; 2) привілеї та імунітети персоналу консульської установи.

Згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р., до першого виду привілеїв та імунітетів належать такі:

а) недоторканність приміщень консульських установ. Влада держави перебування не може вступати в консульські приміщення, інакше як з відома глави консульської установи. Проте згода глави консульської установи може вважатись мовчазно даною на випадок пожежі або іншого стихійного лиха;

б) звільнення консульських приміщень від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, за винятком тих, які є платою за конкретні види обслуговування;

в) недоторканність архіву і документів;

г) свобода пересувань;

д) свобода зносин консульської установи з будь-якою офіційною метою. При цьому установа може використовувати всі відповідні засоби, включаючи дипломатичних і консульських кур'єрів, дипломатичні й консульські валізи та закодовані або шифровані депеші;

е) користування своїм державним прапором і гербом у державі перебування.

Згода глави консульської установи на проникнення офіційних представників держави перебування в консульські приміщення у випадку пожежі або стихійного лиха була розцінена СРСР як порушення принципу поваги державного суверенітету, що перешкодило підписанню цієї Конвенції Радянським Союзом у 1963 р. Проте практика консульських відносин держав пішла шляхом отримання дозволу глави консульської установи владою держави перебування в усіх випадках, коли останні мають намір вступити в консульські приміщення. У зв'язку з цим у 1989 р. СРСР приєднався до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р.

До привілеїв та імунітетів персоналу консульської установи або особистих привілеїв та імунітетів згідно з цією Конвенцією належать:

а) особиста недоторканність консульських посадовців, що означає, що особа не підлягає ні арешту, ні попередньому ув'язненню, інакше як на підставі судового рішення у випадку вчинення тяжких злочинів;

б) імунітет від судової та адміністративної юрисдикції держави перебування щодо дій, вчинених консульськими посадовцями і службовцями при виконанні ними консульських функцій. До дій, вчинених ними як приватними особами, застосовується юрисдикція держави перебування. Працівники консульської установи можуть викликатися як свідки в судових і адміністративних справах, але вони не зобов'язані давати свідчення з питань, пов'язаних з виконанням їх функцій, або надавати офіційну кореспонденцію і документи;

в) консульські працівники, а також члени їх сімей, за винятком обслуговуючого персоналу, звільняються від усіх видів податків, мит і зборів, окрім непрямих податків, а також зборів, що стягуються за конкретні види обслуговування. Обслуговуючий персонал звільняється від податків на заробітну плату;

г) митні привілеї, що надаються державою перебування для консульських посадовців і службовців, а також членів їх сімей, практично еквівалентні аналогічним дипломатичним привілеям.

Від характеру взаємовідносин між конкретними державами залежить обсяг консульських привілеїв та імунітетів, зафіксованих у двосторонніх консульських конвенціях і національному законодавстві держав. Так, якщо держави підтримують дружні й різносторонні відносини, вони можуть надати консульські привілеї та імунітети одна одній в обсязі, який відповідає дипломатичним привілеям та імунітетам, встановленим у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.

Штатні консульські посадовці не повинні займатися в державі перебування будь-якою професійною або комерційною діяльністю з метою отримання особистих доходів. Якщо консульські посадовці займаються такою діяльністю, на них і членів їх сімей не розповсюджуються консульські привілеї та імунітети.

Всі консульські працівники, що користуються привілеями та імунітетом, зобов'язані поважати закони і правила держави перебування і не втручатися у внутрішні справи цієї держави.