Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 9.10.3. Система органів ООН

Як і будь-яка міжнародна організація, ООН має власну систему органів. Відповідно до Статуту, всі органи ООН поділяються на дві групи: головні й допоміжні. Головних органів шість Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат. Хоча в Статуті ООН всі зазначені органи іменуються головними, роль і значення їх у діяльності Організації Об'єднаних Націй неоднакова. Найвагоміша роль у справі підтримки міжнародного миру і безпеки належить Генеральній Асамблеї й Раді Безпеки ООН. За всю історію існування Організації Об'єднаних Націй була створена велика кількість допоміжних органів. Деякі з них, наприклад, Комісія з прав людини (яку в 2006 р. змінила Рада з прав людини), Рада ООН з Намібії, виконавши своє завдання, припинили існування, інші (Комісія міжнародного права, Спеціальний комітет з операцій з підтримки миру, Спеціальний комітет з міжнародного тероризму й т. ін.) функціонують і нині. Допоміжні органи ООН створюються в межах того або іншого головного органу й підпорядковуються йому.

Генеральна Асамблея - представницько-дорадчий орган ООН, що складається з представників усіх держав - членів організації. Нагадаємо, що станом на 1 вересня 2011 р. членами ООН були 193 держави. Відповідно до ст. 10 Статуту ООН Генеральна Асамблея уповноважена обговорювати будь-які питання або справи в межах Статуту ООН або такі, що стосуються повноважень і функцій кожного з органів ООН. Виняток становлять випадки, коли такі питання перебувають на розгляді Ради Безпеки (ст. 12) і коли необхідно розпочати дії превентивного або примусового характеру. Виключна прерогатива ухвалювати рішення щодо застосування таких дій належить Раді Безпеки ООН (розділ VII).

Значні повноваження Генеральна Асамблея має також у питаннях сприяння міжнародному співробітництву в політичній сфері й заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації, сприяння міжнародному співробітництву в галузях економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я, здійснення прав людини й основних свобод.

Генеральна Асамблея отримує й розглядає щорічні та спеціальні доповіді Ради Безпеки й інших головних органів ООН, виконує покладені на неї Статутом функції щодо міжнародної системи опіки, розглядає й затверджує бюджет ООН, фінансові та бюджетні угоди зі спеціалізованими установами.

За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна Асамблея здійснює прийняття нових членів ООН. Організація Об'єднаних Націй відкрита для всіх миролюбних держав, які готові взяти на себе зобов'язання, що містяться в Статуті ООН, і можуть та бажають ці зобов'язання виконувати (ст. 4). Генеральна Асамблея має право за рекомендацією Ради Безпеки виключити члена ООН з цієї організації за систематичне порушення принципів, закріплених у Статуті (ст. 6). Дотепер Генеральна Асамблея жодного разу не здійснила цього права.

Крім того, Генеральна Асамблея обирає 10 непостійних членів Ради Безпеки, 54 члена Економічної і соціальної ради. Разом з Радою Безпеки вона обирає членів Міжнародного Суду ООН й за рекомендацією Ради Безпеки призначає Генерального секретаря ООН. Генеральна Асамблея встановлює правила призначення співробітників Секретаріату ООН.

Генеральна Асамблея працює в сесійному режимі. Розрізняють три види сесій Генеральної Асамблеї: чергові сесії, спеціальні сесії й надзвичайні спеціальні сесії.

На чергові сесії Генеральна Асамблея збирається щороку у другий вівторок вересня. Генеральний секретар ООН повідомляє членів організації про відкриття чергової сесії не менше ніж за 60 днів. Кожна чергова сесія має порядковий номер, так, 14 вересня 2010 р. відкрилася 65-та чергова сесія Генеральної Асамблеї. Слід зазначити, що головою 52-і сесії Генеральної Асамблеї ООН обирався міністр закордонних справ України Г.І. Удовенко (1997- 1998 рр.).

Нині чергові сесії тривають із невеликими перервами протягом усього року, тому що порядок денний сесій є досить широким.

Кожний член ООН має право направити на чергову сесію делегацію, що включає не більше п'яти делегатів і п'яти заступників, а також необхідну кількість радників і експертів. При голосуванні кожна держава має один голос.

Офіційними й робочими мовами Генеральної Асамблеї є: англійська, арабська, іспанська, китайська, російська і французька.

Чергові сесії Генеральної Асамблеї мають форму пленарних засідань і засідань комітетів. Є шість головних комітетів: Комітет з питань роззброєння і міжнародної безпеки (перший комітет) - займається питаннями роззброєння та відповідними питаннями міжнародної безпеки; Комітет із економічних і фінансових питань (другий комітет) - вирішує економічні питання; Комітет з соціальних і гуманітарних питань і питань культури (третій комітет) - опікується проблемами соціального та гуманітарного характеру; Комітет зі спеціальних політичних питань і питань деколонізації (четвертий комітет) - займається різноманітною політичної тематикою, яка не входить до кола відання Першого комітету, а також питаннями деколонізації; Комітет з адміністративних і бюджетних питань (п'ятий комітет) - займається адміністративними питаннями та бюджетом ООН; Комітет з правових питань (шостий комітет) - займається міжнародними правовими питаннями.

Діє також Генеральний комітет, який складається з Голови, 21 заступника Голови Асамблеї та голів шести головних комітетів і надає рекомендації Асамблеї щодо затвердження порядку денного, розподілення пунктів порядку денного й організації роботи, та Комітет із перевірки повноважень, що призначається Генеральною Асамблеєю на кожній сесії. Він надає Асамблеї звіти про повноваження представників. У головних комітетах представлені всі члени ООН.

Рішення Генеральної Асамблеї з важливих питань приймаються більшістю в 2/3 присутніх членів Асамблеї, що беруть участь у голосуванні. Ці питання включають: рекомендації щодо підтримки міжнародного миру й безпеки, вибори непостійних членів Ради Безпеки, вибори членів Економічної й соціальної ради, прийом нових членів до ООН, призупинення прав і привілеїв членів ООН, виключення з ООН її членів, питання, що належать до функціонування системи опіки й бюджетні питання.

Рішення з інших питань, включаючи визначення додаткових категорій питань, що можуть бути віднесені до важливих, приймаються простою більшістю присутніх і тих, що беруть участь у голосуванні (ст. 18).

Характерною рисою діяльності Генеральної Асамблеї в останні роки є те, що все більшого значення в її роботі, та й роботі всіх органів ООН набуває вперше застосований у 1964 р. у Раді Безпеки й широко використовуваний у Генеральній Асамблеї метод вироблення й прийняття резолюцій на основі принципу узгодження (консенсусу), тобто досягнення спільної згоди без проведення голосування з відповідного рішення.

Резолюції Генеральної Асамблеї ООН мають переважно рекомендаційний характер. Виняток становлять резолюції з адміністративних і фінансово-бюджетних питань, які є обов'язковими як для організації, так і для держав-членів.

Спеціальні сесії Генеральної Асамблеї можуть скликатися з будь-якого питання, що належить до її компетенції. На відміну від чергових сесій, на порядок денний спеціальної сесії виноситься тільки одне питання, що потребує особливої уваги. У різні роки Асамблеєю було скликано 28 спеціальних сесій, у тому числі з проблем Палестини, фінансів Організації Об'єднаних Націй, Намібії, роззброєння, міжнародного економічного співробітництва, апартеїду, наркотиків, навколишнього середовища, народонаселення, соціального розвитку, населених пунктів тощо. Двадцять восьма спеціальна сесія Генеральної Асамблеї, що відбулася 24 січня 2005 р., була присвячена святкуванню 60-ї річниці звільнення нацистських концентраційних таборів.

Дату скликання спеціальної сесії може визначити Генеральна Асамблея. Вона також може збиратися на спеціальні сесії, якщо вимога про скликання такої сесії надійде від Ради Безпеки або від більшості членів ООН, або від будь-якого члена ООН, підтриманого більшістю. Спеціальні сесії скликаються протягом 15 днів від дня одержання Генеральним секретарем вимоги про скликання.

Надзвичайні спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН скликаються тільки в тому випадку, якщо існує загроза миру, відбулося порушення миру або вчинений акт агресії і якщо Рада Безпеки не може вжити належних заходів, тому що її члени не дійшли одностайного рішення у питанні. Надзвичайні спеціальні сесії скликаються протягом 24 годин з моменту отримання Генеральним секретарем ООН вимоги про скликання такої сесії, що надійшла від Ради Безпеки й підтримана голосами будь-яких 9 членів цієї Ради, вимоги більшості членів ООН або повідомлення більшості членів Організації Об'єднаних Націй про приєднання до вимоги одного із членів ООН про скликання. У випадку скликання надзвичайної спеціальної сесії Генеральний секретар ООН повідомляє членів організації про відкриття сесії не менше ніж за 12 годин. Усього було проведено 10 надзвичайних спеціальних сесій. Так, 1-ша надзвичайна спеціальна сесія відбувалася 1-10 листопада 1956 р. і була присвячена Суецькій кризі; 2-га така сесія проходила практично одночасно з першою 4-10 листопада 1956 р. і розглядала становище в Угорщині; 9-та надзвичайна спеціальна сесія проходила 29 січня - 5 лютого 1982 р. і була присвячена становищу на окупованих арабських територіях; 10-та надзвичайна спеціальна сесія триває й проходить у декілька етапів. Почалася вона в березні 1997 р., а в січні 2009 р. відбувся її черговий етап. На ній розглядалися незаконні дії Ізраїлю в окупованому Східному Єрусалимі й на інших частинах окупованої палестинської території. Так, на 10-й спеціальній сесії Генеральна Асамблея прийняла Резолюцію від 16 січня 2009 р. на підтримку негайного припинення вогню, у якій вимагала забезпечити неухильне дотримання резолюції 1860 (2009) Ради Безпеки щодо вимоги негайного, стійкого й дотримуваного всіма сторонами припинення вогню, що веде до повного виведення ізраїльських військ із сектору Газа.

Генеральна Асамблея має чимало допоміжних органів: Комісію міжнародного права, Комісію з роззброєння, Комітет з використання космічного простору в мирних цілях, Програму ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП)та ін.

Генеральна Асамблея збирається в центральних установах ООН у Нью-Йорку, за винятком тих випадків, коли за рішенням Генеральної Асамблеї, прийнятому на одній з попередніх сесій, або на вимогу більшості членів ООН вони скликаються в іншому місці.

Рада Безпеки складається з 15 держав - членів ООН: 5 постійних - Великої Британії, КНР, Росії (раніше СРСР), США, Франції та 10 непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний строк. Щороку переобирається 1/3 загального складу Ради Безпеки, тобто 5 непостійних членів. При обранні непостійного члена особлива увага звертається на ступінь його участі в підтримці міжнародного миру й безпеки та у досягненні інших цілей ООН, а також на принцип справедливого географічного розподілу місць у Раді Безпеки. Відповідно до останнього критерію є такі квоти місць для 10 непостійних членів Ради Безпеки: 1 - від держав Східної Європи, 2 - від держав Західної Європи й інших держав (під "іншими державами" розуміються Австралія, Канада й Нова Зеландія), 5 - від держав Азії й Африки, 2 - від держав Латинської Америки. Україна тричі обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН - у 1947,1983 і 1999 рр.

Для забезпечення швидких і ефективних дій ООН її члени покладають на Раду Безпеки головну відповідальність за підтримку миру і безпеки й погоджуються з тим, що при виконанні обов'язків, що випливають із цієї відповідальності, Рада Безпеки діє від їхнього імені. При виконанні цих обов'язків Рада Безпеки діє відповідно до цілей і принципів ООН (ст. 24).

Держави - члени ООН погоджуються відповідно до Статуту підкорятися рішенням Ради Безпеки й виконувати їх (ст. 25).

Рада Безпеки організовується так, щоб функціонувати безперервно. Для цього кожний член Ради Безпеки повинен бути завжди представлений у місці перебування Організації Об'єднаних Націй. Рада Безпеки збирається на періодичні засідання. Засідання Ради можуть відбуватися не тільки в місці перебування ООН, а й у будь-якому іншому місці, що, на думку Ради, більше сприяє її роботі (ст. 28).

Дії Ради Безпеки за наявності загрози миру, порушень миру й актів агресії закріплені в розділі VII (ст. 39-51) Статуту ООН. Відповідно до ст. 39 Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії й дає рекомендації або вирішує, які заходи варто вживати для підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки.

Рада Безпеки уповноважена вирішувати, які заходи, не пов'язані з використанням збройних сил, повинні застосовуватися для здійснення її рішень, і може вимагати від членів ООН застосування цих заходів. Ці заходи можуть включати повне або часткове переривання економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів зв'язку, а також розрив дипломатичних відносин (ст. 41).

Якщо Рада Безпеки вважатиме, що ці заходи можуть виявитися недостатніми або вже виявилися недостатніми, вона уповноважена застосовувати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН (ст. 42).

Держави - члени ООН повинні укладати спеціальні угоди з Радою Безпеки про надання в її розпорядження необхідних для підтримки міжнародного миру й безпеки збройних сил і засобів обслуговування (ст. 43). Для того щоб давати поради й надавати допомогу Раді Безпеки з усіх питань стосовно військових потреб Ради у справі підтримки міжнародного миру й безпеки, для використання військ, наданих у її розпорядження, і командування ними, а також для регулювання озброєнь до можливого роззброєння, створюється Військово-штабний комітет (ст. 47). У 1946 р. Військово-штабний комітет (ВШК) був створений, однак жодної спеціальної угоди про надання своїх збройних сил для підтримки міжнародного миру й безпеки державами - членами ООН з Радою Безпеки не було укладено. У зв'язку з цим з 1947 р. ВШК фактично не здійснює покладених на нього Статутом ООН функцій, а збройні сили від імені ООН використовуються в імпровізованому порядку.

Заходи та дії з використанням збройних сил або військових спостерігачів, здійснені Радою Безпеки для підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки, прийнято називати операціями ООН з підтримки миру. Резолюцією 2006 (XIX) Генеральної

Асамблеї ООН від 18 лютого 1965 р. був заснований Спеціальний комітет з операцій з підтримки миру, що складається з 34 членів Організації Об'єднаних Націй. Комітет був створений для всебічного розгляду комплексу питань про операції з підтримки миру, включаючи шляхи подолання фінансових труднощів ООН.

Операції ООН з підтримки миру передбачають дії місій військових спостерігачів, що складаються з неозброєних офіцерів ("блакитних беретів"), і дії сил з підтримки миру ("блакитних касок"), оснащених легкою зброєю, що може використовуватися тільки для самооборони.

Функції місій військових спостерігачів здійснюються з 1948 р. Органом ООН зі спостереження за виконанням умов перемир'я в Палестині, з 1949 р. - Групою військових спостерігачів ООН в Індії й Пакистані, з 1988 р. - Ірано-іракською групою військових спостерігачів ООН, з 1989 р. - Групою спостерігачів ООН у Центральній Америці.

Сьогодні у складі 20 миротворчих операцій, якими керує Департамент операцій з підтримки миру, служать більше 110 000 військових та цивільних миротворців. З 1948 р. Організація Об'єднаних Націй провела 63 миротворчі операції, причому 17 з них - за останнє десятиліття. За ці роки в операціях Організації Об'єднаних Націй взяли участь сотні тисяч військовослужбовців, а також десятки тисяч поліцейських та інших цивільних службовців ООН з більше ніж 120 країн. Найбільш значними можна вважати операції в Бельгійському Конго в 1960 р. за участю до 20 тис. осіб, на Близькому Сході в 1956-1967 і 1973-1979 рр., на Кіпрі з 1964 р.

З 2007 р. проводиться Змішана операція Африканського Союзу й Організації Об'єднаних Націй у Дарфурі (резолюція Ради Безпеки ООН 1769 від 31 липня 2007 р.) з метою сприяння якнайшвидшому й ефективному здійсненню Мирної угоди по Дарфуру. Резолюцією 1778 від 25 вересня 2007 р. Рада Безпеки схвалила розгортання в Чаді й Центральноафриканській Республіці, разом з Європейським Союзом, багатокомпонентної присутності для створення умов безпеки, що сприяють добровільному, безпечному й благополучному поверненню біженців і переміщених осіб.

За минулі 60 років більше 2400 миротворців Організації Об'єднаних Націй з 118 країн загинули, виконуючи обов'язок під прапором ООН.

Статус операцій ООН з підтримки миру має такі характерні риси: 1) двостороння згода конфліктуючих сторін на проведення операції; 2) рішення Ради Безпеки про необхідність проведення операції, визначення нею мандата операції, загальне керівництво операцією Радою; 3) добровільне надання державами - членами ООН військових контингентів, прийнятних для конфліктуючих сторін; 4) командування ними Генеральним секретарем ООН на основі мандата, наданого Радою Безпеки; 5) неупередженість збройних сил ООН при виконанні функцій з підтримки миру;

6) застосування сили військами ООН тільки з метою самооборони;

7) фінансування операцій міжнародним співтовариством.

Незважаючи на певні юридичні недосконалості в регулюванні операцій ООН з підтримки миру, у цілому вони відіграли позитивну роль у запобіганні ескалації деяких міжнародних і внутрішньодержавних конфліктів і були стабілізуючим фактором у процесі вирішення спірних питань. У 1988 р. Збройним силам ООН була присуджена Нобелівська премія миру.

Відповідно до Статуту ООН збройні сили можуть застосовуватися й для примушення до миру (ст. 42). Це відбувається тоді, коли держава - порушник міжнародного миру й безпеки відмовляється виконувати резолюції Ради Безпеки з відновлення миру й заходи впливу мирного характеру на таку державу не були ефективними.

Вперше багатонаціональні сили ООН із примушення до миру були створені відповідно до резолюції Ради Безпеки в 1950 р. для надання допомоги Республіці Корея, проти якої вела війну Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР). До складу цих збройних сил увійшли контингенти 16 держав - членів ООН за лідируючої ролі США. Дотепер на демаркаційній лінії між КНДР і Республікою Корея в районі 38-ї паралелі перебувають збройні сили ООН.

Багатонаціональні сили для примушення до миру були сформовані також у 1991 р. у зв'язку зі збройним нападом Іраку на Кувейт у серпні 1990 р. і окупацією території останнього. Рада Безпеки ООН у резолюції 664 (1990) кваліфікувала дії Іраку як анексію Кувейту.

На підставі ст. 40 Статуту ООН Рада Безпеки ухвалила рішення про тимчасові заходи, закликавши сторони почати переговори, а від Іраку вимагалося виведення військ з Кувейту (резолюція 660). У зв'язку з твердою позицією Іраку, що відмовився виконувати резолюцію 660, Рада Безпеки прийняла резолюції 661, 665 і 670 про застосування проти цієї держави економічних санкцій та морської й повітряної блокади. 29 листопада 1990 р. Рада Безпеки резолюцією 678 вимагала від Іраку виконати всі попередні резолюції щодо Кувейту, надавши йому строк до 15 січня 1991 р. У п. 2 цієї резолюції Рада Безпеки вповноважила членів ООН, що співпрацювали з Кувейтом, використовувати всі необхідні засоби для того, щоб підтримати й виконати резолюцію 660 (1990) і всі наступні відповідні резолюції й відновити міжнародний мир і безпеку в цьому районі у випадку невиконання Іраком до встановленої дати згадані резолюції. Не виконавши рішень Ради Безпеки ООН до 15 січня 1991 р., Ірак протиставив себе міжнародному співтовариству. У зв'язку з цим багатонаціональні збройні сили, кістяк яких становив контингент США, завдали ракетно-бомбового удару по Іраку і примусили його відновити мир. Як у першому, так і в другому випадку застосування збройних сил ООН із примушення до миру виходило за рамки Статуту ООН. Так, в обох випадках Рада Безпеки фактично усунулася від керівництва багатонаціональними силами і цю функцію виконували Сполучені Штати, що не відповідає статутним положенням Організації Об'єднаних Націй.

З грудня 1992 р. Рада Безпеки ООН уперше прийняла резолюцію 794 (1992) про залучення збройних сил коаліції держав (Об'єднаної оперативної групи), провідна роль у якій належала США, з метою створення безпечних умов для надання гуманітарної допомоги Сомалі, 22 червня 1994 р. Рада Безпеки схвалила резолюцію 929 (1994) про проведення на підставі розділу VII Статуту ООН багатонаціональної операції "Бірюза", за лідируючої участі Франції, для забезпечення безпеки й захисту переміщених осіб і цивільного населення, які перебували в небезпечному становищі в Руанді. Операції такого роду одержали найменування "гуманітарної інтервенції", їхня правова база й практика здійснення потребують подальшої розробки й удосконалення. Останнім часом здійснюються такі заходи: розгортання в Чаді й Центральноафриканській Республіці, разом з Європейським Союзом, багатокомпонентної присутності для створення умов безпеки, що сприяють добровільному, безпечному й благополучному поверненню біженців і переміщених осіб, схваленої резолюцією Ради Безпеки 1778 від 25 вересня 2007 р.; спільна операція Африканського Союзу й Організації Об'єднаних Націй у Дарфурі (ЮНАМІД), ініційована резолюцією Ради Безпеки 1769 від 31 липня 2007 р. Діючи на підставі розділу VII Статуту ООН, Рада Безпеки уповноважила ЮНАМІД сприяти якнайшвидшому й ефективному виконанню Мирної угоди по Дарфуру, запобіганню зриву процесу його здійснення та збройним нападам і, без шкоди для відповідальності уряду Судану, забезпеченню захисту цивільного населення.

Крім застосування превентивних і примусових заходів, Рада Безпеки уповноважена рекомендувати належну процедуру або методи врегулювання будь-якої суперечки, продовження якої може загрожувати підтримці міжнародного миру й безпеки (ст. 36). За положеннями розділу VI Статуту ООН сторони, що беруть участь у такій суперечці, повинні намагатися самі вирішити її мирними засобами, а якщо цього досягти не вдасться, передати на розгляд у Раду Безпеки (ст. 37).

Питання, що розглядаються Радою Безпеки, поділяються на процедурні й непроцедурні. Рішення Ради Безпеки із процедурних питань вважається прийнятим, якщо за нього подані голоси дев'яти будь-яких членів Ради. Рішення з непроцедурних питань, тобто стосовно підтримки міжнародного миру й безпеки, вважаються прийнятими, коли за них подані голоси дев'яти членів Ради Безпеки, включаючи голоси всіх постійних членів Ради, які мають збігатися, причому сторона, що бере участь у суперечці, повинна утриматися від голосування при ухваленні рішення (ст. 27). Якщо хоча б один постійний член Ради Безпеки голосує проти рішення з непроцедурного питання, то це рішення не приймається. Таке голосування постійного члена Ради Безпеки називається використанням права "вето" (від лат. veto - забороняю). У Раді Безпеки склалася практика, коли утримання від голосування одного або декількох постійних членів Ради Безпеки не перешкоджає ухваленню рішення. Інститут права "вето" покликаний забезпечити єдність дій п'яти найбільш впливових держав у вирішенні питань з підтримки міжнародного миру й безпеки. Однак досить часто СРСР і США зловживали правом "вето", тобто формально використовували його відповідно до ст. 27, але фактично таке поводження двох держав не сприяло досягненню цілей ООН, що вимагається п. 2 ст. 24 Статуту. Наприклад, Радянський Союз зловживав правом "вето" у 1956 р. при розгляді питання про становище в Угорщині, а США багаторазово безпідставно використовували це право під час розгляду пропозицій про осуд незаконної окупації Ізраїлем арабських територій.

Економічна й соціальна рада (ЕКОСОР) - один із шести головних органів ООН, що поряд з Генеральною Асамблеєю і під її керівництвом відповідає за виконання функцій Організації Об'єднаних Націй, визначених у розділі IX Статуту "Міжнародне економічне й соціальне співробітництво" - ЕКОСОР уповноважена проводити дослідження й складати доповіді з міжнародних питань у сфері економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я й інших подібних питань, а також надавати рекомендації з кожного із цих питань Генеральній Асамблеї, членам ООН і зацікавленим спеціалізованим установам; давати рекомендації з метою заохочення поваги й дотримання прав людини й основних свобод для всіх; готувати для подання Генеральній Асамблеї проекти конвенцій з питань, що належать до її компетенцію, і скликати з цих питань відповідно до правил ООН конференції.

ЕКОСОР складається з 54 членів ООН, що обираються Генеральною Асамблеєю; 18 членів ЕКОСОР обираються щорічно строком на 3 роки. Член Ради, що вибуває, може бути переобраний на новий строк негайно. Постійні члени Ради Безпеки за традицією обираються в ЕКОСОР на кожний черговий строк. Вибори в Раду здійснюються відповідно до принципу справедливого географічного представництва: 6 членів - від держав Східної Європи; 13 - від держав Західної Європи й інших держав; 11 - від держав Азії; 14 - від держав Африки; 10 - від держав Латинської Америки. Кожний член ЕКОСОР має одного представника.

Рада працює в сесійному режимі. Чергові сесії ЕКОСОР проводяться двічі на рік. Можуть також скликатися й спеціальні сесії. Рішення в Раді приймаються простою більшістю голосів присутніх і тих, хто бере участь у голосуванні.

Значна роль у діяльності ЕКОСОР належить допоміжним органам: Підкомісії з попередження дискримінації й захисту меншин, Комісії із запобігання злочинам і кримінальному правосуддю, Комісії зі становища жінок, Комісії з наркотичних засобів, Комітету з неурядових організацій, регіональним економічним комісіям та ін.

Рада з опіки заснована відповідно до ст. 7 Статуту ООН для надання допомоги Генеральній Асамблеї й Раді Безпеки у виконанні функцій, пов'язаних з міжнародною системою опіки. Міжнародна опіка - це керування під контролем ООН територіями, включеними в систему опіки на підставі угод, затверджених Генеральною Асамблеєю, або у зв'язку з визнанням території стратегічною Радою Безпеки. За Статутом ООН піддягали включенню до системи опіки: території, що раніше перебували під мандатом Ліги Націй; території, які могли бути відторгнуті від ворожих держав у результаті Другої світової війни; території, добровільно включені в систему опіки державами, відповідальними за управління ними. У ст. 76 Статуту ООН визначені основні завдання системи опіки: а) зміцнювати міжнародний мир і безпеку; Ь) сприяти політичному, економічному й соціальному прогресу населення підопічної території, його прогресу в галузі освіти і прогресивному розвитку в напрямку до самоврядування й незалежності; с) заохочувати повагу до прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови й релігії; d) забезпечувати рівне ставлення до членів ООН і їх громадян у соціальній, економічній й торговельній сферах. Спочатку в міжнародну систему опіки було включено 11 територій. Донедавна зберігалася лише одна територія, що перебувала під опікою США, - архіпелаг Палау, розташований у Тихому океані на 800 км на південний схід від Філіппін. Однак 1 жовтня 1994 р. була проголошена незалежність цієї території й трохи пізніше державу Палау було прийнято 185-м членом ООН.

У зв'язку з цією подією Рада з опіки внесла поправки у свої правила процедури, згідно з якими цей орган буде збиратися лише тоді, коли цього вимагатимуть обставини, і там, де це буде доцільно. Рада Безпеки ООН на засіданні 10 листопада 1994 р. зазначила, що система опіки ООН повністю виконала свої завдання й зробила істотний внесок у вирішення питань щодо реалізації права народів на самовизначення.

Оскільки Рада з опіки практично досягла поставлених перед нею цілей, Генеральний секретар ООН К. Аннан висунув пропозицію про трансформацію цього органу у форум колективної опіки над навколишнім середовищем, Світовим океаном, атмосферою й космічним простором як загальним надбанням людства. Висловлювалися також ідеї про перетворення Ради з опіки на орган із захисту прав меншин або Раду з прав людини.

Міжнародний Суд - головний судовий орган ООН, що діє на основі положень Статуту Міжнародного Суду - невід'ємної частини Статуту ООН. Держави - члени ООН є учасницями Статуту ipso facto (у силу факту членства в ООН). Держави, що не е членами ООН, також можуть брати участь у Статуті Міжнародного Суду на умовах, визначених Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки.

Суд складається з 15 членів, що виступають в особистій якості. Причому в його складі не може бути двох громадян однієї держави. Члени Суду обираються строком на дев'ять років "з осіб високих моральних якостей, які задовольняють вимоги, що пред'являються у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або є юристами з визнаним авторитетом у сфері міжнародного права" (ст. 2). Склад Суду в цілому повинен забезпечувати представництво найголовніших форм цивілізації й основних правових систем миру.

Кожні три роки склад Суду оновляється на третину. Члени Суду обираються Генеральною Асамблеєю й Радою Безпеки ООН з кандидатів, висунутих національними групами Постійної палати третейського суду. Суддею Міжнародного Суду ООН обирався в 1961-1970 рр. відомий радянський юрист-міжнародник, представник харківської школи міжнародного права професор В.М. Корецький.

Міжнародний Суд ООН функціонує на постійній основі. Він обирає свого голову й віце-голову, призначає секретаря, встановлює правила процедури. Офіційні мови Суду - англійська і французька. Місцеперебуванням Суду є Гаага (Нідерланди).

Суд правомочний розглядати суперечки, пов'язані з порушенням міжнародних договорів і зобов'язань, або такі, що виникають при їх тлумаченні тільки між державами, і приймати обов'язкові до виконання рішення; давати консультативні висновки з правових питань на прохання Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки й інших органів ООН з дозволу Генеральної Асамблеї. Такі висновки не мають обов'язкової юридичної сили.

З лютого 2009 р. Суд виніс рішення стосовно територіального спору між Румунією й Україною (справа про делімітацію континентального шельфу й виключних економічних зон Румунії та України в Чорному морі перебувала в суді з ініціативи Бухареста з 2004 р.). Це був сотий процес в історії Суду.

Секретаріат - один з головних органів ООН, на якому лежить висока відповідальність за забезпечення нормального функціонування інших головних і допоміжних органів Організації Об'єднаних Націй, обслуговування діяльності останніх, виконання їх рішень, втілення в життя програм і політики ООН. Підрозділи Секретаріату перебувають у центральних установах ООН у Нью-Йорку та інших місцях розташування штаб-квартир органів ООН, найбільшими з яких є відділення ООН у Женеві, Відні та Найробі.

Очолює Секретаріат Генеральний секретар ООН, який призначається строком на п'ять років Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Генеральний секретар є одночасно вищою посадовою особою ООН. З 1 січня 2007 р. функції Генерального секретаря виконує громадянин Республіки Корея Пан Гі Мун. Персонал Секретаріату поділяється на три категорії: 1) вищі адміністративні посадові особи (Генеральний секретар і його заступники); 2) міжнародний персонал класу фахівців; 3) технічний персонал (секретарі, друкарки, перекладачі, кур'єри та ін.).

Співробітники Секретаріату призначаються на основі системи постійних (не обмежених конкретними строками) і строкових (тимчасових) контрактів. При укладенні контракту кожний співробітник складає присягу на вірність принципам та ідеалам ООН. При виконанні обов'язків Генеральний секретар і персонал Секретаріату не повинні запитувати або одержувати вказівки від будь-якого уряду або влади, сторонньої для Організації Об'єднаних Націй. Кожний член ООН зобов'язується поважати суворо міжнародний характер обов'язків Генерального секретаря й персоналу Секретаріату і не намагатися впливати на них при виконанні своїх обов'язків. Положення, що стосуються персоналу Секретаріату, встановлюються Генеральною Асамблеєю.

Обов'язки, які виконує Секретаріат, настільки ж різноманітні, як і проблеми, якими займається ООН, - від керівництва миротворчими операціями до посередництва у міжнародних суперечках, від складання оглядів економічних і соціальних тенденцій та проблем до підготовки досліджень із прав людини і сталого розвитку. Крім того, персонал Секретаріату орієнтує й інформує світові засоби інформації про роботу ООН; організує міжнародні конференції з проблем світового значення; стежить за виконанням рішень органів ООН і здійснює переклад виступів і документів на офіційні мови Організації. Згідно із щорічною доповіддю Генерального секретаря ООН про склад Секретаріату від 15 вересня 2009 р., що надається відповідно до резолюцій з питань управління людськими ресурсами Генеральної Асамблеї ООН1, станом на 30 червня 2009 р. загальна чисельність співробітників у системі ООН, що набираються на міжнародній і місцевій основі, включаючи співробітників, які призначені на строк до одного року, становила 39 978 осіб, із них близько 15 000 безпосередньо працюють у Секретаріаті (на 30 червня 1997 р. загальна чисельність персоналу ООН становила 33 487 осіб).

Секретаріат складається з Канцелярії Генерального секретаря, Управління служб внутрішнього нагляду, Управління з правових питань, Департаменту з політичних питань, Управління з питань роззброєння, Департаменту операцій з підтримки миру, Департаменту польової підтримки (що надає Департаменту операцій з підтримки миру та Департаменту з політичних питань послуги з адміністративної та логістичної підтримки у вигляді цілеспрямованого сприяння операціям з підтримання миру, спеціальним політичним місіям тощо), Управління з координації гуманітарних питань, Департаменту з економічних та соціальних питань, Департаменту зі справ Генеральної Асамблеї та конференційному управлінню, Департаментів з питань інформації, охорони та безпеки, управління.

Приймаючи обов'язки Генерального секретаря, К. Аннан (1997-2006 рр.) заявив про необхідність реформування ООН взагалі й Секретаріату зокрема. Він висловив намір скоротити витрати на управлінський апарат на третину, кількість чиновників на тисячу, кількість відділів з 12 до 5, але цей намір так і не був реалізованим.

Слід зазначити, що ООН перебуває в складному фінансовому становищі. На думку Сполучених Штатів, регулярний бюджет ООН1 невиправдано завищений у зв'язку з нераціональною структурою Секретаріату й організацією діяльності його персоналу2. США вважають, що для підвищення ефективності роботи Секретаріату необхідне його реформування. У доповіді Генерального секретаря "Поліпшення фінансового становища ООН" (2005) говорилося, що станом на 31 грудня 2004 р. сума невиплачених внесків більше ніж подвоїлася, на 30 квітня 2005 р. сума невиплачених внесків тільки на операції з підтримки миру перевищила 2 млрд дол. США.

У 2007 р. загальний борг держав - членів ООН дорівнював 5,8 млрд дол. Головним боржником ООН залишаються США, які не внесли 675 млн дол. За офіційними даними, бюджети миротворчих операцій недорахувалися 3,3 млрд дол., а регулярний бюджет - 2,1 млрд дол. Тобто фінансове становище ООН є стабільно складним, що є дієвим важелем впливу основних "донорів", таких як США, на діяльність Організації і прийняття нею рішень. Сер Брайан Уркхарт, старійшина ООН, одного разу сказав, що в ООН ніколи не буває дійсно фінансових криз - лише кризи політичні. Б. Уркхарт має рацію: США намагаються використовувати силу гаманця, щоб форсувати гостро необхідні реформи у сфері управління, і подібна тактика провокує реакцію серед країн, що розвиваються3.