Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 9.11. Регіональні організації

Статут ООН поряд з універсальними міжнародними організаціями передбачає можливість створення і регіональних організацій, членами яких можуть бути, як правило, держави певного географічного регіону. Розділ УПІ Статуту ООН "Регіональні угоди" визначає порядок створення й загальні напрями діяльності таких організацій.

Регіональні організації повинні створюватися насамперед для вирішення питань підтримки миру й безпеки на регіональному рівні й вирішення регіональних суперечок мирними засобами. Відповідності до ст. 53 Статуту ООН Рада Безпеки використовує, де це доречно, регіональні організації для примусових дій під її керівництвом. Однак жодні примусові дії не застосовуються регіональними організаціями без отримання повноважень від Ради Безпеки. Рада Безпеки ООН також повинна бути завжди повністю поінформована про дії, що розпочаті або намічаються, згідно з регіональними угодами (або регіональними організаціями) для підтримки міжнародного миру й безпеки (ст. 54).

Важливими напрямами діяльності регіональних організацій також є колективна безпека, співробітництво в економічній, соціальній і культурній сферах, заохочення поваги до прав людини й основних свобод для всіх.

Нині створено й функціонує велика кількість регіональних організацій різної спрямованості в багатьох регіонах Землі. Розглянемо найвідоміші з них.

Організація американських держав - міжнародна організація, створена 30 квітня 1948 р. на 9-й Міжамериканській конференції в Боготі (Колумбія) на базі Панамериканського союзу, що існував з 1889 р. Нині в ОАД входять 35 держав Західної півкулі.

Організація функціонує на підставі Статуту й Міжамериканського договору про взаємну оборону 1947 р. Доступ в ОАД відкритий для всіх держав Західної півкулі, що ратифікували її Статут.

Слід зазначити, що Канада вступила в ОАД тільки в 1990 р., а Гаяна була прийнята в Організацію в 1991 р. (через 25 років після набуття незалежності). Гаяна сьогодні є останньою країною, прийнятою в ОАД.

До 1962 р. Куба як член ОАД брала участь у її роботі, але після переходу Куби на марксистський шлях розвитку керівництво ОАД вважало це несумісним із системою колективної безпеки

Америки і призупинило членство країни в організації. Членство Куби було відновлено 3 червня 2009 р.

На сесії Генеральної асамблеї ОАД у квітні 1971 р. заснований інститут постійних спостерігачів ОАД; нині цим статусом володіють ЄС і 51 держава, у тому числі Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Росія, Україна.

4 липня 2009 р. уряд Гондурасу, що прийшов до влади у результаті, військового заколоту, оголосив про денонсацію Статуту ОАД і негайний вихід своєї країни з цієї організації. Раніше, 2 липня, керівництво ОАД вимагало протягом 72 годин повернути владу в країні президентові Мануелю Селайю, погрожуючи в іншому випадку виключити Гондурас з організації.

Цілями ОАД є: підтримка регіонального миру й безпеки, мирне врегулювання суперечок між державами-членами, спільна відсіч агресії, сприяння вирішенню політичних, економічних і правових проблем американських держав, об'єднання зусиль з метою економічного, соціального, науково-технічного й культурного прогресу.

Вищий орган ОАД - Генеральна асамблея, що скликається щороку. Вона визначає політику й діяльність Організації, структуру і функції її органів. Для розгляду проблем термінового характеру, у яких зацікавлені всі держави-члени, може скликатися Консультативна рада міністрів закордонних справ. Для сприяння Консультативній раді з питань військового співробітництва заснований Консультативний комітет оборони.

Виконавчі функції виконують кілька рад: Постійна рада ОАД, Міжамериканська економічна й соціальна рада, Міжамериканська рада з освіти, науки й культури. Зазначені ради підпорядковуються безпосередньо Генеральній асамблеї.

В ОАД є також консультативні органи - Міжамериканський юридичний комітет і Міжамериканська комісія з прав людини.

Центральним постійним адміністративним органом ОАД є Генеральний секретаріат (до 1970 р. мав назву Панамериканський союз). У рамках ОАД також функціонують спеціалізовані установи: Панамериканська організація охорони здоров'я, Міжамериканський інститут дитини, Міжамериканський інститут сільськогосподарських наук, Панамериканський інститут географи й історії, Міжамериканський інститут з проблем індіанців та ін. Місцезнаходження ОАД - Вашингтон (США).

Ліга арабських держав є регіональною міжурядовою організацією арабських держав, створена 22 березня 1945 р. Правову базу Ліги становлять Пакт (статут) ЛАД (1945 р.) і Договір про спільну оборону й економічне співробітництво (1950 р.). До складу ЛАД входять більше 20 арабських держав, Організація визволення Палестини (ОВП) і одна неарабська держава - Сомалі.

Цілі ЛАД: зміцнення зв'язків і всебічного співробітництва між державами-членами, координація їх спільних дій у сфері політичного, економічного, культурного й соціального співробітництва, забезпечення їх незалежності й суверенітету, розгляд будь-яких питань, що зачіпають інтереси арабських держав. У Пакті ЛАД передбачені заходи із врегулювання суперечок між державами-членами, а також засоби боротьби з агресією.

Важливим напрямом діяльності ЛАД е об'єднання зусиль арабських держав із забезпечення безпеки, припинення ізраїльської окупації всіх захоплених у 1967 р. арабських територій, справедливого вирішення близькосхідної проблеми, реалізації невід'ємних прав арабського народу Палестини аж до створення власної держави.

Керівний орган ЛАД - Рада, до складу якої входять керівники держав і урядів держав-членів. Рада збирається на сесії двічі на рік. Одноголосно прийняті нею рішення стають обов'язковими для членів Ліги. При Раді функціонують Політичний комітет, Економічний та інші комітети. У міжсесійний період діє Генеральний секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, який обирається на 5-річний строк. Військова організація ЛАД також має свої органи співробітництва.

Під егідою Ліги створені і працюють спеціалізовані міжарабські організації. Місцезнаходження штаб-квартири ЛАД - Каїр (Єгипет). Як і раніше, головною проблемою Ліги залишається відсутність єдності серед держав-членів.

Африканський Союз - регіональна міжнародна міжурядова організація, що об'єднує 52 держави Африки. Створена 26 травня 2001 р. на базі Організації африканської єдності (ОАЄ). Об'єктивними причинами створення АС, що замінив ОАЄ - найбільше політичне об'єднання держав Африканського континенту, є кардинальні зміни в розстановці політичних сил у світі за час її існування (1963-2001 рр.) і виконання на межі нового тисячоліття частини першочергових завдань, поставлених перед ОАЄ. Проблеми сучасного економічного розвитку держав Африки потребують пошуку нових підходів і механізмів.

Рішення про створення Африканського Союзу було прийнято на надзвичайній зустрічі на вищому рівні ОАЄ у вересні 1999 р. у м. Сирт (Лівія). Воно відображало прагнення африканських лідерів до вищого рівня єдності, ніж у рамках ОАЄ. Глави держав континенту схвалили Установчий акт Африканського Союзу на саміті ОАЄ в липні 2000 р. у м. Ломе (Того), тоді ж було офіційно оголошено про створення АС. На 37-й сесії Асамблеї ОАЄ в столиці Замбії м. Лусака (липень 2001 р.) був затверджений пакет документів, що визначають структуру і правову базу нової організації. Акт ратифікувала 51 африканська держава і він замінив Статут ОАЄ, який, проте, продовжував діяти ще рік протягом перехідного періоду від ОАЄ до АС. Перший саміт Африканського Союзу відбувся 9-10 липня 2002 р. у м. Дурбан (ПАР). Головою АС був обраний президент Південно-Африканської Республіки Табо Мбеки. Головою Африканського Союзу строком на рік обирається лідер однієї з африканських держав. Адміністрація Африканського Союзу перебуває в Аддис-Абебі (Ефіопія).

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) створена на конференції міністрів закордонних справ Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду й Філіппін у 1967 р. У 1984 р. членом АСЕАН став Бруней, у 1995 р. - В'єтнам, а в 1997 р. - Лаос і М'янма. Договірно-правову базу Асоціації становлять Договір про дружбу і співробітництво в Південно-Східній Азії і Декларація згоди АСЕАН, прийняті в 1976 р. У цих документах цілями Асоціації проголошені: прискорення економічного зростання, соціального прогресу й культурного розвитку держав-членів та сприяння встановленню миру й стабільності в Південно-Східній Азії. Статут АСЕАН був підписаний на саміті АСЕАН у Сінгапурі в 2007 р., 15 грудня 2008 р. у Джакарті відбулася церемонія набрання Статутом чинності.

Вищим органом АСЕАН є Саміт лідерів (глав держав і урядів) країн-членів, що починаючи з 2001 р. відбувається щороку. Саміт зазвичай триває три дні й супроводжується зустрічами з партнерами організації по регіону. Керівним та координуючим органом є щорічні наради міністрів закордонних справ.

Між нарадами справи Асоціації веде Постійний комітет, що засідає раз на місяць. У рамках АСЕАН діють галузеві комітети: з продовольства й сільського господарства, з морських перевезень, з торгівлі й промисловості та ін. У 1973 р. для поліпшення й розширення торгівлі з державами - членами ГАТТ і Спільного ринку були утворені Женевський і Брюссельський комітети АСЕАН. У 1975 р. сформований Секретаріат Асоціації на чолі з Генеральним секретарем, штаб-квартира якого перебуває в Джакарті (Індонезія).

Організація з безпеки і співробітництва в Європі є міжурядовою регіональною організацією в розумінні розділу УШ Статуту ООН. Установчими актами Організації є Гельсінський Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.; Хартія для нової Європи й Додатковий документ до неї, прийняті в Парижі в 1990 р.; Декларація "Виклик часу змін" і пакет рішень щодо структури й основних напрямів діяльності НБСЄ, прийняті в Гельсінкі в 1992 р. Принципи НБСЄ закріплені в Декларації принципів Гельсінського Заключного акта 1975 р. У1994 р. учасники Будапештської зустрічі на найвищому рівні вирішили перетворити Нараду з безпеки і співробітництва в Європі на Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Це було обумовлено новим якісним рівнем інституціалізації НБСЄ і прагненням надати новий політичний імпульс цьому форуму.

Ще в 1990 р. було визначено, що кожні два роки необхідно проводити зустрічі керівників держав і урядів учасників Наради для визначення пріоритетів і основних напрямків її діяльності. Такі зустрічі на вищому рівні відбулися в Парижі (1990 р.), Гельсінкі (1992 р.), Будапешті (1994 р.), Лісабоні (1996 р.). На Стамбульській зустрічі керівників держав і урядів держав - учасниць ОБСЄ (1999 р.) була прийнята Хартія європейської безпеки (Росія взяла на себе зобов'язання вивести війська з Грузії та Придністров'я).

Важливу роль у роботі організації відіграє Рада міністрів (колишня Рада НБСЄ) - центральний директивний орган, що складається з міністрів закордонних справ. Рада міністрів повинна збиратися не рідше одного разу на рік для розгляду питань, що належать до компетенції ОБСЄ і прийняття необхідних рішень. Головує на засіданні Ради міністрів міністр закордонних справ держави її проведення.

Були сформовані також робочі органи. Основним з них є Керівна рада, що приймає оперативні рішення і здійснює функції керування й координації. Рекомендується, щоб держави - учасниці ОБСЄ були представлені в цьому органі на рівні директорів політичних департаментів або на відповідному йому рівні. Зустрічі Керівної ради проводяться у Празі не рідше двох разів на рік, а один раз на рік Рада засідає як економічний форум.

Постійна рада, що базується у Відні, покликана забезпечувати повсякденну діяльність ОБСЄ. її роботою керує представник діючого голови. її члени, постійні представники держав - учасниць ОБСЄ, збираються на щотижневі засідання в конгрес-центрі "Хофбург". Вона також може скликатися при виникненні надзвичайних ситуацій.

Поточною діяльністю ОБСЄ керує діючий голова, який у разі потреби може використовувати інститут "трійки" (попередній, діючий і наступний голови), а також спеціальні цільові групи своїх особистих представників. У Відні (Австрія) працює Секретаріат ОБСЄ, що обслуговує Раду міністрів, і Постійна рада. Очолює Секретаріат Генеральний секретар, який призначається Радою міністрів строком на три роки. Генеральний секретар - вища посадова особа ОБСЄ.

У Варшаві (Польща) розташовано Бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ, покликане сприяти обміну інформацією і розширенню практичних контактів між державами - членами Організації у сфері людського виміру й інститутів демократичного суспільства.

Важливі й відповідальні функції в рамках ОБСЄ належать Верховному комісарові у справах національних меншин. З 2007 р. ці функції виконує представник Норвегії Кнут Воллебек. Йому доручається забезпечувати раннє попередження й термінові дії щодо ситуацій, пов'язаних із проблемами національних меншин, які можуть перерости в конфлікт і вимагають уваги та дій Ради міністрів і Постійної ради.

У Відні (Австрія) діє Форум зі співробітництва у сфері безпеки (ФСБ). Форум складається із представників делегацій держав - учасниць ОБСЄ; засідання проводяться щотижня. Основні цілі ФСБ: ведення переговорів щодо контролю за озброєннями, роззброєння і зміцнення довіри й безпеки; регулярні консультації й тісне співробітництво з питань безпеки; подальше зниження небезпеки виникнення конфліктів. ФСБ також відповідає за дотримання зобов'язань по заходах довіри і безпеки та проведення щорічних нарад з оцінки їх виконання, займається підготовкою семінарів з військових доктрин.

У квітні 1991 р. парламентарії держав - учасниць ОБСЄ домовилися про створення Парламентської асамблеї ОБСЄ. Зустрічі Парламентської асамблеї проводяться раз на рік, її поточні справи веде Секретаріат, що перебуває в Копенгагені. Діючий голова підтримує постійні контакти з Парламентською асамблеєю й інформує її про діяльність ОБСЄ. У 2009 р. на 18-й щорічній сесії Парламентської асамблеї ОБСЄ схвалила Вільнюську декларацію. У прийнятому документі порівнюється роль Радянського Союзу й нацистської Німеччини в розв'язанні Другої світової війни. При цьому нацистські злочини були прирівняні до злочинів сталінізму: "У двадцятому столітті європейські країни випробували на собі два потужних тоталітарних режими, нацистський і сталінський, які несли із собою геноцид, порушення прав і свобод людини, воєнні злочини й злочини проти людства" (п. 3).

Основні цілі ОБСЄ: сприяння поліпшенню взаємних відносин, а також створення умов із забезпечення тривалого миру, підтримка розрядки міжнародної напруженості, визнання неподільності європейської безпеки, а також взаємної зацікавленості в розвитку співробітництва між державами-членами, забезпечення дотримання прав людини, економічного і соціального прогресу та добробуту всіх народів.

Для досягнення цих цілей у рамках ОБСЄ діють: 1) механізм мирного врегулювання суперечок; 2) механізм консультацій і співробітництва у надзвичайних ситуаціях; 3) механізм з реалізації зобов'язань ОБСЄ у сфері людського виміру; 4) механізм із заходів зміцнення довіри й безпеки.

Робочі мови ОБСЄ: англійська, іспанська, італійська, німецька, російська і французька.

Україна є учасницею ОБСЄ з 30 січня 1992 р. З того часу вона бере активну участь у роботі всіх колективних керівних органів Організації (саміти держав-учасниць ОБСЄ, засідання Ради міністрів та Постійної ради ОБСЄ), у виробленні та прийнятті ними рішень в різних аспектів її діяльності. Україна активно співпрацює з інститутами Організації, насамперед з Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин (ВКНМ), Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) та Представником ОБСЄ з питань свободи ЗМІ. Крім того, важливим напрямком спільної діяльності є співробітництво з Місією ОБСЄ в Україні, а нині з Координатором проектів ОБСЄ в нашій державі. У своїй роботі Координатор проектів ОБСЄ в Україні керується Меморандумом про взаєморозуміння між Урядом України та Організацією з безпеки і співробітництва в Європі щодо нової форми співробітництва у сфері демократичного управління, побажаннями уряду в тому разі, якщо вони відповідають принципам демократії та верховенства права. Так, Відділ з питань верховенства права та прав людини Координатора проектів ОБСЄ в Україні виконує проекти, спрямовані на зміцнення захисту прав людини та покращення прозорості і відкритості відносин між громадянами і державою. Проекти стосуються сфер адміністративної юстиції та адміністративного права, процесів реформування та удосконалення законодавства, підвищення обізнаності громадян щодо прав людини та механізмів їхнього захисту, конституційного судочинства, попередження тортур та інших форм жорстокого поводження в місцях позбавлення волі, розробки ефективного механізму відшкодування державою шкоди у випадку порушення прав людини, а також удосконалення юридичної освіти.

У рамках цих проектів відділ з питань верховенства права та прав людини організовує заходи, поширює кращі світові практики та сприяє публікації спеціалізованої літератури, включаючи матеріали Ради Європи та Європейського суду з прав людини1.

За ініціативою Уряду України у серпні 1994 р. була заснована Місія ОБСЄ в Україні. Основну увагу Місії було зосереджено на питаннях підтримки суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів України відповідно до основоположних принципів ОБСЄ. Активно працюючи в цьому напрямі, Місія зробила позитивний внесок у справу стабілізації ситуації в Автономній Республіці Крим.

30 квітня 1999 р. Місія ОБСЄ в Україні завершила роботу у зв'язку з виконанням свого мандату, що стало першим в історії Організації випадком, коли Місія ОБСЄ припинила існування саме завдяки успішному виконанню покладених на неї завдань. За результатами дво- та багатосторонніх переговорів стосовно нових форм співробітництва нашої держави з інститутами Організації було прийнято рішення про заснування з 1 червня 1999 р. посади Координатора проектів ОБСЄ в Україні.

Рада Європи - одна з найстаріших регіональних міжурядових організацій. Рада Європи була створена 5 травня 1949 р. десятьма західноєвропейськими державами. Починаючи з 1964 р. 5 травня щорічно відзначається як День Європи. Нині РЄ об'єднує 47 європейських демократичних держав. У 1995 р. Україна була прийнята в РЄ як повноправний член. Статут РЄ є установчим документом організації.

Цілі РЄ: захист прав людини і парламентської демократії, забезпечення принципу верховенства права, прийняття європейських угод, що повинні стандартизувати діяльність держав-членів у соціальній і правовій сферах, сприяння усвідомленню й розвитку європейської культурної самобутності.

РЄ має три головних органи: Комітет міністрів (виконавчий орган), що складається з міністрів закордонних справ держав-членів або їх заступників; Парламентську Асамблею (ПАРЄ) (дорадницько-представницький орган). Члени ПАРЄ призначаються парламентами держав-членів. П'ять найбільших держав, представлені в ПАРЄ 18 членами, мінімальне представництво - 2 члени від держави. Національна делегація повинна включати представників усіх політичних партій, представлених у парламенті, і відповідати вимозі збалансованого представництва чоловіків і жінок. У цілому в ПАРЄ входять 315 членів і 315 "заступників", що представляють національні парламенти держав-членів, і делегації парламентів держав, що мають статус "спеціально запрошених"; Конгрес місцевої й регіональної влади Європи (консультативний орган), що складається з двох палат, одна з яких представляє інтереси місцевої влади, а інша - регіональних. Секретаріат сприяє ефективній роботі головних органів РЄ. Його очолює Генеральний секретар, який обирається на 5-річний строк. Нині це представник Норвегії Турбьорн Ягланд. Офіційні мови РЄ - англійська і французька.

Конкретними досягненнями в діяльності РЄ є сотні прийнятих рекомендацій для держав-членів з найважливіших питань життя суспільства й безліч європейських конвенцій і договорів.

Найбільш відомою серед цих документів є Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Україна приєдналася до цієї Конвенції в 1997 р. Відповідно до положень Конвенції 1950 р. Європейська Комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини й Комітет міністрів були покликані стежити за дотриманням Конвенції державами-учасницями. Вони були правомочні розглядати як індивідуальні скарги, так і позови з боку держав - членів РЄ щодо порушень положень Конвенції. Ця двоступенева система контролю (Комісія й Суд) після набрання чинності в листопаді 1998 р. Протоколом № 11 до Конвенції 1950 р. була реорганізована в єдину, здійснювану постійно функціонуючим судом.

У1961 р. була прийнята Європейська соціальна хартія, що разом з Додатковим протоколом до неї 1988 р., деталізує положення Конвенції 1950 р. стосовно соціальної сфери. її метою є захист 23 основних соціальних прав і підтримка у проведенні ефективної соціальної політики в Європі. Хартія набула чинності в 1965 р.

У 1987 р. РЄ прийняла Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. З 1989 р. Конвенція набрала чинності. Положення Конвенції передбачають вибіркову перевірку місць утримання групою незалежних експертів РЄ у державах-членах, що ратифікували її. Україна бере участь у цій Конвенції.

Багато уваги РЄ приділяє проблемі національних меншин. У 1994 р. була прийнята Рамкова конвенція про захист національних меншин (Конвенція є чинною, Україна бере в ній участь). Раніше, в 1992 р., була прийнята Європейська хартія про регіональні мови або мови меншин (набула чинності для України з 1 січня 2006 р.). 20 квітня 2007 р. Міністерство юстиції України винесло на загальне обговорення першу періодичну доповідь з виконання положень Хартії.

Мета цих документів - недопущення дискримінації за національною ознакою, сприяння встановленню дійсної рівності, сприяння створенню умов для збереження і розвитку культури, релігії, мови й традицій національних меншин.

Діяльність РЄ охоплює практично всі сфери життя суспільства - права людини, соціальні й економічні питання, освіту, культуру, спорт, проблеми молоді, засоби зв'язку і масової інформації. У діяльності РЄ активно співпрацює з ООН, ОБСЄ, Європейським Союзом (не слід плутати ці дві самостійні міжнародні організації, що тісно взаємодіють), спеціалізованими установами ООН, неурядовими організаціями.

Членство України в РЄ, безсумнівно, сприятиме більш швидкому й ефективному реформуванню нашого суспільства на демократичних засадах, принципах поваги прав людини й верховенства права. Насамперед Україна повинна була сумлінно виконувати зобов'язання, взяті нею при вступів РЄ в 1995 р., серед яких:

- протягом одного року з моменту вступу України в РЄ прийняти відповідно до принципів РЄ у сфері законодавства - нову Конституцію, рамковий документ про правову політику України щодо захисту прав людини, рамковий документ про правову й судову реформу, нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси, Цивільний і Цивільний-процесуальний кодекси, Закон про вибори й Закон про політичні партії;

- змінити роль і функції Генеральної прокуратури (особливо щодо здійснення загального нагляду за дотриманням законності) шляхом перетворення цього інституту на орган, що відповідає принципам РЄ;

- передати Міністерству юстиції до кінця 1998 р. відповідальність за управління пенітенціарною системою, за виконанням судових рішень і за реєстрацією осіб, які приїжджають в країну або їдуть з неї;

- забезпечити незалежність судової влади відповідно до принципів РЄ, зокрема щодо призначення й перебування на посаді суддів;

- статус юридичної професії повинен захищатися законом і необхідно заснувати професійну асоціацію адвокатів;

- протягом одного року з моменту вступу підписати і протягом трьох років ратифікувати Протокол № 6 Європейської конвенції 1950 р., що передбачає скасування смертної кари в мирний час, і ввести мораторій на виконання смертних вироків з моменту вступу в РЄ;

- у міру здійснення правової реформи підписати й ратифікувати у встановлений строк європейські конвенції.

Деякі зобов'язань Україна виконала, але далеко не всі. Місцезнаходження РЄ - Страсбург (Франція).

Європейський Союз створений відповідно до Договору про Європейський Союз, підписаний керівниками держав і урядів 12 держав - членів Європейського Співтовариства в Маастрихті (Нідерланди) в 1992 р. Договір набув чинності 1 листопада 1993 р. Він доповнений 17 протоколами і 33 заявами з різних аспектів співробітництва. Маастрихтський договір на додаток до національного громадянства вводить громадянство ЄС, що свідчить про елементи федералізму в Євросоюзі.

ЄС ґрунтується на трьох опорах, одну з яких утворюють три Співтовариства - Європейське Співтовариство, Європейське об'єднання вугілля і сталі та Європейське співтовариство з атомної енергії. Інші дві опори складаються зі спільної зовнішньої політики і політики безпеки, а також співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ.

Цілями Європейського Союзу є такі: утворення тісного союзу народів Європи, сприяння збалансованому і тривалому економічному прогресу, особливо за допомогою створення простору без внутрішніх кордонів, посилення економічної і соціальної взаємодії, створення економічного і валютного союзу та запровадження єдиної валюти; утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері, особливо шляхом проведення спільної зовнішньої політики й політики у сфері безпеки, а в перспективі і спільній оборонній політиці; розвиток співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ; збереження і збільшення загального надбання.

Принципи ЄС - повага національної ідентичності держав-членів з демократичними системами правління; повага прав людини відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та загальних принципів права ЄС, згідно з конституційними нормами держав-членів.

1 лютого 2003 р. набрав чинності Ніццький договір, що змінив окремі положення Договору про Європейський Союз, Договору про заснування Європейського Співтовариства та деяких пов'язаних з ними нормативних актів. Ухвалений у грудні 2000 р. на засіданні Європейської Ради в Ніцці, він був підписаний 26 лютого 2001 р.

Головні зміни полягають в обмеженні складу Комісії, розширенні сфери застосування кваліфікованої більшості, визначенні нової ваги голосів у Раді міністрів, реформуванні процедури тіснішої співпраці. Крім цих чотирьох ключових питань, велику увагу приділено спрощенню договорів, розподілу повноважень, легітимізації Хартії основних прав та визначенню ролі національних парламентів. До договору додається Декларація про майбутнє Союзу (Ніццька декларація), де визначено подальші кроки інституційної реформи.

13 грудня 2007 р. відбулось офіційне підписання Лісабонської угоди.

Договір реформування, або Лісабонська угода, - нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Лісабонська угода про внесення змін у Договір про Європейський Союз та в договір про заснування Європейського Співтовариства (англ. Treaty Amending the Treaty on European Union and the Treaty Establishing the European Community).

Новий договір повинен замінити Конституцію для Європи, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади Президента ЄС, який обиратиметься на 2,5 роки і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них належать безпека, боротьба зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції перейдуть до верховного представника Євросоюзу із зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією - у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі - Євро-конституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 p., після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали Конституцію для Європи. Лісабонська угода набрала чинності 1 грудня 2009 р.

Лісабонською угодою започатковані такі реформи:

- вводяться посади президента і вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені;

- голосування кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 р., з урахуванням "компромісу Іоанніна", який дозволяє до 2017 р. будь-якій групі країн - членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів;

- посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського Союзу ("зелені книги", "білі книги", комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для детального вивчення і тільки після цього вони виносяться на прийняття в ЄС; кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитися з 785 до 750 починаючи з 2009 р., тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначається за коефіцієнтом відповідно до кількості населення країн-членів;

- в Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої;

- в усіх країнах - членах Європейського Союзу, крім Великої Британії і Польщі, набере чинності Хартія фундаментальних прав, яка визначає обов'язковість дотримання прав людини.

На 1 січня 2010 р. членами ЄС були 27 держав (за часом вступу) - Бельгія, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, Велика Британія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія, Австрія, Фінляндія, Швеція, Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія, Болгарія, Румунія.

Відповідно до Маастрихтського договору кожна європейська держава може клопотати про вступ до ЄС. Перевага надається державам, що мають демократичні системи правління і не створюють внутрішніх та зовнішніх конфліктних ситуацій. Україна має намір у перспективі стати членом ЄС. В1994 р. між Україною і ЄС була підписана Угода про партнерство і співробітництво, покликана сприяти розвитку торгово-економічних зв'язків між ними й більш швидкому досягненню Україною стандартів, необхідних для вступу в Євросоюз. Угода набула чинності 1 березня 1998 р., строк дії - 10 років. Цією Угодою встановлювалось партнерство між Співтовариством і його державами-членами з одного боку та Україною з іншого боку. Цілями такого партнерства є: забезпечення у відповідних рамках політичного діалогу між сторонами, який сприятиме розвитку тісних політичних відносин; сприяння розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних відносин між сторонами і, таким чином, прискоренню їхнього сталого розвитку; створення основ взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, громадського, науково-технічного та культурного співробітництва; підтримка зусиль України зі зміцнення демократії і розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки1.

Значний позитивний політичний вплив на розвиток відносин між Україною та ЄС мало розширення ЄС у 2004 р., завдяки якому до складу Євросоюзу увійшли безпосередні сусіди та традиційні партнери України, інтересам яких відповідає подальше наближення України до ЄС.

Влітку 2004 р. Європейський Союз започаткував реалізацію зовнішньополітичної ініціативи - "Європейська політика сусідства", яка охопила східне та південне коло сусідніх з ЄС країн. Усвідомлення неадекватності ЄПС та жорстка позиція України щодо її неприйнятності (передусім через її позиціонування як альтернативи політиці розширення) сприяли тому, що всередині ЄС почалися пошуки шляхів визначення для України нового статусу в зносинах з ЄС, про що свідчить ініційована навесні 2008 р. Польщею та Швецією зовнішньополітична ініціатива "Східне партнерство".

12 липня 2007 р. Європарламент у Страсбурзі ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспективи членства в Євросоюзі. Відповідне рішення було прийняте за результатами обговорення доповіді депутата Міхала Томаша Камінські щодо мандату на переговори з Україною про нову поглиблену угоду.

5 березня 2007 р. Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нової угоди, яка після XII саміту Україна - ЄС має назву "Угода про асоціацію" між Україною та ЄС2. На період до укладення Угоди про асоціацію щороку автоматично продовжується чинність УПС.

Під час саміту Україна - ЄС 9 вересня 2008 р. у Франції сторони привітали той факт, що після ухвалення у 2005 р. Плану дій Україна - ЄС партнерство між Європейським Союзом і Україною істотно поглибилося у всіх сферах, що становлять спільний інтерес: співробітництві у сфері зовнішньої політики та врегулюванні криз, економічній та енергетичній співпраці, співробітництві у сфері юстиції, свободи та безпеки, у тому числі візовій політиці, та у багатьох інших сферах. Вони підтвердили свою готовність до виконання Плану дій, включаючи додаткові заходи, погоджені на засіданні Ради з питань співробітництва Україна - ЄС у березні 2008 р.

4 грудня 2009 р. у Києві відбувся ХШ саміт Україна - ЄС. Президент України, Прем'єр-міністр головуючої в ЄС Швеції Ф. Райнфельдт та Президент Єврокомісії Ж.М. Баррозу обговорили, зокрема, взаємодію України і ЄС у подоланні наслідків світової економічної кризи і дали оцінку перебігу переговорів з укладення Угоди про асоціацію України з ЄС та створення зони вільної торгівлі. Обговорювався також новий механізм співпраці Києва з Брюсселем - так званий Порядок денний асоціації. Цей механізм вважається більш прогресивним, ніж План дій, строк якого вже закінчився, оскільки дає змогу втілювати у життя вже узгоджені пункти Угоди про асоціацію ще до її підписання.

До структури ЄС входять такі органи: 1) Європейська рада; 2) Європейський парламент; 3) Рада ЄС; 4) Європейська комісія; 5) Європейський суд.

Європейська рада (не плутати з Радою Європи) складається з керівників держав і урядів держав - членів ЄС і Голови Європейської комісії. їх заступниками є міністри закордонних справ і один із членів комісії. Європейська рада проводить засідання не менше двох разів на рік під головуванням представника держави-члена, що головує у Раді ЄС. В основі створення Європейської ради - ідея французького президента Шарля де Голля про проведення неформальних самітів лідерів держав Європейського Союзу, що мало перешкоджати зниженню ролі національних держав у рамках інтеграційного утворення. Рада визначає основні стратегічні напрямки розвитку ЄС, Вироблення генеральної лінії політичної інтеграції - основна місія Європейської ради. Разом з Радою міністрів Європейська рада наділена політичною функцією, що полягає у зміні основних договорів європейської інтеграції. Рішення ради обов'язкові для держав, що їх підтримали.

Європейський парламент засідає в Страсбурзі, можливі засідання в Брюсселі й Люксембурзі. Останні вибори в Європарламент проводилися в 2009 р. Спочатку в Європарламенті засідали 732 парламентарії, а після вступу в Євросоюз Болгарії й Румунії 15 січня 2007 р. 785. Сьогодні в парламенті представлені сім фракцій, які об'єднують 750 євродепутатів, а також кілька безпартійних делегатів. У рідних державах парламентарії є членами близько 160 різних партій, які об'єдналися у фракції на загальноєвропейській політичній арені. Депутати обираються під час прямих виборів у державах ЄС на 5-річний строк.

Фракції, не об'єднані в національні групи, відображають політичний склад парламенту. Відповідно до чинних у рамках ЄС договорів Європарламент має право контролювати комісію й Раду ЄС, брати участь у законодавчому й бюджетному процесі та висувати політичні ініціативи. Керує діяльністю парламенту Президія, що складається з голови і 14 заступників. Повно