Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 12.2. Юридична природа державної території

Питання про юридичну природу державної території передбачає відповідь про те, що є державна територія з правового погляду, точніше, що є державна територія з міжнародно-правового погляду.

Державна територія - це частина поверхні Землі, що правомірно належить певній державі, у межах якої вона здійснює своє верховенство. Іншими словами, державний суверенітет лежить в основі юридичної природи державної території. Саме в цьому полягає якісна правова відмінність цієї територіальної категорії від інших. Відповідно до міжнародного права територія пов'язана з її населенням. Державна територія та її населення - необхідні атрибути держави.

Територіальне верховенство означає повну й виключну владу держави на своїй території. Воно виявляється в реалізації державою суверенної влади над усіма особами й організаціями в межах своєї території і верховному публічно-правовому володінні цією територією (dominium). Це означає, що на території конкретної держави не може діяти публічна влада іншої держави. На території цієї держави діють її закони, урядові постанови та судові рішення, що поширюються на її громадян, іноземців і осіб без громадянства.

У зв'язку з територіальним верховенством держава може допустити на своїй території чинність іноземного законодавства, але лише із власної згоди. Цивільні кодекси держав допускають у певних випадках застосування іноземного цивільного права.

Поняття територіального верховенства, як і поняття державного суверенітету, не має абсолютного характеру. Тенденції розвитку сучасного міжнародного права свідчать про те, що держава вільна у праві користування своїм територіальним верховенством тією мірою, якою не зачіпаються права і законні інтереси інших держав.

Поняття "юрисдикція держави" вужче за обсягом, ніж поняття "територіальне верховенство". Під юрисдикцією держави розуміється право її судових і адміністративних органів розглядати й вирішувати будь-які справи у межах кордонів держави, на відміну від територіального верховенства, що означає всю повноту державної влади на певній території. Правда, є випадки, коли держава здійснює юрисдикцію над своїми громадянами і при перебуванні їх на території іноземної держави, наприклад, проходженні служби в складі збройних сил ООН у гарячих точках планети. Юрисдикція держави також поширюється на її громадян, що перебувають у межах МТСК, наприклад, у відкритому морі або в космосі.

У рамках цієї територіальної категорії можливі певні види правових режимів: кондомініум, сервітут, оренда, спільне користування. Кондомініум (від лат. соn - разом, спільно, dominium - володіння) - це спільне володіння двох або більше держав певною територією, на яку поширюється їх суверенітет. Встановлення кондомініуму, як правило, є компромісною мірою для задоволення домагань декількох держав на право володіння певною територією. Юридичною підставою для встановлення кондомініуму є угода між зацікавленими державами, що визначає характер і межі адміністративної влади кожного з них.

Цей міжнародно-правовий режим можна проілюструвати такими прикладами: земля Шлезвіг-Гольштейн і Лауенбург, що перебувала з 1864 по 1866 р. під кондомініумом Австрії і Пруссії на підставі Віденського договору 1864 р.; кондомініум Бельгії і Пруссії в Морені, що існував більше ста років та завершився в 1919 р. у результаті визнання Версальським мирним договором повного суверенітету Бельгії над цією територією; як кондомініум існувало з 1906 по 1980 р. англо-французьке колоніальне співволодіння Нові Гебриди (у 1980 р. ця територія стала незалежною під назвою Республіка Вануату). Актуальність цієї категорії для міжнародного права не втрачена дотепер. Так, фахівці розглядають можливість створення албансько-сербського кондомініуму над Косово як засобу об'єднання розділеного албанського народу за одночасного збереження територіальної цілісності Сербії.

Під сервітутом у міжнародному праві розумілося певне обмеження територіального верховенства держави, що накладається міжнародним договором на користь іншої держави або групи держав. Це обмеження мало постійний характер і у разі зміни територіального суверена поширювалося на нову державу, до якої переходила визначена в договорі територія. При цьому відрізняли сервітути позитивного характеру - обов'язок держави допускати на своїй території дію влади іншої держави (право проходу або проїзду, право користування водоймою іншою державою) і негативного - обов'язок держави втримуватися від певних дій на своїй території (до останнього відносять демілітаризовані й нейтралізовані зони).

Однак одностайного визнання міжнародні сервітути не набули ні в доктрині, ні у практиці міжнародного права. Так, у 1920 р. комісія юристів, призначена Лігою Націй для з'ясування питання про Аландські острови, у своєму висновку зазначила, що існування міжнародних сервітутів не є загальновизнаним.

Практика міжнародних відносин пішла простішим шляхом: за наявності потреби у проході або проїзді через територію іншої держави проблема може вирішуватись на дипломатичному рівні щодо кожної окремої ситуації у досить стислі строки. Так, 2 квітня 2009 р. Генеральний секретар Організації Північноатлантичного договору звернувся до глави Місії України при НАТО з листом, у якому, зокрема, говориться: "Шановний пане Посол! Маю честь послатися на потребу в транзитному переміщенні територією України з метою полегшення наземного перевезення вантажів для забезпечення Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ) на території Ісламської Республіки Афганістан, поважаючи суверенітет, територіальну цілісність і національне законодавство України... Бажаючи запровадити необхідні домовленості й процедури стосовно надання Державною адміністрацією залізничного транспорту України послуг для швидкого та безперешкодного транзитного переміщення територією України вантажів МССБ, які належать Організації Північноатлантичного договору (НАТО) державам - членам НАТО й державам - не членам НАТО, які надають сприяння, для забезпечення операції МССБ на території Ісламської Республіки Афганістан...".

Відповідь на цей лист стала другою частиною укладеного таким чином міжнародного договору і з'явилась угода (у формі обміну листами) між Кабінетом Міністрів України та Організацією Північноатлантичного договору стосовно транзитного перевезення територією України вантажів для забезпечення операції Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ) на території Ісламської Республіки Афганістан. Угоду було подано на ратифікацію Постановою Кабінету Міністрів України № 853 від 12 серпня 2009 р. І хоча процедура ратифікації не пройшла всі необхідні стадії, Кабінет Міністрів України прийняв постанову "Про тимчасове застосування Угоди (у формі обміну листами) між Кабінетом Міністрів України та Організацією Північноатлантичного договору стосовно транзитного перевезення територією України вантажів для забезпечення операції Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ) на території Ісламської Республіки Афганістан", яка оперативно вирішила питання.

Професор М.В. Яновський визначав міжнародно-правову оренду "як тимчасове використання однією державою територіальної ділянки іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права і не пов'язані з установленням політичного панування цієї держави на цій території...". Іншими словами, сутність міжнародно-правової оренди полягає в її цільовому характері (надання орендованої території для будівництва й експлуатації транспортних шляхів, розміщення наукових станцій, створення вільних економічних зон тощо). Причому орендована територія не може використовуватися з іншою метою, крім зазначеної у договорі, а остання, у свою чергу, має відповідати основним принципам і нормам міжнародного права. Оренда території має надаватися на чітко визначений строк і на відплатиш основі. У міжнародних договорах про оренду прямо обумовлюється, що суверенітет над орендованою територією зберігається за державою-орендодавцем або таке положення мається на увазі.

Конституція України в п. 14 розділу XV "Перехідні положення" установила: "Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливо на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України".

У цей час є єдина сухопутна державна територія спільного користування - це арктичний архіпелаг Свальбард (Шпіцберген), що належить Норвегії. З одного боку, архіпелаг - суверенна частина Королівства Норвегії, а з іншого, відповідно до Паризького договору про Шпіцберген 1920 р., на ньому діє режим спільного користування (докладніше про це див підрозд. 12.8).