Міжнародне публічне право - Репецький В. М. - 9.2. Система мирних засобів вирішення спорів

В основі сучасної системи мирних засобів вирішення спорів лежать Гаазькі конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1899 р. та 1907 р., Статут ООН, Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р., а також низка регіональних міжнародних угод. Практично кожна МО має власні механізми та процедури врегулювання спорів, включаючи ООН, ОБСЄ та ін. Особливо важливою є роль ООН та її органів, зокрема Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки та Міжнародного суду.

Під засобами мирного розв'язання спорів необхідно розуміти способи та процедури врегулювання спорів між суб'єктами міжнародного права відповідно до принципів міжнародного права без застосування примусу в будь-якій формі.

У ст. 33 (1) Статуту ООН наведено перелік звичайних засобів мирного врегулювання спорів за міжнародним правом. Зокрема, у ч. 1 вказаної статті зазначено, що сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні, перш за все, прагнути вирішити спір через переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором.

Держави повинні діяти добросовісно й відповідно до цілей та принципів, утілених у Статуті ООН, з метою уникнення спорів, які можуть порушувати дружні відносини між ними. Це сприятиме підтриманню міжнародного миру та безпеки. Міжнародні спори повинні вирішуватись на основі суверенної рівності держав та з дотриманням принципу вільного вибору засобів вирішення спору відповідно до Статуту ООН, принципів справедливості та міжнародного права. Принцип вільного вибору засобів вирішення спору означає, що держави самостійно вирішують на основі добровільної взаємної згоди, який із засобів мирного вирішення вони застосовуватимуть до існуючих чи майбутніх спорів. Держави, що є сторонами спору, повинні продовжувати дотримуватись у своїх взаємовідносинах зобов'язань, що випливають з основних принципів міжнародного права, зокрема поваги до суверенної рівності, територіальної недоторканності. Держави, що є сторонами у спорі чи зацікавленими, повинні утримуватись від будь-яких дій, які можуть загострити ситуацію настільки, щоб поставити під загрозу міжнародний мир та безпеку, що може ускладнити процес мирного вирішення такого спору. Ні наявність спору, ні безрезультатність використання засобів мирного вирішення не дають права державам вдаватися до погрози чи застосування сили.

Доволі часто міжнародні багатосторонні та двосторонні угоди містять окремі положення щодо вирішення спорів, що виникають стосовно тлумачення чи застосування таких угод. Такі положення передбачають увесь спектр можливих засобів. Трапляються положення щодо передачі спорів до Міжнародного суду ООН, процедури арбітражу, створення слідчих комісій тощо.

Переговори є основним засобом мирного вирішення міжнародних спорів. Саме переговори згадані першими у списку мирних засобів у я. 1ст. 33 Статуту ООН. Переговори можуть бути і складовою частиною (етапом) інших засобів, зокрема посередництва. Вони є найбільш ефективним та гнучким засобом мирного вирішення спорів. Процес організації та проведення переговорів може значно відрізнятись залежно від предмета спору, кількості сторін, значущості спору з огляду підтримання міжнародного миру та безпеки, готовності держав до прямих переговорів. Процес та процедура проведення переговорів включають такі елементи, як згода на переговори, визначення кола учасників, предмета та мети, місця, часу, форми, регламенту, мови тощо. Так, згода на проведення переговорів може бути пов'язана із самим фактом визнання чи невизнання іншого суб'єкта стороною спору чи навіть визнання окремого суб'єкта міжнародного права. Водночас проведення переговорів без участі всіх сторін спору та зацікавлених держав не може привести до ефективного та справедливого вирішення спору. Місце проведення переговорів повинно забезпечити рівність сторін, гарантії безпеки та сприятливі умови. Визначення часу проведення переговорів може суттєво вплинути на рішення держави щодо участі у переговорах. Так, у квітні 2009 р. Ізраїль не брав участі у міжнародній конференції з питань боротьби із расизмом, посилаючись на факт, що відкриття конференції припадає на національний день пам'яті жертв Голокосту.

Учасники переговорного процесу повинні мати відповідні повноваження, які б дозволили їм, з одного боку, ефективно вести переговори, аз іншого - уможливлювали досягнення мети самих переговорів. Без спеціальних повноважень переговори уповноважені вести глави держав, а також, як правило, міністри закордонних справ, глави дипломатичних представництв. За підсумками проведених переговорів сторони можуть обмінюватись нотами, підписувати протоколи чи закріплювати результати у будь-який інший спосіб, погоджений самими сторонами. Відомі факти заперечення державою повноважень свого представника щодо підписання спільних документів у результаті переговорів. Окремим видом переговорів є консультації. Низка міжнародних договорів містять положення щодо проведення обов'язкових консультацій у випадку виникнення спорів між сторонами таких угод. Положення, зокрема, містять Договір про принципи діяльності держав з використання і дослідження космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р., Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї і інших видів зброї масового знищення 1971 р., Конвенція про заборону розробки, виготовлення і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів і їх знищення 1972 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р.

Інколи сторони спору не можуть вести переговори у зв'язку з відсутністю прямих контактів між ними (наприклад, стан збройного конфлікту). Інші держави, що не є сторонами спору, можуть пропонувати свої "добрі послуги", або виступати у такій ролі на запрошення однієї із сторін спору. У цей спосіб третя держава може вести перемовини зі сторонами спору з метою спонукати їх до початку переговорного процесу, обміну первинними умовами щодо умов проведення таких переговорів, проте участі у самих переговорах не бере. У разі, якщо третя держава пропонує чи передає сторонам умови можливого вирішення спору, вона виступає у ролі посередника. Тому на посередництво третьої сторони необхідна згода всіх держав, що є сторонами спору. Посередництво має на меті сприяти переговорному процесу за суттю, обміну первинними позиціями щодо спору та вирішенню спору як такого. Посередник може у деяких випадках давати свої пропозиції щодо вирішення спору, а не лише передавати взаємні пропозиції сторін спору. Жодна держава не має обов'язку виступати посередником. Часто посередниками виступають і фізичні особи, зокрема глави держав. Відома роль Генерального секретаря ООН як посередника у вирішенні низки міжнародних спорів.

Держави у своїй практиці вдаються до створення слідчих та погоджувальних (примирювальних) комісій для сприяння вирішенню спорів. Ці механізми набули особливого розвитку після прийняття Гаазьких конвенцій 1899 р. та 1907 р. Мета слідчої комісії - виявити та встановити факти, що стосуються спору. Діяльність із встановлення фактів повинна бути всеохоплюючою, об'єктивною, неупередженою і своєчасною. Погоджувальні комісії мають на меті виробити шляхи врегулювання спорів. Такі комісії створюються на паритетній основі (1 або 2 представники від кожної сторони), проте їх очолює неупереджена особа, яка не є представником жодної зі сторін спору. Типовий регламент погоджувальної комісії, затверджений Резолюцією 50/60 ГА ООН у 1995 р., передбачає, що у разі утворення погоджувальної комісії у складі лише 3 осіб жодна з них не може бути громадянином держави, що є стороною спору. Члени такої комісії є посередниками. Низка міжнародних угод передбачають створення таких слідчих чи погоджувальних комісій, зокрема Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р., Віденська конвенція про правонаступництво держав по відношенню державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. тощо. Коли у 2004-2006 рр. Україна брала участь у роботі Комісії, що була створена в рамках Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті на вимогу Румунії для вирішення спору щодо необхідності застосування Конвенції у конкретній ситуації, вона не мала завданням встановити чи спростовувати факт порушення Конвенції. Метою роботи Комісії було встановити факт наявності певних реальних обставин.

Встановлення об'єктивних фактів щодо спору чи ситуації є важливою умовою виконання своїх функцій органами ООН щодо підтримання та відновлення миру і безпеки. Генеральна Асамблея, Рада Безпеки та Генеральний секретар ООН можуть надсилати відповідні місії із встановлення фактів, і доволі часто користуються цією можливістю. У 1991 р. ГА ООН прийняла Декларацію про встановлення фактів ООН у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки.

Міжнародний арбітраж - один з найстаріших засобів вирішення спорів. Сучасна історія цього механізму бере початок із договору 1794 р. між Великою Британією та США про дружбу, торгівлю та навігацію. Відповідно до нього були створені змішані комісії, які мали вирішувати неврегульовані питання між сторонами. Міжнародний арбітраж відносять до судових засобів мирного вирішення міжнародних спорів. Відповідно до Гаазької конвенції 1899 р., метою міжнародного арбітражу є вирішення спорів між державами суддями, що обрані самими державами, на основі дотримання права. Звернення до міжнародного арбітражу покладає обов'язок добровільно виконувати його рішення. Згідно з Гаазькою конвенцією, був створений список суддів, з якого держави могли вибрати арбітрів. Таким чином, у 1900 р. виникла Постійна палата третейського суду. Сьогодні її роль також важлива для обрання суддів Міжнародного суду ООН. Склад і порядок діяльності арбітражу регулюється окремою угодою між державами щодо конкретного спору, який називається компромісом. Міжнародні арбітражі розглядали різні за предметом спори. У 1977 р. Велика Британія та Франція передали спір щодо розмежування континентального шельфу до міжнародного арбітражу. Як правило, сторони у справі призначають суддів (арбітрів), які обирають голову (суперарбітра). Низка міжнародних угод містять правила створення арбітражу для вирішення спорів щодо тлумачення та застосування таких угод. Конвенція з морського права 1982 р. передбачає створення окремого

Міжнародного трибуналу з морського права. Це підтверджує тенденцію до спеціалізації вирішення міжнародних спорів судовими засобами.

Міжнародні спори можуть бути передані за взаємною згодою держав на вирішення міжнародного судового органу. Як правило, такі судові органи утворюються на основі договору при МО як універсального, так і регіонального характеру. Існує певна відмінність при вирішенні спорів міжнародними судами й арбітражами. Склад міжнародного арбітражу для кожного спору значною мірою залежить від волі держав, які є учасниками спору, тоді як міжнародний суд складається незалежно від волі сторін. При арбітражному розгляді сторони самі визначають на компромісній основі компетенцію третейського суду та процедуру розгляду спору. Стосовно правової компетенції і діяльності міжнародного суду - вони знаходять своє відображення у стабільному правовому акті" який визначає його статус. А окремі деталі функціональної регламентації встановлюються самим судом.

Міжнародний суд ООН був створений у 1945 р. як головний судовий орган ООН (ст. 92 Статуту ООН). Він замінив Постійну палату міжнародного правосуддя, що була створена у 1922 р. на підставі Статут)' Ліги Націй і діяла до 1946 р. 31 січня 1946 р. всі судді Постійної палати міжнародного правосуддя пішли у відставку, а 5 лютого 1946 р. були обрані перші судді Міжнародного суду на першій сесії Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН. Формально Постійна палата міжнародного правосуддя була розформована у квітні 1946 р., після чого почав діяти Міжнародний суд. У період між 1922-1940 рр. Постійна палата міжнародного правосуддя розглянула 29 спірних справ та прийняла 27 консультативних рішень. Із початком Другої світової війни Палата не збиралась на засідання аж до її розформування, її останнє публічне засідання відбулось 4 грудня 1939 р. Робота Постійної палати міжнародного правосуддя мала величезний вплив на розвиток міжнародного права та судових засобів вирішення міжнародних спорів. Юрисдикція Палати була визнана державами у кількох сотнях угод та декларацій щодо передачі окремих спорів на її розгляд. Палата практично створила міжнародний процес (процедуру) розгляду юридичних спорів між державами, розробивши та вдосконаливши свої власні Правила процедури.

Міжнародний суд діє на підставі Статуту, що є невід'ємною частиною Статуту ООН. Він складається із колегії незалежних суддів, який обирають незалежно від їх громадянства з кола осіб, що мають високі моральні якості, які відповідають вимогам, що висувають у їх країнах для призначення на вищі судові посади, або які мають визнаний авторитет у сфері міжнародного права (ст. 2 Статуту). Суд складається із 15 суддів, серед яких не може бути двох громадян однієї держави. Членів суду (суддів) обирає Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН із осіб, внесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду (ст. 4 Статуту). Склад Суду повинен забезпечити представництво основних форм цивілізації та правових систем світу (ст. 9 Статуту). Суддів обирають на 9 років (з правом переобрання), чинна процедура передбачає, що кожні три роки 5 суддів Суду складають повноваження. Держави, що є сторонами у конкретній справі, можуть вибрати суддів "ad hoc", якщо серед членів Суду немає громадян таких держав. У справі "Румунія проти України" (2009) обидві держави скористались таким правом. Суд обирає сам свого Голову та Віце-голову (на три роки). Суд знаходиться у м. Гаазі (Нідерланди). Засідає у повному складі, проте може створювати камери (особливо для вирішення окремих категорій справ) у складі трьох та більше суддів. Рішення камери вважається рішенням самого Суду.

Компетенція Суду має особливості. Тільки держави можуть бути сторонами у справах, що розглядаються Судом. Суд є відкритим для держав - учасників Статуту Суду. Так, до приєднання до Статуту ООН Швейцарія була учасником Статуту Суду, але не була членом ООН. Щодо інших держав умови, на яких Суд є відкритим для них, визначає Рада Безпеки ООН. До відома (юрисдикції) Суду належать: а)усі справи, що передані йому сторонами; б) усі питання, спеціально передбачені Статутом ООН чи чинними договорами та конвенціями (п. 1 ст. 36 Статуту). Стосовно першої згаданої можливості держави можуть визнати обов'язковою юрисдикцію Суду щодо всіх правових спорів через прийняття окремих заяв, які можуть бути безумовними, чи на умовах взаємності, чи на певний час. Такі заяви здають на зберігання Генеральному секретарю ООН. Окрім того, держави можуть визнати юрисдикцію Суду укладанням спеціальної угоди, що є звичайною практикою для передання, за взаємної згоди, спору на розгляд Суду. Друга можливість передбачає закріплення положень щодо передання до Суду спорів, що виникають із тлумачення чи застосування міжнародних угод, включаючи Статут ООН. Низка багатосторонніх та двосторонніх угод містять такі положення. Таким чином, можна виокремити три основні способи визнання юрисдикції Суду державами: 1) ухвалення односторонньої заяви про визнання обов'язковості юрисдикції Суду; 2) укладання сторонами спору спеціальної угоди; 3) включення спеціальних положень у міжнародні договори. Можливість передачі спору до Суду була передбачена двосторонньою угодою між Україною та Румунією, укладеною через обмін листами 1997 p., що дало можливість Румунії звернутись із відповідною заявою до Суду та ініціювати справу "Румунія проти України" в 2004 р.

Справа у Суді може бути відкрита у два способи: повідомленням про спеціальну угоду чи поданням письмової заяви. Повідомлення про спеціальну угоду можливе лише у випадку укладання такої угоди, що, своєю чергою, потребує згоди сторін спору. Подання письмової заяви є можливим лише у випадку, коли сторони визнали юрисдикцію Суду раніше щодо такої категорії спорів. У випадку зі справою "Румунія проти України" двостороння Угода передбачала можливість передачі до Суду спору щодо "проблеми делімітації їх континентального шельфу та виключної економічної зони у Чорному морі". Це повністю визначає юрисдикцію Суду в цій справі. Зокрема, це виключало можливість прийняття рішення Судом щодо приналежності окремих територій, визначення меж територіальних вод тощо. Окрім того, Україна доводила, що юрисдикція Суду не передбачає можливості розмежування виключної економічної зони, з одного боку, та територіальних вод - з іншого. Тобто, на думку України, Суд не мав юрисдикції провести розмежування таким чином, щоб виключна економічна зона Румунії прилягала до територіальних вод України. Закриття справи у Суді може відбутись у три способи: 1) укладанням мирової угоди між сторонами (наприклад, Іран/США, 1988 р.); 2) відкликанням заяви державою, що звернулась (у такому випадку Суд виносить окрему ухвалу); 3) винесенням рішення Судом.

Розгляд справ регулюється Статутом та Регламентом Суду. Процедура передбачає письмовий (перший) та усні етапи. На письмовому етапі сторони обмінюються меморандумами, контрмеморандумами та відповідями на них. Сторони виступають у Суді через представників. Суд може призначати розслідування, експертизи, заслуховувати експертів. Слухання справи відбуваються публічно. Суд вирішує спори на основі міжнародного права. Рішення Суду є обов'язковим лише для держав, що беруть участь у справі, й тільки у певній справі, На практиці рішення Суду є авторитетним джерелом тлумачення міжнародного права, Суд постійно посилається на свої попередні рішення. Рішення Суду є остаточним і не підлягає оскарженню (окріп окремої процедури перегляду справи). Сторони можуть звернутись до Суду за тлумаченням його рішення. Рішення Суду оголошується на публічному засіданні. Держави зобов'язані виконувати рішення Суду. У випадку, якщо одна зі сторін у справі не виконує рішення Суду, інша сторона може звернутись до Ради Безпеки ООН.

Міжнародний суд може також виносити консультативні рішення. Правом звернення щодо винесення консультативного рішення наділені Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН. Окрім того, інші органи ООН та спеціалізовані установи, яким Генеральна Асамблея дала на це згоду, можуть звертатись до Суду за консультативним рішенням щодо будь-якого юридичного питання, що виникає в рамках їх компетенції. Суд неодноразово виносив консультативні рішення з важливих, спірних і складних питань міжнародного права (наприклад, "Правові наслідки будівництва стіни на окупованій палестинській території").