Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України - Мельник М.П. - Стаття 34. Належність і допустимість доказів

Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

КОМЕНТАР:

Виходячи зі змісту ст. ч. З ст. 43 ГПК України, Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При вирішенні судових спорів наведена стаття має важливе значення, оскільки дозволяє суду відмежовувати та брати до уваги саме ті докази, які мають безпосереднє відношення до предмета доказування, які були належним чином отримані та належним чином подані до суду від інших доказів, які не відповідають даним умовам.

Правило про належність доказів є обов'язковим для суб'єктів доказування. Належність доказів є мірою, що визначає залучення до процесу в конкретній справі належних доказів.

І. В частині першій коментованої статті зазначено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

В розумінні коментованої статті належність доказів - визначається їх придатністю для встановлення чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування в справі (3 практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції).

Допустимість доказів визначається законністю джерел, умов і способів їх одержання. Під час здійснення правосуддя не допускається використання доказів, одержаних незаконним шляхом (3 практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції).

Також варто взяти до уваги позицію Вищого господарського суду України з даного питання, де він в своїй Постанові від 13.12.2007 року по справі № 11/87-07-1806 зазначив, що враховуючи викладене, апеляційним судом встановлено, що TOB "Київський насіннєвий завод" не доведено дотримання статті 34 ГПК України в частині наявності належних доказів, які 6 підтверджували факт виконання останнім умов Договору.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, оскільки акти здачі-приймання виконаних робіт та видаткові накладні, на які посилається скаржник, не можуть свідчити про належне виконання останнім умов Договору, оскільки на зазначених документах відсутні посилання на договір № 02/02 на обробку насіння цукрового буряка. Інших документів, які 6 свідчили про одержання відповідачем зазначеного вище товару - в матеріалах справи відсутні.

2. Частина друга коментованої статті, стосується тих випадків, коли законодавством прямим чином передбачаються засоби доказування для певних обставин.

Як приклад можна навести те, що чинним законодавством, що регулює відносини за договором перевезення вантажу, встановлено перелік документів-доказів, які є підставою для покладення на перевізника відповідальності за втрату, псування, пошкодження або недостачу вантажу. Отже, ніякі інші документи не можуть підтверджувати обставини, що є підставою для покладення на перевізника відповідальності за незбереження вантажу.

Ще одним прикладом належності доказів в розумінні частини другої коментованої статті може слугувати ч. 1 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", де зазначено, що якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Беручи до уваги наведену вище норму, належним доказом щодо відомостей визначених в ст. 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (організаційно-правова форма, місцезнаходження юридичної особи, перелік засновників (учасників) тощо) буде витяг з ЄДРПОУ.

Аналогічної думки притримується Вищий господарський суду України, зазначаючи в Постанові від 18.01.2011 року по справі № 32/1251-10, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 18 вказаного Закону, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою. Відповідно до вимог статті 34 ГПК України, лише факт внесення відомостей про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням до реєстру може слугувати доказом відсутності боржника.

Наведені вище Постанови Вищого господарського суду України дають змогу оцінити на скільки важливим є дотримання в процесі доказування всіх вимог щодо належності та допустимості доказів.