Право Європейського Союзу - Муравйов В.І. - 2. Договірний механізм регулювання інтеграції в Європейському Союзі

Договірний механізм інтеграції, здійснюваної в межах Євросоюзу, являє собою систему міжнародних угод, за допомогою яких спрямовується розвиток інтеграційних процесів у цьому об'єднанні. Всі ці договори регулюють відносини між суб'єктами європейської інтеграції в системі Євросоюзу, якими є держави-члени, інтеграційні об'єднання, фізичні та юридичні особи держав-членів.

Специфіка зазначеного договірного механізму полягає в тому, що його складовою є установчі договори про Євросоюз, з усіма особливостями таких актів, оскільки вони слугують одночасно основою та правовими рамками функціонування політичного організму.

Установчими актами, на яких побудований Євросоюз, є Римський договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р., Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 р. - зі змінами, внесеними Амстердамськими консолідованими договорами про Європейський Союз та заснування Європейського співтовариства 1997 р., Ніццьким договором про внесення змін та доповнень до Договору про Європейський Союз, Договорів про заснування європейських співтовариств та деяких пов'язаних з ними актів 2001 р., Лісабонськими договорами про Європейський Союз та про функціонування Європейського Союзу 2007 р., Договором про злиття 1965 р., Договорами про бюджет 1970 та 1975 рр., Єдиним європейським актом 1986 р., Актами про приєднання: 1972 р. (Велика Британія, Ірландія, Данія), 1979 р. (Греція), 1985 р. (Іспанія, Португалія), 1994 р. (Австрія, Швеція, Фінляндія), 2003 р. (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія), 2005 р. (Болгарія, Румунія). До установчих договорів також належить Хартія Європейського Союзу про основні права 2000 р. зі змінами, внесеними до неї у 2007 р.

Установчі договори мають довгостроковий характер. Римський договір та Маастрихтський договір укладені на необмежений строк (ст. 53 ДЄС, ст. 356 ДФЄС).

Складовою установчих договорів є протоколи і додатки. Допоміжні матеріали для тлумачення обох договорів і протоколів - це декларації.

Як і інші міжнародні договори, установчі документи, котрі є основою Євросоюзу, можуть бути скасовані або змінені, якщо в цьому виникне потреба, шляхом загальних домовленостей держав-членів або ж шляхом укладання нових договорів, як це багато разів відбувалося в практиці діяльності Євросоюзу.

Може також мати місце одностороннє анулювання цих договорів або призупинення їх дії з причини грубого їх порушення іншою стороною або сторонами, через неможливість їх виконання або у разі корінної зміни обставин. Підтвердженням цього висновку можуть бути випадки відмови Франції у 1965 р. та Англії у 1986 р. брати участь у роботі органів ЄС, посилаючись на те, що їх інтереси порушуються. Така відмова може вважатися квазіпризупиненням участі цих держав у договорі.

Практика функціонування Євросоюзу свідчить про те, що його установчі документи не відрізняються за своєю природою від інших міжнародних договорів, які створюють міжнародні міжурядові організації або міжнародні органи, і які підпадають під дію Віденських конвенцій з права міжнародних угод 1969 та 1986 рр., а також основних принципів сучасного міжнародного права.

Як і статути міжнародних міжурядових організацій, установчі договори про Євросоюз включають положення, в яких передбачається укладання міжнародних угод з метою їх імплементації. Зокрема, під правове регулювання за допомогою міжнародних угод підпадають питання внесення змін та доповнень до всіх установчих договорів (ст. 48 ДЄС); визначення місцезнаходження інститутів європейських співтовариств (ст. 241 ДФЄС). Можливість укладання міжнародних угод у межах ЄС закладена також у положення, які стосуються співробітництва у галузях соціальної сфери (ст. 156 ДФЄС); освіти, професійної підготовки і молоді (ст. 165 ДФЄС); культури (ст. 167 ДФЄС); охорони здоров'я (ст. 168 ДФЄС), хоча там не має прямого посилання на міжнародні угоди як на інструмент такого співробітництва.

Усі ці угоди мають підпорядковуватися положенням установчих договорів, на реалізацію яких вони спрямовані.

У цілому ж, на відміну від статутів багатьох міжнародних організацій, установчі документи, що закладають основи європейської інтеграції, здійснюваної в межах Євросоюзу, не включають якихось загальних положень, які передбачають досягнення цілей цих документів за допомогою міжнародних угод. Основними регуляторами інтеграційних процесів тут є акти органів Євросоюзу.

Частина міжнародних угод у межах ЄС укладається між державами-членами з використанням інститутів цих інтеграційних об'єднань, зокрема Ради. У цих випадках Рада діє не як орган Євросоюзу, а як дипломатична конференція представників держав-членів. Такі угоди отримали назву "актів представників держав-членів, об'єднаних у Раді європейських співтовариств". Вони не передбачені установчими документами. Такі "акти" можуть втілюватись у різні правові форми: конвенції, декларації, рішення, програми тощо. Зокрема, "акти" у формі рішень приймалися для скасування обмежень на свободу пересування трудящих (ст. 69 Договору про заснування ЄОВС), здійснення спільної транспортної політики (ст. 70 Договору про заснування ЄОВС); у формі програми - для регулювання обміну молодими робітниками (ст. 47 ДФЄС), а також для внесення змін та доповнень до установчих договорів. Значного поширення в минулому набула практика прийняття "актів" з метою реалізації угод між європейськими співтовариствами та третіми країнами.

Основною формою вираження згоди держав-членів Євросоюзу на обов'язковість для них таких "актів" є ратифікація, яка іноді супроводжується нотифікацією Раді, а також публікацією в "Офіційному віснику Європейського Союзу".

За своєю природою акти представників держав-членів, об'єднаних у Раді європейських співтовариств, є міжнародними угодами, які, однак, мають деякі особливості. Вони не реєструються в Секретаріаті ООН і, таким чином, не публікуються у збірниках договорів, які він видає. Роль Ради в їх укладанні обмежується, як правило, визначенням меж для переговорів та наданням свого адміністративного апарату в розпорядження урядів держав-членів.

Суд ЄС завжди виступав проти укладання таких угод, оскільки вони не передбачені установчими договорами про європейські інтеграційні об'єднання. Тому їх укладання можна розглядати як виняток із загальної практики діяльності Євросоюзу.

У цілому особливістю здійснення інтеграції в рамках Євросоюзу є обмежена роль міжнародного договірного механізму в регулюванні інтеграційних процесів, яка зводиться, головним чином, до встановлення правових засад для заснування та діяльності інтеграційних об'єднань. Розвиток інтеграції тут здійснюється при вирішальному впливі інституційного механізму: норми, які регулюють інтеграційні процеси, створюються не шляхом укладання міжнародних угод, а переважно за допомогою постанов, що приймаються інститутами Євросоюзу.