Теорія держави і права - Кириченко В.М. - 3. Поняття та види джерела (форми) права

Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому — джерела права, що форма­льно закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.

В юридичній літературі разом з терміном "форма права" вико­ристовується термін "джерело права". Вони досить тісно взаємо­пов'язані, але не співпадають. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм.

Термін "джерело права" часто розглядається у таких значеннях:

1) джерело права в матеріальному розумінні — це суспільні від­носини, які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права;

2) джерело права в ідеологічному розумінні — це виражена в офіційній формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;

3) джерело права у формальному (юридичному) розумінні —

це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення право­вих норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права.

Отже, вживання терміна "джерело (форма) права" означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні.

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього виражен­ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який від­повідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або су­спільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий зви­чай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рі­шенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у сві­домості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціону­вання державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інте­ресам та історичному етапу його розвитку.

Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, сти­хійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривало­го часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відно­син в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності.

Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як дже­рело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передба­чається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокре­ма, звичаєм ділового обороту.

Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він зга­дується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. З цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого текстуального закрі­плення в статтях відповідного закону.

Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці, загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства.

З вдосконаленням системи законодавства, за деяким винятком, сфера використання звичаїв може звужуватись.

Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.

Іншими словами, правовий прецедент — це рішення компе­тентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подіб­них справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце про­галини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфіка­ції конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.

Судовий прецедент визнається основним джерелом права в кра­їнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рі­шення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики.

У названих країнах прецедент тісно взаємодіє з законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Як правило, правовий прецедент містить нормуправило поведінку, яка регулює суспільні відносини, що неврегульовані нормативноправовими актами.

У країнах романогерманської правової системи судова практи­ка, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий пре­цедент офіційно джерелом права не визнавався. Наприкінці XX сто­ліття, за умов зближення англосаксонської та романогерманської правових систем, прецедент фактично перетворюється на джерело права і в цих країнах.

За правової системи України судова практика не створює судо­вих прецедентів і він, як джерело права, не застосовується. Проте, піс­ля 17 липня 1997 року, коли Верховна Рада України ратифікувала Єв­ропейську Конвенцію захисту прав і свобод людини та враховуючи положення ст. 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є час­тиною національного законодавства України", а також ст. 55 Консти­туції "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від­повідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних мі­жнародних організацій, членом або учасником яких є Україна", судові органи України не можуть не рахуватися із судовими прецедентами, створеними Європейським судом з прав людини.

Нормативноправовий договір з'явився у Стародавньому Римі у період республік, а в XX столітті, стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.

Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за вза­ємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпе­чується державою.

Для нормативноправового договору притаманні наступні ознаки:

1) нормативноправовий договір — це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за не­виконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;

2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;

3) суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічноправових відно­син, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб'єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб'єкта, тим бі­льша сила договору;

4) змістом нормативноправового договору є норми права, що ви­никають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інте­реси суб'єктів договору (нормицілі, норминаміри, нормиузгодження, нормиутримання тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;

5) нормативноправовий договір має тривалий строк дії, він наби­рає чинності лише після проведення відповідної процедури (ра­тифікації, підписання тощо);

6) норми, які містяться у нормативноправовому договорі, є зага­льнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гаранті­ями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;

7) нормативноправовий договір є частиною національного законо­давства і може бути підставою для укладання інших правових актів.

Нормативноправові договори, як джерело права, можуть нале­жати до різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх формах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.

Джерела права різноманітні і досить відмінні в різних країнах, що пов'язано з різними підходами до розуміння права в цілому, з іс­нуванням різних моделей правових систем. Для багатьох правових систем, зокрема, для країн романогерманської правової системи, а також для колишніх соціалістичних країн, що йдуть шляхом демокра­тичних перетворень, а отже й сучасній Україні, найпоширенішим, ос­новним, а іноді й єдиним джерелом (формою) права є нормативноправовий акт.

Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий доку­мент, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповно­важеними на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

У Конституції України визначено перелік форм нормативноправових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієра­рхічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі та просторі.

Нормативноправові акти мають певні переваги перед іншими джерелами права, для них характерні такі ознаки. Вони:

1) завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які по­ширюються на певний вид суспільних відносин;

2) приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб'єк­тами і в межах їх компетенції;

3) приймаються з дотриманням певної юридичної процедури;

4) ухвалюються суб'єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України;

5) є обов'язковими для виконання, забезпечуються системою дер­жавних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;

6) діють в часі, протягом якого нормативноправовий акт має юри­дичну силу, просторі, на який поширюється чинність норматив­ноправового акту та за колом осіб, які підпадають під вплив но­рмативноправового акту і на основі його набирають суб'єк­тивних прав і юридичних обов'язків.

До нормативноправових актів, як офіційно письмового докуме­нта ставляться відповідні вимоги, а саме:

1) структура нормативноправового акта повинна включати назву, преамбулу, розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей, дату і місце його прийняття, а також підпис відповідної посадової особи;

2) нормативноправові акти підлягають обов'язковій державній ре­єстрації та обліку. З цією метою в Україні створено Єдиний державний реєстр нормативноправових актів;

3) при створенні нормативноправових актів враховуються правила юридичної техніки, які передбачають вимоги щодо використан­ня мови, юридичної термінології, прийомів і засобів викладення тексту, юридичних конструкцій тощо;

4) нормативноправові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях.

Нормативноправові акти є основним джерелом права в Україні, їх можна класифікувати:

1) за юридичною силою — на закони і підзаконні акти;

2) за суб'єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодав­чої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, гро­мадськими об'єднаннями, посадовими особами тощо;

3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

4) за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять нор­ми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адмініс­тративного, кримінального та інших галузей права;

5) за зовнішньою формою виразу — на закони, постанови, укази, розпорядження, рішення, накази тощо.

Найбільш поширенішою вважається класифікація нормативноправових актів за їх юридичною силою.

Таким чином нормативноправові акти як джерела права воло­діють рядом суттєвих специфічних ознак, що якісно вирізняють їх від інших джерел права. Крім того, за їх допомогою держава може опера­тивно здійснювати правове регулювання, реагувати на правові потре­би суспільства, координувати всю роботу по управлінню суспільними процесами.