Цивільне право - Майданик P.A. - 1. Еволюція концепції приватного права

1. Еволюція концепції приватного права

В юриспруденції будь-якого цивілізованого суспільства базовими є правові категорії "приватне" і "цивільне" право. Терміном "цивільне право" в сучасних правових системах позначають в основному ту галузь (сферу) права, яка регулює майнові і немайнові відносини юридично рівних учасників.

Сучасна юридична наука виділяє в історії однієї зі сфер права - приватного права - чотири основні етапи, а саме: 1) формування приватного (цивільного) права як цілісного системного нормативного утворення (І-II ст. н. е.); 2) відпрацювання положень приватного права, їх поєднання в "праві університетів" як результат праці глосаторів та постглосаторів у Середньовіччі; 3) формування приватного права в період становлення громадянського суспільства, що знайшло втілення у вигляді нормативних узагальнень безпосередньо в таких законах послідовно ліберального змісту, як наполеонівський Цивільний кодекс, Німецьке цивільне уложення; 4) розробка у другій половині XX - на початку XXI ст. та входження у життя цивільних законів нового покоління, які відображають глибоку єдність приватного права і сучасного природного права, невід'ємних прав людини, таких як Цивільні кодекси Нідерландів та канадської провінції Квебек, новий Цивільний кодекс Росії (С. С. Алексеев).

Наведена класифікація історичних етапів приватного права має як теоретичний, так і власне практичний інтерес, оскільки дає можливість простежити розвиток приватного права і його поділу на приватне і публічне.

Цивільне право своїм походженням і назвою зобов'язане Стародавньому Риму, в якому термін jus civile застосовувався для позначення права, створеного тим чи іншим народом, громадянами окремо взятої країни.

Інституції Юстиніана визначали цивільне право таким чином: "Те, що кожен народ заснував для себе як право, є власне право його громадян (civitas) і називається громадянським (цивільним) правом, оскільки воно є правом, призначеним лише для даних громадян. Тому свою назву цивільне право отримує згідно з приналежністю громадян: наприклад, право африканських громадян називають африканським цивільним правом... Те право, за яким живе римський народ, римським цивільним правом (jus civile Romanorum).

Хоча історично цивільне право утвердилось як приватне право, що регулює відносини громадян щодо окремо взятої країни, однак такого значення воно позбавилось в Римі вже на початку III ст. Jus civile перетворилось в діюче для них право, але регулювало лише ту сферу, яку римське право називало jus privatum. Тобто "відносини приватних осіб між собою незалежно від їх громадянства".

Відповідно, з поділом права на приватне і публічне jus civile повністю стало приватним.

Вважається, що спочатку дуалізм права в римському праві виник лише як спосіб вивчення права і не свідчив про поділ римського права на дві відповідні галузі. Це випливає з відомого висловлювання Ульпіана: "Право вивчається у двох аспектах: публічному і приватному. Публічне право звернено на стан Римської держави в цілому, приватне ж належить до майнових вигод окремих осіб".Термін "цивільне право" (jus civile), відомий з часів Стародавнього Риму, використовувався римськими юристами як синонім "приватного права". Приватне право (jus civile, jus privatum) протиставлялося так званому публічному праву (jus publicum), критерієм розмежування яких слугував характер захищуваного інтересу.

Доктрина римського права (класичного періоду) публічним правом визнавала право, яке відноситься до статусу, до становища всієї Римської держави загалом, а приватним право те, яке має на увазі вигоди, інтереси окремих осіб.

Зокрема, римляни поділяли право на публічне (державне) "quod ad statum reipublicae spectat" (jus publicum) і приватне (jus civile) "quod ad singulorum utilitatem spectat"- відмінності того й іншого права зводяться до відмінностей інтересів (utilitates)- сфера приватного права стосується приватних відносин, з точки зору приватного права utilitates є, певним ступенем влади, яку римський громадянин має над своєю сім'єю. Familia в римлян була двох видів: майнова (речова), яка складалася з речей як частин зовнішнього світу; відповідно, з цієї точки зору, зміст цивільного права становлять права речове та зобов'язальне. Інша familia - особиста, яка складалася з осіб, підвладних владі домовладики; з цієї точки зору, до сфери цивільного права відносили вчення de personis, тобто про правоздатність і про права сімейні (влада чоловіка над дружиною і батька над дітьми); право ж спадкове вони вивчали під кутом зору одного зі способів набуття права власності per universitatem.

Таким чином у римлян jus privatum охоплювало всі можливі права та обов'язки, які існували для кожного з римських громадян окремо, тоді як jus publicum охоплювало права та обов'язки всіх громадян незалежно від зміни поколінь.

Коли в подальшому на заході Європи римське право було піддано рецепції, то разом з цим було вироблено jus civile, зміст якого становлять приватні відносини, що поділялося на майнове право, сімейне та спадкове.

Вважається, що народи країн Західної і Центральної Європи в період XIII-XVIII ст. мали спільне право, або jus commune, що являло собою римсько-канонічне право, яке сприйняло безліч правових інститутів Середньовіччя. Однак, як зазначає Ладо Чантурія, спільне право (jus commune) було швидше "науковим" правом, яке вивчалося в університетах. В реальному житті римсько-канонічне право мало субсидіарне значення: до нього зверталися лише в тих випадках, коли існуючі нрави і звичаї не давали можливості вирішувати казуси, які виникають в реальному житті23.

Протягом багатьох століть запропонована римськими юристами класифікація не піддавалася сумніву і залишалась однією з фундаментальних аксіом юриспруденції. Проте в міру ускладнення господарського життя суспільства, з появою все нових і нових фактів більш глибокий аналіз показав, що запропонована свого часу римською школою права класифікація не відображає реалій правового розвитку людського суспільства і не витримує теоретичної критики. І дійсно, встановлюючи правові приписи в галузі сімейного, спадкового, речового права, держава не лише регулює і захищає інтереси окремих осіб, але й здійснює захист інтересів всього суспільства і держави в цілому.

В доктрині права XVIII-XIX ст. було запропоновано так званий матеріальний критерій, згідно з яким ту чи іншу норму можна віднести до сфери публічного або приватного права, залежно від змісту регульованих відносин. Так, згідно з цією концепцією, до сфери приватного права повинні відноситися норми, які регулюють майнові відносини. Цілком очевидно, що застосування "матеріального" критерію не дає адекватної оцінки норми. Наприклад, незважаючи на матеріальний характер відносин, пов'язаних з формуванням державного бюджету, такі відносини не належать до сфери приватного права. Розробка матеріального критерію, по суті, є варіантом вже наведеного вище критерію інтересу.

Принципово новий напрям, порівняно з римською школою права, являла собою інша концепція, яка виходить з критерію формального характеру, згідно з якою до публічного права належать норми, які регулюють відносини, що охороняються у кримінальному або адміністративному порядку, в той час як приватноправові відносини захищаються цивільними судами з ініціативи приватних осіб. Однак ця теорія також не отримала широкого визнання, оскільки не пояснює кримінально - та адміністративно-правовий захист приватноправових інтересів, наприклад приватної власності, а в кримінальному праві ряду країн містяться норми, спрямовані на захист сімейних відносин тощо.

Вже в XIX ст. було запропоновано новий критерій розмежування права приватного і права публічного, згідно з яким вказані галузі права розрізняються методом правового регулювання. Для публічного права властиво регулювання відносин приписами імперативного характеру, які не можуть бути змінені ніякою приватною волею окремої особи. У відносинах публічно-правового характеру все підпорядковано волі державної влади, в регулюванні таких відносин застосовується метод влади і підкорення. Й.О.Покровський, порівнюючи життя держави з воєнною організацією армії, писав на початку XX ст, що в державі все підкорено єдиній волі, одному командному центру, все в ньому централізовано. Саме цей прийом юридичної централізації і становить сутність публічного права.

У сфері відносин приватноправового характеру, тобто відносин між приватними особами, діє зовсім інший метод регулювання: приватним особам надається право до певної міри вільно визначати характер і зміст відносин між собою, вступати в будь-які відносини або, навпаки, утримуватися від реалізації своїх прав, тобто на противагу централізованій волі держави, з її методом регулювання влади і підпорядкування застосовується метод, який створює між учасниками відносини юридичної рівності, породжуючи систему юридичної децентралізації, тобто свободи і приватної ініціативи.

Однак між приватним і публічним правом немає і не може бути "різкої демаркаційної лінії". Так, у приватному (цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути, наприклад, державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права власності тощо. Це пояснюється існуванням особливостей деяких об'єктів права власності, наприклад земельних ділянок; необхідністю захисту економічно слабшої сторони; обмеженням виникнення і діяльності монополій тощо.

Навпаки, у публічному праві можна знайти приклади регулювання відносин на загальних засадах цивільного права. Так, юридичні особи публічного права діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, тобто на власний розсуд, реалізуючи свої права на засадах свободи договору, свободи підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом.

Всі характерні особливості приватного і публічного права більш чітко пояснюються відмінностями поділу об'єкта в приватному праві та його пристосування до спільного користування в публічному праві.

З цього приводу слушно зазначається, що найбільш характерні відмінності приватних і публічних прав виражаються в порядку набуття тих чи інших прав, у способах їх втрати, у відмінностях змісту самого права та в співвідношенні права й обов'язку (М. М. Коркунов).

Приватне право має своїм предметом приватні права особи, які мають індивідуальний характер, стосуються безпосередньо та виключно даної окремої особи, і такий порядок набуття надає можливість приватного володіння об'єктом, визначає зв'язок кожної окремої частини з її володільцем.

У публічному праві не виникає індивідуально-приватного володіння, тут відбувається пристосування об'єкта до спільного користування. Зокрема, публічні відносини виникають на підставі прийняття рішення (акту) державного органу, що стосується здійснення функцій держави і не створює цивільно-правових наслідків.

Оскільки тут спільно користується ціла група осіб, то не потрібний особливий акт набуття. Достатньо належності до групи, яка допускає до користування певним чином прилаштованим (рос. "приспособленным") об'єктом. Тому правоздатність і право тут збігаються. Цим публічне право відрізняється від приватного права. На відміну від публічного права (де право і правоздатність збігаються), приватне право розрізняє правоздатність і правоволодіння (першу мають усі приватні особи, а право має лише правоздатний, який отримав у володіння яку-небудь певну частину).

Особливості присвоєння благ у приватному і публічному праві виявляються у розмежуванні приватних і публічних інтересів. На відміну від публічного права, покликаного реалізувати публічний інтерес, приватне право регулює взаємовідносини приватних осіб з урахуванням перш за все їх приватних інтересів, що вимагає юридично рівного становища один стосовно одного, широкої автономії (свободи) волі у виборі конкретного варіанта поведінки і майнової відокремленості (самостійності) учасників.

Отже, приватні відносини визначають правила здійснення суб'єктивних цивільних прав між учасниками відносин як приватними особами, як способу реалізації власних приватних (індивідуальних) інтересів на свою користь. Публічні відносини виникають між особою та державою щодо спільного користування благами певною групою осіб, як засобу впливу держави на відносини з метою підтримання правового порядку.