Цивільне право України - Дзера О.В. - 2. Правовий статус учасників повного товариства та його припинення

Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників, тобто на підставі рішень, прийнятих всіма учасниками одноголосно. Проте в установчому договорі може бути передбачений відступ від зазначеного положення - це прийняття рішення більшістю голосів, у тому числі простою чи кваліфікованою. В установчому договорі також можуть бути передбачені комбіновані варіанти прийняття рішень. У повному товаристві кожен учасник має один голос, якщо тільки установчим договором не передбачено інше (залежно від розміру вкладу, тобто пропорційно частці у складеному капіталі).

Учасник повного товариства має право ознайомлюватися з усією документацією, яка ведеться в товаристві. Це право поширюється на документи, що регулюють питання як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Закріплення такого права є важливим з огляду на те, що не всі учасники можуть бути уповноважені на ведення справ, але всі вони несуть повну субсидіарну відповідальність перед кредиторами товариства. Відмова в наданні для ознайомлення документації може тягнути за собою позбавлення права на ведення справ товариства. Для учасника товариства незалежно від того, чи уповноважений він на управління справами, чи ні, не може бути закритої інформації, якщо вона стосується справ товариства.

Ведення справ повного товариства, тобто представництво його інтересів у комерційному обороті, за загальним правилом здійснюється кожним із учасників. У цьому випадку слід вважати, що повне товариство як юридична особа має декілька самостійних і рівноправних органів (за кількістю учасників).

Установчим договором можуть передбачатися і інші схеми управління товариством (це може бути почергове ведення справ або ж ведення справ за напрямами діяльності тощо). Ведення справ товариства може здійснюватися одним учасником за спільною волею інших. За такого варіанта управління товариством, закріпленого в установчому договорі спільна воля учасників презюмується. Різні варіанти представництва учасниками товариства інтересів фірми взаєм о виключають їх одночасне використання. Тому якщо представницькі повноваження учасника товариства не ґрунтуються на установчому договорі, вони повинні посвідчуватися довіреністю.

За наявності підстав учасники, які не ведуть справи товариства, можуть вимагати припинення повноважень на ведення справ, у тому числі якщо такі повноваження надані договором. Серед підстав - укладення конкуруючих угод, нездатність до розумного ведення справ, ігнорування інтересами товариства. При цьому для стабільності комерційного обороту при укладені правочинів з іншими контрагентами їм достатньо переконатися, що вони мають справу з одним із товаришів, який має право діяти від імені товариства. Тому правочини, укладені від імені товариства будь-яким із учасників, будуть вважатися дійсними доти, поки не буде доведено, що контрагент по угоді знав чи повинен був знати про відсутність повноважень у конкретного учасника (наприклад, ознайомлювався з відповідними положеннями установчого договору). Учасник товариства, який діяв в його інтересах, має право на відшкодування тих витрат, яких він зазнав, за умови, що це привело до збільшення активів товариства. Таке положення закріплене щодо учасника, який не наділений повноваженнями вести справи товариства. Але коли йдеться про індивідуальні витрати у спільних цілях товариства, то будь-хто із учасників має право на відшкодування. Правда, законодавець при цьому як обов'язкову висуває вимогу про подальше схвалення таких дій іншими учасниками товариства.

Законодавець прагне максимально захистити майнові інтереси кожного із учасників повних товариств, тому питання позбавлення повноважень на ведення справ товариства може бути предметом судового розгляду на вимогу будь-якого із учасників. Достатніми для позбавлення повноважень законодавець називає такі підстави: грубе порушення своїх обов'язків і виявлення нездатності до розумного ведення справ (ст. 122 ЦК). Обидва випадки ґрунтуються на оціночних категоріях і вимагають вагомих доводів. Основою таких звинувачень мають бути конкретні прийняті учасником рішення, які призвели або можуть призвести (є необґрунтовано ризикованими) до майнових втрат товариства. Рішення суду, яке набуло чинності, є підставою для внесення змін до установчого договору, якщо у ньому було передбачено протилежне. Але повноваження учасника слід вважати припиненими з моменту набрання рішенням чинності. Всі правочини, укладені після цього, слід вважати такими, що укладені без повноважень.

Учасники повного товариства можуть на власний розсуд передбачити порядок і пропорції розподілу прибутків і збитків підприємства. Такий порядок може бути закріплено в установчому договорі. Але сторони це питання можуть врегулювати додатковою угодою, яка має виключно внутрішній характер. Саме такий варіант "домовленості учасників" передбачив законодавець у ст. 123 ЦК. Сторони можуть це питання не врегулювати додатково. За такої ситуації прибутки і збитки товариства розподіляються пропорційно до вкладів у складеному капіталі. Максимальна диспозитивність зазначеної норми дозволяє учасникам товариства, які несуть субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями, вирішити всі питання ведення підприємницької діяльності.

Установчим договором або угодою учасники можуть передбачити різні варіанти розподілу прибутків і збитків, крім позбавлення учасника права на таку участь. Це положення слід тлумачити і як заборону на добровільну відмову від участі у розподілі прибутків і збитків, оскільки це б зачіпало інтереси третіх осіб.

Повне товариство належить до так званих об'єднань осіб. Тому у товариствах такого виду істотне значення має особа учасника. Це зумовлено тим, що всі учасники несуть повну, нічим не обмежену, солідарну майнову відповідальність за зобов'язаннями товариства - "один за всіх і всі за одного". Особливістю такої організаційно-правової форми, як повне товариство, є те, що перші учасники (засновники) і наступні рівною мірою відповідають за всіма зобов'язаннями, незалежно від часу їх виникнення. Вихід чи виключення з товариства не відразу припиняють обов'язки солідарного боржника. Вибулий учасник продовжує бути відповідальним за зобов'язаннями, які виникли до того, як він вибув з товариства, впродовж трьох років після затвердження звіту про фінансову діяльність товариства за рік, у якому він вибув з товариства.

Тільки у випадку передання частки у повному товаристві відповідно до ст. 127 ЦК права та обов'язки для вибулого учасника припиняються з моменту виходу з товариства. Учасник, який вступив у повне товариство, отримує як активи, так і пасиви товариства. Це означає, що він відповідає за зобов'язаннями товариства незалежно від того, що вони виникли до його вступу. Субсидіарні зобов'язання учасника, який вибув з товариства, продовжують зберігатися впродовж загального терміну позовної давності в три роки, а відлік цього терміну починається з дати затвердження фінансового звіту про господарську діяльність товариства за той рік, в якому зазначений учасник вибув. Якщо при ліквідації товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники всім своїм майном, на яке відповідно до закону України може бути звернено стягнення.

Солідарність зобов'язань учасників повного товариства полягає в тому, що учасник, який повністю виконав субсидіарне зобов'язання перед кредитором, вправі звернутися з регресною вимогою до будь-кого з інших учасників чи до всіх одночасно пропорційно до їх часток у складеному капіталі товариства.

Наслідком змін у персональному складі повного товариства є його ліквідація або реорганізація. При цьому зміни в складі товариства розмежовуються залежно від наявності власної волі. Спеціальними нормами щодо ст. 125 ЦК є статті 127, 128, 129 та 130 ЦК. В першому випадку законодавець дозволяє вихід зі складу учасників за власним бажанням. Інші випадки не залежать від волі учасника. Учасник, який систематично не виконує чи виконує неналежним чином обов'язки, покладені на нього товариством, може бути за рішенням інших учасників виключений з товариства. При цьому детальний порядок прийняття рішення та проведення майнових розрахунків з вибулим учасником може детально регламентуватися за розсудом сторін (в установчому договорі).

Одним із випадків виходу із учасників повного товариства, який не залежить від волі учасників, може бути смерть учасника. У такій ситуації до правонаступників на підставі універсального правонаступництва переходять як права, так і обов'язки учасника товариства, якщо це передбачено в установчому договорі товариства (статті 1216, 1219 ЦК). Спадкоємці товариства з урахуванням власної волі та положень установчого договору можуть розпорядитися своїм корпоративним правом. При тому, що підстави змін у складі товариства законодавець називає, а порядок виходу та процедуру прийняття рішень про виключення учасники мають право самостійно закріплювати в установчому договорі.

Про свій намір вийти з товариства учасник повинен заявити не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства. За цей період товариство зобов'язане прийняти рішення по заяві та внести зміни до статуту. Лише в повному товаристві, яке засноване на певний термін, вихід учасника допускається тільки за наявності поважних причин. Законодавець не дає переліку поважних причин, залишаючи питання оцінки кожних конкретних життєвих обставин на розсуд учасників товариства. Така позиція є виправданою, з огляду на те, що дозволивши одному з учасників вихід, інші товариші перебирають більшу частину ризиків підприємницької діяльності на себе. При достроковому виході застосовуються положення ст. 124 ЦК. Якщо при укладенні установчого договору сторони в його положеннях передбачили заборону на вихід з товариства чи відмову від права на вихід, то це положення не має юридичної сили, оскільки в імперативній формі законодавець такі положення визнає нікчемними. Усна чи письмова відмова не породжує жодних правових наслідків, тобто не зобов'язує до виконання.

Учасник повного товариства має право оплатно чи безоплатно передати свою частку (чи її частину) в складочному капіталі товариства як іншому учаснику товариства, так і третій особі, яка не бере участі в товаристві. В коментованій статті вживається термін "відступити частку (її частину)", але в правовому розумінні йдеться про передачу корпоративного права, яке включає майнове право на частку в складочному капіталі зобов'язального характеру та низку немайнових прав (право на управління повним товариством, право на ведення справ у товаристві (статті 121, 122 ЦК). З урахуванням усіх ознак, притаманних повному товариству, передусім довірительності відносин між учасниками, законодавець закріплює як обов'язкову умову отримання згоди всіх інших учасників при передачі частки іншому учаснику чи третім особам. Проте відсутність згоди будь-кого із товаришів не приводить до виникнення права переважної купівлі права на частку. За таких обставин учасник вправі вийти з товариства і вимагати проведення розрахунків відповідно до ст. 130 ЦК. З моменту виходу одного з учасників товариства розмір складочного капіталу буде зменшено на виплачену частку.

Зміст корпоративного права містить права майнового і немайнового характеру, але з огляду на підприємницький характер товариства визначальним для всієї низки прав є право майнове (право на частку). Тому передача цього права спричиняє і перехід усіх інших прав (право на ведення справ, право на ознайомлення з документацією тощо). Право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі (ст. 100 ЦК). Процес переходу прав оформляється відповідно до положень цього параграфа, статуту та загальних положень ЦК, що регламентують перехід (відступлення) майнових прав (статті 177, 178 ЦК). При передачі частки для сторін наступають наслідки, передбачені ст. 124 ЦК. Моментом переходу прав та обов'язків учасника слід вважати момент державної реєстрації змін до статуту товариства. Передання корпоративного права (частки) відбувається з урахуванням обмежень, встановлених у ст. 126 ЦК, і наслідком цього є вихід з повного товариства.

Учасник повного товариства за бажанням інших учасників може бути виключений зі складу товариства. Воля учасників оформляється як протокол рішення загальних зборів. Учасники товариства мають право прийняти таке рішення тільки у зв'язку з порушенням зобов'язання, яким визнається систематичне невиконання учасником своїх обов'язків, виконання обов'язків неналежним чином або перешкоджання своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства. Таким чином, ЦК України передбачає три самостійні склади порушення корпоративного зобов'язання, в результаті яких для учасника товариства можуть настати негативні наслідки у вигляді примусового виключення зі складу товариства. Під систематичним невиконанням слід розуміти грубе порушення і таке, що постійно повторюється. Неналежне виконання обов'язків - це виконання з відступом від змісту зобов'язання. Перешкоджання своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства передбачає як активну поведінку, ціль якої суперечить цілям товариства, так і пасивну - самоусунення від участі у справах товариства. Порядок застосування такої санкції має бути передбачено у засновницькому (установчому) договорі. Проте відсутність такого положення не перешкоджає виключенню учасника товариства на підставі цієї статті.

Як зазначалося вище, обов'язками повного товариша є внесення вкладу в складений капітал та утримання від правочинів у власних інтересах чи інтересах третіх осіб, які є однорідними з тими, що становлять предмет діяльності товариства, тобто утримання від конкуренції з товариством. Такі правочини можуть вчинятися тільки за згодою з усіма іншими учасниками товариства. Порушення цих обов'язків є підставою не тільки для відшкодування збитків (п. З ст. 119 ЦК), а й для виключення такого товариша з числа учасників у порядку, передбаченому засновницьким договором. Юридичним фактом, що служитиме підставою для внесення змін до установчих документів товариства про виключення учасника, може бути одноголосне рішення загальних зборів учасників або рішення суду. Виключення учасника не позбавляє його права на проведення розрахунків з товариством відповідно до ст. 130 ЦК.

У разі коли учасник вибуває з повного товариства не з власної волі, законодавець передбачає вичерпний перелік підстав. Рішення про визнання учасника таким, що вибув з товариства в усіх перелічених випадках, може бути прийнято без його участі. Вибуття з товариства відбувається у випадку смерті фізичної особи. При цьому незалежно від того, чи на підставі положень установчого договору передбачено перехід частки до спадкоємців, чи ні, рішення про вибуття повинно бути прийняте. Із названим положенням тісно пов'язані підстави, зазначені в п. З ст. 129 ЦК. Набуття рішенням суду чинності про визнання учасника недієздатним, обмежено дієздатним або визнання його безвісти відсутнім є підставою для прийняття партнерами рішення про визнання його таким, що вибув з товариства. Законні представники таких осіб не вправі представляти їх інтереси в повному товаристві, оскільки членство у ньому передбачає особисту участь у підприємницькій діяльності.

Якщо учасником повного товариства є юридична особа і вона ліквідовується, визнається банкрутом чи реорганізовується на підставі рішення суду, то такі обставини є підставою для прийняття товариством рішення про визнання такого учасника таким, що вибув.

Якщо на майнову частку учасника повного товариства звернене стягнення кредиторів у повному обсязі, то він втрачає право участі в товаристві і спільним рішенням усіх учасників може бути визнаним таким, що вибув з товариства.

Рішення учасників повного товариства з приводу вибуття з нього на підставі вищезазначених положень може бути оскаржене заінтересованими особами до суду. Особи, які визнані такими, що вибули з товариства (або спадкоємці, правонаступники, які не вступили в товариство), мають право на виділення частки в натурі або грошового еквівалента вартості частки. Для них також наступають наслідки, передбачені п. З ст. 124 ЦК у межах розміру частки. Будь-який із учасників товариства має право на викуп частки учасника товариства, який вибув з нього, якщо проти цього не заперечують інші учасники. Вибуття одного із учасників товариства не спричинює обов'язковості ліквідації товариства, якщо це не передбачено установчим договором або сторони не прийняли рішення про ліквідацію.

Незалежно від підстав вибуття учасника з товариства він має право на грошовий еквівалент його частки у майні товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором. Диспозитивність цього положення надає можливість учасникам передбачити в засновницькому договорі інші положення, зокрема виділення частки в натурі. При зверненні учасника до коментованої статті слід пам'ятати про збереження за вибулим учасником і дебіторських зобов'язань товариства. Учасники, які на підставах, установлених в установчому договорі або законі, не вступили в товариство, мають право на розрахунки за ст. 1 30 ЦК.

Учасники повного товариства, які вибули з товариства на підставах, встановлених статтями 126, 128, 129 ЦК, не перебирають на себе відповідальності за боргами підприємства, як це передбачено у ст. 124 ЦК для тих учасників, що передали свою частку іншим учасникам чи третім особам.

Порядок визначення вартості частки учасника у майні товариства регламентується в установчому договорі або на підставі чинного законодавства. У засновницькому договорі може бути передбачена обов'язковість експертної оцінки частки учасника товариства, яка проводиться з урахуванням результатів господарської діяльності товариства. Це означає, що учасник товариства не завжди може розраховувати на повернення в повному обсязі того майна, яке він вклав у товариство. Грошова оцінка майна визначається за ринковою вартістю на підставі спеціальних методик незалежним експертом.

Законодавець не встановлює строків виплати вартості частки або виділення майна в натурі, залишаючи це положення на розсуд сторін. Тому, якщо сторони в засновницькому договорі не врегламентували це питання, то слід керуватися принципами розумності та справедливості. Але в будь-якому разі цей строк не повинен перевищувати одного року, але і не бути меншим за мінімальний звітний період товариства. Порядок виділення частки в майні товариства у випадку виходу, виключення чи вибуття учасника може бути затверджений рішенням загальних зборів учасників товариства.

Можливість звернути стягнення за особистими зобов'язаннями учасника на його частку в майні товариства розмиває межу між власним капіталом учасника і капіталом, вкладеним у товариство. Закріплення такого положення усуває будь-які перепони для переведення більшої частини майна в капітал підприємства. Тому положення коментованої статті передбачає спеціальну процедуру задоволення вимог кредиторів за особистими зобов'язаннями за рахунок майна, що переведене в капітал підприємства. Таким чином, кредитори учасника товариства можуть вимагати звернути стягнення на частку учасника в товаристві за умови, що власного капіталу учасника недостатньо для задоволення їх вимог. Слід звернути увагу, що законодавець дозволяє виділення не тільки частки, що була внесена як складений капітал, а й частки у майні товариства. Це означає, що якщо учасник має право на прибуток товариства, то частка виділяється з урахуванням прибутку товариства. Або ж навпаки - при збитковості діяльності товариства кредитори можуть розраховувати тільки на частку відповідно до балансу. Виділення частки в грошовій формі може вимагатися тільки після відповідної експертної оцінки її вартості, яка проводиться на підставі фінансових документів товариства. Коли йдеться про виділення частки в натурі, то кредитори можуть вимагати тільки те майно, яке було передане учасником товариству і обліковується на момент висунення вимоги на балансі підприємства.

Якщо на підставі звернень кредиторів була повністю виділена частка учасника, то це є підставою для прийняття рішення про вибуття учасника з повного товариства на підставі п. 5 ст. 129 ЦК. У випадку залишення частини частки учасника у майні товариства за ним зберігається право участі в товаристві з урахуванням зменшеної частки.

Поряд із загальними підставами ліквідації юридичних осіб, повне товариство також підлягає ліквідації, коли в ньому залишається один учасник. Повне товариство за своєю природою є об'єднанням осіб, тому воно не може складатися з одного учасника. І якщо така ситуація має місце, то повне товариство повинне бути ліквідованим або перетвореним в іншу організаційно-правову форму впродовж шести місяців з часу, коли в ньому залишився один учасник. При цьому такий учасник продовжує нести відповідальність за зобов'язаннями товариства впродовж трьох років після його ліквідації. Зміна складу учасників внаслідок виходу чи смерті, визнання безвісти відсутнім, недієздатним чи обмежено дієздатним, визнання учасника банкрутом або звернення кредиторами стягнення на його частку в складочному капіталі товариства не веде до припинення діяльності юридичної особи, якщо така умова прямо не передбачена в установчому документі чи з цього приводу не прийняте рішення інших учасників. За відсутності відповідного положення в установчому договорі або додаткової угоди всіх інших учасників таке товариство підлягає ліквідації. Це є додатковою підставою для ліквідації повного товариства порівняно з іншими організаційно-правовими формами товариств.