Цивільне право України - Дзера О.В. - Особливості відповідальності публічно-правових утворень за завдану шкоду

Теоретичні розробки питань майнової відповідальності публічно-правових утворень за завдану шкоду почали з'являтися ще наприкінці XVII ст. у німецькій літературі й загалом присвячувалися відповідальності держави як публічно-правового утворення. Проводячи дослідження цієї тематики німецькі дослідники, в першу чергу, спиралися на положення римського приватного права. За загальним правилом, держава (правитель) зобов'язана відшкодувати шкоду, нанесену при здійсненні влади, за рахунок державної скарбниці. При цьому вину держави як ознаку відповідальності німецькі юристи доводили через особисту вину правителя держави. Так, при розробці концепції щодо відповідальності правителя держави за дії чиновників німецькі дослідники зазначали, що вина мандатора виражається як у вині при виборі особи (culpa in eligendo), так і у вині при контролі за призначеною особою (culpa in inspeciendo). У той самий час вказана концепція не знайшла свого відображання у країнах Європи, які не зазнали рецепції римського права.

У XIX ст. у більшості країн Європи на перший план виходить концепція, згідно з якою держава є юридичною особою, а не сувереном (princeps). За такого підходу чиновники та органи держави розглядаються як представники держави за аналогією із юридичними особами приватного права. В подальшому саме в зазначений період вченими-цивілістами були вирішені два основних проблемних питання щодо відповідальності: 1) питання вини юридичної особи; 2) питання відповідальності юридичної особи без вини.

Розглядаючи перше питання слід зазначити, що у XIX ст., базуючись на працях Папи Інокентія IV, видатний німецький цивіліст Ф. К. фон Савіньї розробив теорію фікції юридичної особи, згідно з якою деліктоздатність юридичної особи виключалася через відсутність вини. У подальшому, у зв'язку з поширенням юридичних осіб та розвитком цивільних відносин, вчені-цивілісти поступово почали відмовлятися від теорії фікції юридичної особи та покладали відповідальність на юридичну особу за дії її органів та співробітників. Так виникла теорія органів юридичної особи2, згідно з якою співробітник юридичної особи є не представником, а органом юридичної особи, через який вона здійснює свою правосуб'єктність. При цьому дії співробітника або органу юридичної особи визнавалися діями самої юридичної особи. Таким чином, юридична особа відповідає не за чужу вину, а за власну. Після широкого визнання теорії органів юридичної особи у цивільному праві, вона була за аналогією перенесена на державу. Прихильником такої теорії був, зокрема, М. Б. Горенберг, на думку якого держава є юридичною особою, а посадові особи - не представники держави, а органи держави. З огляду на це М. Б. Горенберг зробив висновок, що вина посадової особи (органу) держави є виною самої держави3.

Відповідальність за завдання шкоди особі у цивільному праві традиційно належить до позадоговірних зобов'язань. Зобов'язання, що виникло внаслідок заподіяння шкоди, називається деліктним. Водночас, за загальним правилом, заподіяння шкоди іншій особі не завжди породжує деліктне зобов'язання, оскільки останнє виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебувають між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від існуючих між сторонами зобов'язань. Як справедливо з цього приводу зазначає В. В. Вітрянський, незважаючи на те, що деліктні зобов'язання можуть виникати у зв'язку із договором, підставою для застосування відповідальності є не порушення договірних зобов'язань, а відповідний факт заподіяння шкоди.

У теорії цивільного права під деліктним зобов'язанням розуміють зобов'язання, яке виникає з неправомірних актів, якими є правопорушення, тобто протиправне винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою, У зв'язку з цим, за деліктним зобов'язанням, особа, що протиправно і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майну організації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Відповідно до ст. 1066 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

За загальним правилом, необхідними умовами для настання відповідальності за заподіяння шкоди є1:

1) наявність самої шкоди, тобто знищення або пошкодження будь-якого матеріального блага, охоронюваного законом, у тому числі моральної шкоди;

2) протиправність поведінки особи, що заподіяла шкоду, тобто порушення особою встановлених законом правил поведінки;

3) вина боржника, яка може бути у формі умислу або необережності, за виключенням випадків, коли відповідальність заподіювана шкоди настає без вини;

4) наявність причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою особи і шкодою, що настала.

Зазначені умови для настання відповідальності визначені також у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27 березня 1992 р. № 6. Водночас деякі вчені, окрім визначених вище умов, висувають ще одну специфічну умову деліктної відповідальності публічно-правового утворення, яка полягає у службовому, владно-розпорядчому характері діяльності в сфері адміністративного управління2.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У випадках, встановлених чинним законодавством України, публічно-правові утворення несуть деліктну відповідальність незалежно від вини їх органів, зокрема за:

- моральну шкоду, завдану фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів публічно-правових утворень (ст. 1167 ЦК);

- шкоду, завдану фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 1173 ЦК);

- шкоду, завдану фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень (ст. 1174 ЦК);

- шкоду, завдану фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований (ст. 1175 ЦК);

- шкоду, завдану фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт (ст. 1176 ЦК).

Історично питання щодо відповідальності юридичної особи без вини було розв'язане за допомогою теорії професійного ризику1. Згідно з цією теорією будь-яка масштабна діяльність, пов'язана з використанням складних та потенційно небезпечних механізмів, неможлива без ризику нанесення шкоди оточуючим. У подальшому теорія професійного ризику, як і теорія органів юридичної особи, була також перенесена на публічно-правові утворення.

З урахуванням зазначеного спробуємо коротко проаналізувати кожний вид відповідальності публічно-правового утворення за завдану шкоду.

Відповідальність публічно-правового утворення за завдання моральної шкоди (ст. 1167 ЦК).

Виходячи з аналізу ст. 1167 ЦК вбачається можливим зробити висновок про те, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Однак вказане вище положення є загальним. Винятком з нього є те, що моральна шкода відшкодовується органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, юридичною особою незалежно від їх вини, за умови: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, а також в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до роз'яснень п. З постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 р. № 4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

У ЦК розкрита сутність моральної шкоди. Так, згідно з ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Під моральною шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. № 2135-ХІІ). Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України (абз. 2 ст. 10і постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 р. № 4).

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. А у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що будуть діяти на час розгляду справи.

Відповідальність публічно-правового утворення за шкоду, завдану фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу публічно-правового утворення при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 1173 ЦК).

Виходячи із загальної характеристики ст. 1173 ЦК можна зробити висновок про те, що відповідальність публічно-правового утворення настає при здійсненні його органами владно-адміністративних повноважень у силу своєї компетенції, яка проявляється у прийнятті незаконних рішень, діях чи бездіяльності, незалежно від вини органів публічно-правового утворення.

Під незаконними рішеннями органів публічно-правового утворення слід розуміти дії вказаних органів, що можуть як суперечити за своїм змістом положенням законів та інших нормативно-правових актів України, так і бути здійсненими органами публічно-правового утворення з перевищенням їх компетенції.

Незаконні рішення органів публічно-правового утворення можуть бути відображені у різноманітних видах та формах, зокрема наказах, розпорядженнях, постановах, вказівках тощо, які підлягають обов'язковому виконанню фізичними та юридичними особами, яким вони адресовані. При цьому немає значення, в якій формі зроблені такі незаконні рішення - в усній чи письмовій.

Відповідальність публічно-правового утворення за шкоду, завдану фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу публічно-правового утворення при здійсненні нею своїх повноважень (ст. 1174 ЦК).

Особливістю даного виду відповідальності є те, що вона підлягає застосуванню у разі, коли відома конкретна посадова або службова особа органу публічно-правового утворення1, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю якої завдано шкоди фізичній або юридичній особі.

При цьому обов'язковою ознакою застосування ст. 1174 ЦК є те, що посадова або службова особа на момент вчинення правопорушення повинна здійснювати свої повноваження. В іншому випадку дії такої посадової або службової особи не можуть підпадати під дію ст. 1174 ЦК та повинні кваліфікуватися як такі, що здійсненні службовою або посадовою особою поза межами наданих їм повноважень.

Легальне визначення "посадової особи" надається ст. 2 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 p. № 3723-ХІІ. відповідно до якої посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Поняття "посадової особи" органів місцевого самоврядування наведено в Законі України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 7 червня 2001 p. № 2493-111. Так, згідно зі ст. 2 вказаного Закону посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Поняття "службова особа" міститься у примітці 1 до ст. 364 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 p. № 2341-ІІІ, згідно з якою службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.

Відповідальність публічно-правового утворення за шкоду, завдану фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом публічно-правового утворення нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований (ст. 1175 ЦК).

Для застосування цього виду відповідальності, незалежно від вини публічно-правового утворення, необхідна наявність наступних ознак: 1) завдання шкоди в результаті прийняття органом публічно-правого утворення нормативно-правового акта та 2) визнання прийнятого органом публічно-правового утворення нормативно-правового акта незаконним та його скасування.

З огляду на зміст ст. 1175 ЦК убачається можливим зробити висновок про те, що при застосуванні цієї статті необхідно чітко визначитись як зі статусом акта, прийнятого органом публічно-правового утворення (чи є акт органу публічно-правового утворення нормативно-правовим), так і з тим, чи визнаний такий нормативно-правовий акт публічно-правового утворення незаконним і чи він скасований.

Відповідно до ч. 2 ст. 21 ЦК суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу публічно-правового утворення, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Так, наприклад, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2006 р. за позовом ЗАТ "Оболонь" було визнано недійсними постанови Кабінету Міністрів України № 541 від 4 липня 2005 р. та № 575 від 14 липня 2005 p., які змінювали нормативи збору за спеціальне водокористування. На думку Вищого адміністративного суду України, вказані постанови порушували закони України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" та "Про систему оподаткування".

Відповідальність публічно-правового утворення за шкоду, завдану фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт (ст. 1176 ЦК).

Особливістю даного виду відповідальності є те, що вона підлягає застосуванню незалежно від вини посадових та службових органів, органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, у разі завдання шкоди фізичній особі. З огляду на це можна зробити висновок про те, що право на відшкодування такої шкоди виникає у фізичної особи за умови: 1) постановления судом виправдувального вироку (ч. 4 ст. 327 Кримінально-процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 p.); 2) скасування незаконного вироку суду. При цьому незаконний вирок суду може бути скасований при перегляді справи в апеляційному (ст. 366 Кримінально-процесуального кодексу України) або касаційному (ст. 396 Кримінально-процесуального кодексу України) порядку; 3) закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства. Перелік підстав для закриття кримінальної справи встановлений ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України. До них належать: відсутність події злочину, відсутність у діянні особи складу злочину, сплив строків давності тощо; 4) закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення відповідно до ст. 293 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Водночас, якщо кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, права на відшкодування шкоди не виникає (ч. З ст. 1176 ЦК). Відповідно до Закону України "Про застосування амністії в Україні" від 1 жовтня 1996 p. № 392/96-ВР амністія є повним або частковим звільненням від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи, стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили. Що стосується помилування, то згідно зі ст. 87 Кримінального кодексу України помилуванням є акт Президента України, за яким певна особа (чи кілька осіб) повністю або частково звільняється від покарання, або до неї (них) застосовується більш м'яке покарання, або ж з особи (осіб) знімається судимість (Конституція України, Указ Президента України "Про положення про здійснення помилування" віл 19 липня 2005 р. N° 1118/2005).

При цьому в будь-якому випадку не має права на відшкодування шкоди фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт (ч. 4 ст. 1176 ЦК).

Також підлягає відшкодуванню державою шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановления судом незаконного рішення в цивільній справі, в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановления незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. У разі якщо шкода завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, то така шкода підлягає відшкодуванню на загальних підставах, тобто на підставах, передбачених статтями 1173-1175 ЦК та Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р. № 266/94-ВР.

Так, згідно зі ст. 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові внаслідок:

1) незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;

3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. № 2135-XII, "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" від 30 червня 1993 р. № 3341-ХП та іншими актами законодавства.

Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" детально врегульовано розміри відшкодування та види шкоди, яка підлягає відшкодуванню, а саме:

1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив унаслідок незаконних дій;

2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином;

4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги;

5) моральна шкода.

На виконання вимог Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" Міністерством юстиції України, Міністерством фінансів України та Генеральною прокуратурою України було прийняте Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 4 березня 1996 р. № 6/5/3/41. Згідно з п. 11 вказаного Положення для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 ст. З Закону, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися:

1) при закритті провадження в справі органами дізнання або слідства Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури і Служби безпеки України - відповідно до цих органів;

2) при винесенні виправдувального вироку або закритті справи судом першої інстанції чи в касаційному або наглядовому порядку - до суду, який розглядав справу по першій інстанції;

3) при скасуванні постанови районного (міського) суду (судді) про накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт і закритті справи-до районного (міського) суду (до судді), який розглядав справу про адміністративне правопорушення.

При цьому в разі незгоди з винесеною постановою про відшкодування шкоди громадянин може оскаржити її до суду в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян, або звернутися зі скаргою до відповідного прокурора.

Матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою відповідно до ст. 62 Конституції лише безпідставно засудженій особі у разі скасування вироку як неправосудного (абз. 2 п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9).

Крім того, згідно зі ст. 1177 ЦК підлягає відшкодуванню державою також шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Так, особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, згідно з ч. 1 ст. 28 Кримінально-процесуального кодексу, вправі при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії, цивільний позов, що розглядається судом разом з кримінальною справою. Порядок вирішення цивільного лозову в кримінальній справі визначається ст. 328 Кримінально-процесуального кодексу (лист Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України "Узагальнення судової практики з перегляду кримінальних справ у касаційному порядку" від 1 березня 2005 р.). На державу покладається зобов'язання щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (ст. 1207 ЦК).

У свою чергу, публічно-правові утворення мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину. Держава може застосувати регресні вимоги до посадової, службової особи органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили (ст. 1191 ЦК). Вказані обставини також підтверджені у Законі України "Про Державний бюджет України на 2009 рік" від 26 грудня 2008 р. № 835-УІ, згідно з яким кошти, відшкодовані державою з Державного бюджету України, вважаються збитками Державного бюджету України і стягуються з винних осіб за регресними позовами. При цьому позивачем у справах про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України, виступають органи прокуратури.

З метою реалізації механізму відшкодування шкоди за рахунок коштів відповідного бюджету, наказом Державного казначейства України було затверджено Порядок виконання Державним казначейством України рішень суду щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, а також судів від 4 лютого 2008 р. № 39, який приймається щорічно відповідно до Закону України "Про Державний бюджет" (на відповідний рік). Вказаний Порядок визначає порядок безспірного списання1 коштів.

Згідно з ч. 2 ст. 12 Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 р. № 2542-1II борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового зобов'язання. При цьому будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету можна здійснювати лише за наявності відповідного бюджетного призначення (ч. 1 ст. 23 Бюджетного кодексу України).

Відповідно до ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2009 рік" виконання рішення, яке прийняте органом державної влади, що відповідно до закону має право на його застосування, про стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти державного бюджету, здійснюється Державним казначейством України за попереднім інформуванням Міністерства фінансів України. Згідно з ч. 1 ст. 25 Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 р. № 2542-1II Державне казначейство України здійснює безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, за рішенням, яке було прийняте державним органом, що відповідно до закону має право на його застосування. Водночас, як визначено у Законі України "Про Державний бюджет України на 2009 рік" таке безспірне списання здійснюється за черговістю надходження рішень за рахунок і в межах відповідних бюджетних асигнувань. У свою чергу, не допускається безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, у рахунок погашення зобов'язань таких бюджетних установ (ч. 2 ст. 25 Бюджетного кодексу України).

Відповідно до вказаного Порядку виконання рішень суду, які передбачають відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, а також судів, здійснюється у разі надходження до Державного казначейства України постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження, виконавчого документа та оформленої належним чином у двох примірниках платіжної вимоги. За умови недостатності відкритих асигнувань на рахунку для виконання вимог органів державної виконавчої служби Державне казначейство України здійснює облік цих документів, неоплачених у строк, а також готує лист Міністерству фінансів України з обґрунтованими пропозиціями щодо збільшення бюджетних асигнувань на поточний або наступний місяць у межах бюджетних призначень, визначених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік.

Згідно з ч. 2 ст. 9 Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. № 606-Х1У виконання рішень про стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або з бюджетних установ, здійснюється органами Державного казначейства України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України у постанові від 9 липня 2008 р. № 609. Вказана постанова Кабінету Міністрів України розповсюджується на: 1) безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти бюджету; 2) безспірне списання загальнодержавних видатків державного бюджету; 3) безспірне списання коштів з рахунків розпорядників та одержувачів бюджетних коштів, а також зокрема визначає випадки за яких: а) можливо накласти арешт на кошти установ та організацій, що перебувають на відкритих у органах Державного казначейства рахунках; б) орган Державного казначейства не здійснює безспірне списання коштів.

Слід зазначити, що безспірне списання коштів здійснюється органами Державного казначейства виключно з рахунка, відкритого в органі Державного казначейства та зазначеного у платіжній вимозі за кодами економічної класифікації видатків бюджету, які визначаються виходячи з економічної сутності заборгованості. Тому у разі якщо у виконавчому документі та /або платіжній вимозі, та /або ухвалі суду (постанові слідчого, державного виконавця) код економічної класифікації видатків бюджету не зазначено, орган Державного казначейства надсилає відповідний запит до боржника (пункти 19, 29 постанови КМУ від 9 липня 2008 р. № 609).

Враховуючи те, що грошові кошти відповідної бюджетної установи, організації знаходяться на рахунках Державного казначейства, при вирішенні спорів, за якими така бюджетна установа, організація є заповідачем шкоди, позивач повинен залучати Державне казначейство як співвідповідача. Даний висновок міститься, зокрема, у постанові Вищого господарського суду України від 24 січня 200$ р. № 38/5. У вказаній постанові суд зазначив, що структура матеріальних правовідносин, за яких наслідком вчинення цивільного правопорушення однією особою (відповідачем) є обов'язок відшкодування завданого нею шкоди іншою особою (Державним казначейством), зумовлює необхідність залучення обох вищезазначених осіб як відповідачів за позовом особи, якій завдана шкода.

За загальним правилом, закріпленим у ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження", стягнення за виконавчими документами в першу чергу звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів. У разі ж відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно з законом не може бути накладене стягнення.

Враховуючи те, що майже все майно публічно-правових утворень або ж закріплене за створюваними ними учасниками цивільно-правових відносин, або ж взагалі не може бути предметом стягнень у силу особливого статусу, вочевидь найбільш ліквідною частиною майна публічно-правових утворень мають бути грошові кошти. З іншого боку, оскільки такі грошові кошти не закріплюються у відповідному бюджеті за публічно-правовим утворенням, як то держава, АРК, територіальна громада, а розподіляються за конкретними бюджетними установами, організаціями, то на практиці є досить проблемним реалізувати механізм звернення стягнення на такі кошти. Дана обставина пов'язана з тим, що органи, установи, організації публічно-правових утворень є розпорядниками цільових коштів відповідного бюджету, які закріплюються у відповідних розмірах за ними на визначений бюджетний період. Таким чином, можна говорити про проблемність стягнення у судовому порядку з відповідача (відповідного органу, установи, організації публічно-правового утворення) бюджетні кошти у розмірі, що не закріплені за таким відповідачем у бюджеті, або з рахунку відповідного відповідача у випадку недостатності бюджетних коштів на рахунку відповідача для покриття у повному обсязі претензій кредиторів, або ж у випадку спливу бюджетного періоду, за результатами якого невикористані відповідачем бюджетні кошти підлягають поверненню ним (наприклад субвенції). У зв'язку з цим при обговоренні питання щодо стягнення бюджетних грошових коштів можна говорити про відсутність безумовної відповідальності публічно-правового утворення та існування відповідальності конкретного органу, установи, організації публічно-правового утворення в обсягах виділених їм коштів на вказані бюджетом цілі. Тобто відповідальність публічно-правового утворення щодо грошових коштів обмежується їх відповідною частиною, що знаходиться в розпорядженні бюджетного органу, установи, організації на відповідний бюджетний період.

Як було вже зазначено вище, переважна більшість відомих вчених-цивілістів, серед яких, наприклад, О. С. Йоффе, С. М. Братусь, пов'язують цивільно-правову відповідальність з державним примусом1, що є саме по собі слушним, оскільки будь-яка відповідальність повинна бути підкріплена примусом. У той самий час при обговоренні відповідальності публічно-правового утворення така ознака цивільної відповідальності як державний примус починає викликати серйозні занепокоєння щодо використання публічно-правовим утворенням державного примусу до самого себе. Враховуючи це, на наш погляд, доцільним було б частково відмовитися від такої ознаки цивільної відповідальності як державний примус, залишивши її для всіх учасників всередині держави, за виключенням держави. У свою чергу, Укра