Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 3. Принципи виконання зобов'язання

У науці цивільного права в узагальненому вигляді принципи цивільного права визначаються як основоположні (корінні, відправні, визначальні) ідеї (засади, риси), втілені чи закладеш в законі, відповідно до якого здійснюється правове регулювання цивільних відносин та забезпечується реалізація покладених на цивільне право функцій.

Принципи цивільного права мають цілком конкретну практичну спрямованість:

по-перше, нерідко вони є нормами прямої дії. Наприклад, зміст і межі свободи договору встановлені статтями 6 та 627 ЦК України, а принципи добросовісності, розумності та справедливості досить часто виступають регуляторами поведінки суб'єктів зобов'язання (ч. 3 ст. 509, ст. 660, ч. 3 ст. 749, ч. 1 ст. 847, ч. 2 ст. 903, ст. 1146 ЦК України тощо);

по-друге, принципи враховуються при розробці нових або зміні старих нормативно-правових актів;

по-третє, на загальні засади цивільного законодавства необхідно орієнтуватися у разі необхідності застосування аналогії права, на що прямо зазначається в ч. 2 ст. 8 ЦК України;

по-четверте, такі принципи мають братися до уваги при тлумаченні, тобто з'ясуванні дійсного змісту норми права або належного змісту умов договору (ч. 1 ст. 637, ст. 213 ЦК України);

по-п'яте, спираючись на принципи законодавства, можна пройти шлях до подолання суперечностей між юридичними нормами у разі їх виявлення.

ЦК України вперше встановив перелік загальних засад цивільного законодавства, які в літературі ототожнюються з поняттям принципів цивільного права. Згідно із ст. З ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

До цих принципів інколи додають ще і принцип юридичної рівності суб'єктів цивільного правовідношення перед законом, що міститься в ст. 1 ЦК України.

Визначення закріплених у ст. З ЦК України принципів як загальних засад цивільного законодавства припускає існування й інших засад, притаманних окремим підгалузям цивільного права і навіть окремим інститутам і підінститутам. Так, у літературі, крім принципів зобов'язального права, цілком обгрунтовано виділяють також принципи виконання зобов'язання, під якими розуміють закріплені в законі основоположні засади, відповідно до яких будується правове регулювання реалізації суб'єктивних прав і обов'язків у зазначених правовідносинах.

Отже, виконання зобов'язання здійснюється під впливом дії принципів трьох груп: а) загально-цивілістичних принципів (галузево-правових або галузевих), які поширюють свою дію на всі види цивільних відносин; б) принципів зобов'язального права (підгалузевих), які найбільш яскраво виявляються в зобов'язальних відносинах, і в) принципів виконання зобов'язань (інституційних або спеціальних).

Зрозуміло, що не всі загальні засади цивільного законодавства (загально-цивілістичні принципи) однаковою мірою проявляються при регулюванні тих або інших видів цивільних відносин. Наприклад, для зобов'язального права першочергове і найважливіше значення мають принципи свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судового захисту цивільного права та інтересу; справедливості, добросовісності та розумності.

Принцип свободи договору найтісніше пов'язаний з принципом свободи підприємницької діяльності. Цей тісний зв'язок зумовлений не лише вжитим у назві обох принципів словом "свобода", а й тим, що саме шляхом укладення договорів і виконання договірних зобов'язань суб'єкт підприємницької діяльності має змогу реалізувати продукт своєї діяльності, а реалізувавши його на відплатних засадах, - отримати прибуток, заради якого і здійснюється підприємницька діяльність.

Свобода підприємницької діяльності полягає у тому, що підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ч. 1 ст. 43 ГК України). Ця діяльність здійснюється, зокрема, на основі самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежене законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону (ст. 44 ГК України).

Судовий захист цивільного права та інтересу як загальна засада цивільного законодавства означає, що: а) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; б) кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ст. 15 ЦК України). Суб'єкти договірного зобов'язання мають право звернутися до суду (загального, господарського чи третейського) за захистом свого права та інтересу (ст. 16 Ц К України) або ж реалізувати право на самозахист (ст. 19 ЦК України).

Принцип судового захисту цивільного права проявляється:

- у праві кредитора на судовий захист у разі невиконання чи неналежного виконання обов'язку боржником шляхом застосування майнових санкцій;

- у праві вимагати в судовому порядку зміни або розірвання договору;

- у праві вимагати примусового виконання обов'язку в натурі тощо.

Серед способів захисту цивільних прав та інтересів, встановлених ч. 2 ст. 16 ЦК України, для захисту прав та інтересів суб'єктів виконання договірного зобов'язання найефективнішими, на нашу думку, є: визнання правочину (договору) недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України); припинення дії, яка порушує право; примусове виконання обов'язку в натурі (ст. 622 ЦК України); зміна правовідношення (ст. 611, 615 ЦК України); припинення зобов'язального правовідношення (ст. 611, 615 ЦК України); відшкодування збитків та інші правові наслідки порушення зобов'язання (ст. 611 ЦК України).

Підкреслюючи особливе значення принципів справедливості, добросовісності та розумності стосовно зобов'язання, законодавець в ч. 3 ст. 509 ЦК України встановив, що зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Зазначена стаття вміщена в розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги п'ятої "Зобов'язальне право", отже, перелічені в ній засади поширюються на всі види зобов'язальних правовідносин і стосуються всіх стадій їх функціонування - виникнення, здійснення, зміни і припинення, - найважливішою з яких є виконання зобов'язання.

Сучасне цивільне право України, повернувшись до своїх приватно-правових витоків, запозичивши кращі здобутки світової і європейської цивілістики, запровадило принципи справедливості, добросовісності та розумності, не розкриваючи, втім, їх змісту і не даючи визначення (в літературі справедливо зазначається, що зробити це, в принципі, неможливо).

Добросовісність як принцип зобов'язального права і виконання зобов'язання відомий ще з часів римського права, для якого основною ідеєю поняття доброї совісті (bona fides) була охорона істинної сутності договору проти його букви.

ЦК України, крім уже згаданих п. 6 ст. З і ч. 3 ст. 509 (остання безпосередньо стосується добросовісності як засади зобов'язального права), містить ще кілька посилань на добросовісність. Так, у ч. 5 ст. 12 ЦК України встановлено: "Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом"; ч. 3 ст. 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка відповідно до установчих документів чи закону виступає від її імені, діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Принцип добросовісності у зобов'язальному праві можна визначити як таку засаду, що передбачає сумлінну і чесну поведінку суб'єктів при виконанні своїх суб'єктивних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав у зобов'язальних правовідносинах. У такому розумінні принцип добросовісності доповнює такий загальний принцип договірного права, як принцип pacta sunt servanda, будучи його невід'ємним компонентом.

Значно частіше порівняно з добросовісністю в ЦК України зустрічається термін "розумність", що є проявом дії принципу розумності як однієї із загальних засад цивільного законодавства взагалі (п. 6 ст. З ЦК) і зобов'язального права зокрема (ч. 3 ст. 509 ЦК).

У ЦК України йдеться про "розумний час" (ст. 1146 ЦК); "розумну ціну" (ч. 1 ст. 874 ЦК); "розумну плату" (ч. 2 ст. 903, ч. 1 ст. 916, ст. 931 ЦК); "розумні витрати" (ч. 1 ст. 1232 ЦК); "розумну поведінку" (ч. 5 ст. 12 ЦК). Проте найчастіше (понад 30 разів) у ЦК України зустрічається термін "розумний строк" (статті 666, 670, 672, 678, 680, 684, 688, 690 ЦК та ін.). Як наведені тут, так і інші вживання в ЦК України терміну "розумність" переважно стосуються виконання зобов'язання, тому розумність як жодний інший принцип цивільного законодавства сміливо можна назвати принципом виконання зобов'язання.

Як і термін "добросовісність", термін "розумність" формально не визначений. В літературі розумними вважаються дії, які вчинила людина, що володіє нормальним, середнім рівнем інтелекту, знань і життєвого досвіду. Абстрактна особистість, яка володіє такими якостями, може називатися розумною людиною.

Справедливість як принцип цивільного законодавства також є новим для української правової системи, хоча, якщо звернутися до етимології цього терміна (Justifia (лат.) - юстиція, правосуддя, справедливість), то можна погодитися з тим, що справедливість - це внутрішня властивість і якість права.

Щодо виконання зобов'язання термін "справедливість" вживається у загальних положеннях зобов'язального права (ч. 3 ст. 509 ЦК України), стосовно свободи договору (ст. 627 ЦК України), наслідків розірвання договору (ч. 3 ст. 652 ЦК України), вирішення спору за договором довічного утримання (ч. 2 ст. 749 ЦК України) та справедливого розподілу витрат на поховання відчужувача (ч. 3 ст. 749 ЦК України).

Справедливість у виконанні зобов'язань полягає, з одного боку, в такій поведінці кожної зі сторін зобов'язання щодо своїх прав і обов'язків, яка б виключала необ'єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов'язання стосовно одна одної, а з другого - в справедливій (об'єктивній, неупередженій, з урахуванням етичних та інших моральних аспектів) оцінці судом поведінки суб'єктів зобов'язального правовідношення.

Очевидно, що справедливість при виконанні зобов'язання проявляється в:

- неупередженій поведінці сторін зобов'язання;

- об'єктивній, всебічній і адекватній оцінці ними своїх дій і дій іншої сторони зобов'язання;

- суворому, точному слідуванні вимогам закону і умовам договору, котрі, в свою чергу, мають бути справедливими;

- незловживанні правом і врахуванні інтересів іншої сторони зобов'язання;

- забезпеченні (дотриманні) принципу юридичної рівності сторін договірного зобов'язання.

Спільне, що об'єднує поняття добросовісності, розумності і справедливості, - це їх оціночний характер. Саме через ці оціночні поняття законодавець надає суб'єктам реалізації правових норм у процесі такої реалізації (при тому ж таки виконанні зобов'язання) право і можливість самим визначати ту міру, що відділяє один правовий стан від іншого або правовий стан від неправового.

Цивільне законодавство як України, так і інших держав по-різному встановлює співвідношення між принципами добросовісності, розумності та справедливості, або вживаючи всі три терміни одночасно (п. 6 ст. 3; ч. 3 ст. 509 ЦК України), або об'єднуючи два з них (наприклад, добросовісність і розумність, розумність і справедливість) у різному словосполученні (ч. 5 ст. 12; ч. 3 ст. 23; ч. 3 ст. 92; ст. 627; ч. 2 ст. 749 ЦК України), або ж вживає лише один з термінів (ст. 564; ст. 619 ЦК України). Це дає підстави говорити про існування в українському цивільному законодавстві трьох самостійних, хоч і тісно пов'язаних між собою, принципів.

Крім загальних засад цивільного законодавства, встановлених ст. З ЦК України, можна виділити певні засади, прямо не названі цивільним законом принципами, але які формуються під впливом дії правових норм окремих, конкретних інститутів і підінститутів цивільного законодавства, випливають з цих правових норм і характеризують окремий правовий інститут. Однією з таких засад називають, зокрема, принцип належного виконання зобов'язання.

Належне виконання - це не лише вказівка на мету, якої бажають досягти сторони зобов'язання, наприклад, укладаючи договір і визначаючи в ньому умови та елементи виконання. Це і той стандарт поведінки, якому мають слідувати суб'єкти зобов'язання для того, щоб досягти зазначеної мети. Це і критерій, за яким сторони, а у разі спору - суд, дають оцінку реальним діям сторін зобов'язання щодо виконання своїх обов'язків.

Також є всі підстави для визнання спеціальним (інституційним) принципом виконання договірних зобов'язань принцип обов'язковості договору, закріплений в ст. 629 ЦК України (pacta sunt servanda). Згідно з цією статтею, договір є обов'язковим для виконання сторонами.