Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Глава 4. Неустойка

1. Загальні положення про неустойку в цивільному праві

Неустойка є одним з найдавніших та найпоширеніших способів забезпечення виконання зобов'язань. Вона застосовувалася у цивільному обороті ще з часів римського права. Причину виникнення правового інституту неустойки слід шукати в самому характері тих приватноправових відносин, які іменуються зобов'язальними. В цих правовідносинах безпосереднім об'єктом прав кредитора є не матеріальний предмет, а дія. У зв'язку з цим інтереси правомочної сторони є досить незабезпеченими, що створює необхідність розробки штучних способів закріплення зобов'язальних прав, до числа яких належить і неустойка.

Римське право, окрім поруки, фідуціарного продажу (закладу) та іпотеки знало такий вид забезпечення виконання зобов'язання, як stipulatio poena, що на українську мову перекладається як штрафна стипуляція, або неустойка. Неустойкою називалося додаткове зобов'язання боржника виплатити кредитору певну суму грошей у разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов'язання. Угода про неустойку мала акцесорний (додатковий) характер; вона визнавалася недійсною, якщо недійсним було основне зобов'язання. Крім stipulatio poena, в правових джерелах Стародавнього Риму використовувалися також і категорії штрафу та пені. Але штраф в основному являв собою покарання за кримінальне діяння та порушення процесуальних норм.

Пенею називалася сума спонсії - сума, яка обіцялася однією стороною іншій та підлягала сплаті в разі програшу процесу.

Після рецепції римського права в основних європейських країнах в правових системах континентальної Європи з'явилася неустойка. Загальне розуміння неустойки в країнах всіх систем було однаковим та зводилося до наступного: неустойка визначалася як встановлена в договорі грошова сума або майнова цінність, яку боржник зобов'язується сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання (ст. 1226 Французького цивільного кодексу, § 339 Германського цивільного уложення, ст. 160 Швейцарського зобов'язального закону. Неустойка є акцесорним зобов'язанням, яке повністю успадковує долю головного зобов'язання.

В нормативних актах, що діяли на теренах Російської імперії, в тому числі і на території України, не зустрічається чіткого та безпосереднього визначення неустойки (воно з'явилося тільки в Проекті Цивільного уложення Російської імперії 1913 р. (ст. 1601). Проте, зважаючи на те, що на практиці цей інститут застосовувався дуже широко, правозастосовні органи та вчені-правознавці того часу приділяли даній проблемі увагу у своїх наукових працях. Наприклад, сенат визначав неустойку як "штраф, який визначається законом або обумовлюється сторонами за невиконання зобов'язань та за несправність, і який слугує зміцненню та забезпеченню зобов'язань". Під штрафом розумілася не лише грошова сума, а й будь-яке майно або дія, що має матеріальну цінність. Відомий російський цивіліст Г. Ф. Шершеневич надає таке наукове визначення неустойки: "Під неустойкою як засобом забезпечення розуміється приєднана до головного зобов'язання додаткова умова про сплату боржником відомої суми на випадок несправності у виконанні".

В радянський період положення про неустойку входили в усі кодифіковані нормативні акти в галузі Цивільного права. Неустойка вважалася "царицею" серед способів забезпечення виконання зобов'язань та мір цивільно-правової відповідальності. І якщо ЦК УРСР 1922 р. дозволяв встановлювати в якості неустойки як грошові кошти, так і матеріальні цінності, то ЦК УРСР 1963 р. обмежив об'єкт неустойки виключно грошима.

На сьогодні поняття неустойки надається ст. 549 ЦК України, відповідно до якої неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Крім закріплення у нормах глави 49 ЦК України, неустойка знайшла правове регулювання також у положеннях Господарського кодексу України, де для її визначення застосовується термін "штрафні санкції". Відповідно до ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

При цьому слід зазначити, що розуміння штрафних санкцій у ГК України є дещо ширшим за поняття цивільно-правової неустойки. Під штрафними санкціями тут розуміються також і грошові суми, які учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити в разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, тобто відповідні фінансові санкції, що стягуються за порушення валютного, податкового, антимонопольного та інших публічних галузей законодавства (наприклад, санкції, передбачені Законом України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"). Неустойка - це спосіб забезпечення та санкція за порушення саме приватноправових (цивільно-правових) зобов'язань. Отже, норми про неустойку не можуть застосовуватись до інших видів правовідносин.

Говорячи про правову природу неустойки слід зазначити, що єдиної точки зору серед дослідників цієї правової категорії немає. Основна проблема стосується того, чи визнавати неустойку лише способом забезпечення виконання зобов'язання або лише мірою відповідальності, чи визнати подвійну правову природу неустойки. Деякі вчені вважають, що неустойка є виключно способом забезпечення виконання зобов'язання. Наприклад, В. С. Константинова зазначає, що "неустойка - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання, а не форма відповідальності. Відповідальність в цивільному праві виступає лише в одній формі - відшкодування збитків. Стягнення ж неустойки в усіх її видах буде додатковою забезпечувальною мірою". В науковій літературі можна зустріти і протилежну точку зору - що неустойка вже не виконує забезпечувальну функцію і залишається лише мірою відповідальності.

Але все-таки найбільш розповсюдженою та сприйнятою є точка зору про подвійну природу неустойки в цивільному праві: неустойка одночасно є способом забезпечення виконання зобов'язань та формою (мірою) цивільно-правової відповідальності. Такий підхід грунтується на тому, що, з одного боку, неустойка входить до складу передбачених законом заходів, спрямованих на стимулювання належного виконання зобов'язання боржником шляхом встановлення додаткових гарантій задоволення інтересів кредитора. А з іншого боку, в разі порушення основного зобов'язання у боржника виникає додатковий щодо обов'язку виконати зобов'язання обов'язок сплатити неустойку.

При цьому критерієм для розмежування неустойки як способу забезпечення виконання зобов'язання та стягнення (передачі) неустойки як міри відповідальності слід вважати етап існування неустойки. З моменту укладення сторонами угоди про неустойку або підписання договору, який забезпечується законною неустойкою і до моменту порушення зобов'язання неустойка є способом забезпечення виконання зобов'язань. Основне її призначення тут - стимулювати боржника до належного виконання. Після порушення зобов'язання, тобто в разі невиконання неустойкою забезпечувальної функції, вона перетворюється на міру цивільно-правової відповідальності.

Подібний підхід відображено і в законодавстві. Норми про неустойку розміщуються у главі 49 ЦК України, яка присвячена забезпеченню виконання зобов'язань; а крім того, стягнення неустойки визначено в якості правового наслідку, що настає в разі порушення зобов'язання (ст. 611 ЦК України).