Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 3. Стягнення (сплата) неустойки як міра цивільно-правової відповідальності

Неустойка, як і відшкодування збитків, належить до традиційних заходів цивільно-правової, договірної відповідальності. Юридичний термін "неустойка" сам по собі підкреслює зв'язок цього правового інституту з фактом порушення боржником прийнятого на себе зобов'язання, а також вказує на основний характер змісту цього інституту - правовий наслідок такого порушення. Функцію відповідальності неустойка починає виконувати з моменту невиконання або неналежного виконання боржником свого зобов'язання, коли виявляється, що забезпечувальна функція неустойки не виконана або виконана не в повному обсязі.

Сплата неустойки як наслідок порушення зобов'язання визначена ст. 611 ЦК України. Як заходи цивільно-правової відповідальності неустойці властиві всі риси цивільно-правової відповідальності, визначені її предметом та методом правового регулювання, а саме:

- майновий характер (ЦК України визначає неустойку як грошову суму або іншу майнову цінність);

- надходження суми стягненої (сплаченої) неустойки на користь особи, право якої порушено;

- можливість бути передбаченою угодою сторін;

- залежність застосування до боржника неустойки від розсуду кредитору;

- компенсаційний характер;

- можливість виконання обов'язку сплатити неустойку правопорушником.

На відміну від загального виду цивільно-правової відповідальності - відшкодування збитків, для застосування якого необхідна наявність чотирьох умов: протиправної поведінки, шкоди (збитків), причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою та вини порушника, для покладення на боржника цивільно-правової відповідальності у вигляді неустойки необхідною та достатньою є наявність лише двох умов:

а) протиправної поведінки;

б) вини боржника.

Наявність чи відсутність у кредитора збитків, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками, що виникли, не беруться до уваги при вирішенні спору про стягнення з боржника суми неустойки (ч. 1 ст. 550 ЦК України).

Неустойка є самостійним видом цивільно-правової відповідальності та може застосовуватися незалежно від застосування кредитором інших видів відповідальності або інших забезпечувальних мір. Так, постановою Вищого господарського суду України від 30 травня 2006 р. у справі 31/659 залишено без змін рішення Господарського суду м. Києва та постанова Київського апеляційного господарського суду за позовом ЗАТ до TOB "Мілітекс" про стягнення 103375,59 грн неустойки.

В постанові зазначено, що залишаючи рішення без змін та відхиляючи доводи відповідача, апеляційний господарський суд зазначив про те, що реченням 1 п. 9.2 договору № 09/04-424РХ передбачено право позивача зупиняти відвантаження продукції до повного погашення заборгованості, у випадку порушення відповідачем строків оплати продукції і залізничного тарифу, а реченням зазначеного пункту передбачено право позивача на стягнення неустойки, яке позивач може застосувати не в разі зупинення відвантаження продукції, як зазначає відповідач, а у випадку порушення відповідачем строків оплати продукції і залізничного тарифу, оскільки відповідно до норм чинного законодавства України неустойка застосовується кредитором до боржника в разі порушення останнім зобов'язання, при цьому право кредитора на стягнення неустойки не прив'язується до використання останнім будь-яких інших прав.

Чинне цивільне законодавство не забороняє визначення сторонами в договорі декількох видів забезпечення виконання зобов'язань. При цьому нарахування та стягнення неустойки (пені) в разі прострочення виконання зобов'язання є правом кредитора, реалізація якого жодним чином не залежить від застосування інших видів забезпечення виконання зобов'язання.

Співвідношення неустойки зі стягненням збитків визначається за загальним правилом, встановленим ст. 624 Цивільного кодексу. Суть цього загального правила полягає в тому, що якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то її стягують у повному розмірі понад відшкодування збитків (штрафна неустойка). Тобто, на відміну від ЦК УРСР 1963 р., ЦК України визначає штрафну неустойку в якості загальної. Крім штрафної неустойки сторони угодою можуть передбачити і такі її види:

- залікова - неустойка, стягнення якої відбувається в залік відшкодуванню збитків. Тому кредитор додатково може звернутися з вимогою про відшкодування збитків у розмірі, не покритому неустойкою. Залікова неустойка є одним з найбільш популярних видів неустойки, що зустрічаються в договірній практиці;

- виключна - коли передбачається стягнення тільки неустойки без відшкодування збитків. Виключна неустойка є нормативно максимальним відшкодуванням, яке може отримати кредитор;

- альтернативна - коли передбачається можливість стягнення за вибором кредитора або неустойки, або збитків. На практиці такий вид неустойки майже не зустрічається.

У свою чергу, Господарський кодекс України (ст. 232) в якості загального положення встановлює правило про заліковий характер штрафних санкцій. Відповідно до ч. 1 ст. 232 ГК України, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Штрафна, альтернативна або виключна неустойки застосовуються, якщо вони прямо передбачаються господарським договором.

Визнаючи сплату неустойки формою цивільно-правової відповідальності, законодавство разом з тим встановлює ряд обмежень при її застосуванні. Існуючі обмеження можна умовно розділити на дві основні групи.

1. Обмеження, що стосуються розміру неустойки, що стягується (сплачується) - нормативний та судовий способи;

2. Обмеження, які стосуються строків стягнення неустойки - позовної давності.

Існування в цивільному праві договірної неустойки та допущення визначення її розміру за домовленістю сторін нерідко призводить до надмірного завищення сторонами розміру такої неустойки. Особливо цьому сприяє нестабільна економіка та падіння грошового курсу. Значні "сплески" розміру неустойки (до 1000 % від суми договору або прогресивний зріст розміру неустойки по днях прострочення1) спостерігалися, за словами фахівців у період НЕПу, а також в часи економічної кризи та гіперінфляції 90-х років XX ст. І навіть нині можна зустріти зобов'язання, які забезпечуються сторонами шляхом визначення дуже великих розмірів неустойки.

Науці та практиці цивільного права відомі два основні способи обмеження надмірно великого розміру неустойки. Ці способи можна умовно назвати "нормативний" та "судовий". Нормативним способом обмеження стягуваної неустойки є встановлення у нормативних актах якогось визначеного максимуму, за який неустойка не може виходити. Щодо судового способу, то він являє собою зменшення розміру неустойки за рішенням суду.

Нормативний спосіб обмеження існував в усі часи, хоча ніколи не набував широкого розповсюдження. В сучасний період найбільш значним нормативним актом, який встановлює нормативне обмеження розміру стягуваної неустойки, є Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22 жовтня 1996 р. Цей закон у ст. 1 визначає, що "платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню у розмірі, що встановлюється за згодою сторін". А вже ст. 4 цього самого Закону обмежує цей розмір подвійною обліковою ставкою НБУ.

Судове обмеження розміру стягуваної неустойки, тобто зменшення її розміру за рішенням суду, з'явився значно пізніше появи самої неустойки та її нормативного обмеження. На сьогодні можливість обмеження розміру неустойки в судовому порядку закріплена ч. 3 ст. 551 ЦК України, яка визначає, що "розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення". Перелік обставин, що мають істотне значення, встановлюється судом в кожному конкретному випадку. Такими обставинами можуть бути ступінь виконання зобов'язання боржником (розмір заборгованості, термін прострочення тощо), фінансовий стан боржника, можливі наслідки застосування до нього неустойки у розмірі, що вимагається, тощо. Зменшення розміру стягуваної неустойки є правом суду. Це право суд може реалізувати за власною ініціативою, причому на будь-якій стадії судового розгляду.

До другої групи обмежень для стягнення (сплати) неустойки можна віднести так зване часове обмеження, або перебіг строку позовної давності. Щодо позовів про стягнення неустойки законодавством визначений так званий скорочений строк позовної давності, який становить 1 рік (ч. 2 ст. 258 ЦК України). При цьому зазначений строк починається з моменту, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення боржником основного зобов'язання. Стосовно пені як триваючої неустойки, строк позовної давності обчислюється щодо кожного дня нарахування пені окремо.

Дещо інші положення про строки давності по Штрафних санкціях містить Господарський кодекс. Так, відповідно до ч. 6 ст. 232 нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконане.

Оскільки неустойка є мірою відповідальності за порушення зобов'язання, проценти на суму неустойки не нараховуються. Сплата неустойки не звільняє боржника від обов'язку виконати зобов'язання в натурі (ч. 1 ст. 552 ЦК України). Разом з тим закон не забороняє застосовувати неустойку в якості відступного та припиняти її сплатою основне зобов'язання. Правда, для цього необхідною буде спеціальна домовленість сторін зобов'язального правовідношення.