Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 4. Порядок виконання договору поруки та його правові наслідки

Виконання договору поруки пов'язано із моментом порушення основного договору боржником, тобто з моментом невиконання чи неналежного його виконання по закінченні строку за основним зобов'язанням.

Поручитель може здійснити виконання добровільно або ж із застосуванням примусу. Примусове виконання може відбуватися у безспірному порядку або за рішенням суду.

Добровільний порядок передбачає виконання договору поруки з власної ініціативи поручителя з метою запобігання сплати процентів за користування позиченими коштами, стягнення пені, збитків на користь кредитора.

Зокрема право на дострокове виконання поручителем основного зобов'язання боржника було визнано рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, який задовольнив позов м. (поручитель) до Н. (боржник) про стягнення боргу в сумі 80076 грн 71 коп. Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що відповідно до укладеного М. 7 серпня 1997 р. з Н. та ЗАТ "ПриватБанк" договору поруки на забезпечення кредитного договору між Н. та ЗАТ "ПриватБанк" М. внесла 8 серпня 1997 р. до каси банку на погашення кредиту суму кредиту - 80000 грн і 76 грн 71 коп. - відсотки за користування кредитом. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області вказане рішення скасовано.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, скасовуючи рішення апеляційного суду Дніпропетровської області та залишаючи в силі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, вказала, що апеляційний суд неправомірно відмовив у стягненні з Н. на користь М. суми повернутого нею банківського кредиту й відсотків за його користування, і не звернув уваги на визнання Н. своїх боргових зобов'язань перед М. та часткове погашення боргу шляхом передачі їй права на відчуження належного йому гаража на суму 3646 грн.2

Примусове виконання договору поруки може відбуватися у двох формах: у безспірному порядку або за рішенням суду. Безспірний порядок передбачає безпосереднє звернення кредитора до органів державної виконавчої служби за наявності: 1) визнаної поручителем претензії (вимоги); 2) виконавчого напису нотаріуса, якщо договір поруки був посвідчений нотаріально, у порядку, передбаченому Законом України "Про нотаріат" від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХІ3 та постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172, якою затверджено "Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів"1; 3) судового наказу, виданого в порядку статей 95-105 ЦП К України.

Заявлення вимог кредитора до поручителя, за презумпцією, здійснюється в солідарному порядку. Згідно із ч. 1 ст. 554 ЦК у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. У судовій практиці для визначення порядку виконання зобов'язання поручителем при солідарній поруці досить часто звертаються до ст. 543 ЦК України, яка стосується солідарного обов'язку боржників. Слід звернути увагу, що вказана норма регулює відносини, що випливають із зобов'язання з множинністю сторін. Маються на увазі випадки, коли в одному зобов'язанні на стороні кредитора та (або) боржника виступають дві або більше особи.

Правовідносини ж, що випливають із поруки, виникають з різних зобов'язань (обов'язок боржника - з основного зобов'язання, обов'язок поручителя - в силу наданої поруки). Отже, в другому випадку йдеться про два різні зобов'язання, за якими боржник і кредитор несуть солідарну відповідальність. На нашу думку, саме цей факт є підставою для висновку про істотну різницю між поняттями "солідарної відповідальності боржників за солідарним зобов'язанням" та "солідарної відповідальності боржника і поручителя".

Зважаючи на зазначене, доцільніше говорити про поручителя і боржника не як про солідарних боржників, а як про осіб, вимога кредитора до яких може бути пред'явлена як до солідарних боржників, тобто в тому ж порядку: кредитор вправі пред'явити свої вимоги як до боржника за основним зобов'язанням, так і до поручителя; як разом, так і окремо; як повністю, так і в частині боргу (ст. 543 ЦК України). Такий висновок підтверджується формулюванням ч. 1 ст. 554 ЦК України, яка передбачає, що кредитор може звернутися з вимогою до поручителя і боржника "як солідарних боржників".

Отже, при солідарній поруці кредитор наділяється правом самостійно вирішувати питання про те, до кого з них - боржника чи поручителя - чи до обох разом, в якій частині і в якій послідовності пред'являти свої вимоги. Аналіз практики ВСУ свідчить, що у більшості випадків вимога пред'являється до поручителя і боржника одночасно.

Так, прокурор м. Олександрії Кіровоградської області в інтересах держави в особі Олександрійського відділення М 3070 Ощадбанку звернувся з позовом про стягнення боргу до К., яка відповідно до умов кредитного договору отримала кредит на будівництво будинку строком на десять років зі сплатою 32 % річних, та П. і Б. як поручителів за вказаним зобов'язанням. Рішенням Олександрійського міського суду Кіровоградської області позов задоволено. Стягнуто з К., П. та Б. солідарно суму боргу в повному обсязі3. Аналогічні рішення були прийняті Жовтневим районним судом м. Луганська, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Луганської області, у справі за позовом Б. до Є. В. (позичальника) та його дружини Є. С, яка виступила поручителем за свого чоловіка, про стягнення боргу за договорами позики на загальну суму 12000 доларів США1; Васильківським районним судом Дніпропетровської області у справі за позовом про стягнення заборгованості по кредитному договору.

Норма ст. 554 ЦК України, якою встановлено презумпцію солідарності поруки, є диспозитивною, що надає можливість сторонам передбачати в договорі як альтернативний варіант субсидіарний порядок заявлення вимог кредитора до поручителя.

У цьому випадку порядок виконання поручителем договору поруки може бути визначений, враховуючи загальні положення ЦК України стосовно субсидіарної відповідальності (ст. 619 ЦК України). На відміну від солідарної, при субсидіарній поруці кредитор обмежений у черговості пред'явлення вимог: перед тим, як звернутися до поручителя, що зобов'язався відповідати у субсидіарному порядку, кредитор повинен заявити вимогу до основного боржника. Відмова боржника від її задоволення або неотримання на неї відповіді в розумний строк дають кредитору право на звернення до поручителя (ч. 2 ст. 619 ЦК України). Важливо, щоб ця вимога була заявлена в межах строку, зазначеного у ч. 4 ст. 559 ЦК України. Таким чином, на сьогодні кредитор без будь-яких достатньо серйозних перешкод може звернутися за виконанням до поручителя.

У вітчизняному дореволюційному законодавстві процедура пред'явлення вимоги кредитора до поручителя при субсидіарній поруці була значно складнішою. До поручителя можна було заявити вимогу лише у випадку оголошення боржника банкрутом або неможливості звернути стягнення на майно боржника і лише в недоотриманій сумі (ст. 1558 ч. 1 т. X Зводу законів Російської імперії)3. В літературі радянського періоду здебільшого зазначалося, що поручитель відповідає лише у випадку, коли в основного боржника не вистачає коштів.

Юридичний факт виконання поручителем свого обов'язку за договором поруки є водночас правоприпиняючим (зобов'язання поручителя припиняється на підставі ст. 599 ЦК України у зв'язку з його належним виконанням) і правовстановлюючим, оскільки є підставою для виникнення якісно нових правовідносин між поручителем і боржником - після поручительських відносин. Зміст вказаних правовідносин складає право поручителя вимагати від боржника відновлення його майнової сфери до попереднього стану.

Питання про правовий механізм перекладення на боржника матеріальних витрат поручителя у зв'язку з виконанням договору поруки на сьогодні не знайшов свого однозначного вирішення. Цивілістикою вироблено два можливих способи такого перекладення - переведення прав кредитора (суброгація) або зворотна вимога (регрес). На законодавчому рівні це питання врегульоване у ч. 2 ст. 556 ЦК України, згідно з якою до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні. На жаль, вказана норма чіткої відповіді на питання про застосування інституту регресу чи суброгації не дає.

У радянський період за поручителем, що виконав зобов'язання за боржника, традиційно визнавалося право на зворотню вимогу (регрес)1. При цьому вирізняльною ознакою регресного зобов'язання є його самостійний, незалежний від основного договору характер, а також те, що воно виникає лише після припинення основного договору. На відміну від вказаного, до поручителя на підставі ст. 556 ЦК України переходять права кредитора в основному зобов'язанні, тобто воно не припиняється, а на місце кредитора стає поручитель. На нашу думку, не випадково законодавець не вживає у цій статті термін "регрес" або "зворотна вимога", а, отже, не вважає вимогу поручителя до боржника регресною.

У чинному ЦК України наведена точка зору на юридичну природу підстав набуття поручителем прав кредитора знайшла своє додаткове підтвердження, а саме: у ч. 1 ст. 512 ЦК України поміщено вичерпний перелік підстав заміни кредитора в зобов'язанні, однією з яких є виконання обов'язку боржника поручителем.

Таким чином, ЦК України цілком однозначно встановлює, що юридичний факт виконання обов'язку поручителем породжує автоматичний перехід до нього прав кредитора, тобто йдеться про відчуження права однієї особи на користь іншої, а не про припинення одного і виникнення іншого права.

У зарубіжному законодавстві, наприклад у ФЦК, у подібних випадках прийнято говорити про суброгацію, тобто про виконання зобов'язання (платежу) із вступом третьої особи в права кредитора2. В чинному ЦК України норми стосовно суброгації містяться у загальних положеннях зобов'язального права (пункти 3 та 4 ст. 512 ЦК України), хоча самого терміна "суброгація" законодавець не вживає3.

Таким чином, опираючись на: 1) положення п. 3 ч. 1 ст. 512 ЦК України, яке серед підстав заміни кредитора у зобов'язанні визначає юридичний факт виконання обов'язку боржника поручителем; 2) використання у ч. 2 ст. 556 ЦК України формулювання "перехід прав кредитора", а не "зворотна вимога (регрес)"; 3) поняття регресного зобов'язання як самостійного, незалежного від основного договору, що виникає лише після його припинення, з іншим колом учасників - можемо дійти висновку про те, що ч. 2 ст. 556 ЦК України описує не що інше, як інститут суброгації. Саме суброгація передбачає перехід прав кредитора до поручителя, на відміну від регресу, який породжує нове право.

Підставою заміни кредитора є юридичний факт виконання третьою особою (поручителем) зобов'язання боржника. Причому ця заміна здійснюється автоматично в силу прямої вказівки закону (ч. 2 ст. 556 ЦК України), а тому жодних інших дій для переходу прав від кредитора до поручителя, який виконав зобов'язання за боржника, вчиняти не потрібно.

Новий підхід до вирішення зазначеного питання на користь суброгації принципово впливає на ряд юридичних наслідків:

1) згідно зі ст. 262 ЦК України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, тоді як на підставі ч. 6 ст. 261 ЦК України за регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання;

2) можливість застосування загальних правил статей 514, 516-519 ЦК України у випадку заміни первісного кредитора новим (поручителем). Варто наголосити на тому, що загальні правила стосовно заміни кредитора у зобов'язанні сформульовані у статтях 513-519 ЦК України. Проте, як випливає зі змісту ст. 513 ЦК України, вона призначена виключно для регулювання уступки права вимоги (цесії) і до інших випадків переходу прав кредитора, передбачених у ст. 512 ЦК України, в тому числі і до суброгації, жодного відношення не має;

3) проти вимоги правонаступника кредитора при суброгації (поручителя), на відміну від кредитора-регредієнта, в силу ст. 518 ЦК України боржник має право висувати заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про його заміну. А якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги поручителя заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.

Поручителю, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, належать:

а) права, що переходять до поручителя в порядку суброгації. До них належать, по-перше, права кредитора із основного зобов'язання в межах виконаного, тобто право на отримання грошової суми, сплаченої замість боржника, право на отримання виконання від боржника або його грошовий еквівалент, якщо поручитель не зацікавлений (втратив інтерес) у безпосередньому виконанні. І, по-друге, права, що забезпечували виконання основного зобов'язання, до яких слід віднести неустойку, заставу, притримання, завдаток (у формі рухомого майна), поруку (якщо основне зобов'язання було забезпечене кількома поручителями) і гарантію (якщо в самій гарантії передбачено, що право вимоги кредитора (бенефіціара) до гаранта може передаватися іншим особам);

б) права, не пов'язані з переходом прав кредитора до поручителя, тобто ті, що мають самостійний характер і ґрунтуються на загальних положеннях цивільного законодавства.

Варто зазначити, що в порядку суброгації від боржника не можна вимагати більше, ніж було виконано поручителем. Проте це не означає, що останній, здійснивши виконання чужого зобов'язання, повинен нести у зв'язку з цим збитки. Тому закон надає можливість поручителю вимагати від боржника сплати процентів за користування чужими грошовими коштами на суму, виплачену кредитору, а також право на відшкодування збитків, керуючись загальними нормами про цивільно-правову відповідальність.

Викладена позиція знайшла своє відображення у судовій практиці.

Так, за умовами договору про відкриття та обслуговування картрахунку К. було встановлено кредитний ліміт у вигляді поновлюваної кредитної лінії на пластикову картку в розмірі 33500 дол. США. Оскільки до 31 липня 2001 р. К. зобов'язань перед комерційним банком не виконав, внаслідок чого утворилася заборгованість за кредитом та відсотками за ним у сумі 90000 грн, на виконання договору поруки 1 серпня 2001 р. акціонерне товариство погасило зазначену заборгованість К. перед комерційним банком. У січні 2002 р. акціонерне товариство звернулося з позовом до К. про стягнення на його користь 180600 грн в рахунок заборгованості, що виникла внаслідок невиконання К. умов договору позики перед комерційним банком та виконання замість нього цих зобов'язань за договором поруки, в тому числі 14000 грн штрафних санкцій та 75155 грн пені за кожен день прострочення платежу, починаючи з 1 серпня 2001 р.

Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Полтавської обл., позов задоволено повністю. Скасовуючи вказані рішення, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України цілком обґрунтовано зазначила, що суди першої та другої інстанцій правомірно виходили з того, що поручитель, який виконав зобов'язання боржника згідно з нормами цивільного законодавства набуває всіх прав кредитора по цьому зобов'язанню. Проте суди не врахували, що обсяг прав кредитора, які переходять до поручителя в разі виконання ним зобов'язання, повинен відповідати обсягу задоволених поручителем вимог кредитора за основним зобов'язанням. Місцевий суд, стягуючи з боржника на користь поручителя, крім сум основного боргу, ще й штрафні санкції і пеню, фактично стягнув з К. суму збитків, заподіяних позивачу, однак такі правовідносини підпадають під дію загальних положень ЦК України про цивільно-правову відповідальність і потребують доведення позивачем.