Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Глава 8. Застава як спосіб забезпечення виконання зобов'язання

1. Поняття і зміст застави

Забезпечуючи зобов'язання боржника заставою, кредитор отримує дієві механізми впливу на боржника, оскільки у разі невиконання чи неналежного виконання останнім своїх обов'язків виникає загроза втрати заставленого майна, яке може бути реалізоване кредитором з метою погашення заборгованості боржника.

Аналіз правової природи застави повинен ґрунтуватися на цілій низці нормативно-правових актів України, які регулюють вказану сферу відносин. Базовим законодавчим актом є Цивільний кодекс України, оскільки інститут забезпечення виконання зобов'язань носить цивільно-правовий характер. Так, загальні положення про заставу знайшли своє відображення в § 6 гл. 49 зазначеного кодифікованого акта. Однак у процесі застосування такого виду забезпечення слід керуватися також і іншими нормами Цивільного кодексу України, зокрема положеннями про особу (гл. 4, гл. 7 та ін.), речі і майно (гл. 13), цінні папери (гл. 14), правочини (гл. 16), представництво (гл. 17), право власності (глави 23-29), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (гл. 34) тощо.

З вищевказаного випливає, що в кожному конкретному випадку оформлення такого забезпечення необхідно брати до уваги:

а) наявність у сторін договору застави належної цивільно-правової правосуб'єктності на момент укладення такого правочину;

б) встановлені законом випадки, в яких вимагається обов'язкове отримання попередніх згод (дозволів) відповідних осіб або органів на укладення договору застави (наприклад, співвласника майна-предмета застави; органу опіки і піклування, якщо предметом застави стане майно, право власності або право користування яким належить дитині або особі, над якою встановлено опіку або піклування; Фонду державного майна України, якщо в заставу передається майно юридичної особи, яка перебуває в процесі приватизації, тощо);

в) наявний правовий статус майна, що пропонується в заставу;

г) встановлені законом форму та зміст договору застави; ґ) інші аспекти, пов'язані з оформленням застави.

Окрім базових засад заставних відносин, що відображені в Цивільному кодексі України, слід брати до уваги також вимоги й інших законодавчих актів України, а саме: Земельного кодексу України, Сімейного кодексу України, Господарського кодексу України, законів України "Про заставу", "Про задоволення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", "Про іпотеку", "Про приватизацію державного майна", "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю", "Про охорону дитинства", "Про нотаріат", "Про охорону культурної спадщини", цілої низки підзаконних актів - постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек" від 31 березня 2004 р. № 410, наказу Міністерства юстиції України "Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України" від 3 березня 2004 р. № 20/5 тощо. В процесі розгляду питань щодо застави доцільно також використовувати судову практику, включаючи відповідні роз'яснення вищих судових органів (наприклад, Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про заставу" від 24 грудня 1999 р. № 02-5/602), інші матеріали вищих судових органів (наприклад, Оглядовий лист Вищого арбітражного суду України "Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)" від 30 травня 2001 р. № 01-8/637).

Ґрунтуючись на вимогах законів України (зокрема ст. 572 Цивільного кодексу України та ст. 1 Закону України "Про заставу"), під заставою слід розуміти спосіб забезпечення зобов'язань, в силу якого кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Аналізуючи вищенаведене поняття застави, варто звернути увагу на наступне.

По-перше, кредитор має право додатково до договору, яким обумовлюється відповідне зобов'язання боржника (основний договір), укласти також договір застави, відповідно до умов якого боржник забезпечує виконання свого зобов'язання за основним договором шляхом передачі в заставу відповідного майна (належного йому або третій особі), на яке кредитором може бути звернено стягнення у разі невиконання чи неналежного виконання боржником свого зобов'язання. Причому кредитор має право оформити заставу як у момент укладення основного договору, так і в процесі його дії. З метою уникнення ризиків відмови боржника від передачі майна в заставу в майбутньому доцільно укладати договір застави одночасно з укладенням основного договору. Однак у будь-якому разі укладення договору застави не повинно передувати укладенню основного договору.

Таким чином, з огляду на вищевикладене визначення поняття застави, за загальним правилом, укладення договору застави є правом кредитора, а не його обов'язком, яке полягає в тому, що кредитор вправі взагалі не застосовувати заставу як вид забезпечення зобов'язання боржника, а лише поруку чи інший спосіб забезпечення, або застосовувати заставу поряд з іншими способами забезпечення (порукою, гарантією відповідно до гл. 49 Цивільного кодексу України), або на власний ризик не обирати та не застосовувати жодного із зазначених способів.

По-друге, в окремих випадках закон не надає кредитору права вибору оформляти чи не оформляти заставу, оскільки згідно з його імперативним приписом кредитор зобов'язаний у передбачених законом випадках укладати договір застави. Зокрема відповідно до ст. 10 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" заставодержатель, яким є управитель фонду фінансування будівництва житла (фінансова установа), разом із заставодавцем (замовником будівництва) зобов'язані оформити в заставу (зокрема іпотеку) майнові права на нерухомість, яка є об'єктом будівництва, або об'єкт незавершеного будівництва, або нерухоме майно.

Таким чином, право чи обов'язок кредитора отримувати заставу в забезпечення виконання зобов'язань боржника випливає із загальної норми ч. 1 ст. 548 Цивільного кодексу України, з огляду на яку виконання зобов'язання забезпечується, якщо Це встановлено договором або законом.

По-третє, питання задоволення вимог кредитора за рахунок застави переважно перед іншими кредиторами, що має місце в ст. 572 Цивільного кодексу України, повинні враховувати особливості, встановлені законом. Так, пріоритет щодо застави набуває той кредитор, який зареєстрував обтяження на заставлене майно у відповідному державному реєстрі, якщо інше не передбачено законом (див. ч. 4 ст. 588 Цивільного кодексу України, ст. 18 Закону України "Про заставу", ст. З Закону України "Про іпотеку", статті 12, 14 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"). Причому така реєстрація не є обов'язком кредитора та її відсутність не впливає на дійсність застави (див. ст. 577 Цивільного кодексу України, ст. 15 та ч. 2 ст. 16 Закону України "Про заставу", ст. 4 Закону України "Про іпотеку", ст. 12 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"), однак саме наявність такої реєстрації дозволяє встановити пріоритетність вимог певного кредитора перед іншими кредиторами та забезпечити задоволення його вимог у першу чергу чи відповідну наступну.

Таким чином, якщо інше не передбачено законом, у разі надання в заставу одного й того самого майна за кількома зобов'язаннями заставодавця або боржника (-ів) пріоритет матиме зареєстрована відповідно до закону застава: а) перед незареєстрованою заставою; б) перед зареєстрованими після неї наступними заставами2 (при цьому пріоритет таких застав визначатиметься в черговості їх реєстрації). Заставодавці, які зареєстрували обтяження одного і того самого рухомого майна одночасно, мають рівні права на задоволення своїх вимог (ст. 14 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"). При цьому слід враховувати, що, якщо в заставу передаватимуться певні види цінних паперів, закон встановлює інші правила встановлення пріоритетності застав.

Так, відповідно до ст. 16 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у разі передачі у володіння заставодержателя прав за борговими або товаророзпорядчими цінними паперами, зокрема облігаціями, векселями, заставними, складськими свідоцтвами, коносаментами, пріоритет такого обтяження встановлюється з моменту передачі відповідного цінного паперу у володіння заставодержателя і таке обтяження набирає чинності у відносинах з третіми особами без потреби його реєстрації. У цьому разі такий заставодержатель має виший пріоритет над усіма іншими обтяженнями, у тому числі зареєстрованими раніше. Особливості встановлення пріоритетності застав рухомого майна, яке: а) є предметом купівлі-продажу в кредит; б) стане власністю боржника в майбутньому; в) зазнало перетворень, регулюються вимогами розд. III Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".

Заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо (ст. З Закону України "Про заставу"). Крім того, застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути в майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог (ст. 573 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. З Закону України "Про заставу", ч. 1 ст. 22 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"). Щодо забезпечення іпотекою вимоги, яка може виникнути в майбутньому, Закон України "Про іпотеку" (ч. 4 ст. 3) встановлює, що зазначена вимога має виникнути на підставі договору, що набрав чинності. Отже, якщо в заставу пропонується рухоме майно, то майбутня вимога має ґрунтуватися на правочині (в т. ч. договорі), в якому буде встановлено розмір такої вимоги, що виникне в майбутньому. У разі передачі нерухомості в іпотеку така вимога має ґрунтуватися виключно на підставі договору, що набрав чинності.

Аналізуючи вимоги, що випливають із цивільно-правового зобов'язання, виконання якого може забезпечуватись заставою, слід враховувати наступне.

1. Дійсною може вважатися лише та вимога, що існує реально і яка заснована на передбачених законом підставах (див. роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про заставу" від 24 грудня 1999 р. № 02-5/602). Реально існуючою є така вимога, яка грунтується на чинній правовій підставі і спрямована на реальне настання юридичних наслідків (наприклад, реальною вважатиметься вимога кредитора, яка виникла внаслідок надання боржнику кредиту на умовах, передбачених кредитним договором, або фактичного передання боржнику товару, що придбавається останнім у кредит). Зазначена вимога повинна грунтуватися на підставах, передбачених законом, зокрема ст. 11 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України, основними з яких є договір або інший правочин, закон, рішення суду. Зобов'язання, що ґрунтується на вищевказаних правових підставах, має бути правомірним (дійсним).

Якщо підставою виникнення зобов'язання є правочин, то варто виходити з того, що за недійсним правочином жодних юридичних наслідків не виникає (крім тих, що пов'язані з його недійсністю) з огляду на ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу

України, а отже, відповідно до ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України застава не може забезпечувати вимогу, що випливає з недійсного правочину. Питання визначення дійсності правочину, в забезпечення зобов'язання за яким налається застава, пов'язане з моментом його вчинення відповідно до статей 205-210 Цивільного кодексу України. Набувши своєї чинності в установленому порядку такий правочин вважатиметься правомірним, поки судом не буде визнано його недійсність або якщо законом прямо не встановлюватиметься недійсність вказаного правочину (ст. 204 Цивільного кодексу України).

Перелік договорів, на підставі яких виникає вимога, що забезпечуватиметься заставою, наведений в ч. 1 ст. З Закону України "Про заставу" та ст.1 Закону України "Про іпотеку" (див. термін "основне зобов'язання") і він не є вичерпним. Так, крім передбачених у вказаних нормах закону цивільно-правових зобов'язань (перелік наведений раніше), заставою можуть забезпечуватись також: а) наступні зобов'язання, які виникають з кредитних операцій, що здійснюються банківськими установами, зокрема на підставі договорів про надання кредиту, гарантії, факторингу, лізингу, інших зобов'язань відповідно до статей 47 та 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність"; б) інші цивільно-правові зобов'язання, які можуть бути забезпечені заставою (наприклад, управління майном, що випливає із Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю").

Що стосується зобов'язання (вимоги), яке виникло на підставі закону або рішення суду, то воно вважатиметься дійсним (правомірним), якщо вчинятиметься в межах закону або рішення суду, які набули чинності/набрали законної сили.

Те саме має стосуватися вимоги, щодо якої не закінчився строк позовної давності, тобто вимога кредитора має бути непогашеною за давністю.

Таким чином, вимога кредитора має грунтуватися на законній правовій підставі, яка є дійсною (чинною), оскільки її недійсність потягне недійсність застави відповідно до ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України. Зазначене вказує на те, що застава носить похідний (акцесорний, або додатковий) характер від зобов'язання1, на підставі якого виникає вимога кредитора. Звідси випливає, що застава не може існувати самостійно без зобов'язання, в забезпечення якого вона оформлена. Однак недійсність застави не спричиняє недійсності такого зобов'язання (ч. 3 ст. 548 Цивільного кодексу України). Отже, внаслідок припинення застави на підставах, передбачених ст. 593 та ст. 523 Цивільного кодексу, статей 28-29 Закону України "Про заставу", ст. 17 Закону України "Про іпотеку", вимога кредитора залишається дійсною, однак стає незабезпеченою тією заставою, яка припинила свою чинність.

2. Майбутня вимога, що забезпечується заставою, виникатиме вже після набрання чинності правочином та/або договором, на підставі якого вона виникатиме. Така вимога може виникати з моменту настання певних обставин або терміну, про що обумовлюється в правочині (наприклад, кредитний договір, що набув чинності, міститиме умову про те, що кредит надаватиметься банком позичальнику: а) після отримання від останнього відповідних документів (наприклад, належним чином зареєстрованого договору купівлі-продажу нерухомості (ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України), яка попередньо була оформлена в іпотеку банку як

1 Залежність застави від основного зобов'язання пішли вас з вимог ч. 3 ст. З Закону України "Про заставу", ч. 5 ст. З Закону України "Про іпотеку".

майно, право власності на яке виникне в майбутньому), або б) після оформлення позичальником додаткового забезпечення (поруки платоспроможної юридичної або фізичної особи), або в) протягом одного місяця чи іншого терміну з моменту укладення даного договору).

Отже, незважаючи на те, що основний договір та договір застави (іпотеки) будуть укладатись одночасно, вказана застава забезпечуватиме ту вимогу, яка виникне в майбутньому. У разі невиникнення такої вимоги в силу відповідних обставин (зокрема з огляду на ст. 1056 Цивільного кодексу України), у боржника і заставодавця, відповідно, не виникне обов'язку виконати зобов'язання, забезпечене заставою. При цьому, відсутність у заставодержателя вимоги до боржника не створює для першого права звернути стягнення на заставлене майно.

Закон визначає, що сторони повинні домовитися про розмір вимог, які мають забезпечуватись заставою (ч. 2 ст. З Закону України "Про заставу", ч. 1 ст. 22 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"). З огляду на ч. 2 ст. 589 Цивільного кодексу України, ст. 19 Закону України "Про заставу", ст. 7 Закону України "Про іпотеку", ст. 22 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" розмір вимог може включати, окрім розміру основного зобов'язання, також і проценти, комісійну винагороду, неустойку, розмір збитків та здійснення інших виплат, які має здійснити боржник на користь кредитора. Однак обсяг зазначених вимог визначатиметься на момент їх фактичного задоволення. Тобто у разі настання у кредитора права звернути стягнення на заставлене майно (ст. 590 Цивільного кодексу України) здійснюватиметься розрахунок розміру його вимоги, який підлягатиме задоволенню (наприклад, розмір основного зобов'язання, що не був виконаний, неустойка за прострочення виконання зобов'язання та інше). При цьому, якщо боржником виступатиме фізична особа, то розмір вказаних виплат, пов'язаних із невиконанням ним свого зобов'язання, не повинен перевищувати 50 % вартості продукції (п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів"). Аналізуючи зазначене, слід виходити із визначення "продукції", наведеного в ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів" (під якою розуміються товари, роботи, послуги), з огляду на яке вказані 50 % слід відраховувати від вартості такої продукції, на придбання якої надавався вказаний споживчий кредит.

Підставами виникнення застави закон визначив наступні: а) договір; б) закон; в) рішення суду (ст. 574 Цивільного кодексу України, ч. 3 ст. 1 Закону України "Про заставу", ст. З Закону України "Про іпотеку").

Договір як підстава виникнення застави залишається найпоширенішим інструментом застосування зазначеного цивільно-правового інституту. При укладенні договору застави слід дотримуватися встановлених законом вимог, зокрема щодо його форми та змісту, виду та правового статусу майна, що дозволено передавати в заставу відповідно до закону, наявності обтяжень на нього, встановлених законом або договором, а також інших аспектів, що матимуть суттєве значення.

Розглядаючи вказану підставу виникнення застави, варто звернути увагу на момент виникнення права застави, з якого у сторін договору застави (заставодержателя та заставодавця) виникають взаємні права та обов'язки. Так, право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у разі його нотаріального посвідчення - з моменту такого посвідчення (ст. 585 Цивільного кодексу України, ст. 16

Закону України "Про заставу", ч. 2 ст. З Закону України "Про іпотеку"). Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні заставодержателя, право застави виникає в момент передання йому предмета застави (ч. 2 ст. 585 Цивільного кодексу України, ст. 16 Закону України "Про заставу").

Застава, що виникає на підставі закону, не вимагає наявності укладеного договору, вона застосовується незалежно від волі сторін за відповідних правовідносин. Тобто її виникнення та особливості застосування грунтуються виключно на вимогах закону. Однак з огляду на ч. 2 ст. 574 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. З Закону України "Про іпотеку" до такої застави застосовуються положення Цивільного кодексу України та Закону України "Про іпотеку" щодо застави/ іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Це означає, що до застави, яка виникає на підставі закону, насамперед застосовується закон, який її встановлює (спеціальний), а норми Цивільного кодексу України (зокрема гл. 49) або Закон України "Про іпотеку" можуть враховуватись, якщо спеціальний закон не міститиме інше.

Аналізуючи закони України виділимо випадки, в яких застава виникає із вказівок у законі щодо неї. Так, на підставі закону виникає застава: а) товару в разі продажу його в кредит (ст. 694 Цивільного кодексу України); б) нерухомого майна (в т. ч. земельної ділянки) у разі передання його в ренту (ст. 735 Цивільного кодексу України); в) податкова відповідно до Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (ст. 8). Оскільки податкова застава носить публічно-правовий характер, цивільно-правові норми (зокрема норми гл. 49 Цивільного кодексу України) не можуть регулювати питання щодо неї. Єдиним питанням, яке може виникати у зв'язку із вказаною заставою в межах цивільно-правових норм, є співвідношення останньої із заставою такого самого майна, яка виникла на підставі договору, до і/або після укладення такого договору, що має значення при визначенні пріоритетності застав відповідно до ст. 588 Цивільного кодексу України; г) рухомого майна згідно зі ст. 154 Кримінально-процесуального кодексу України (така застава може виникати також і на підставі рішення суду, якщо вона виникає в процесі судового провадження у справі). Вказана застава (як і податкова застава) не може регулюватися цивільно-правовими нормами, оскільки вона означає міру запобіжного заходу у кримінальному судочинстві (див. ст. 149 Кримінально-процесуального кодексу України).

Момент виникнення права застави на підставі закону має визначатися законом. Так, ч. 2 ст. З Закону України "Про іпотеку" встановлює, що у разі іпотеки, яка виникає на підставі закону, взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з дня вчинення відповідного правочину, на підставі якого виникає іпотека. Відповідно до ч. І ст. 735 Цивільного кодексу України, за договором ренти застава нерухомості виникає автоматично в силу закону за фактом укладення договору про передачу нерухомості під виплату ренти. Момент виникнення права застави у разі продажу товару в кредит пов'язується з моментом передання товару покупцю (ч. 6 ст. 694 Цивільного кодексу України) і діє до його оплати на користь продавця.

Застава, що виникає на підставі рішення суду, також не залежить від волі сторін, зважаючи на примусовий характер виконання рішення суду. Така застава аналогічно податковій заставі чи заставі рухомого майна відповідно до ст. 154' Кримінально-процесуального кодексу України (в досудовому провадженні) носить публічно-правовий характер. Крім того, з огляду на ч. 1 ст. З Закону України "Про іпотеку" до іпотеки, яка виникає на підставі рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Такі застави на законодавчому рівні отримали назву "публічні обтяження", перелік яких передбачений ст. 37 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". Так, на підставі рішення суду може виникати застава: а) як спосіб забезпечення цивільного позову або при порушенні провадження у справі про банкрутство громадянина-підприємця шляхом накладення арешту на рухоме майно особи (ст. 153 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 48 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"); б) майна, на яке буде звернено стягнення за рішенням суду на підставі позову щодо виконання незабезпечених зобов'язань боржника; в) застава рухомого майна в процесі судового провадження відповідно до ст. 154і Кримінально-процесуального кодексу України; г) інші.

Зрозуміло, що момент виникнення права застави на підставі рішення суду тісно пов'язаний з датою набрання таким рішенням законної сили, оскільки право застави виникає з дня набрання сили цим судовим рішенням (ч. 2 ст. З Закону України "Про іпотеку"). Причому, в даній ситуації обтяження на предмет застави підлягають обов'язковій державній реєстрації у встановленому законом порядку. Обов'язок з цього приводу покладається на особу або орган, зазначений в судовому рішенні (ст. 39 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень").