Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 2. Види договорів

Аналіз гл. 77 ЦК України визначає договір простого товариства як один із договорів про спільну діяльність. Вимоги до інших договорів про спільну діяльність регламентуються лише двома статтями (1130 і 1131) ЦК, що надає безмежну свободу вибору для сторін для встановлення відповідних правил поведінки у вигляді договірних норм. Для простого товариства "термін "договір" використовується законодавцем для вказівки на підстави виникнення, зміни чи припинення правовідношення (тобто договір розглядається як юридичний факт), а також для визначення самого зобов'язання, яке виникає на підставі даного юридичного факту"4. Критерієм для віднесення того чи іншого договору про спільну діяльність до договору простого товариства є умова про об'єднання вкладів учасників, як це випливає зі ст. 1130 ЦК України. Тому нам імпонує позиція, відповідно до якої "договори, в яких їх учасники не об'єднають майно та вклади, треба вважати договорами про спільну діяльність у широкому значенні, тоді як просте товариство можна назвати договором про спільну діяльність у вузькому значенні"'. У зв'язку з цим дискусійним і неоднозначним є питання щодо співвідношення і застосування норм, які містяться у параграфах 1 та 2 гл. 77. З огляду на підтриману нами зазначену позицію норми параграфів 1 та 2 повинні співвідноситися відповідно як загальні та спеціальні, що означає, на нашу думку, наступне. Якщо зміст конкретного правила поведінки правовідношення, яке виникло на підставі договору простого товариства, не врегульовано нормою самого договору чи нормативним актом, то воно регулюється загальною нормою параграфа 1. А чи можемо ми це правило застосувати навпаки, або чи вважається імперативна норма параграфу 2 обов'язковою для застосування договору про спільну діяльність, який не є договором простого товариства. На нашу думку, ні. Оскільки норми параграфу 2 - спеціальні і застосовуватися вони можуть для інших договорів про спільну діяльність тільки за аналогією, тобто тоді, коли зміст не врегульований ані угодою сторін, ані параграфом 1 чи спеціальним законом.

На практиці часто зустрічаються договори, які носять назву договору про спільну діяльність, чи договір про співробітництво тощо. Проте за своєю природою ці договори далекі від названих договорів, оскільки їх аналіз показує, що вони принципово відрізняються за кваліфікуючими ознаками: це і направленість прав і обов'язків сторін (відсутність корреальності), відсутність єдиної спільної мети і т. п.

"Значну проблему становить термінологічна неузгодженість поняття спільної діяльності як категорії цивільного права з аналогами у різних галузях права". Так, на практиці виникає проблема, чи є договір про спільну діяльність підставою для реєстрації права власності, оскільки Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Мін'юсту України від 7 лютого 2002 р. № 7/5, не визначає договір спільної діяльності як підставу оформлення права власності. Натомість як підстава в Положенні передбачено договір про пайову участь, який не передбачений ЦК України, а передбачений житловим законодавством. І ми підтримуємо позицію, що "договори про спільну діяльність і договори про пайову участь за своїм змістом фактично є тотожними поняттями. У всякому випадку, аналіз літератури з цього питання, судової і договірної практики дає підстави саме для такого висновку".

3. Форма та умови договору

Загальні вимоги до форми й умов договору встановлені ст. 1131 ЦК України. Крім того, вимоги щодо реєстрації такого договору можуть бути встановлені іншими нормативними актами. Так, наприклад, до 2004 р. податкові органи вели облік договорів спільної діяльності на підставі Наказу ДПАУ від 11 липня 1997 р. Новий Порядок ведення податкового обліку результатів спільної діяльності на території України без створення юридичної особи, затверджений наказом ДПАУ від 30 вересня 2004 р. № 571, уже не передбачає подання до податкових органів договорів про спільну діяльність.

Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. ЦК містить досить детальну регламентацію відносин, проте ці норми є загальними і носять диспозитивний характер, що дає змогу сторонам змінити зміст встановлених правил.

Координація спільних дій потребує передусім визначення мети укладення договору. ЦК не потребує її прямого зазначення в договорі, але її можна віднайти, проаналізувавши зміст договору. Мета відіграє важливе значення для встановлення порядку координації та впливає на суб'єктний склад, оскільки містить певні вимоги до статусу сторони договору. Уже саме формулювання умови в ЦК передбачає два можливі варіанти участі: особисту безпосередню, коли йдеться про координацію спільних дій або доручення вести справи надається безпосередньому учаснику або третій особі. В останньому випадку особиста участь відсутня, а йдеться лише про порядок надання повноважень такій особі.

Майно може передаватись у власність як вклад. Важливу роль при цьому грає оцінка цього майна та його правовий режим. Законодавство не встановлює спеціальної методики оцінки майна при внесенні його до спільної власності на підставі таких договорів, проте на практиці при визначенні розрахунків застосовуються спеціальні методики щодо конкретних об'єктів (наприклад земельні ділянки). Крім того, необхідно пам'ятати, що законом встановлено спеціальні вимоги щодо моменту переходу права на власність на певні об'єкти (наприклад нерухомість). Тому такі договори потребують спеціальної реєстрації з метою виконання договору на предмет внесення вкладу не тільки фізично, а й юридично, тобто переходу об'єкта у спільну власність.

Майно може використовуватись у спільній діяльності, не переходячи при цьому у спільну власність. Як правило, коли особа передає таке майно в користування, то це є форма участі особи. Про це чітко потрібно зазначати в договорі й оцінювати передачу майна в користування як вклад особи. Це дуже важливо для з'ясування правової природи відносин, які складаються в цьому разі. Якщо майном особи користуватиметься товариство і таке користування не буде визначено як вклад особи, то ми отримаємо зовнішні відносини товариства з третіми особами, з однією лише особливістю, що в особах матимуть збіг третя особа і сторона договору, яка в цих відносинах не збігатиметься як учасник спільної діяльності. Такі відносини можуть бути розцінені як оренда (у разі платного користування) чи безоплатне користування при здійсненні спільної діяльності.

Важливою є умова про покриття витрат та збитків учасників, і вона заслуговує на детальну регламентацію саме в договорі. Насамперед необхідно чітко визначити, що є витратами учасників, а що є їх збитками, при необхідності розмежувати витрати при веденні спільної діяльності від витрат учасників. Як правило, витратами учасників вважаються витрати, які понесли учасники додатковим майном (окрім вкладів), які були понесені ним в разі недостатності спільного майна при веденні спільної діяльності. Така ситуація може мати місце у разі неповного внесення іншими учасниками своїх вкладів, тоді такі витрати покриваються учасником, який не вніс вклад, учаснику, який поніс додаткові витрати. А також витрати можуть статися внаслідок недостатності спільного майна, і, як наслідок, вони повинні покриватися всіма учасниками пропорційно розмірам їх вкладів. Такий порядок доцільно передбачати в договорі із зазначенням, що є підставою для збільшення вкладів: наприклад, неправильні розрахунки, збільшення ринкових цін чи непрофесіоналізм виконання учасником обов'язків щодо ведення спільної діяльності.

Збитками вважаються ті витрати, які не компенсувалися учасникам внаслідок спільної діяльності або понесені внаслідок неправомірних дій третіх осіб. У першому варіанті ці збитки в основному виникають внаслідок неефективного ведення спільної діяльності, форс-мажорних обставин тощо. Тому в договорі, як правило, зазначають їх розподіл відповідно до розміру вкладу кожного. У другому випадку визначають порядок компенсації збитків від третіх осіб.

Результатами спільних дій може бути майно, а також доходи від використання цього майна або спільних дій учасників. Важливо відобразити в договорі саме ті результати, які підуть не на покриття витрат по спільній діяльності, а результати, які перейдуть в режим можливого поділу між учасниками, а також його цільового використання як спільне майно та можливий поділ. Це важливо визначити відразу, оскільки, як правило, ведення справ передається одному учаснику і для нього повинно бути зрозумілим, яким майном він розпоряджається одноособово (якщо йому це дозволено іншими учасниками), а яке майно є результатом спільних дій і його правова доля вирішується всіма учасниками.

Нами названі основні умови, передбачені ст. 1131 ЦК України, яка також визначає, що інші умови можуть встановлюватися за домовленістю між сторонами, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Крім того, "досить поширеними є спори з приводу розподілу між учасниками спільної діяльності понесених збитків і отриманих доходів.

Так, у постанові ВГСУ від 25 січня 2006р. № 9/54розглядається ситуація, коли позивач звернувся з позовом про розподіл прибутку від спільної діяльності та повернення свого внеску. У спірному договорі сторони встановили, що долі учасників сумісної діяльності розподіляються 50% на 50%. Внеском позивача за договором сумісної діяльності є всі сплачені рахунки, передане майно та інші товарно-матеріальні цінності за актами і накладними, при цьому вартість внеску рахується за наявними платіжними документами. Внеском відповідача є трудова участь, наявні у користуванні земельні ділянки, сільськогосподарська техніка, інше майно, добрива, насінний матеріал. За приписами п. 6.5 договору сторони зумовили, що майновий (матеріальний) внесок передається та приймається за актами прийому-передачі1. Суд апеляційної інстанції відніс до витрат, зокрема, заробітну плату, орендну плату за земельну ділянку, амортизацію основних засобів, обслуговуючих сумісну діяльність, фіксований сільськогосподарський податок тощо. Тому, як зазначив суд цієї інстанції, у позивача не має підстав для звернення до суду з позовом про розподіл прибутку та повернення внеску. Проте ВГСУ скасував рішення попередніх судів у цій справі, зазначивши, що "суд апеляційної інстанції встановив збитки у спільній діяльності сторін, які згідно із законом і договором розподіляються між сторонами пропорційно їх внеску. Проте конкретні пропорційні частки витрат і збитків відносно фактичної вартості внеску судами не були встановлені".