Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 1. Загальні засади

Глава 62. Загальні положення спадкового права

1. Загальні засади

Спадкове право традиційно вважається однією з центральних підгалузей цивільного права і зосереджує в собі сукупність норм, покликаних юридично забезпечувати наступництво в правах та обов'язках фізичної особи-спадкодавця. В останні роки значення спадкового права як регулятора механізму правонаступництва істотно зросло, що зумовлено передусім збільшенням кількості об'єктів, які можуть перебувати у власності фізичної особи, а відтак, переходити у спадщину, розширенням змісту методів юридичної рівності та диспозитивності у цивільному праві, теоретичним обґрунтуванням та практичним впровадженням у новому законодавстві принципу свободи договору, а також багатьма іншими чинниками.

Спадкове право містить у своєму складі норми, розраховані на врегулювання правових наслідків, що мають місце у разі настання юридичного факту смерті фізичної особи. Іншими словами, спадкове право стосується без винятку кожної особи, і в справедливому, юридично грамотному та ефективному регулюванні спадкових відносин заінтересовані всі прошарки нашого суспільства.

Навіть поверхове ознайомлення з книгою шостою "Спадкове право" ЦК України дає можливість звернути увагу на істотне збільшення обсягу правового матеріалу: порівняно з розділом VII ("Спадкове право") ЦК УРСР 1963 року кількість статей книги шостої зросла більше ніж удвічі. Таке збільшення відбулося як за рахунок більш деталізованої розробки окремих інститутів, що існували ще в радянському законодавстві (зокрема інститутів часу та місця відкриття спадщини, порядку та способів прийняття спадщини), так і завдяки впровадженню нових, донедавна невідомих вітчизняному законодавцеві, правових конструкцій (спадкування права на відшкодування моральної шкоди, заповіт з умовою, спадковий договір).

Варто зупинитися і на певних змінах у структурному розташуванні норм книги шостої. Якщо у ЦК УРСР викладенню норм про спадкування за заповітом передували правила, що стосувалися спадкування за законом, то відтепер законодавець відвів перше місце спадкуванню за заповітом. Викликано це тим, що порядок спадкування за законом має місце лише тоді і оскільки, коли він не змінений волею спадкодавця, викладеною у заповідальному розпорядженні. Таким чином, хоча на практиці в переважній більшості випадків спадкування відбувається за законом, останнє має певним чином підпорядкований характер спадкуванню за заповітом.

Відзначаючи кількісне збільшення правових норм і зміну послідовності їх розташування, не можна не зауважити, що основна частина концептуальних новел книги "Спадкове право" стосується реформування самого змісту, юридичної природи багатьох спадково-правових інститутів: поняття спадкування і визначення обсягу спадщини, часу і місця відкриття спадщини, способів прийняття спадщини, черговості і порядку закликання спадкоємців до спадкування за законом, форм заповідальних розпоряджень тощо. Багато новел ЦК України у сфері спадкування є цілком слушними і такими, що заслуговують на підтримку. Водночас, чимало норм неоднозначно сприймаються і тлумачаться як науковцями, так і юристами-практиками. Це зумовлює необхідність детального ознайомлення із їх змістом з метою пошуку оптимальних шляхів для подальшого вдосконалення спадкового законодавства та захисту спадкових прав фізичних осіб та інших учасників спадкових правовідносин.

Безспірною перевагою нового ЦК України є закріплення у ньому легального визначення спадкування як переходу прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦК України). Варто, щоправда, уточнити, що, як випливає із змісту ч. 2 ст. 1222, ч. 2 ст. 2 ЦК України до кола спадкоємців за заповітом можуть включатися не лише особи (фізичні або юридичні), а й інші учасники цивільних відносин.

Наведене визначення дозволяє чітко окреслити предмет правового регулювання під галузі спадкового права відносинами правонаступництва спадкоємців щодо прав та обов'язків спадкодавця. Разом з тим, аналіз визначення і співставлення його з іншими нормами книги "Спадкове право" дає підстави для висновку, що терміни "спадкове право" і "право спадкування" не є тотожними за змістом, оскільки спадкове право не обмежується регулюванням відносин лише за участю спадкоємців (хоч ці відносини і становлять центральне ядро всього спадкового права), а поширює свою дію і на інші правовідносини, що складаються за участю третіх осіб, причетних до спадкування: відказоодержувача, виконавця заповіту, нотаріуса, територіальної громади як правонаступниці щодо відумерлого майна.

Стаття 1217 ЦК України закріплює існування двох видів спадкування: за заповітом або за законом. Спадкування за законом має місце лише у разі коли воно не змінено заповітом спадкодавця (ст. 1223 ЦК України). Дану норму слід розуміти і як таку, що встановлює особливості підстав для спадкування.

І спадкування за заповітом, і спадкування за законом закріплюються та реалізуються в порядку, визначеному законом - ЦК України. Однак якщо в першому випадку підставою виникнення права спадкування є формально виражена воля спадкодавця, то в другому - її презумпція, виражена у нормах закону.

Не випадково ст. 1217 серед підстав виникнення права на спадкування не називає спадковий договір (гл. 90 ЦК України). Останній інститут хоч і породжує правонаступництво, проте, на відміну від спадкового, є сингулярним, адже передбачає перехід до наступника лише одного права з усієї маси прав, належних правопопередникові, - права власності. Підставою для виникнення у набувача права власності є укладення договору, а підставою для спадкування - перебування у спорідненості, зареєстрованому шлюбі, на утриманні спадкодавця або проживання з ним однією сім'єю (при спадкуванні за законом) або факт складання заповіту на користь спадкоємця (при спадкуванні за заповітом).

Таким чином, спадковий договір законодавчо не визнається підставою для виникнення у правонаступника (набувача) права на спадкування (ч. 1,2 ст. 1223 ЦК України), а на правовідносини, що виникають у зв'язку з його укладенням, не поширюються норми, що регулюють умови і порядок спадкування (статті 1216 - 1301 ЦК України).

ЦК України не забороняє успадкування однієї частини спадщини на підставі заповіту, а іншої - на підставі закону. Таке спадкування виникає у разі охоплення заповітом лише частини спадкового майна, визнання заповіту частково недійсним, успадкування майна спадкоємцем за заповітом і спадкоємцем за обов'язковою часткою. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом (ч. 5 ст. 1275 ЦК України). На наш погляд, цілком можлива і .зворотна ситуація, коли спадкоємець, який має право на спадкування одночасно за обома підставами, відмовляється від спадкування за законом, проте зберігає право на прийняття спадщини за заповітом.

Спадкування лише за однією підставою - за законом, звичайно настає, якщо спадкодавець не скористався правом на складання заповіту або заповіт був визнаний повністю недійсним. Крім того, спадкування за законом має місце також у випадках, якщо спадкоємець, призначений в тексті заповіту, відмовився від прийняття своєї частки спадщини (ст. 1273 ЦК України) за відсутності інших спадкоємців за заповітом, бажаючих цю спадщину прийняти (ч. 1 ст. 1275 ЦК України), або помер до відкриття спадщини за умови нездійснення заповідачем підпризначення (субституції) іншого спадкоємця за заповітом (ст. 1244 ЦК України).

Якщо в заповіті спадкодавець позбавив права на спадкування всіх потенційних спадкоємців, зазначених у статтях 1261-1265 ЦК України, і не призначив при цьому жодного спадкоємця, то за відсутності осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині (ч. 1 ст. 1241 ЦК України), спадщина визнається відумерлою і переходить у комунальну власність територіальних громад за правилами ст. 1277 ЦК України.

Об'єктом спадкового наступництва є спадщина (спадкове майно, спадкова маса), тобто уся сукупність прав та обов'язків спадкодавця на момент його смерті, за умови, що вони за своєю правовою природою не є невіддільними від особи їх носія і здатні перейти до інших осіб. Водночас законодавець закріпив і перелік прав та обов'язків, які не можуть перейти у спадщину з огляду на їх тісний зв'язок з особою спадкодавця (ст. 1219 ЦК України).

За змістом ст. 1218 ЦК України об'єктом спадкування є сукупність прав та обов'язків, носієм яких був спадкодавець на момент відкриття спадщини і які переходять до його спадкоємців після відкриття спадщини.

Спадкування має на меті забезпечити перехід від спадкоємця до спадкодавця майна (прав та обов'язків) в тому ж обсязі, в якому вони належали спадкодавцеві1. Тому, наприклад, якщо у спадкоємця виникло право на спадкування права вимоги щодо одержання банківського вкладу (ст. 1228 ЦК України), а розмір вкладу у проміжку між моментами відкриття спадщини та її прийняттям або оформленням свідоцтва про право на спадщину збільшився у зв'язку з нарахуванням відсотків, спадкоємець вважатиметься правонаступником вкладу в тому розмірі, в якому він існував на день (момент)2 відкриття спадщини, а відсотки, нараховані пізніше, будуть йому належати вже не як спадкоємцеві, а як кредиторові (стороні) за договором. У даному прикладі саме з розміру банківського вкладу, який існував на час відкриття спадщини, мають вираховуватися податки, задовольнятися вимоги кредиторів спадкодавця та обчислюватися обов'язкова частка.

Стаття 1219 ЦК України регламентує, що до складу спадщини не входять ті права та обов'язки, які нерозривно пов'язані з особою спадкодавця. Серед таких прав та обов'язків закон називає:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом, або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК України.

Як свідчить наведена норма, в першу чергу законом підкреслюється, що до складу спадщини не включаються особисті немайнові права. Згідно із ст. 271 ЦК України зміст особистого немайнового права становить можливість особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Конститутивною ознакою немайнових прав є невіддільність останніх від особи їх носія. Такими є, наприклад, право на життя, на охорону здоров'я, на ім'я, право авторства тощо. Разом з тим, деякі особисті немайнові права є тісно пов'язаними з майновими відносинами, і нерозривний зв'язок цих прав із суб'єктом не є настільки очевидним.

Наприклад, Закон "Про авторське право і суміжні права" в редакції від 11 липня 2001 р.3 до особистих прав автора відносить право авторства, право на ім'я, а також право на недоторканність твору (ст. 14). Право авторства і право автора на ім'я є невід'ємними від особи автора твору і не можуть належати іншій особі, крім самого автора, ні за його життя, ні після його смерті.

Складнішим є питання, чи переходить у спадщину право на недоторканність твору, яке полягає у наданій авторові твору правомочності вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора (пп. 4 п. 1 ст. 14).

Відповідно до ч. 2 ст. 29 Закону "Про авторське право і суміжні права" спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора. Із змісту цієї норми не зрозуміло, чи наділяються спадкоємці померлого автора цим правом в порядку спадкового наступництва або ж, навпаки, воно виникає на підставі прямої вказівки закону.

Очевидно, що правильним є висновок про неможливість успадкування цього права. Якби законодавець дійсно мав на увазі перехід права на недоторканість твору в порядку спадкового наступництва, то це отримало б відображення у ч. 1 ст. 29, яка чітко регламентує обсяг авторських прав, що переходять у спадщину, і не було б потреби у конструюванні окремої норми, на кшталт сформульованої у ч. 2 ст. 29. Останню ж не можна розглядати як виняток із загального правила, встановленого ч. 1 ст. 29, про перехід у спадщину лише майнових прав автора. Право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, про яке йдеться у ч. 2 ст. 29, з'являється у спадкоємців не на підставі спадкового правонаступництва, а надається їм вперше спеціальною нормою закону з метою захисту немайнових прав померлого автора.

Закон "Про авторське право і суміжні права" містить загальне правило про те, що у спадщину переходять майнові права авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право, а особисті (немайнові) права не входять до її складу (ч. 1 ст. 29). Таким чином, Закон дає негативну відповідь питання, чи переходять до спадкоємців померлого автора твору науки, літератури, мистецтва належні йому немайнові права.

Хоча аналіз чинного законодавства з питань авторських правовідносин і свідчить про те, що особисті немайнові права автора не успадковуються, на наш погляд, все ж варто припустити можливість спадкового наступництва таких прав. До такого висновку спонукає, перш за все, умовність критеріїв поділу авторських прав на майнові та особисті немайнові. Будь-яке право, що належить авторові, може мати своєю метою охорону як майнових, так і особистих інтересів автора. Дійсно, такі права, як право вважатися автором твору, право на ім'я і право на недоторканість твору є настільки тісно пов'язаними з особистістю автора, що не можуть бути ним відчужені за життя і не можуть переходити до спадкоємцю після його смерті. Хоча у спадкоємців автора у зв'язку з його смертю і виникають повноваження щодо захисту цих прав, але зміст правомочностей спадкоємців є вужчим, ніж обсяг прав самого автора, оскільки до них не переходять безпосередньо права автора, а з'являється лише право на їх захист.

Водночас, поділ авторських прав на майнові та особисті немайнові є значною мірою умовним, що підтверджується тим, що деякі права, віднесені чинним законодавством до майнових, можуть тією ж мірою вважатися і особистими правами автора. Такими є, наприклад, право на відтворення, право на публічне виконання та публічне сповіщення, право переробки, адаптації, аранжування та внесення інших подібних змін до твору. Стосовно останнього в літературі була цілком справедливо висловлена думка, що, хоча спадкове наступництво цього права і відбувається в складі інших майнових прав автора, але, по суті, у спадщину переходять особисті правомочності автора, а це, в свою чергу, фактично призволить до того, що спадкоємці одержують право самостійно змінити авторський твір за формою і за змістом, що суперечить інтересам охорони прав автора1.

Варто звернути увагу на те, що Закон "Про авторське право і суміжні права" у редакції від 23 грудня 1993 р.2 до числа особистих прав автора, які не могли бути об'єктом спадкування, зараховував також і право на обнародування твору. Водночас, серед сукупності майнових авторських прав цей Закон виділяв право автора дозволяти або забороняти відтворення творів, їх публічне виконання, сповіщення і показ, розповсюдження творів шляхом продажу, відчуження іншим способом або шляхом здачі в найом чи у прокат та іншої передачі до першого пролажу примірників творів. Але і право на обнародування твору, тобто на випуск твору в світ, здійснюється переважно шляхом його відтворення, розповсюдження або за допомогою будь-якого з інших перелічених способів. Відповідно, право на обнародування за своєю правовою природою не є позбавленим майнового змісту, оскільки воно покликане охороняти не лише особисті, а й майнові інтереси автора, що виявляється, наприклад, у праві на одержання авторської винагороди у зв'язку з опублікуванням твору.

Викладене дає підстави для висновку, що право на обнародування, будучи віднесеним до немайнових прав автора, тим не менш мало майновий зміст і тому включалося до складу спадщини.

Додатковим аргументом на користь викладеної позиції може бути те, що ст. 14 Закону "Про авторське право і суміжні права" не містить вичерпного переліку особистих (немайнових) прав, адже інші норми цього Закону дають підстави припустити існування й інших особистих прав автора, зокрема права на одержання авторського свідоцтва. Це право, не будучи реалізованим автором, переходить до його спадкоємців.

ЦК України не визначає юридичної долі обов'язків, які мають немайновий зміст. Оскільки закон прямо забороняє спадкування особистих немайнових прав, можна припустити аналогічне і стосовно особистих немайнових обов'язків. Водночас, не можна не відзначити, що заповідач, поряд із призначенням спадкоємців і розподілом між ними матеріальних благ, вправі також включати до заповіту розпорядження особистого характеру (абзац четвертий п. 160 Інструкції "Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України").

Право на участь у товариствах за ч. 1 ст. 100 ЦК України є особистим немайновим правом, а тому, з огляду на норму п. 1 ч. 1 ст. 1219 ЦК України, не є об'єктом спадкування. Разом з тим права, що випливають з участі особи у товаристві, можуть бути предметом їх передачі іншому суб'єкту за життя учасника товариства і можуть виникати у його спадкоємців після його смерті.

До складу спадщини не включається право на відшкодування шкоди, завданої спадкодавцеві каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Водночас, як випливає із змісту ст. 1231 ЦК України, до спадкоємців переходять зобов'язання спадкодавця недоговірного характеру.

Право на аліменти, пенсії та інші соціальні виплати не входить до складу спадщини, адже має на меті матеріальне забезпечення конкретної особи, а передумовою виникнення зазначених прав у спадкодавця була його участь у соціальних та трудових відносинах. Однак наведене правило не застосовується до випадків, коли зазначені суми були нараховані, але не одержані спадкодавцем, і за умови відсутності членів його сім'ї, бажаючих їх отримати. Стаття 1227 ЦК України встановлює, що у такому разі право вимагати виплати зазначених сум входить до складу спадщини.

Згідно із ст. 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора. З цієї норми випливає, що, за загальним правилом, смерть однієї із сторін зобов'язання не тягне за собою припинення зобов'язання. У якості прикладу можна назвати припинення договору доручення внаслідок смерті довірителя або повіреного (п. З ч. 1 ст. 1008 ЦК України).

Суб'єктами відносин спадкування виступають спадкоємці, хоча спадкове право визначає правовий статус й інших суб'єктів: кредиторів та боржників спадщини, відказоодержувачів, виконавця заповіту.

За змістом ст. 1222 ЦК України спадкоємцями можуть бути всі учасники цивільних відносин, визначені у ст. 2 ЦК України. Однак при цьому фізичні особи можуть спадкувати як за законом, так і за заповітом, а юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права - лише як спадкоємці за заповітом, оскільки до черг спадкоємців за законом, а також до кола осіб, які спадкують за правом представлення, визначених у статтях 1261-1266 ЦК України, входять лише фізичні особи, пов'язані зі спадкодавцем кровною спорідненістю або іншими зв'язками - подружніми, сімейними або перебуванням на утриманні.

Поняття "спадкоємець", яке використовується у спадковому законодавстві, вживається в таких значеннях:

1) суб'єкт, який безпосередньо закликається до спадкування за заповітом або законом (частини 1, 3 ст. 1268, ч. 1 ст. 1269 ЦК України);

2) суб'єкт, право спадкування якого залежить від певних обставин, передусім від неприйняття спадщини іншими спадкоємцями (спадкоємець за законом наступних черг за наявності спадкоємців попередніх черг, спадкоємець за правом представлення, підпризначений спадкоємець);

3) суб'єкт, який реалізував належне йому право на спадкування, тобто прийняв спадщину (статті 1278-1282 ЦК України);

4) суб'єкт, який прийняв спадщину та зареєстрував належне йому право (ч. 2 ст. 1299 ЦК України).

Спадкоємцем у власному розумінні можна вважати лише того учасника цивільних відносин, який прийняв спадщину, що відкрилася на його користь, а у разі коли закон ставить виникнення його права в залежність від його державної реєстрації, - також здійснив державну реєстрацію. До настання смерті спадкодавця вести мову про спадкові відносини явно недоречно, тому особи, визначені законом як спадкоємці (наприклад статтями 1261-1266 ЦК України), насправді можуть вважатися лише потенційними спадкоємцями. Особи, на користь яких відкрилася спадщина, також ще не є спадкоємцями у повному розумінні, а лише одержують суб'єктивне право на спадкування, яке може і не бути реалізованим.

Важливо, що у ч. 1 ст. 1222 ЦК України вказується про те, що спадкоємцями можуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Слід підкреслити певну невідповідність цієї норми із загальновизнаним принципом, згідно з яким здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільна правоздатність) виникає з моменту народження (ч. 1 ст. 25 ЦК України). Крім того, варто зауважити, що дана норма не пов'язує виникнення спадкової правоздатності у дитини спадкодавця з моментом її зачаття, оскільки в разі народження дитини мертвою частка, яка належала б їй, перейде не до її власних спадкоємців, а до спадкоємців її померлого батька (матері). Це підтверджується і нормою абзацу другого ч. 2 ст. 25 ЦК України, згідно з якою "у випадках, встановлених законом, охороняються (виділено автором - Є. Р.) інтереси зачатої, але ще не народженої дитини".

Тому аналізована норма зовсім не встановлює винятків з правила про момент виникнення правоздатності, який настає з часу та за умови народження дитини живою. Право на спадкування зачатої за життя спадкодавця дитини виникне лише з народженням дитини.

Дитина набуває права спадкування і у випадку, якщо вона прожила після свого народження усього кілька годин, хвилин чи секунд. З мстою охорони спадкових прав дитини спадкодавця, народженої живою після його смерті, закон не дозволяє нотаріусу видавати свідоцтво про право на спадщину, а спадкоємцям здійснювати розподіл спадкового майна до народження дитини (ч. 2 ст. 1298 ЦК України).

Якщо дитина була народжена після смерті особи, яка перебувала з матір'ю новонародженого у зареєстрованому шлюбі, померла особа визнається батьком дитини лише, якщо остання народилася, до спливу десяти місяців після його смерті (частини 2, 3 ст. 122 СК України). Виняток передбачений у разі якщо дитина народилася, хоча і до спливу десяти місяців від дня смерті чоловіка її матері, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою. У даному випадку вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі (ч. і ст. 124 СК України). Аналогічний десятимісячний строк передбачений для встановлення батьківства дитини при визнанні шлюбу недійсним або встановленні режиму окремого проживання подружжя (п. 2 ч. 2 ст. 120, ч. 2 ст. 122 СК України).

Певна специфіка правового статусу притаманна територіальним громадам як учасникам спадкових правовідносин.

Частина 3 ст. 1223 ЦК України регламентує, що суб'єктивне цивільне право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Однак дана норма має розглядатися у взаємозв'язку з іншими положеннями спадкового законодавства, під впливом яких її розуміння зазнає відповідного коригування. Згідно з ч. 3 ст. 1220 ЦК України, якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них. Відповідно, доцільно уточнити, що право на спадкування виникає, хоча і у день відкриття спадщини, але існує за умови ненастання смерті спадкоємця до кінця відповідної доби. В іншому разі вважатиметься, що він не встиг набути право на спадкування, а тому право на прийняття спадщини, яке він нібито одержав після смерті спадкодавця, не перейде до його власних спадкоємців.

Особи, щодо яких існують передумови для закликання їх до спадкування, можуть тим не менш бути усунені від спадкування. Підстави усунення таких спадкоємців визначаються винятково законом (ст. 1224 ЦК України). Спадкоємців, усунених від права на спадкування на підставі положень закону, прийнято називати "негідними".

Слід закцентувати увагу на тому, що у ст. 1224 ЦК України йдеться про усунення особи від права на спадкування після конкретного спадкодавця, а не про позбавлення права бути спадкоємцем взагалі як частини цивільної правоздатності фізичної особи. Іншими словами, прийняття рішення про усунення особи від права на спадкування стосується лише чітко визначеного випадку спадкового правонаступництва і не позбавляє цю особу права претендувати на спадщину після смерті інших спадкодавців.

Аналіз норм ст. 1224 ЦК України дає можливість поділити негідних спадкоємців на дві групи. До першої належать особи, які не вправі спадкувати ні за заповітом, ні за законом (частини 1, 2 ст. 1224 ЦК України). Підставами для усунення від спадкування цих осіб є позбавлення ними життя спадкодавця, будь-кого з можливих спадкоємців або вчинення замаху на їхнє життя. При цьому не мають значення мета вчинення таких протиправних дій, рівно як і наявність результату цих дій у вигляді сприяння злочинця собі або іншим спадкоємцям одержанню спадщини або збільшенню частки у спадщині. Оскільки діяння, зазначені у ч. 1 цієї статті, є кримінально караними, вони повинні бути підтверджені вироком суду. Щоправда, спадкоємець, який вчинив замах на життя, за бажанням спадкодавця, висловленим у заповіті, може бути поновлений в праві спадкування за умови, що відповідний заповіт був складений або змінений після того, як спадкодавець дізнався про вчинення замаху.

Дискусійним на сьогодні є питання, чи підпадає під регулювання ч. 1 ст. 1224 ЦК України і, відповідно, чи є підставою для усунення від права на спадкування особа, яка завдала спадкодавцеві або кому-небудь із спадкоємців умисні тяжкі тілесні ушкодження, які потягли смерть Потерпілого, а також про те, чи усувається від права на спадкування особа, яка була визнана неосудною або обмежено осудною.

За змістом ч. 1 ст. 1224 ЦК України підставою для позбавлення права на спадкування є умисне позбавлення життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинення замаху на їхнє життя.

Слід відзначити, що ч. 1 ст. 1224 ЦК України, регламентуючи усунення від права на спадкування спадкоємця внаслідок умисного позбавлення ним життя спадкодавця, будь-кого з можливих спадкоємців або вчинення замаху на їхнє життя, не має на меті встановлення чітко визначеного складу злочину, що призвів до зазначених протиправних діянь. Оскільки діяння, зазначені у ч. 1 цієї статті, є кримінально караними, вони повинні бути підтверджені вироком суду, який є самостійною та достатньою підставою для позбавлення його спадщини. Жодного додаткового рішення суду про визнання спадкоємця негідним не вимагається.

Згідно з п. 4 Правових позицій Пленуму Верховного Суду України щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ (Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - № 8. - С. 189-193) "підставою усунення від спадщини є умисне позбавлення життя, а не наявність певного складу злочину, що призвів до цього. Тому ця норма застосовується у випадках як вчинення умисного вбивства, так і умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких сталася смерть. Факт вчинення зазначених дій встановлюється в порядку, визначеному кримінально-процесуальним законодавством".

З викладеного випливає, що для усунення спадкоємця від права на спадкування має бути прийнятий судом обвинувальний вирок, що вступив у законну силу, яким встановлений конкретний склад злочину, що його вчинив потенційний спадкоємець, і за умови, що в цьому вироку буде зазначена така форма вини злочинця, як умисел.

Разом з тим Верховний Суд України не надав оцінки нормі абзацу першого ч. 1 ст. 1224 ЦК України у новітній постанові Пленуму "Про судову практику у справах про спадкування" від 30 травня 2008 р. № 7, що може ускладнити реалізацію даного положення на практиці.

Крім того, не можуть спадкувати ні за законом, ні за заповітом особи, які перешкоджали спадкодавцеві виразити, змінити чи скасувати своє волевиявлення у заповіті, але за умови, що такі діяння сприяли виникненню права на спадкування у них або інших осіб або збільшенню їхньої частки у спадщині.

Зазначені у частинах 1, 2 ст. 1224 ЦК України незаконні дії повинні бути здійснені умисно. З цього, зокрема, випливає, що незважаючи на те, що ч. 2 ст. 1224 ЦК України прямо не вимагає підтвердження вчинення незаконних дій спадкоємця в судовому порядку, лише судове рішення може бути легітимною підставою для встановлення факту їх умисного здійснення і як наслідок - про усунення спадкоємця від права на спадкування.

До другої групи негідних спадкоємців (частини 3-5 ст. 1224 ЦК України) відносяться ті, чиї проступки не становлять настільки велику суспільну небезпеку, як правопорушення осіб, зазначені у частинах 1, 2 даної статті. Тому ці особи усуваються лише від спадкування за законом, а право призначити їх спадкоємцями в тексті заповіту у спадкодавця зберігається.

До них відносяться батьки, позбавлені батьківських прав щодо дитини-спадкодавця, якщо судове рішення про їх позбавлення було в силі на час відкриття спадщини; батьки та повнолітні діти, до яких прирівнюються, відповідно, усиновлювачі та усиновлені, та інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця (наприклад, опікун, піклувальник, другий з подружжя, дід, баба, повнолітні онуки, правнуки, брати та сестри спад кода ця (глава 6 ЦК України, глави 9, 22 СК України). Ця обставина також повинна бути підтверджена у судовому порядку.

Верховний Суд України відзначив, що положення абзацу другого ч. 3 ст. 1224 ЦК України про те, що "не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом", стосуються усунення від права на спадкування осіб, зобов'язаних утримувати спадкодавця згідно із Сімейним кодексом України (абзац перший п. б постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику у справах про спадкування"). Це дозволяє відмежувати осіб, що автоматично усуваються від права на спадкування згідно з даною нормою у разі прийняття судом рішення про ухилення від виконання зазначеного обов'язку, від осіб, що усуваються від права на спадкування за ч. 5 ст. 1224 ЦК України у разі прийняття судом окремого рішення про це за умови встановлення відсутності факту надання спадкодавцеві допомоги.

При розгляді справи про встановлення факту ухилення особи від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця судам "слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов'язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов'язку" (абзац перший п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України). Із змісту цього ж абзацу випливає, що позов про усунення від права на спадкування на підставі абзацу другого ч. 3 ст. 1224 ЦК може бути пред'явлений і після смерті спадкодавця (очевидно, у позові обов'язково має вказуватися вимога про встановлення факту ухилення відповідача від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, що автоматично тягне за усунення останнього від права на спадкування).

До цієї групи відносяться також особи, шлюб між якими є недійсним безпосередньо з моменту його укладення (статті 22, 24-26 СК України) або визнаний таким за рішенням суду (статті 39-41 СК України). Водночас, в інтересах добросовісного подружжя закон передбачає виняток. Якщо рішення про визнання шлюбу недійсним прийняте після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування у спільному майні подружжя, нажитому під час шлюбу.

Окремо закон виділяє усунення від спадкування особи, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (ч. 5 ст. 1224 ЦК України). Цей потенційний спадкоємець також усувається від права на спадкування за законом, але на відміну від осіб, зазначених у частинах 3 та 4, щодо яких закон передбачає безумовну втрату права на спадкування у разі встановлення певних фактів, він визнається негідним спадкоємцем на розсуд суду. Іншими словами, навіть у випадку встановлення у судовому засіданні зазначених у ч. 5 обставин усунення особи від спадкування є виключною прерогативою суду. Імовірно, таке вирішення питання викликано складністю однозначного тлумачення термінів "ухилення від надання допомоги спадкодавцеві", "тяжка хвороба" та "безпорадний стан спадкодавця".

Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про спадкування" поняття "безпорадний стан" визначається як стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування (абзац другий п. 6 постанови). Такий підхід до розуміння критеріїв безпорадного стану цілком відповідає існуючій судовій практиці і має сприяти подальшому одноманітному застосуванню ч. 5 ст. 1224 ЦК України.

Спадкове право можна розглядати в об'єктивному та суб'єктивному розумінні.

В об'єктивному розумінні спадкове право є сукупністю цивільно-правових норм, що регулюють правовідносини наступництва спадкоємців у правах та обов'язках (майні) померлої фізичної особи (спадкодавця), а також інші, пов'язані зі спадкуванням відносини.

Спадкове право в суб'єктивному розумінні перш за все являє собою право спадкоємця, на користь якого відкрилася спадщина, прийняти її або відмовитись від її прийняття. Спадкоємець, який реалізував належне йому право на прийняття спадщини, наділяється низкою додаткових правомочностей: поділити спадщину, змінити розмір частки у спадщині, оформити право на спадщину. Ці права є центральними, навколо яких законом формується правовий статус спадкоємця. Інші права, якими наділяються спадкоємці (змінити черговість спадкування законом на підставі ч. 1 ст. 12S9 ЦК України, здійснити тлумачення заповіту (ч. 1 ст. 1256 ЦК України), не прийняти спадщину (ч. І ст. 1268 ЦК України) тощо) є похідними від зазначених, оскільки засновуються на них.

У юридичній науці запропоновано чимало визначень спадкового права. Серед останніх можна виділити визначення, сформульоване у роботі "Цивільне право України: Підручник" (автори Є. О. Харитонов, Н. О. Саніахментова), відповідно до якого спадкове право - це "сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у зв'язку зі смертю фізичної особи та переходом її прав і обов'язків до інших осіб у порядку правонаступництва".

Водночас, не усі наведені у літературі визначення спадкового права (спадкування) є досконалими і тому потребують критичного аналізу. Деякі вчені формулюють занадто широке поняття ("перехід майна померлої особи до іншої особи або інших осіб у встановленому законом порядку"), відповідно до якого виявляється, що спадкуванням ми можемо називати будь-який посмертний перехід майна фізичної особи, що померла, до інших осіб, а це не відповідає дійсності. Так, відказоодержувач на підставі статей 1237, 1238 ЦК України також у кінцевому підсумку виявляється наступником права, яке належало спадкодавцеві, проте спадкоємцем він не вважається. Крім т