Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 2. Особливості спадкових правовідносин

Зі смертю фізичної особи більшість прав та і обов'язків, що їй належали, не припиняються і не зникають, а переходять до інших осіб. Отже, виникають відносини цивільного правонаступництва, тобто наступництва однієї особи (спадкоємця) в правах та обов'язках4 іншої (спадкодавця). Реалізувати наступництво в правах та обов'язках попереднього їх носія - померлої фізичної особи - покликані норми підгалузі спадкового права. Таким чином, об'єктом спадкового наступництва є вся сукупність правовідносин спадкодавця, в яких він перебував на момент своєї смерті.

Слід звернути увагу на те, що далеко не всі відносини цивільного правонаступництва регулюються нормами спадкового права. Так, за договором міни кожна із сторін набуває право власності на майно іншої; в даному випадку виникають відносини наступництва в праві власності на відчужене майно, але цей перехід засновується не на нормах спадкового права, а на нормах зобов'язального права. Нормами спадкового права регулюється лише відносини наступництва в правах і обов'язках фізичної особи, яка померла.

Крім того, варто відзначити, що не всі цивільні права та обов'язки можуть бути об'єктом спадкового правонаступництва, тобто переходити у спадщину. Природно, що відносини, зумовлені існуванням особи, нерозривно пов'язані з останньою, припиняються з її смертю (наприклад право користування житловим приміщенням за Житловим кодексом УРСР, правовідносини, що випливають з аліментних зобов'язань, права та обов'язки сторони за договором доручення).

З наведеного можна дійти висновку, що центральним предметом регулювання спадкового права виступають відносини правонаступництва в майні спадкодавця, тобто перехід прав та обов'язків спадкодавця до його спадкоємців.

Проте відносинами правонаступництва в майні спадкодавця предмет регулювання спадкового права не вичерпується. Останнім регулюються також інші відносини, які, будучи пов'язаними зі спадкуванням, а в деяких випадках - маючи на меті сприяння реалізації своїх прав спадкоємцями, тим не менш, не можуть вважатися спадковими. Так, спадковим правом визначаються: процедура складання та посвідчення заповіту, тобто регулюються відносини ще до моменту відкриття спадщини; порядок вжиття заходів до охорони та управління спадковим майном; правовий статус виконавця заповіту, відказоодержувача, кредиторів та боржників спадщини; права та обов'язки нотаріусів у спадкових справах тощо.

Для вірного розуміння предмета спадкового права важливо зосередити увагу на тому, що не всі випадки цивільного наступництва в правах та обов'язках померлого охоплюються поняттям "спадкування" і, відповідно, регулюються спадковим правом. Іншими словами, юридичний факт смерті фізичної особи може зумовити для неї появу певних прав та обов'язків, проте останні виникають не під дією норм спадкового права, а в силу конкретної вказівки закону, що розрахована саме на ці відносини.

Наприклад, не можна вважати спадкуванням одержання страхової суми за договором страхування життя, укладеного страхувальником на користь вигодонабувача. Страхова сума у такому випадку не входить до складу спадкового майна, а право на її отримання належить безпосередньо особі, вказаній в договорі страхування. Більше того, оскільки право на одержання страхової суми не належало страхувальнику за його життя і не входило до складу його майна, вигодонабувач взагалі не може вважатися правонаступником страхувальника.

Таким, що виникає на підставі спеціальної вказівки закону, а не переходить у спадщину, слід вважати обов'язок спадкоємців повіреного повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати їх довірителеві (ч. 1 ст. 1010 ЦК України). Аналогічного висновку слід дійти стосовно появи у спадкоємців права захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора (ч. 2 ст. 29 Закону "Про авторське право і суміжні права").

Будучи врегульованими правовими нормами, спадкові відносини набувають ознак правовідносин.

Оскільки спадкові правовідносини є різновидом цивільно-правових відносин, вони характеризуються загальними закономірностями, які притаманні цивільним правовідносинам взагалі. Але як засіб регулювання особливої групи суспільних відносин спадкові правовідносини мають свої особливі, лише їм властиві риси.

До характеристик спадкового правовідношення як різновиду цивільного можна віднести такі:

1. Предмет регулювання -права та обов'язки між його учасниками виникають з приводу майнових та особистих немайнових відносин. Особливістю відносин, які складають предмет спадкового права, є регулювання переходу прав та обов'язків у спадщину від правопопередника (спадкодавця) до правонаступників (спадкоємців).

2. Метод регулювання - юридична рівність учасників спадкових правовідносин, кожен з яких має свої права та обов'язки та не перебуває у підпорядкуванні іншого; диспозитивність, тобто можливість вибору з кількох варіантів поведінки, що у спадковому праві, наприклад, дістає вияв у можливості (за певних умов) вільного обрання способу прийняття спадщини, вирішення питання про прийняття спадкової маси або відмову від її прийняття, в нормах про поділ спадкового майна на розсуд спадкоємців тощо. Водночас, у спадковому праві спостерігається явна перевага імперативних норм, що пояснюється прагненням законодавця закріпити чітку процедуру реалізації спадкових прав з метою запобігання їх порушенню та мінімізувати випадки виникнення спорів між спадкоємцями.

Спадковим правовідносинам, як і цивільним, також притаманні риси волевиявлення сторін та наявності особистісного елемента, але, на відміну від цивільного, у спадковому правовідношенні вони набувають дещо іншого змісту, і тому їх слід розглядати як особливі, характерні виключно для спадкового права, ознаки.

Отже, до специфічних ознак, властивих спадковим правовідносинам, можна віднести такі:

1. Спадкове правовідношення - правовідношення вольове Оскільки воно ґрунтується на вільному волевиявленні його суб'єктів. Тільки за взаємною згодою суб'єктів спадкового правовідношення відбуваються його виникнення, зміна та припинення.

Характерною особливістю спадкових правовідносин є наявність у їх складі особи, яка, хоч безпосередньо і не бере участі у правовідношенні, оскільки останнє виникає лише після її смерті, але воля якої значною мірою впливає на динаміку правовідношення - спадкодавця. Згода спадкодавця на виникнення правовідношення полягає в складанні ним заповіту, який може містити розпорядження як стосовно юридичної долі належного йому майна, зумовлюючи таким чином виникнення правовідношення для певних осіб, так і стосовно позбавлення потенційних спадкоємців права спадкування, тобто спричиняти неможливість виникнення для них даного правовідношення. Лише щодо найменш забезпечених осіб закон встановлює особливу гарантію виникнення спадкового правовідношення - обов'язкову частку, якою звужується свобода заповідальних розпоряджень.

У разі відсутності розпорядження на випадок смерті не можна вважати, що спадкове відношення виникає незалежно або навіть всупереч волі спадкодавця. У такому випадку воля померлого полягає не у складанні заповіту, а у бажанні застосування до відносин, в яких він перебував за життя і які переносяться на спадкоємців після його смерті, порядку спадкування, передбаченого нормами інституту спадкування за законом. Саме відсутність особливого посмертного розпорядження свідчить про прагнення спадкодавця застосувати інший порядок спадкування. Спадкування за законом у такому разі виступає в якості презумпції волі спадкодавця, який з тих чи інших міркувань не висловив її інакше - шляхом складання заповіту.

Виникнення спадкового правовідношення для спадкоємця обумовлюється юридичним фактом прийняття ним спадщини, який є безповоротним та безумовним. Слід зазначити, що саме суб'єктивне право спадкування виникає у спадкоємця незалежно від його волі. Проте від його волевиявлення залежить реалізація цього права: прийняти або не прийняти спадщину. З цього з правила існує виняток, коли у виникненні спадкового правовідношення відсутня воля суб'єкта. Йдеться про правонаступництво у відумерлому майні, що відбувається незалежно від волі територіальної громади (ст. 1277 ЦК України).

Оскільки спадкове правовідношення виникає лише зі смертю спадкодавця, наступні етапи його розвитку - зміна та припинення - залежать вже не від нього безпосередньо, а від його спадкоємців. Зміна в обсязі відносин, що тягне за собою перерозподіл спадкових часток того чи іншого спадкового наступника, відбувається шляхом різноманітних волевиявлень спадкоємців - відмови від прийняття спадщини, коли належна даному спадкоємцеві частка переходить за правом прирощення до інших спадкових наступників, які реалізували право на прийняття спадщини; відмови на користь будь-якого спадкоємця, закликаного до прийняття спадщини, тощо. Незважаючи на можливі зміни в обсязі прав та обов'язків, які переходять до спадкоємців, склад правовідносин, який визначається часом смерті спадкодавця, залишається незмінним і не залежить від волі спадкоємців: останні не можуть, наприклад, прийняти одне право зі складу спадщини, відмовившись при цьому від придбання інших, або прийняти лише права і відмовитися при цьому від виконання обов'язків спадкодавця.

2. Спадкове правовідношення - це відношення, в якому наявний особистісний елемент.

Під особистісним елементом у спадковому правовідношенні передусім слід розуміти характер, поведінку, репутацію та інші особисті характеристики особи, яка призначається спадкоємцем у заповіті.

Приймаючи спадщину і вступаючи таким чином у правовідношення, спадкоємець набуває право не тільки на майно померлого, а й стає охоронцем його інтересів - кредитором у правах та боржником в обов'язках.

Виявляється особистісний елемент і в наданій законом спадкоємцям можливості вільного (в межах спадкової частки) поділу спадкової маси (ст. 1278 ЦК України), який може бути здійснений і без точного додержання спадкових часток, з метою отримання ними того майна зі складу спадщини, яке найповніше задовольняє їхні особисті потреби та інтереси.

3. Спадкове правовідношення є відношенням наступництва лише в тих правах та обов'язках спадкодавця, які можуть бути предметом спадкового переходу.

Як уже зазначалося вище, не можуть перейти у спадщину ті права та обов'язки, які були нерозривно пов'язані з існуванням особи спадкодавця.

У зв'язку з цим немалий інтерес становить питання про природу обов'язків спадкоємців повіреного по повідомленню довірителя про припинення договору доручення і по вжиттю ними заходів, необхідних для охорони майна довірителя (ч. 1 ст. 1010 ЦК України). Згідно з п. З ч. 1 ст. 1008 ЦК України договір доручення припиняється внаслідок смерті однієї із сторін. Це передбачає і припинення всіх правовідносин, охоплених цим договором.

Правова природа відносин, які виникають на підставі зазначеної норми, є спірною. Спадковими їх вважати не можна, оскільки вони спираються на зобов'язальне відношення, в якому спадкоємець з довірителем не перебував. Крім того, за своєю сутністю ці відносини є невід'ємними від особи і, відповідно, не можуть перейти у спадщину. Отже, можливе лише одне пояснення: нормою закону для спадкоємців створюється штучна конструкція - особливе зобов'язання, яке виникає з сукупності передбачених законом юридичних фактів (існування договору доручення, смерть довірителя, прийняття спадщини спадкоємцями повіреного) і має на меті забезпечення інтересів довірителя шляхом покладення на спадкоємців повіреного додаткових, не належних померлому, обов'язків.

Не менш проблематичним залишається й питання про визначення правової природи обов'язків спадкоємцю щодо відшкодування витрат інших суб'єктів на утримання, догляд, лікування, поховання спадкодавця (ст. 1232 ЦК України), а також витрат на охорону та управління спадковим майном (статті 1283-1285 ЦК України). Оскільки ці обов'язки, крім зобов'язання щодо відшкодування витрат по догляду за спадкодавцем, не належали самому спадкодавцеві, деякі цивілісти дійшли загального висновку про неможливість переходу останніх у спадщину. При цьому зазначені автори все ж вважали можливим віднесення обов'язків стосовно поховання до пасиву спадщини з огляду на те, що "жоден із спадкоємців не вправі ухилитися від участі в необхідних витратах по похоронах спадкодавця пропорційно до своєї частки в активі спадщини".

Іншу позицію висловлював В. І. Серебровський, який висунув ідею про розмежування зобов'язань, які включаються до складу спадщини, на дві групи. До першої з них входять борги, що випливають з договірних або недоговірних зобов'язань спадкодавця. Іншими словами, це борги самого спадкодавця. Зобов'язання, які входять до другої групи, виникають у зв'язку зі смертю спадкодавця і обумовлюються необхідністю проведення його поховання, відшкодування витрат щодо охорони спадщини тощо. Це борги, виникнення яких породжується смертю спадкодавця.

З наведеного випливає, що борги, які виникають у зв'язку зі смертю спадкодавця і породжуються нею, можна з повним правом віднести до пасиву спадщини як такі, що виникають на підставі смерті спадкодавця та у зв'язку з тісною приналежністю їх до спадкової маси.

Аналізуючи сучасне вітчизняне законодавство, Верховний Суд України вказує, що витрати, перелічені у ст. 1232 ЦК України, а також витрати на охорону спадкового майна (ст. 1283 ЦК України) не випливають із зобов'язань спадкодавця (пункт 15 постанови "Про судову практику у справах про спадкування"). На нашу думку, беззастережно стверджувати про це можна лише стосовно обов'язку спадкоємців відшкодувати витрати на поховання спадкодавця та на охорону спадщини, оскільки дані правовідносини виникають лише після відкриття спадщини. Натомість витрати на утримання, догляд та лікування спадкодавця цілком можуть бути віднесені до складу спадщини, якщо тільки обов'язок їх здійснювати не випливав для особи із закону (насамперед Сімейного кодексу) або договору.

У ЦК України визначено, що серед цих витрат лише витрати на охорону спадкового майна підлягають відшкодуванню спадкоємцями відповідно до їхньої частки у спадщині (ч. 4 ст. 1283 ЦК України), а отже, входять до складу спадщини. Питання про віднесення до складу спадкового пасиву інших з перелічених витрат залишається відкритим і має розглядатися шляхом системного тлумачення спадкового законодавства.

4. Спадкові відносини складаються за участю спадкоємців як центральних їх суб'єктів, а також інших осіб, причетних до спадкування, - відказоодержувачів, кредиторів тощо з приводу спадщини, тобто прав та обов'язків спадкодавця, які переходять до його спадкоємців.

Змістом спадкових відносин, як і будь-яких правових відносин взагалі, виступають права та обов'язки їх учасників.

Незважаючи на зовнішню тотожність об'єкта та змісту спадкових відносин ці поняття не слід ототожнювати. Змістом спадкового відношення є права та обов'язки, що належать його учасникам, - право на прийняття спадщини (відмову від прийняття спадщини), право на поділ спадкового майна, на оформлення спадкових прав тощо. Об'єктом же виступає спадкове майно як сукупність майнових та особистих немайнових прав та обов'язків спадкодавця, що не припиняються з його смертю і переходять до його спадкоємців.

Викладене дозволяє сформулювати визначення спадкового правовідношення.

Спадкове правовідношення - це цивільно-правове відношення, яке виникає на підставі норм підгалузі спадкового права в силу смерті фізичної особи (спадкодавця), та, як правило, волевиявлення його учасників, яким між останніми встановлюється комплекс прав та обов'язків з приводу переходу до них тих прав та обов'язків, які не припиняються зі смертю спадкодавця.

Універсальне та сингулярне правонаступництво у спадковому праві. Категорії універсальності та сингулярності є надто важливими у спадковому праві, оскільки дозволяють чіткіше усвідомити його правову природу та сутність.

Оскільки при спадкуванні права та обов'язки померлого переходять до його правонаступників як єдине ціле (крім тих, існування яких є невіддільним від особи спадкодавця), спадкове правонаступництво традиційно вважається універсальним (загальним). Наведене у ст. 1216 ЦК України визначення спадкування в сукупності з іншими нормами спадкового права дає підстави стверджувати про подальше утвердження концепції універсальності у вітчизняному законодавстві і, зокрема, таких її ознак:

- безпосередності універсального правонаступництва, оскільки спадкоємець набуває спадщину без попередньої передачі останньої третім особам;

- одночасності переходу до спадкоємців спадкового майна. Виняток становить випадок входження до складу спадщини права власності на нерухоме майно, яке згідно з ч. 2 ст. 1299 ЦК України виникає у спадкоємців з моменту його державної реєстрації;

- переходу до спадкоємців прав та обов'язків померлого спадкодавця в усій сукупності як єдиного цілого, навіть якщо спадкоємці і не знали про існування деяких з них. Універсальний правонаступник (спадкоємець) не може прийняти тільки одну частину прав і відмовитися від прийняття іншої. Він не має права встановити інший порядок набуття прав та обов'язків, не може, наприклад, відмовитись від набуття деяких прав або від відповідальності за борги спадкодавця або поставити прийняття спадщини в залежність від якої-небудь умови. Згідно з п. 208 Інструкції "Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України", затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р.1, спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину (надалі - Інструкція 2004 р.).

Серед інших норм, що свідчать про сприйняття законодавцем концепції універсальності спадкування, можна навести такі. Стаття 608 ЦК України встановлює загальне правило щодо збереження прав кредитора (обов'язків спадкодавця) у випадку смерті боржника - фізичної особи. Статтею 1281 ЦК України закріплюється правило про відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця. Частина 2 ст. 1268 ЦК України містить норму про безумовність акту прийняття спадщини.

Оскільки спадкове наступництво є, за загальними правилом, наступництвом у всій спадщині, закликання кожного із спадкоємців до спадкування стосується всієї спадкової маси і законодавство прагне не допустити залишення окремих частин останньої в якості "безхазяйного майна" у випадках відмови від її прийняття або позбавлення права спадкування окремих спадкоємців. Зазначені причини і зумовили виникнення так званого права прирощення), існування якого протягом багатьох років у ЦК УРСР (ст. 554) та закріплення якого ЦК України (частини 1, 2 ст. 1275) є ще одним доказом сталого існування концепції універсальності у вітчизняному спадковому законодавстві.

Закріплена ознака універсальності і в зарубіжних правових системах. Так, у § 1922 Книги п'ятої ("Спадкове право") Німецького Цивільного утюження 1896 року зазначено, що після смерті особи спадщина переходить до спадкоємців як єдине ціле. Універсальне наступництво визнається основною формою спадкового наступництва за цивільним законодавством Франції, Японії та інших країн континентальної системи права.

Нарешті, характеристика універсальності спадкового наступництва випливає із ст. 1218 ЦК України, яка регламентує, що "до складу спадщини входять усі права та обов'язки (виділено нами - Є. Р.), що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, і не припинилися внаслідок його смерті".

Не можна, проте, не відзначити, що з прийняттям ЦК України і формуванням інших законодавчих актів на його основі, стає дедалі більше винятків з принципів універсальності, пов'язаних перш за все з особливостями спадкування деяких видів майна і розширенням прав спадкоємців. Так, згідно із Законом України "Про господарські товариства" спадкоємці учасника товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю мають право переважного вступу до товариства за наявності на це згоди самого товариства (ст. 55, ч. 3 ст. 65). Спадкоємці учасника повних і командитних товариств мають право вступу за умови згоди решти учасників (статті 69, 77). Іншими словами, спадкоємці учасника господарських товариств одержують не ті права й обов'язки, якими володів спадкодавець як учасник товариства, а право на вступ до товариства, яке і виступає необхідною передумовою для набуття прав та обов'язків померлого учасника товариства.

У разі відмови спадкоємця від вступу до зазначених господарських товариств або відмови товариства (учасників товариства) у прийнятті спадкоємця до складу товариства останньому видається у грошовій чи натуральній формі (залежно від виду товариства) частка майна, яка належала спадкодавцеві, вартість якої визначається на день смерті спадкодавця.

До спадкоємця учасника господарського товариства переходять не тільки його права та обов'язки перед товариством, а й права та обов'язки самого товариства стосовно третіх осіб. За наявності невиконаних зобов'язань товариства перед третіми особами конкретний обсяг відповідальності спадкоємців залежить від особливостей правового положення товариства.

У деяких випадках, враховуючи постійне ускладнення цивільного обороту, законодавець відступає від правила про перехід усіх прав та обов'язків, які належали спадкодавцю, до його спадкоємців і забороняє покладення на спадкоємців деяких обов'язків спадкодавця, навіть незважаючи на те, що вони не є тісно пов'язаними з його особою. Так, згідно з ч. 3 ст. 23 Закону України "Про іпотеку", якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, останній не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Це означає, що до спадкоємця боржника за договором іпотеки - іпотекодавця переходить не зобов'язання за основним договором, який був забезпечений іпотекою, а саме додаткове, забезпечувальне іпотечне зобов'язання. Тому кредитор за основним зобов'язанням має право лише звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо основне зобов'язання не виконано. При цьому, якщо виручених внаслідок звернення стягнення коштів не вистачає для задоволення вимог кредитора, він не має права одержати задоволення своїх вимог за рахунок іншого майна спадкоємця, оскільки спадкоємець у силу наведеної вище норми не відповідає перед кредитором за виконання основного зобов'язання.

Сингулярне (часткове) правонаступництво відрізняється від універсального тим, що уповноважений суб'єкт набуває зі складу спадщини лише окреме право - право, зміст якого є чітко відомим. Таке право сингулярного правонаступника не обтяжується боргами і переходить до нього не безпосередньо від спадкодавця, а опосередковано - в силу норми закону (зокрема статей 1237, 1238 ЦК України), що покладає на спадкоємця обов'язок виконання на користь третьої особи певного зобов'язання.

Слід підкреслити, що сингулярне правонаступництво не є спадкуванням, проте самі відносини, що ним породжуються, входять до предмета спадкового права і регулюються ним. Сингулярне правонаступництво не є притаманним виключно спадковому праву. Воно існує також у речовому, зобов'язальному праві та зустрічається у відносинах inter vivos (між живими). Наступництво в окремих правах та (або) обов'язках має місце, наприклад, при здійсненні уступки вимоги, переводі боргу, укладенні договорів дарування, купівлі-продажу чітко визначеної речі або сукупності речей.

У науковій літературі вперше детально проаналізував сутність та значення сингулярного правонаступництва П. С. Нікитюк.

Основним випадком сингулярного наступництва є наступництво відказоодержувача, якому заповідачем призначено окреме право із складу спадщини (статті 1237, 1238 ЦК України).

Сутність та особливість заповідального відказу, або легату, полягає в тому, що з усієї сукупності відносин по спадкуванню конкретній особі або особам передається окреме речове або зобов'язальне право (у виключних випадках - їх сукупність, але ніколи - всі права), зміст якого є чітко визначеним: надання права користування майном, передача грошової суми, прощення боргу за зобов'язанням тощо. Виконання відказу покладається на спадкоємця за заповітом згідно з волею спадкодавця. При цьому заповідальний відказ не матиме місця у разі коли відказоодержувач помре до відкриття спадщини. У такому разі право, що становило зміст відказу, приєднується до спадщини та переходить до спадкоємців на загальних підставах.

До сингулярного наступника можуть перейти певні обов'язки, проте наступництво останніх відбувається не на підставі норм інституту спадкового права. Наприклад, якщо предметом відказу є річ, що перебуває в заставі, то в силу ст. 27 Закону України "Про заставу" до відказоодержувача, разом з правом на цю річ, перейдуть і обов'язки щодо неї, які випливають з договору застави, укладеного померлим спадкодавцем.

Підставою виникнення сингулярного наступництва є лише заповіт, оскільки заповідальний відказ - одностороннє розпорядження спадкодавця. Наступництво в праві, яке становить зміст відказу, опосередковується існуванням та волею спадкоємця за заповітом, на якого покладений обов'язок по виконанню відказу, оскільки якщо останній помре раніше спадкодавця або відмовиться від прийняття спадщини і не виявиться інших спадкоємців за заповітом, які прийняли б спадщину, легат втрачає свою силу і виконанню не підлягає (ч. 4 ст. 1275 ЦК України).

Отже, для виникнення у легатарія права вимоги необхідна наявність юридичного складу, до якого входять такі елементи: юридичний факт, що тягне за собою відкриття спадщини, - смерть спадкодавця, залишення ним заповіту з розпорядженням відповідного змісту на користь відказоодержувача, прийняття спадщини спадкоємцем за заповітом та наявність волі сингулярного наступника на прийняття легату (ст. 1271 ЦК України). Оскільки відказ виконується лише після вирахування обов'язкової частки та задоволення претензій кредиторів спадкодавця (ч. 3 ст. 1238 ЦК України), до цього складу можна приєднати також і заперечний елемент - факт повної відсутності інших виплат зі складу спадщини (вирахування обов'язкової частки та (або) розрахунків з кредиторами) або факт наявності вказаних обтяжень, проте у такому обсязі, який не порушував би права легатаріїв на одержання повного задоволення з вартості легату.

Між спадкоємцем, частка якого обтяжена заповідальним відказом, та відказоодержувачем виникають цивільні правовідносини, які, однак, не можна вважати спадковими. Ці відносини є зобов'язальними, в них спадкоємець виступає боржником, а легатарій - кредитором.

Водночас, сингулярне наступництво є тісно пов'язаним з універсальним, оскільки завжди існує у поєднанні з останнім. Це дістає вияв у тому, що в тексті заповіту легат виступає лише одним з сукупності заповідальних розпоряджень і, як правило, тільки він з цих розпоряджень має сингулярний характер. Можливість такого співіснування відказів поряд зі спадкуванням у власному розумінні визначається, на нашу думку, відмінністю цілей універсального та сингулярного переходу. Якщо призначення універсального спадкового наступництва полягає у максимально можливому збереженні прав та обов'язків, в яких перебував спадкодавець за життя, шляхом переходу останніх до правонаступників (спадкоємців), то основна мета наступництва відказоодержувачів - не в збереженні відносин померлого, а навпаки, в створенні на їх підставі, як правило, нових відносин, які не існували стосовно самого спадкодавця. Так, на спадкоємця за заповітом може бути покладено обов'язок надати відказоодержувачеві право користування тим майном, яке перейшло до самого спадкоємця на іншому титулі - права приватної власності. Тобто до відказоодержувача у більшості випадків переходить право, зміст якого відрізняється від того, яке належало заповідачу.

Сингулярному правонаступництву у спадковому праві притаманні такі ознаки:

- сингулярне наступництво не може існувати окремо від універсального, оскільки воно виникає лише після реалізації універсальним наступником (спадкоємцем) волі, спрямованої на прийняття спадщини;

- сингулярне наступництво є опосередкованим, адже окреме право зі складу спадщини переходить до уповноважених осіб не від спадкоємця безпосередньо, а від спадкодавця;

- на відміну від універсального, сингулярне наступництво можливо тільки за однією підставою - заповітом, оскільки його виникнення зумовлюється наявністю в заповіті особливих розпоряджень спадкодавця;

- предметом сингулярного наступництва є окреме право, декілька прав, або сукупність прав та обов'язків, причому зміст цих прав та обов'язків є завжди чітко визначеним наперед;

- як правило, ним породжуються нові, не існуючі стосовно сингулярного наступника за життя спадкодавця, відносини;

- сингулярне наступництво має властивість збереження деяких особистих немайнових відносин померлого (зокрема прав та обов'язків щодо здійснення опіки та піклування тощо);

- стосовно сингулярного наступника поширюються не всі, а лише деякі інститути, притаманні універсальному правонаступництву.