Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Глава 66. Виконання заповіту

1. Загальні положення

Інститут виконання заповіту є одним з найдавніших інститутів спадкового права. Останній широко використовувався в дореволюційному законодавстві, проте з проголошенням СРСР і переходом до адміністративно-командної економіки втратив свою колишню вагу і майже не застосовувався. ЦК УРСР 1963 року присвячував відносинам щодо виконання заповіту всього дві статті (546 та 547), які в загальному вигляді встановлювали коло суб'єктів правовідношення по виконанню заповіту та встановлювали їх повноваження. Новий ЦК України кардинально змінив підхід до волевиявлення заповідача і на принципово інших засадах окреслив його місце у спадкових відносинах. Зокрема, це відбилося і на структурному розташуванні норм книги "Спадкове право". На відміну від ЦК УРСР, в ЦК України норми про спадкування за заповітом передують нормам про спадкування за законом. Це дозволяє стверджувати, що інститут спадкування за законом відіграє певним чином субсидіарну роль стосовно спадкування за заповітом, адже норми першого застосовуються лише тоді, коли фізична особа не визначила посмертну юридичну долю свого майна шляхом складання заповідального розпорядження.

Реалізація права фізичних осіб на розпорядження своїм майном на випадок смерті шляхом складання заповіту значною мірою залежить і перебуває у нерозривному зв'язку з тими засобами та механізмами, за допомогою яких відбувається здійснення волевиявлення заповідача. Одним із таких засобів виступає інститут виконання заповіту, який надає спадкодавцеві можливість доручити певній особі (фізичній або юридичній) здійснення заповідальних розпоряджень у точній відповідності з його волею.

У ЦК України правовідносини щодо виконання заповіту регулюються окремою главою 88 ("Виконання заповіту"), яка включає 10 статей (1286-1295). Деякі новели, закладені в зазначеній главі ЦК України, докорінно змінюють або оновлюють суспільні відносини у сфері виконання заповіту. Важливою перевагою нового ЦК вбачається закріплення у ст. 1286 підходу до призначення виконавця заповіту як до суб'єктивного права заповідача - елемента цивільної правоздатності особи. Це створює додаткові гарантії для заповідача, оскільки згідно з ч. 1 ст. 27 ЦК правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

2. Поняття та правова природа інституту виконання заповіту

Новий ЦК не містить визначення виконання заповіту. Водночас, спроби дати таке визначення, а також окреслити правову природу досліджуваного інституту були зроблені в літературі. Так, ще наприкінці XIX ст. відомий цивіліст А. X. Гольмстем зазначав, що "виконання заповіту являє собою ряд дій, які можуть бути розглянуті з формальної (процесуальної) і матеріальної сторін. У першому випадку дії ці здійснюються незалежно від змісту заповідального акту і полягають у виконанні певних процесуальних форм з метою надати заповіту законної сили, надати спадкоємцям можливість прийняти спадщину тощо. З матеріальної сторони це виконання полягає у здійсненні дій, заснованих на змісті заповіту".

Іншими словами, А. X. Гольмстем відстоював думку, відповідно до якої процедура виконання заповіту складається з двох етапів. Перший полягає у контролі за додержанням самим укладачем заповіту всіх передбачених законодавством формальностей при складанні заповіту і здійснюється нотаріусом. Він слугує необхідною передумовою реалізації волі заповідача. Безпосереднє виконання волевиявлення відбувається вже на другому етапі, після відкриття спадщини, і покладається на виконавців, призначених у тексті заповіту.

Слід зауважити, що, якщо заповідач не скористався правом на призначення виконавця заповіту, виконання покладається на спадкоємців за заповітом. У такому випадку виконання певних процесуальних дій, пов'язаних з реалізацією волевиявлення заповідача, покладається на нотаріуса вже після відкриття спадщини (сповіщення спадкоємців про факт відкриття спадщини і залишення на їх користь заповіту, вжиття заходів до охорони спадкового майна до прийняття спадщини спадкоємцями тощо).

Правова природа правовідношення, що виникає у зв'язку з призначенням виконавця заповіту, є складною і неоднорідною. Якщо виконання заповіту здійснюється самими спадкоємцями за згодою між ними (ч. 2 ст. 1287 ЦК України), такий виконавець (виконавці) виступає одночасно і як спадкоємець за заповітом, і як представник інших спадкоємців за заповітом, який діє за їхнім дорученням. Представником спадкоємців виконавець заповіту може бути визнаний і в разі призначення його за ініціативою нотаріуса (ст. 1288 ЦК України), проте лише тоді, коли мало місце звернення самих спадкоємців до нотаріуса із заявою про призначення виконавця заповіту.

Якщо виконання заповіту здійснюється особою, призначеною заповітом (у тому числі - і одним із спадкоємців), незважаючи на наявність у цих правовідносинах зовнішньої схожості з представницькими відносинами, таку особу не можна визнати ні представником заповідача, оскільки дана особа стає виконавцем заповіту лише після і внаслідок його смерті, ні представником спадкоємців за заповітом, які взагалі не пов'язані з цією особою договірними відносинами і, відповідно, не наділяли її жодними повноваженнями, не згадуючи вже про те, що виконавець заповіту іноді здійснює дії щодо виконання заповіту ще до явки спадкоємців (у разі вжиття заходів щодо охорони та управління спадковим майном).

У такому випадку правомочності виконавця заповіту засновуються на односторонньому правочині, що вчиняється спадкодавцем, - заповідальному розпорядженні, і мають своєю метою вчинення допоміжних дій в інтересах спадкоємців та інших осіб, причетних до спадкування (кредиторів, відказоодержувачів).

Таким чином, виконання заповіту можна визначити як цивільне правовідношення, ініціатором якого виступає, як правило, заповідач, за яким на фізичну чи юридичну особу (виконавця заповіту) покладається обов'язок щодо здійснення цілого комплексу дій, спрямованих на реалізацію положень, що містяться у заповідальному розпорядженні.