Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 3. Суб'єкти виконання заповіту

Аналіз статей 1286-1288 ЦК України дозволяє виділити три види виконавців заповіту за критерієм осіб, що здійснюють їхнє призначення. Найчастіше такою особою виступає сам заповідач. Відповідно до ч. 1 ст. 1286 ЦК України заповідач може доручити виконання заповіту як фізичній, так і юридичній особі. Оскільки змістом виконання заповіту є вчинення цілого комплексу юридично значимих дій, фізична особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за умови її повної цивільної дієздатності. Незважаючи на відсутність будь-яких вказівок у даному аспекті у ЦК, слід визнати, що не супереч йтиме закону право заповідача призначити виконавцями кількох осіб, а також призначити іншого виконавця на той випадок, коли вказаний ним у заповіті виконавець не доживе до відкриття спадщини або відмовиться від здійснення обов'язків щодо виконання заповіту ("підпризначити" виконавця заповіту).

Неоднозначне тлумачення, на думку автора, можуть одержати норми частин 2 і 3 ст. 1286 ЦК України, у яких регулюється питання про те, хто може бути призначений виконавцем в тексті заповіту. Частина 2 встановлює, що, "якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них". Таке формулювання не є чітким і тому не дозволяє дати пряму відповідь на питання, чи вправі заповідач у випадку складення заповіту на користь кількох спадкоємців призначити виконавцем своєї останньої волі іншу особу, крім як спадкоємця за заповітом. Вжите в даній нормі словосполучення "виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них" доцільно розуміти принаймні в двох значеннях: по-перше, як надання права заповідачу обирати виконавцем заповіту хоча б одну із осіб, призначених спадкоємцем за заповітом (при цьому не заперечуючи можливості відмовитися від послуг цих спадкоємців і обрати виконавцем будь-яку особу - фізичну чи юридичну); по-друге, як заборону для заповідача доручати виконання заповіту будь-яким іншим особам, крім як спадкоємцям за заповітам, за умови що їх кілька (тобто принаймні більше ніж двоє). В останньому випадку правоздатність заповідача значно звужується. Крім того, обмеження заповідача призначенням виконавця лише з числа спадкоємців за законом не узгоджується із загальним принципом, закладеним у ч. 1 ст. 1286 ЦК. за яким заповідач може доручити виконання заповіту будь-якій фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі. Іншими словами, виконання заповіту може здійснюватися як спадкоємцями, призначеним у заповіті, так і сторонніми особами залежно від бажання заповідача.

Недостатньо вдалою уявляється і редакція ч. 3 ст. 1286, яка регламентує: "якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом". Таке формулювання, так само, як і норма ч. 2, є подвійним і не дозволяє зробити однозначного висновку, чи вправі спадкодавець, призначаючи спадкоємцем одну особу, покласти на неї ж обов'язки щодо виконання заповіту.

Положення ст. 1286 ЦК залишають без відповіді й інші питання. Так. невідомо, чи може заповідач покласти обов'язки щодо виконання своє останньої волі на спадкоємця за законом, якщо він не призначений одночасно в якості спадкоємця у тексті заповіту. Безперечно, в переважній більшості випадків призначення виконавцем спадкоємця за законом за умови існування спадкоємців за заповітом недоцільне і тому відповідного бажання у спадкодавця не виникне. Разом з тим, з метою впорядкування суб'єктного складу інституту виконання заповіту це питання потребує вирішення в тексті закону. Залишається відкритим також питання, чи може заповідач призначити виконавцем своєї волі, поряд з одним чи кількома спадкоємцями за заповітом, також сторонню особу.

Виконавець заповіту може бути призначений не лише безпосередньо самим заповідачем за життя, а і спадкоємцями після відкриття спадщини, тобто після його смерті (ст. 1287 ЦК України). Для цього останні мають звернутися до суду з позовом про усунення виконавця, призначеного заповідачем, від здійснення ним повноважень. У судовому порядку спадкоємці зобов'язані довести нездатність виконавця до ефективного виконання покладених на нього заповітом обов'язків.

ЦК України залишив осторонь питання про те, позови скількох спадкоємців вимагаються для усунення виконавця заповіту від виконання обов'язків. Буквальне тлумачення формулювання ч. 1 ст. 1287 ЦК України ("спадкоещі (виділено нами - Є. Р.) мають право пред'явити позов про усунення виконавця...") дає певні підстави припустити, що необхідне звернення до суду всіх спадкоємців. Це може не відповідати інтересам деяких спадкоємців (наприклад, у випадку, коли до суду звертаються три спадкоємці, заява залишається без розгляду через відсутність позову останнього, четвертого, спадкоємця) або бути практично невикону-ваним (через хворобу, тривале відрядження, сімейні обставини тощо одного або кількох із спадкоємців).

Уявляється, що для подолання можливих розбіжностей, що неодмінно виникнуть у процесі тлумачення даної норми, необхідно надати право кожному із спадкоємців в односторонньому порядку відмовитись від послуг виконавця, при цьому реалізовувати дану відмову не у позовному порядку, а шляхом подання заяви відповідного змісту до нотаріальної контори, яка здійснює оформлення спадкової справи і видала виконавцеві відповідний документ, що посвідчує його повноваження (ч. 3 ст. 1290 ЦК України). При цьому в заяві спадкоємець повинен чітко обгрунтувати мотиви своєї відмови. Подання заяви до нотаріальної контори про усунення виконавця одним із спадкоємців не звільняє виконавця від обов'язків перед іншими і, відповідно, не припиняє правовідносин між іншими спадкоємцями і виконавцем. У разі усунення виконавця заповіту після початку виконання ним своїх обов'язків останній позбавляється права на одержання винагороди, проте спадкоємець зобов'язаний відшкодувати виконавцеві розумні витрати, понесені ним у зв'язку із здійсненням таких обов'язків.

У разі відсторонення спадкоємцями виконавця заповіту, а рівно у випадках нспризначення виконавця заповідальним розпорядженням та відмови виконавця від своїх повноважень (ст. 1295 ЦК України), спадкоємці вправі обрати виконавцем іншого спадкоємця або призначити ним сторонню особу. При недосягненні згоди щодо кандидатури виконавця між спадкоємцями, на вимогу одного з них він може бути призначений судом (ч. 3 ст. 1287 ЦК).

Формулювання останньої норми уявляється дещо невдалим, оскільки воно не дозволяє зрозуміти, чи поширюються повноваження виконавця заповіту на всіх спадкоємців, чи вони обмежуються лише тим із них, на вимогу якого виконавець був призначений у судовому порядку. Виходячи з того, що інші спадкоємці бажання щодо призначення цього виконавця не виявляли, логічним було б припустити, що правильним є перше припущення і призначений судом виконавець виконуватиме свої обов'язки лише перед спадкоємцем, який заявив відповідну вимогу до суду. Однак цей висновок певним чином нівелюється самою редакцією ст. 1287, яка має назву "Призначення виконавця заповіту за ініціативою спадкоємців" і тому нібито створює враження про те, що всі випадки, охоплені цією статтею, передбачають призначення виконавця заповіту для всіх спадкоємців разом. Навряд чи такий підхід є справедливим і малоймовірно, що саме таке значення надавали розробники ЦК України нормам ст. 1287.

Виконавець заповіту може бути призначений також нотаріусом за місцем відкриття спадщини (ст. 1288 ЦК). Призначення виконавця заповіту за розпорядженням нотаріуса можливе, якщо виконавець не був призначений заповідачем, добровільно відмовився від своїх повноважень (ст. 1295 ЦК) або був усунений від виконання спадкоємцями (ст. 1287 ЦК).

Аналіз ст. 1288 ЦК України дозволяє стверджувати, що нотаріус вправі призначити виконавця заповіту як за заявою спадкоємців, так і за власною ініціативою. Однак у будь-якому випадку нотаріус не пов'язаний заявою спадкоємця (спадкоємців) і може відмовити в призначенні виконавця на свій розсуд. Безперечно, закон зобов'язує нотаріуса керуватися інтересами спадкоємців, що заслуговують на увагу, і приймати рішення про призначення виконавця заповіту лише "якщо цього потребують інтереси спадкоємців". Водночас, законодавець не наводить жодних критеріїв, які дали б можливість зрозуміти, які ж обставини повинні кваліфікуватися нотаріусом як такі, що є необхідною, достатньою і обов'язковою підставою для призначення виконавця заповіту за заявою спадкоємців. Це ставить спадкоємців у заздалегідь невигідне становище і залежність від необмеженої жорсткими рамками закону волі посадової особи - нотаріуса, чим порушується юридична рівність сторін у цивільних правовідносинах.

Проведення в даному випадку аналогії з виключним правом нотаріуса на призначення особи, що здійснює управління спадщиною (ст. 1285 ЦК України), на наш погляд, не може бути переконливим, оскільки повноваження виконавця заповіту не вичерпуються здійсненням дій щодо утримання, догляду, необхідних для підтримання спадкового майна в належному стані, а включають також цілу низку інших повноважень: виявлення спадкового майна і встановлення кола осіб, які мають право на спадщину, виділення обов'язкової частки зі складу спадщини, вжиття заходів щодо повідомлення про відкриття спадщини тих спадкоємців, які через відсутність їх за місцем відкриття спадщини або з інших причин не знають про факт смерті спадкодавця, тощо.

Новий ЦК України значно розширив суб'єктний склад виконавців заповіту, зарахувавши до нього всіх осіб, призначених самим заповідачем, його спадкоємцями або нотаріусом. А ЦК УРСР 1963 року дешо звужував це поняття, відносячи до виконавців виключно осіб, яким доручено виконання, та за умови, що вони не є спадкоємцями (ч. 2 ст. 546). В умовах збільшення кількості, вартості і видів майна, що перебувають у приватній власності громадян і мають специфічні особливості їх спадкового правонаступництва, та, як наслідок, зростання кількості посвідчуваних нотаріальними конторами заповітів, такий підхід законодавця бсз-спірно заслуговує на підтримку.

Незалежно від того, ким призначається виконавець заповіту, для надання юридичної сили такому призначенню необхідне одержання зголи самого виконавця. Зазначена згода повинна бути викладена письмово, у формі відповідного напису безпосередньо у тексті заповіту або додатку до заповіту. За новим ЦК України (ст. 1289) висловлення згоди є обов'язковим незалежно від того, кому доручається виконання заповідальних розпоряджень - спадкоємцеві, призначеному у заповіті, або сторонній особі. На відміну від цього правила, ст. 546 ЦК УРСР встановлювала, що згода вимагається лише від осіб, які не вказані в якості спадкоємців, у той час як виконавець з числа спадкоємців за заповітом міг бути призначений і без його згоди.

Як свідчить аналіз норм Інструкції про порядок вчинення нотаріальних лій нотаріусами України, форма згоди виконавця не залежить від того, ким було доручено виконання заповіту і коли - до або після відкриття спадщини - вона надається. Згода повинна бути викладена письмово, у формі відповідного напису безпосередньо у тексті заповіту, або у вигляді заяви виконавця, доданої до заповіту (абзац перший п. 200, абзац другий п. 201 Інструкції).

Іншою стороною, віддзеркаленням обов'язку заповідача, спадкоємців або нотаріуса одержати згоду від виконавця заповіту на здійснення своїх дій, є право виконавця на відмову від здійснення своїх повноважень (ст. 1295 ЦК України).

Відмова від виконання, поряд із здійсненням усіх доручених виконавцеві заповіту розпоряджень, є чи не найчастішою підставою припинення повноважень виконавця заповіту. Причому право на відмову має будь-який виконавець, незалежно від того, хто його призначив - спадкодавець, спадкоємці або нотаріус.

Право відмовитись від виконання своїх обов'язків зберігається за виконавцем заповіту в будь-який час, як до, так і після відкриття спадщини. Якщо відмова здійснена виконавцем до відкриття спадщини. вона реалізується у формі складання заяви відповідного змісту, яка подається нотаріусові, що посвідчив заповіт. Якщо відмова заявлена після відкриття спадщини, виконавець негайно повідомляє про це всіх спадкоємців, а також інших заінтересованих осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії (кредиторів, відказоодержувачів).

Однак ч. 3 ст. 1295 ЦК закріплює виняток з наведеного правила, коли виконавець заповіту позбавлений можливості відмовитися від своїх повноважень. Такий виняток становлять випадки термінової необхідності здійснення дій, спрямованих на виконання заповіту (наприклад управління спадковою масою), якщо недодержання цього обов'язку може мати своїм наслідком завдання спадкоємцям збитків.

За змістом ч. 4 ст. 1295 невиконання виконавцем заповіту обов'язків щодо негайного повідомлення про відмову від своїй повноважень, а також відмова від здійснення своїх повноважень, коли необхідно було вчинити невідкладні дії щодо виконання заповідальних розпоряджень, тягне обов'язок виконавця відшкодувати збитки, завдані спадкоємцям таким невиконанням.

Незважаючи не те, що дана норма надає право вимагати відшкодування збитків лише спадкоємцям, вважаємо, що не супереч йтиме законові також пред'явлення зазначених вимог іншими особами, майнові інтереси яких могли постраждати внаслідок невиконання виконавцем заповіту обов'язку щодо негайного повідомлення їх про відмову від своїх повноважень. Цей висновок підтверджується, зокрема, й тим, що правило ч. 2 ст. 1295 ЦК встановлює обов'язок виконавця повідомити про свою відмову не лише спадкоємців, а й "інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії".