Загальна психологія: Хрестоматія - Скрипченко О.В. - Вчинковий вимір у психології

Проблема вчинку лише останнім часом почала привертати спеціальну увагу психологів-дослідників, хоча в історії зустрічалися непоодинокі спроби визначення цього поняття і з'ясування його сутнісної ваги для наук про людину.

Одну з перших спроб розгорнутого філософсько-психологичного дослідження феномену вчинку і пояснювальних можливостей цього поняття здійснив М.М.Бахтін. Він висловлював здивування з приводу психології, яка фатальним для неї чином орієнтована на суб'єкта, що пасивно переживає, і, натомість, започатковує вчинкову парадигму у філософії і психології'. Йому належать твердження про вчинкову природу думки, про "мислення, яке вчиняє", про "вчинок-пізнання" і "життя як учинок", про те, що саме у вчинку і через учинок людська душа набуває природної цілісності.

Звертаючись до ідеї вчинку, М.М. Бахтін наголошує на двох принципових моментах. По-перше, учинок "синтезує" різні змісти і форми людської активності. По-друге, учинок не тільки "синтезує", але й надає людській активності конкретного індивідуалізованого характеру, а отже, справжньої буттєвості.

Свою філософсько-психологічну теорію вчинку В.А.Роменець логічно і історично пов'язує з "філософією вчинку" М.М.Бахтіна, віднаходячи і окреслюючи в ній, поряд із філософськими, суто психологічні аспекти. Видно, що В.А.Роменця, як і М.М.Бахтіна, далеко не все влаштовувало в тій психології, яка за психічними функціями, структурами і механізмами не бачила живої людської душі з ЇЇ пориваннями і стражданнями, переживаннями пробпем індивідуального буття і прагненнями до високих духовних злетів.

Ключ до розв'язання означених проблем В.А.Роменець і знаходить у категорії вчинку, продовживши розпочату СЛ. Рубинштейном спробу сутнісної конкретизації психологічної категорії дії.

В.А. Роменець розглядає вчинок як "логічний осередок психічного", як вищу форму душевно-духовної активності, наповнену для людини конкретним життєвим смислом. Вчинок - це не будь-яке, а обов'язково високоморальне, відповідальне, вільне ("спонтанійне"), творче діяння. Це спосіб автентичного буття. У Його повноцінному вираженні вчинок, за В.А. Роменцем, завжди є водночас і акцією духовного розвитку індивіда, й творенням моральних цінностей. Учинок є істинною, справжньою творчістю нових форм і якостей психічного. Тому, розкрити механізм учинку - це те саме, що розкрити творчий механізм психічного розвитку. Сутнісною підставою для того, щоб вважати вчинок .логічним осередком системи психології", за В.А.Роменцем, є те, що як психологічний феномен він являє собою осереддя психічного перетворення, поступу.

Конкретизуючи останнє положення можна зазначити, що вчинок є логічним "осередком" суб'єктного в людині, суб'єктне є логічним "осередком" суб'єктивного, а суб'єктивне - логічним "осередком" психічного. Отже, саме вчинок є найсуттєвішим і найглибиннішим осередком психічного в широкому розумінні цього слова, що знімає в собі і суб'єктне, і суб'єктивне в їх різноманітних проявах.

Представники наукової школи О.М.Леонтьєва визначають вчинок як попі мотивовану дію, феномен, що виникає тоді, коли один мотив позитивний, а другий - негативний. Тобто як дію, пов'язану одразу з двома мотивами і яка слугує кроком у напрямку до одного з них і одночасно кроком у напрямку від другого, і через це є конфліктною.

Сучасна українська школа психології вчинку В.А. Роменця, акцентує увагу не стільки на визначенні вчинків як культурно-історичних зразків (стереотипів) поведінки, що повинні засвоюватись і відтворюватись Індивідом, скільки на визначенні їх як неповторних, творчих, відповідальних душевно-духовних актів, здійснюючи які людина реалізує свою сутнісну міць, зростає як непересічна вільна соціокуль-турна особистість і неповторна індивідуальність.

Учинок, на відміну від інших проявів активності (дія, діяльність) репрезентує людину цілісно, "монадно" як мікрокосм і тому цілком може бути віднесений до списку метаісторичних "феноменів вічності" (М.О.Бердяєв). Учинкове закладене в людині на рівні архетипового. Людина природно приречена вчиняти, щоб бути людиною. В цьому її онтичний хрест і онтична перспектива.

Учинок - вікно у сутнісний світ. Джерело вчинковості - суперечність між буттям і небуттям, добром і злом, прекрасним і потворним, істинним і неістинним, між сутністю і існуванням.

Під тиском обставин, за рахунок власної фізичної та психічної сили, керуючись прагматичними міркуваннями тощо, людина може досить продуктивно і креативно працювати. Але вона принципово не спроможна вчиняти під впливом зовнішніх стимулів. Хіба що у випадку необхідності протидії (все таки внутрішньої) умовам і обставинам, які її не влаштовують.

Хто є суб'єктом учинку? Чому не звучить: "Мій учинок", як І "Мій подвиг"? Але цілком звично сказати: "Я вчинив негідно"? У чому тут проблема?

Слід думати, що вчинкове, як сутнісне, сакральне не можна презентувати, оприпюднювати, озвучувати від свого імені. Вчинок може бути чи не бути, його можна здійснити, але не можна привласнити І мати як "мій проект" чи "мій здобуток". Як "означений" мною він умирає і, насамперед, для мене. Те саме відбувається з лідерством, з авторством, з творчістю, з суб'єктністю, з геройством (Якось непристойно казати і навіть думати: "Я - лідер", "Я - творець", "Я - герой" тощо). Тому, позначником і оцінщиком вчинків може бути інша людина, а точніше - соціальна група, суспільство, людство. Напевно, архетипове краще бачиться на відстані і збоку. "Я" може лише констатувати, що "зробило все від нього залежне", що "не могло чинити інакше", що "задоволене чи не задоволене вдіяним" тощо.

Проте як можна вчиняти, не ціле покладаючи саме вчинку, здійснювати подвиг, не жадаючи і не прагнучи саме його? Можливо вчинкове - це лише випадкове, стихійне і неочікуване для самої людини, що вчиняє? Це непросте запитання також вимагає відповіді.

Річ у тім, що вчинок є дією для себе і для інших, і тому її автору вона не може здаватися чимось особливим і визначним. Я сам для себе виступаю і автором, і метою, і засобом, і виконавцем, і суддею певних дій, які в залежності від результату, ступеню ризику і витрачених на його досягнення зусиль можу оцінити як вчинкові чи ні. Кожна людина має свою власну критеріальну шкалу, за якою вона відрізняє вчинок від злочину і від звичної, трафаретної дії. Проте, я із самого початку втрачаю надію на вчинок, якщо дозволю собі помислити його собі за мету. Вчиняти для людини означає бути, а не мати, і тому вчинок, в принципі, не підлягає плануванню і не може здійснюватися "заради" чогось. Лише - в ім'я чогось високого.