Логопсихологія - Конопляста С.Ю. - 3.2. Систематика порушень мовленнєвого розвитку

Розробленість, логічна організація систематики певною мірою відображають зрілість наукової дисципліни, глибину пізнання предмета дослідження. Цікавим є той факт, що на початку становлення у логопедії навіть не було власної класифікації й не стояло питання про потребу її створення, оскільки на неї величезний вплив мали успіхи європейської медицини в галузі вивчення мовленнєвих порушень; ця наука ґрунтувалася на наявних клінічних класифікаціях кінця XIX — початку XX ст. Однією з перших була класифікація Л. Куссмауля (1877).

На ранніх етапах розвитку логопедії, в другій половині XIX ст., з усього розмаїття аномалій мовлення виокремили лише дві групи — недорікуватість та заїкання (С.С. Ляпідевський, Б.М. Гріншпун (1969)). Потім до них додалася ідіопатична слухонімота, названа алалією. Власне, так сформувався прототип більшості майбутніх класифікацій мовленнєвих порушень. У подальших дослідженнях охарактеризовані групи порушень трансформувалися у розгалужену систему категорій.

В історії вітчизняної логопедії перша, відносно диференційована класифікація вад мовлення належить М.Є. Хватцеву (1960). За цією класифікацією розрізняли такі мовленнєві розлади: недорікуватість (патологічні непатологічна), недоліки голосу (хрипкий голос, патологічна мутація, фонастенія й дисфонія), порушення темпу і ритму мовлення (заїкання, прискорене мовлення й уповільнене мовлення), а також порушення мовлення у зв'язку з органічним порушенням кори головного мозку (афазія, алалія, дислексія, дисграфія). Надзвичайно цінним у цій класифікації є вперше запропонований поділ мовленнєвих розладів на первинні та вторинні. З огляду на структуру і зміст класифікації вона може належати до категорії клінічних систематик.

Наступною за хронологією є класифікація В.К. Орфінської (1963). Дослідниця вже включає групування алалій. Але в період, коли створювалася класифікація, поняття "алалія" трактувалося настільки широко, що до його складу входила більша частина варіантів первинного недорозвинення мовлення. За цією класифікацією вирізняли такі категорії розладів: первинне недорозвинення мовних систем (моторна і сенсорна алалії); вторинне недорозвинення мовних систем, зумовлене недорозвиненням словесних і граматичних понять (моторна синтаксична й оптична алалії; вторинне недорозвинення мовних систем, пов'язане з неповноцінністю загальних мовленнєвих функцій (сенсомоторна амнестична і сенсорна амнестична алалії).

У 1968 р. Р.Є. Лєвіна запропонувала педагогічну класифікацію, описову за змістом і психолого-лінгвістичну за принципом структури. У ній систематизуються види порушень формування мовних засобів: а) не сформованість звукового аспекту мовлення (фонетико-фонематичне недорозвинення); б) не сформованість усіх мовних засобів (загальне недорозвинення мовлення). Саме Р.Є. Лєвіна сприяла формуванню принципово нового підходу до категоризації мовленнєвих порушень, який, до речі, одночасно виник і у зарубіжній логопедії, був досить поширеним, активно розвивався й удосконалювався. Протягом наступних 30 років у такій систематиці (вона витіснила інші класифікації) майже не відбулося суттєвих змін, тобто вона не розвивалася. Ллє подібні класифікації мають велику перевагу для практичних логопедів, полегшуючи їм вибір магістрального напряму корекційної роботи, спираючись на системний підхід до розвитку мовлення.

На думку сучасних дослідників, прийшов час ураховувати новітні клінічні дані, особливості симптоматології, механізми і патогенез порушень мовлення з метою подальшого удосконалення та диференціації уявлень про недорозвинення мовлення.

У 1969 р. С.С. Ляпідевський і Б.М. Гріншпун опублікували модифіковану версію класифікації М.Є. Хватцева, а у 1989 р. Б.М. Гріншпун суттєво переробив та удосконалив її. Згідно з його версією до цієї класифікації належать такі категорії розладів: а) порушення фонаційного оформлення висловлювання (дисфонія, брадилалія, тахілалія, заїкання, дислалія, ринолалія, дизартрія); б) порушення структурно-семантичного оформлепвя висловлювання (афазії й алалії); в) порушення писемного мовлення (дислексія та дисграфія).

Серед західних класифікацій однією з перших, але достатньо диференційованою, вважається систематика М. Морлі (1957), доопрацьована у 1972 р. За принципом побудови ця систематика належить до категорії клініко-лінгвістичних. У ній розрізняють: а) порушення мови (афазія, алексія, аграфія, затримка розвитку мовлення внаслідок розумової відсталості й порушень слуху); б) порушення артикуляції (анартрія, артикуляційна апраксія, дислалія, дефекти артикуляції, зумовлені порушеннями слуху й аномоліями будови зубощелепного апарату); в) порушення реалізації висловлювання (заїкання, прискорене, із спотиканнями мовлення); г) порушення голосу (афонія). Але разом із позитивними аспектами цієї класифікації (об'єднання лінгвістичного та клінічного принципів категоризації), у дій необачно поєднуються первинні та вторинні мовленнєві порушення,

У подальшому на Заході розробка систематики мовленнєвих розладів у дітей здійснювалася переважно у психолого-лінгвістичному напрямі. У 1975 р. Д. Арам, Дж. Нейшн запропонували класифікацію, в якій розрізняли такі категорії порушень мовленнєвої сфери: неспецифічний дефіцит формулювань і повторень; тотальне низьке виконання усіх мовленнєвих тестів; дефіцит фонології, розуміння, формулювання і повторення; дефіцит розуміння; дефіцит формулювання і повторення. Як свідчить наведений перелік категорій, його основою є формально-тестологічний підхід.

Б. Вільсон (1986) мовленнєві порушення поділяв на такі групи: а) слухове порушення розуміння змісту; б) слухове і зорове порушення розуміння змісту; в) слухове порушення розуміння змісту з розладами слухової та зорової короткочасної пам'яті; г) експресивне і/або рецептивне порушення; д) глобальне порушення мовлення; е) порушення слухового запам'ятовування і відтворення; ж) експресивне порушення.

І. Рапін, Дж. Аллен (1988) запропонували таку класифікацію порушень мовленнєвих розладів: а) фонологічно-синтаксичний синдром із оральною апраксією і без неї; б) тяжкий експресивний синдром зі збереженим розумінням мовлення; в) вербальна слухова агнозія; г) аутистичний синдром із мутизмом; д) аутистичний синдром з ехолалією; е) синдром семантично-прагматичних порушень без аутизму; ж) синдром синтаксично-прагматичних порушень.

Короткий огляд класифікацій мовленнєвих вад свідчить про надзвичайну складність цієї проблеми, певну міждисциплінарну роздробленість й одноаспектність у підходах до досліджень. Складність класифікації мовленнєвих порушень зумовлена низкою причин, серед яких провідне місце займає недостатня вивченість власне механізму мовлення і незбігання поглядів дослідників щодо питання про принципи подібних класифікацій.

Але на сьогодні практичному логопеду найдоступнішим і практично значущим є психолінгвістичний напрям досліджень. Важливо розуміти стан мовних процесів та їх формування у дітей з недорозвиненням мовлення, порівняно з мовною нормою. У контексті цієї парадигми отримано багато наукової інформації про становище основних мовних засобів, особливості фонологічних, лексичних і граматичних операцій при недорозвиненні мови і мовлення.